Після розмови Олега з матір'ю ніщо вже не протистоя­ло його діяльності: весь дім був залучений до неї, рідні були його помічниками, і мати була першою між ними.

Ніхто не міг би сказати, в якому тиглі серця сплавилось у цього шістнадцятилітнього юнака щось із найціннішого досвіду старших поколінь, непомітно запозичене з книг, з розповідей вітчима, а особливо навіюване йому тепер його безпосереднім керівником, Пилипом Петровичем Лютиковим,— як сплавилося це в його серці з його влас­ним досвідом, з досвідом його товаришів, досвідом перших поразок, здійснення перших задумів. Але з розгортанням діяльності «Молодої гвардії» Олег набував щораз більшого впливу на своїх товаришів і сам дедалі більше усвідомлю­вав це.

Він був такий товариський, життєлюбний, безпосеред­ній, що не тільки думка про старшинування над товари­шами, але навіть неувага до них, до їхніх поглядів та до­свіду були йому огидні. Але він все більше усвідомлював, що успіх або неуспіх їхньої діяльності багато в чому за­лежить від того, як він, Олег, серед усіх своїх друзів зможе все передбачити або помилиться.

Він був завжди збуджено-діяльний, завжди веселий і заразом акуратний, обачний, вимогливий. Там, де справа стосувалась його самого, в ньому ще давався взнаки хлоп­чисько,— йому хотілося самому розклеювати листівки, па­лити скирти, красти зброю та бити німців з-за рогу. Але він уже розумів відповідальність за все і за всіх, що випа­ла йому на долю, й угамовував себе.

Він був зв'язаний дружбою з дівчиною, старшою, від нього, дівчиною незвичайної простоти, безстрашною, мов­чазною та романтичною, з цими важкими, темними кучерями, що спадали на и округлі сильні плечі, з красивими, смаглявими до чорноти руками і з цим виразом виклику, пристрасті, польоту в розкриллі брів над карими широки­ми очима. Ніна Іванцова вгадувала кожен його погляд, рух і — беззаперечно, безстрашно, точно — виконувала кожне його доручення.

Завжди заклопотані — то листівками, то тимчасовими комсомольськими квитками, то планом якоїсь місцевості, вони могли годинами мовчати одне біля одного, не нудь­гуючи. А якщо вони вже розмовляли, то вони летіли ви­соко над землею: все, створене величчю людського духу та доступне дитячому зорові, пролітало перед їхньою ува­гою. А інколи їм було так безпричинно весело вдвох, що вони тільки сміялись,—- Олег нестримно, по-хлоп'ячому, потираючи кінчики пальців, просто до сліз, а вона з діво­чою, тихою, довірливою веселістю, а то враз по-жіночому, трохи навіть загадково, немовби таїла щось від нього.

Якось, дуже зніяковівши, він попросив у Ніни дозволу прочитати їй вірші.

—   Чиї, твої? — спитала вона здивовано.

—   Ні. Ти послухай...

Він почав, ще більше заникуючись, але після перших рядків раптом опаьгував себе:

 

Співай, подруго, переможну пісню,

Не побивайся, не сумуй.

Скоро наші дорогії

Краснокрилі соколи

Прилетять, відчинять тюрми,

Прокладуть широкий шлях.

Сонце висушить сльозину

На ясних твоїх очах:

Знову вільною ти станеш

І веселою, як Май.

До розплати клич, подруго,

За коханий рідний край.

 

—- Тут я ще не все доробив,— сказав Олег, знову знія­ковівши.— Тут має бути, як ми підемо до армії разом... Ти хотіла б?

—   Це ти мені присвятив? Мені, еге ж?..— спитала вона, осяваючи його світлом своїх променистих очей.— Я зразу зрозуміла, що це твої. Чому раніше ти не казав, що пишеш?

—  Я соромився,— сказав він, широко всміхнувшись, задоволений тим, що вірші їй сподобались.— Я давно пи­шу. Але я нікому не показую. Я  більше  від усіх перед Ванею соромлюсь. Адже він, знаєш, як пише! А я що... В мене, я відчуваю, розмір не витримано, та й риму я на­силу добираю,— говорив він, щасливий, що Ніна визнала його вірші.                   .

Саме так сталося, що в найтяжчу цю добу життя Олег вступив у найщасливішу добу розквіту всіх своїх юна­цьких сил.

Шостого листопада, напередодні Жовтневих свят, удень, штаб «Молодої гвардії» зібрався в повному складі на квартирі Кошового з участю зв'язкових — Валі Борц, Ніни і Олі Іванцових. Олег вирішив відзначити цей день урочистим прийняттям до комсомолу Радика Юркіна.

Радик Юркін уже не був хлопчиком з тихими лагідними очима, який сказав Жорі Арутюнянцу: «Адже я звик рано лягати». Після його участі в страті Фоміна — Радика Юр­кіна зачислили до бойової групи Тюленіна, і він був при­четний до нічних нападів на німецькі вантажні машини. Він досить упевнено сидів на стільці біля дверей і прямо, не кліпаючи, дивився у вікно навпроти, через кімнату, по­ки Олег виголошував вступну промову, а потім Тюлені н давав характеристику йому, Радикові. Інколи в ньому про­кидалась цікавість, що ж це за люди вирішують його долю. І він переводив свій спокійний погляд з-під довгих сірих вій на членів штабу, що сиділи круг великого обіднього столу, сервірованого як на званому обіді. Але дві дівчи­ни — одна білява, друга чорнява — зразу ж починали так ласкаво всміхатись до нього, і обидві були такі гарні, що Радик раптом відчував приплив надзвичайного зніяковін­ня й одвертав погляд.

—   Б-будуть запитання до товариша Радика Юркіна? — спитав Олег.

Усі мовчали

—   Нехай   біографію   розповість,— сказав   Ваня   Туркенич.

—   Розкажи б-бїографію...

Радик ЮркІн підвівся й, дивлячись у вікно, дзвінким голосом, яким відповідав урок у класі, сказав:

—   Я народився в місті Краснодоні тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року. Вчився в школі імені Горького...— На цьому й кінчилась біографія Радика Юркіна, але зін сам відчував, що цього замало, і вже не так упевнено до­дав: — А як німці прийшли, тепер уже не вчуся...

Всі знов помовчали.

—   Громадських обов'язків не виконував? — спитав Ва­ня Земнухов.

-  Не  виконував,— глибоко  по-хлоп'ячому зітхнувши, сказав Радик Юркін.

—   Завдання комсомолу знаєш? — знову спитав Ваня, втупившись у стіл крізь свої рогові окуляри.

—   Завдання комсомолу — бити німецько-фашистських загарбників, поки не лишиться жодного,— дуже чітко ска­зав Радик Юркін.

—   Що ж, я вважаю, хлопець цілком політично грамот­ний,— сказав Туркенич.

—   Звичайно, прийняти! — запропонувала Любка, яка всім серцем уболівала за те, щоб у Радика Юркіна все вийшло добре.

—   Прийняти, прийняти!..— підтримали й інші члени штабу.

—   Хто за те, щоб прийняти в члени комсомолу товари­ша Радика Юркіна? — широко всміхаючись, спитав Олег і сам підніс руку.

Всі піднесли руки.

—   Од-дноголосно,— сказав Олег і встав.— Підійди сюди...

Радик, трохи зблідлий, підійшов до столу між Туркеничем і Улею Громовою, які розсунулися, щоб дати йому місце, й серйозно дивились на нього.

—   Радику! — урочисто сказав Олег.— З доручення шта­бу вручаю тобі тимчасовий комсомольський квиток. Бере­жи його, як власну честь. Членські внески будеш сплачува­ти в своїй п'ятірці. А коли, повернеться Червона Армія, райком комсомолу обміняє тобі цей тимчасовий квиток на постійний...

Радик простяг тонку засмаглу руку й узяв квиток. Та­кого розміру,  як і  справжній,  квиток  був  зроблений із цупкого паперу, на якім рисують плани та карти, складе­ний удвоє. На чільнім боці вгорі маленькими стрибучими друкарськими літерами було надруковано:  «Смерть німе­цьким  окупантам!» Трохи  нижче:  «Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді». Ще нижче літерами трохи більшими: «Тимчасовий комсомольський квиток». На роз­вороті квитка зліва написали прізвище, ім'я та по батькові Радика, рік народження; нижче — час вступу до комсомо­лу: «6 листопада 1942 року»; ще нижче — «Видала комсо­мольська організація «Молода гвардія» в  м.  Краснодоні. Секретар:' Кашук». На правім боці квитка були клітинки задля сплати членських внесків.

— Я зашию його в курточку й завжди носитиму з собою,— сказав Радик ледве чутно й сховав квиток у внут­рішню кишеню курточки.

—   Можеш іти,— сказав Олег.

Всі привітали Радика Юркіна й потисли йому руку.

Радик вийшов на Садову. Дощу не було, але було дуже вітряно й холодно. Заходили сутінки. Цієї ночі Радик мав очолити групу з трьох хлопців, що дістала святкове завдання. Мацаючи в себе на грудях квиток, Радик із су­ворим і щасливим виразом обличчя пішов по вулиці додо­му. Спускаючись до другого переїзду, біля будинку район­ного виконкому, де містилась тепер сільськогосподарська комендатура, Радик, трохи підібравши нижню щелепу, розтулив губи й пронизливо свиснув,—просто так, щоб німці знали, що він існує на світі.

Цієї ночі не тільки Радик Юркін, а майже вся організа­ція брала участь у великому святковому завданні.

—   Не забудьте: хто звільниться, прямо до мене! — на­казував Олег.— Крім первомайців!

Первомайці влаштовували на квартирі сестер Іваніхіних жовтневу вечірку.

В кімнаті лишились Олег, Туркенич, Ваня Земнухов та зв'язкові — Ніна й Оля. На обличчі Олега раптом спалах­нуло хвилювання.

—   Д-дівчата, м-милі, п-пора,— сказав він, дуже заникуючись. Він підійшов до дверей у кімнату Миколи Ми­колайовича й постукав.— Тьотю Марино!  П-пора...

Марина в пальті, пов'язуючи на ходу хустку, вийшла з кімнати, за нею дядя Коля. Бабуся Віра та Олена Мико­лаївна також вийшли із своєї кімнати.

Марина, Оля та Ніна, одягшись, вийшли з дому — вони мали охороняти найближчі вулиці.

Небезпечне це було зухвальство: зважитись на це в таку пору, коли в домах не спали і люди ще ходили по ву­лицях, але хіба можна було це пропустити!

Сутінки згусли. Бабуся Віра спустила затемнення й засвітила каганця. Олег вийшов на подвір'я до Марини. Вона одділилась од стіни дому.

—   Нема нікого.

Дядя Коля висунувся з кватирки й, озирнувшись, про­стяг Олегові кінець дроту. Олег причепив його до жерди­ни й підвісив жердину на провід біля самого стовпа, так, що жердина й стовп злилися в темноті.

Олег, Туркенич та Ваня Земнухов сиділи в кімнаті дяді Колі біля письмового столу, тримаючи напоготові олівці. Бабуся Віра, випроставшися, з непроникливим обличчям, і Олена Миколаївна, подавшися вперед, дивлячись наївно й трохи злякано, сиділи віддалік на ліжку, звернувши очі до апарата.

Тільки дядя Коля з його спокійними точними рухами міг так зразу й безшумно знайти потрібну хвилю.

Вони ввімкнулися просто в овації. Розряди в повітрі заважали розібрати голос, який говорив:

—   Товариші! Сьогодні ми святкуємо двадцятип'ятиріч­чя перемоги Радянської революції в нашій країні. Минуло двадцять п'ять років з того дня, як встановився в нас Ра­дянський лад. Ми стоїмо на порозі наступного, двадцять шостого року існування Радянського ладу...

Туркенич з обличчям спокійним та серйозним і Ваня, наблизивши окуляри майже до самого зошита, швидко записували. Записувати було не трудно: Сталін говорив не поспішаючи. Інколи він змовкав на який час і чути було, як він наливає в склянку воду, ставить склянку на місце. Все-таки спершу всі їхні душевні сили йшли на те, щоб нічого не пропустити. Потім вони пристосувались до рит­му промови, і тоді усвідомлення незвичайності, майже не­можливості того, в чому вони беруть участь, опанувало кожного з них.

Той, хто не сидів при світлі каганця в нетопленій кім­наті чи в бліндажі, коли не тільки лютує надворі осіння холоднеча,— коли людина принижена, розтоптана, вбо­га,— хто не ловив закостенілою рз'кою біля потайного ра­діо вільну хвилю своєї Батьківщини, той ніколи не зро­зуміє, з яким почуттям слухали вони цю промову з самої Москви.

—   ..людожер Гітлер каже: «Ми знищимо Росію, щоб вона більше ніколи не змогла підвестися». Здається, ясно, хоч і дурнувато.

Сміх у великому залі, долинувши сюди, миттю збудив усмішки на їхніх обличчях, а бабуся Віра навіть затулила рота рукою.

—   У нас немає такого завдання, щоб знищити Німеч­чину, бо неможливо знищити Німеччину, як неможли­во знищити Росію. Але знищити гітлерівську державу — можна й треба... Наше перше завдання саме в том}^ й полягає, щоб знищити гітлерівську державу та її натхненників.

Буря оплесків будила потребу виявити й себе в шумно­му русі, але вони не могли цього зробити і тільки перегля­далися. Все, що неусвідомлено жило в патріотичному по­чутті   цих   людей,  від шістнадцятилітнього   хлопчика до старої жінки,— все це поверталось до них тепер, втілене в простій прямій правді фактів, цифр.

Це вони, прості люди, на долю яких випали такі не­мислимі страждання й муки, говорили зараз усьому світові:

—   Гітлерівські мерзотники... чинять насильство і вби­вають цивільне населення окупованих територій нашої країни, чоловіків і жінок, дітей і стариків, наших братів і сестер... Тільки підлі люди й негідники, що втратили честь і дійшли до стану тварин, можуть дозволити собі такі не­подобства проти невинних беззбройних людей... Ми знає­мо винуватців цих неподобств, будівників «нового поряд­ку в Європі», всіх цих новоспечених генерал-губернаторів і просто губернаторів, комендантів і підкомеидантів. їхні імена відомі десяткам тисяч замучених людей. Нехай зна­ють ці кати, що їм не уникнути відповідальності за свої злочини і  не минути караючої руки замучених народів...

Це говорила їхня надія і помста...

Подих величезного світу, що оточує їхнє маленьке містечко, затоптане в грязюці чобітьми солдатів ворога, могутнє двигтіння рідної землі, дихання нічної Москви влітали в кімнату й сповнювали їхні серця щастям од усвідомлення своєї приналежності до цього світу...

Шум овацій покривав кожну здравицю промови.

—   Нашим партизанам і партизанкам — слава!

—   Ви чули?..— вигукнув Олег, дивлячись на всіх блис­кучими щасливими очима.

Дядя Коля вимкнув радіо, і враз запанувала страшна тиша. Щойно це було, і ось уже нема нічого... Бряжчить кватирка. Осінній вітер свище за вікном. Вони сидять у напівтемній кімнаті, і сотні кілометрів горя відділяють їх од світу, який тільки-но прошумів...