Ніч була така чорна, що, впритул зіткнувшись облич­чями, люди не бачили одне одного. Вогкий, холодний вітер мчав по вулицях, завихрюючись на перехрестях; він гри­мотів дахами, стогнав по димарях, свистів у проводах, дуднів у стовпах. Треба було знати город ось так, як вони, щоб по непролазній грязюці, в пітьмі, вийти точно до про­хідної будки.

На цьому відтинку дороги — від ворошиловградського шосе до клубу імені Горького — звичайно ходив уночі черговий поліцай. Але, видно, грязюка й холоднеча загна­ли його куди-небудь під дах.

Прохідна будка була мурована,— це була не будка, а ціла башта з зубцями зверху, як у замку, внизу була кон­тора й прохід на територію шахти. Праворуч та ліворуч від башти йшов високий мур.

Вони були наче створені для того, щоб виконати це вдвох,— широкоплечий Сергій Левашов і Любка із своїми сильними ногами й легка, як вогонь. Сергій виставив колі­но й простяг Любці руки. Вона, не бачачи їх, зразу по­трапила в них маленькими своїми ручками й тихо засмія­лась. Вона поставила ногу в ботику на коліно йому і в ту ж мить була вже в нього на плечах і поклала руки на мур. Він міцно тримав її за ноги над ботиками, щоб вона не впала. Сукня її тріпотіла йому над головою, як прапор. Любка злягла животом на горожу, вчепившися з того бо­ку за стіну підібганими руками: руки в неї були не досить сильні, щоб підтягти Сергія, але в такій позі вона змогла вдержатись, поки він, міцно взявшись за її талію і впираю­чись ногами в стіну, сам підтягся на руках і хутким силь­ним рухом переніс одну, потім другу руку на мур. Тепер Любці лишилось тільки звільнити для нього місце,— він уже опинився поряд з нею.

Мокра поверхня товстого муру ребром стирчала — ду­же легко можна було ковзнути вниз. Але Сергій стояв міцно, притулившись лобом до стіни башти і розвівши по ній руки. Тепер Любка вже сама злізла йому на плечі по спині, все-таки він був дуже сильний. Зубці башти опини­лись на рівні її грудей, і вона легко злізла на башту. Вітер так шарпав її сукню й жакет, що здавалось — от-от скине її. Але тепер найтрудніше лишилось позаду...

Вона витягла з-за пазухи пакуночок, намацала мотузоч­ку, затягнуту крізь оборку з вузького краю, і, не даючи розмаятись по вітру, причепила до флагштока. І щойно вона відпустила, вітер підхопив це з такою лютою силою, що в Любки закалатало серце від хвилювання. Вона діста­ла другий, менший пакуночок і прив'язала біля самого під­ніжжя флагштока, так, що це вже було всередині, за зуб­цями.

Тим самим робом, по спині Сергія, вона спустилась на М)ф, але не зважилася стрибнути в грязюку й сіла, звісив­ши ноги. Сергій стрибнув і знизу тихо покликав її, під­ставивши руки. Вона його не бачила, а тільки відчувала його з голосу. У неї враз завмерло серце — вона простяг­ла  вперед руки, зажмурила очі й стрибнула. Вона впала йому просто в руки і обняла за шию, і він так її трохи подержав. Але вона вирвалася, стрибнула на землю і, ди­хаючи йому в обличчя, збуджено зашепотіла:

—   Серьожко! Візьмемо гітару, га?

—   Гаразд! І я переодягнусь, ти всього мене закаляла своїми ботиками,— сказав він, щасливий.

—   Ні-ні! Приймуть нас, які є! — Вона весело засмія­лась.                                                                            

Валі й Серьожці Тюленіну припав центр міста — наинєбезпечніший район: німецькі вартові стовбичили біля будинку райвиконкому, біля біржі, поліцай чергував біля дирекціону, під горою була жандармерія. Але пітьма й ві­тер сприяли їм. Серьожка облюбував порожній^будинок «скаженого пана», і, поки Валя вартувала по той бік бу­динку, що був обернений до райвиконкому, Серьожка зліз по гнилій драбині, приставленій до горища, мабуть, іще в ті часи, коли живий був «скажений пан»,— і з усім упо­рався за п'ятнадцять хвилин.

Валя дуже змерзла і рада була, що все так хутко скін­чилось. Але Серьожка, схилившись до самого її обличчя і сміючись, тихо сказав:

—   А в мене ще один у запасі! Давай — на дирекціон!

—   А поліцай?

—   А пожежна драбина?

І справді, пожежна драбина стояла з боку, протилеж­ного до головного під'їзду.

—   Ходім,— сказала вона.

В чорнильній пітьмі вони спустились на залізничну віт-ку й довго йшли по шпалах. Валі здавалося, що вони йдуть уже до Верхньодуванної, але це було не так: Серьожка в темряві бачив, як кішка.

—   Ось тут,— сказав він.— Тільки йди за мною, а то зліва косогір і вилізеш просто на школу поліцаїв...

Вітер бушував поміж деревами парку, стукав голим віт­тям і кропив Валю та Серьожку холодними краплями з гі­лок. Серьожка впевнено й швидко вів її з алеї в алею, і Валя здогадалася, що вони підійшли до школи,— так го­лосно гуркотів дах.

Ось перестала двигтіти й залізна драбина, по якій ліз Серьожка. Його не було й не було... Валя стояла сама в темноті, біля підніжжя драбини. Яка незатишна й жах­лива була ця ніч, оце тихе постукування голих гілок. І які слабкі, безпорадні в цьому темному, жахливому світі жили її мама, й вона, Валя, і маленька Люся... А батько? Що, як він плентає зараз десь без притулку, напівсліпий?..

Валя уявила величезну просторінь Донецького степу, ви­саджені в повітря шахти, мокрі містечка й селища без світла, з оцими жандармеріями. Раптом їй здалося, що Се-рьожка ніколи не спуститься з цієї гуркотливої покрівлі, і мужність покинула її. Але в цю мить вона відчула, як дрижить драбина, і обличчя її стало холодним і незалеж­ним.

—   Ти тут?..— Він усміхнувся в темноті.

Вона відчула, що він простяг до неї руку, і подала свою. Рука його була холодна, як крижинка... Чого він тільки не зазнавав,— худенький, у драних черевиках, в яких він уже стільки годин ходив по грязюці,— мабуть, вони були повні води,— в старенькій драній курточці на­розхрист?.. Обома руками вона взяла його за щоки, вони теж були холодні, як крижинки.

—   Ти ж зовсім задубів,— сказала вона, не віднімаючи рук від його обличчя.

Він миттю стих, і так вони простояли трохи, тільки голі гілки стукотіли. Потім він прошепотів:

—   Більше не будемо кружляти... Відійдімо трохи — й через паркан.

Вона відняла руки.

До Олегової хати вони наблизилися з того боку, де жили сусіди. Раптом Серьожка схопив Валю за руку, і во­ни обоє припали до стіни. Валя, нічого не розуміючи, під­ставила йому вухо до самих губ.

—   Ішли двоє назустріч. Почули нас і також зупини­лись...— прошепотів він.

—  Здалося!

—  Давай звідси в двір!

Та тільки-но вони обійшли будинок од сусідів, як Се­рьожка знову спинив Валю: ті двоє завмерли з протилеж­ного боку будинку.

—   Тобі почулось, мабуть...

—   Ні, стоять.

Відчинились двері в квартирі Кошових, хтось вийшов і здибався з людьми, від яких ховалися Серьожка й Валя.

—  Любка? Чому ви не заходите? — пролунав тихий голос Олени Миколаївни.

—   Тсс...

—   Свої! — сказав Серьожка і, схопивши Валю за руку, потяг за собою.

Задзвенів у темряві тихий Любчин сміх. І вона та Сергій Левашов із гітарою, і Серьожка й Валя, давлячись од сміху та хапаючи одне одного за руки, вбігли на кухню до Кошових. Вони були мокрі, брудні й такі щасливі, що бабуся Віра підняла довгі кістляві руки в квітчастих рукавах і сказала:

—   Рятуйте, люди добрі!

За все їхнє життя не було в них такої вечірки, як ця, при світлі каганчика, в нетопленій хаті, в місті, де вже понад три місяці панували німці.

Було дивно, як усі молоді люди, дванадцять чоловік, вмістилися на одному дивані. Тулячись одне до одного і схилившись головами, вони по черзі читали вголос допо­відь, і на обличчях мимоволі проступало те, що одні від­чули сьогодні, сидячи біля радіо, а інші — в цьому нічно­му поході по грязюці. Обличчя їхні виявляли й те любов­не почуття, яке зв'язувало декого з них і немовби струмом передавалось іншим, і те напрбдиво щасливе почуття спільноти, що виникає в юних серцях, коли вони стикаю­ться з великою людською думкою, а особливо з тою, яка висловлює найважливіше в їхнім житті зараз. На їхніх обличчях був такий щасливий вираз дружби та світлої мо­лодості, і того, що все буде добре... Навіть Олена Микола­ївна відчувала себе молодою та щасливою між ними. І тільки бабуся Віра, сперши худе обличчя на смагляву до­лоню, з якоюсь боязкістю і несподіваним почуттям жало­щів нерухомо дивилась на молодих людей з висоти своєї старості.

Молоді люди прочитали доповідь і задумались. На обличчі бабусі виник лукавий вираз:

—   Ой, дивлюсь я на вас, хлопці й дівчата,— сказала вона,— та хіба ж так можна? Таке велике свято! На стіл погляньте! Невже ж та горілка тільки для краси! Треба ж її випити!

—   Ой бабуню, ти ж у мене краща за всіх!.. До столу, до столу!..— закричав Олег.

Головне було — не дуже галасувати, і всім було дуже смішно хором шикати на того, хто підносив голос. Вирі­шили все-таки по черзі вартувати біля будинку, і дуже смішно було виганяти на вартування того, хто залицявся до сусіда чи до сусідки або просто дуже-таки розвеселився.

Білоголовий Стьопа Сафонов у звичайному стані міг розмовляти про що завгодно, але, якщо йому випадало ви­пити трохи вина, він міг розмовляти тільки про улюблений предмет. Веснянкуватий носик Стьопи Сафонова вкрився рісками поту, і він став розповідати своїй сусідці, Ніні їванцовій, про птицю фламінго. Всі на нього зашикали, і  його негайно вигнали  на вартування.  Він  повернувся саме в ту мить, коли відсунули стіл і Сергій Левашов узяв гітару.

Сергій Левашов грав у тій недбалій руській манері, особливо популярній серед робітництва, коли вся поза і надто лице виконавця виявляють цілковиту байдужість до того, що відбувається: він не дивиться на танцюристів, не дивиться на глядачів і вже, звісно, не дивиться на ін­струмент, він не дивиться ні на що зокрема, а руки його самі собою вшкварюють таке, що аж кортить піти в та­нець.

Сергій Левашов узяв гітару й заграв якийсь модний пе­ред війною закордонний бостон. Стьопа Сафонов кинув­ся до Ніни, і вони закружляли.

У цьому закордонному танці Любка-артистка була, звіс­но, краща від усіх. Але з чоловіків на першому місці був Ваня Туркенич, високий, стрункий, галантний — справж­ній офіцер. І Любка танцювала спочатку з ним, а потім з Олегом, якого вважали за одного з найкращих танцю­ристів у школі. А Стьопа Сафонов, знай, не відпускав при­нишклу, начебто закляклу Ніну, і танцював з нею всі танці, і дуже докладно пояснював Ніні, чим різниться опе­рення в самця-фламінго і в самиці-фламінго і скільки са-миця-фламінго кладе яєць.

Зненацька обличчя в Ніни стало червоне й негарне, і вона сказала:

— Мені з тобою, Стьопо, зовсім незручно танцювати, бо ти маленький і мені на ноги наступаєш, і весь час ба­зікаєш.

І вона вирвалась від нього і втекла.

Стьопа Сафонов поспішив був до Валі, але та вже піш­ла з Туркеничем. Тоді він підхопив Олю Іванцову. Це бу­ла спокійна, серйозна дівчина і ще мовчазніша, ніж її сестра, і Стьопа міг цілком безкарно розповідати їй про незвичайну птицю.

Все-таки він не забув образи і при нагоді пошукав Ні­ну очима. Вона танцювала з Олегом. Олег упевнено й спо­кійно кружив її велике міцне тіло, і посмішка сама собою мерехтіла на губах у Ніни, очі її стали щасливі, і вона бу­ла напрочуд гарна.

Бабуся Віра не витримала й заволала:

— Ото ще мені танці! І що вони вигадали в тій заграниці! Серьожко, давай гопака!..

Сергій Левашов, навіть бровою не зморгнувши, пере­йшов на гопака. Олег за два стрибки проскочив усю кімна­ту, підхопив бабусю за стан, і вона, нітрохи не сконфувившись, з несподіваною в ній легкістю так і полинула разом з ним, вистукуючи черевиками. Тільки з того, як плавно літав над підлогою темний поділ її спідниці, видно було, що бабуся танцює вміючи — обережно, і хвацькість у неї не стільки в ногах, скільки в руках, а особливо у ви­разі обличчя.

Ні в чому вільно так не виявляється народний харак­тер, як у пісні й танці. Олег з лукавством, не в губах і на­віть не в очах, а десь у тремтливих кінчиках брів, з роз­христаним коміром сорочки, з крапельками поту, що ви­ступали на лобі під волоссям, вільно й майже нерухомо тримаючи велику голову та плечі, йшов навприсядки з таким — одірви голову! — завзяттям, що в ньому, як і в його бабусі, зразу стало видно природного українця.

Білозуба, чорноока красуня Марина, що заради свята начепила все своє намисто, не втерпіла, тупнула каблуком, розвела руки, наче випустила щось дороге, і вихором піш­ла круг Олега. Але дядя Коля наздогнав її, а Олег знову підхопив бабусю за стан, і вони полинули в дві пари, ту­паючи закаблуками.

—   Ой помреш, стара! — раптом уся зашарівшись, скрикнула бабуся і впала на диван, обвіваючись хустинкою.

Всі загомоніли, заворушилися, заляпали в долоні, та­нець припинився, та Сергій Левашов, байдужий до всього, ще грав гопака, мовби це все його не стосувалось, і враз урвав на половині ладу, поклавши руки на струни.

—   Україна подолала! — залементувала Любка.— Се­рьожко! Давай нашу вуличну!

І не встиг Сергій Левашов торкнутися струн, як вона вже пішла «руську», зразу так задріботіла каблуками, що вже ні на що не можна було дивитись, як тільки на її ноги. Так вона пройшла, несучи плавно голову й плечі, і вийшла перед Серьожкою Тюленіним, тупнула ногою і відійшла назад, поступившись йому місцем.

Серьожка з тим байдужим поглядом, з яким не тільки грає, а й танцює російський робочий люд, недбало пішов на Любку, тихо постукуючи драними й безліч разів ла­таними черевиками. Так він пройшовся в міру й знову вийшов на Любку, тупнув і відступив. Вона, вихопивши хусточку, пішла на нього, тупнула й попливла по колу, з незбагненною вправністю несучи непорушну голову і лише несподівано даруючи глядачеві якийсь ледве поміт­ний, недбалий, легкий поворот, у якому, здавалось, бере Участь самий тільки носик. Серьожка ринув за нею й нум чесати  нога за ногу все з тим же байдужим поглядом, з опущеними руками, але з такою відданістю ділу, яку йогс ноги виявляли з недбалою й трохи кумедною старанністю, Любка, круто зламавши ритм слідом за гітарою, що заграла дрібніше, раптом повернула на Серьожку, але він усе наступав на неї так одчайдушно, в такому безнадійно лю­бовному захваті тупаючи черевиками, що від черевиків стали відлітати грудки висохлого болота.

Особливістю його танцю було граничне відчуття мі­ри,— це було завзяття, але завзяття глибоко приховане. А Любка казна-що витівала повними сильними ногами, обличчя її стало рожеве, золотаві кучері струшувались, ніби щирозлотні, і на всіх обличчях, звернених до неї, бри­нів вираз: «Оце так Любка-артистка!» І тільки закоханий в Любку Сергій Левашов не дивився на неї, обличчя його було канонічно байдуже до всього, тільки сильні нервові пальці хутко бігали по струнах.

Серьожка, одчайдушно змахнувши рукою, наче брязнув шапкою об землю, й відважно пішов на Любку, в такт музиці ляпаючи себе долонями по колінах і підметках, і так він загнав Любку в коло глядачів, що оточило їх, і обоє вони зупинились, притупнувши каблуками. Навкру­ги засміялися, заплескали, і нараз Любка сумно мовила: —  Ось вона, наша вулична...

І потім вона вже більше не танцювала, а все сиділа по­ряд із Сергієм Левашовим, поклавши йому на плече свою маленьку білу руку.

Того дня штаб «Молодої гвардії», з дозволу підпіль­ного райкому, видав грошову допомогу деяким родинам фронтовиків, що перебували в найскрутнішому стані.

Кошти «Молодої гвардії» складалися не так із член­ських внесків, як від продажу з-під поли цигарок, сірни­ків, білизни, всяких продуктів, особливо спирту, що їх цу­пили хлопці з німецьких вантажних машин.

Удень Володя Осьмухін зайшов до своєї тітки Литвино-вої й простяг їй пакуночок з радянськими грішми: вони ходили побіч з марками, тільки за дуже низьким курсом. — Тьотю Марусю, це тобі та Калерії Олександрівні від наших підпільників,—сказав Володя.—Купи що-не-будь дітям заради великого свята...

Калерія Олександрівна була сусідка Литвинової, та­кож дружина командира. Обидві мали дітей, і обидві дуже бідували: німці не тільки відібрали в них усі речі, але й вивезли вантажною машиною більшість меблів.

Калерія Олександрівна й тьотя Маруся вирішили відзначити свято званою вечерею, купили трохи самогонки Й спекли пшеничний пиріг з капустою й картоплею.

О восьмій годині на квартирі Калерії Олександрівни, де вона жила з матір'ю та дітьми, зібрались Лизавета Олексіївна — мати Володина, його сестра Людмила й тьо­тя Маруся з двома дівчатками. Хлопці, сказавши, що вони повинні побувати в товаришів, обіцяли прийти пізніше. Дорослі випили трохи, побідкались, що таке свято доводи­ться святкувати нишком. Діти проспівали стиха кілька ра­дянських пісень. Матері трохи поплакали. Люся дуже нудьгувала. Потім дітей послали спати.

Було вже досить пізно, коли прийшов Жора Арутюнянц. Він страшенно зніяковів, потрапивши в світло,— бо ж весь був у болоті, бо не застав товаришів, бо довелось йому сісти поруч з Люсею. Від ніяковості він випив півсклян­ки самогону, яким Люся почастувала його, і сп'янів. Коли прийшли Володя й Толя Орлов, Жора був такий похму­рий, що навіть прихід товаришів не вивів його з цього стану розчарування.

Хлопці теж випили. Дорослі зайшли в свої розмови. З уривків фраз, якими обмінювались хлопці, Люся зрозу­міла, що вони були не в гостях.

—   Де? — пошепки спитав Володя, перегнувшись до Жори через Толю «Грім гримить».

—   Лікарня,— похмуро відповів Жора.— А ви?

—   Наша школа...— Володя, що його вузькі й темні очі спалахнули завзяттям і хитруватістю, ще більше перегнув­ся до Жори й збуджено зашепотів йому на вухо.

—   Як? Не маскування? — спитав Жора, на мить ви­йшовши із свого стану.

—   Ні, справжню! — сказав Володя.— Школу жалко, та ні чорта, збудуємо нову!

Люся, образившись, що вони від неї криються, сказала:

—   Якщо призначаєш побачення, сиди дома. Цілий день бігали хлопці й якісь дівчата: «Володя дома? Володя дома?»

—   Я — як Васька Буслай: «Всі на Васьчин двір!» — за­сміявся Володя.

Толя «Грім гримить» із своїм сірим клочкуватим волос­сям і маслакуватими кінцівками раптом підвівся й не зов­сім певно сказав:

—   Вітаю всіх з двадцятип'ятиріччям Великої Жовтне­вої революції!

Він посмілішав тому, що був п'яний. Він вельми розрум'янився, очі йому стали хитрі, і він заходився дражнити Володю якоюсь Фимочкою.

А Жора, ні до кого не звертаючись, похмуро дивлячись перед себе в стіл чорними вірменськими очима, говорив:

—   Ясна річ, це не сучасно, але я розумію Печоріна. Звичайно, це, можливо, й не відповідає духові нашого су­спільства... Але іноді вони варті саме такого ставлен­ня...— Він помовчав і  похмуро додав: — Женщини...

Люся демонстративно встала з місця, підійшла до Толі «Грім гримить» і почала ніжно цілувати його в вухо, при­казуючи:

—   Толечко, ти ж у нас зовсім п'яненький...

Взагалі повівся такий різнобій, що Лизавета Олексіїв­на, з властивою їй різкістю й життєвою практичністю, сказала, що пора розходитись.

Звикши  піклуватись  про дім  та дітей,  тьотя   Маруся прокинулась,  ледве  розвиднілося:   всунула  ноги  в  капці, накинула домашнє  плаття,  швиденько розгнітила в печі, й  поставила чайник,  і,  задумавшись,  підійшла до  вікна, що виходило на пустир. По ліву руч видніли будівлі дитя­чої лікарні та школи імені Ворошилова, а по праву, на гор­бі,— будівлі райвиконкому та «скаженого пана». І раптом у неї вихопився легкий крик... Під похмурим небом, з низь­кими рваними хмарами,  що мчали  по  ньому,  на будівлі імені Ворошилова майорів за вітром червоний прапор. Ві­тер то напинав його так дуже, що весь він витягався в тре­петний прямокутник,  то ледь  відпускав  його,  і тоді  він спадав складками,  і  краї його завивались і розвивались. Ще більший червоний прапор майорів  на домі «ска­женого пана». Чимала група німецьких солдатів і кілька чоловік у цивільній одежі стовбичили коло будинку, біля приставної драбини, і дивились на прапор. Двоє солдатів стояли на самій драбині, один у тому місці, де вона спира­лась на дах, другий — трохи нижче, і то поглядали на пра­пор, то перемовлялися з тими, що стояли внизу. Але чо­мусь ніхто з них не ліз далі й не знімав прапора. На цій найвищій точці  велично маяв  прапор,  який  було видно всьому місту.

Тьотя Маруся, не тямлячись, геть скинула капці, суну­ла ноги в туфлі, і, навіть не запнувшись хусткою, нечеса­на, побігла до сусідки.

Калерія Олександрівна в спідній сорочці, з опухлими ногами, ставши колінами на підвіконня, взявшись руками за наличники, дивилась на прапори з виразом екстазу на обличчі. Сльози текли ручаями по її худих темних щоках.

— Марусю! — сказала вона.— Марусю! Це зроблено для нас, радянських людей. Про нас пам'ятають, нас не забули наші. Я... я вітаю тебе...

І вони кинулись одна одній в обійми.