Немало днів і ночей минуло відтоді, як Матвія Шульгу кинули в тюрму, і він утратив лік часу. В його камері май­же весь час було темно,— світло пробивалось крізь засно­вану зовні колючим дротом і наполовину прикриту дашком вузьку щілину під стелею.

Матвій   Костьович   почував   себе  самотнім  і   забутим усіма,

Інколи тій чи іншій жінці, матері або дружині, щастило вблагати німецького солдата з жандармерії чи когось із руських поліцаїв передати арештованому синові або чоло­вікові якусь їжу, білизну. Але в Костьовича не було в Краснодоні родичів. Ніхто з близьких йому людей, крім Лютикова й старого Кіндратовича, не знав, що Костьови­ча залишено в Краснодоні на підпільній роботі, що нікому не відомий Євдоким Остапчук, який сидить у цій темній камері,— це Костьович. Він розумів, що Лютиков може й не знати, що з ним сталось, а дізнавшись, не знайти до нього доступу. І Матвій Костьович не ждав допомоги від Лютикова.

Єдині люди, з якими він мав справу, були люди, що його катували, і це були німецькі жандарми. Поміж ними тільки двоє говорили по-російському: німець-перекладач, у кубанці на чорній костяній голівці, і начальник поліції Соліковський, у старовинних, з жовтими лампасами, не­осяжних козачих шароварах і з кулаками, мов кінські ко­пита, про якого можна було б сказати, що він іще гірший за німецьких жандармів, якби можна було бути гіршим, ніж вони.

Костьович в хвилини арешту не приховував, що він людина партійна, комуніст, бо приховувати це було марно, бо ця прямота й правда зміцнювали його сили в боротьбі з людьми, які мучили його. Він тільки видавав себе за люди­ну звичайну, рядову. Але хоч які дурні були кати, вони з його вигляду й поведінки бачили, що це неправда. Вони хотіли, щоб він назвав іще людей, своїх спільників. Тому не могли й не хотіли зразу вбивати його. І його щодня двічі допитували старший жандармський вахмістр Брюкнер або його заступник вахмістр Балдер, які сподівались викрити через нього організацію більшовиків у Краснодоні й вислужитись перед головним фельдкомендантом області генерал-майором Клером.

Вони допитували Костьовича й били його, коли вривав­ся їм терпець. Але частіше його бив і катував, за їхнім до­рученням, ротенфюрер команди СС Фенбонг, дебелий ли­суватий унтер, із золотими зубами й баб'ячим голосом, в окулярах з роговою світлою оправою. Від унтера так бридко тхнуло, що навіть вахтмайстер Балдер і гауптвахт-майстер Брюкнер крутили носами й кидали йому крізь зуби презирливі репліки, коли унтер опинявся занадто близько від них. Унтер Фенбонг бив і катував зв'язаного Костьовича, якого ще й тримали солдати, методично, із знанням діла й цілком байдуже. Це була його професія, його робота. А в ті години, коли Костьович був не на до­питі, а в себе в камері, унтер Фенбонг уже не займав його, тому що боявся Костьовича, коли той не був зв'язаний і солдати не тримали його, і тому що це були в Фенбонга не робочі години, а години відпочинку, коли він перебу­вав у спеціально відведеній для нього та його солдатів двірницькій у дворі тюрми.

Але хоч як вони катували Костьовича і хоч як це довго тривало, Матвій Костьович нічого не змінив у своїй пове­дінці. Він був такий же незалежний, непокірливий та буй­ний, і всі з ним стомлювалися, і взагалі він завдавав усім чимало неприємностей.

Поки так ось непоправно безнадійно і нестерпуче од­номанітно минало зовнішнє життя Костьовича, з тим біль­шою силою напруження й глибиною розгорталось його життя духовне. Як усі великі й чисті люди перед лицем смерті, він бачив тепер і себе, і все своє життя з граничною прозорою ясністю, з незвичайною силою правди.

Зусиллям волі він одганяв од себе думки про дружину й дітей, щоб не розм'якшити себе. Але з тим більшою теп­лотою та любов'ю він думав про друзів молодості — Лізу Рибалову, Кіндратовича, що перебували тут, у місті, непо­далік від нього, і горював, що вони й про його смерть не знатимуть нічого, про смерть, яка виправдала б його в їх­ніх очах. Так, він розумів уже, що привело його в цю тем­ну камеру, й мучився свідомістю того, що він нічого вже не зможе виправити, навіть пояснити людям, в чому винен, щоб полегшити собі душу і щоб люди не повторювали його помилки.

Якось удень, коли Костьович очунював після раніш­нього допиту, біля його камери почулися розв'язні голоси, двері прочинилися з якимось жалібним дзвоном, і до каме­ри ввійшов чоловік з пов'язкою поліцая та важкою кобу­рою з жовтим шнуром, яка звисала на ремені. У дверях стояв черговий по коридору, вусатий німецький солдат із жандармерії.

Костьович, звикши до темряви, мигцем розгледів полі­цая, що ввійшов до нього. Зовсім іще юний, майже хлоп­чик, чорненький і одягнений у все чорне, він, не маючи змоги розгледіти Костьовича, ніяковіючи й намагаючись триматися розв'язно, розгублено поводив навколо очима якоїсь звіринки й увесь вихлявся, наче на шарнірах.

—   От ти й у клітці звіра! Зараз ми зачинимо двері й по­дивимось, як ти себе почуватимеш. Хопля! — німецькою мовою сказав вусатий солдат із жандармерії, голосно заре­готав і грюкнув дверима за спиною юного поліцая.

Поліцай хутко схилився до Костьовича, що підвівся на темній підлозі, і, обпікаючи Костьовича пронизливим і зляканим поглядом чорних очей, прошепотів:

—   Ваші друзі не дрімають. Дожидайте вночі, на тому тижні, я вас попереджу...

В ту ж мить поліцай випростався і, набравши нахабно­го вигляду, сказав непевним голосом:

—   Не злякаєш, гляди. Не на такого... Німчура про­клята!

Німецький солдат, регочучи, відчинив двері й крикнув щось веселе.

- Ха, достукався? — говорив юний поліцай, вихляю-чись перед Шульгою худим своїм тілом,— Щастя твоє, що я людина чесна й тебе не знаю... У, ти!..— несподівано ви­гукнув він і, замірившись тонкою рукою, легенько штовх­нув Костьовича в плече й на мить стиснув пальці на плечі, ї в цьому хапливому потиску Костьовичу причулося щось дружнє.

Поліцай вийшов із камери, і двері зачинились, і ключ завищав у замку.

Звичайно, це могла бути провокація. Але навіщо це по­трібно їм, коли він у їхніх руках і вони завжди можуть його вбити? Це міг бути перший пробний крок на довір'я для того, щоб у підходящих умовах Костьович розкрив себе перед цим поліцаєм, як перед своєю людиною. Але невже вони можуть думати, що він такий наївний?

І надія вдарила в серце Костьовичу й хвилями погнала кров  по  його змордованому  богатирському тілу.

Значить, Пилип Петрович живий і діє? Значить, вони там пам'ятають про нього? Та як же він міг думати інакше...

Почуття подяки до друзів з їхнім піклуванням, новий проблиск надії на врятування сім'ї, радість можливого виз­волення від мук, від непосильних дум — усе це злилося в душі його в один могутній поклик боротьби, життя. І він, уже літній, грішний, здоровий чоловік, відчув, що йому в грудях закипають щасливі сльози, коли уявив, що буде жити і ще зможе виконати свій обов'язок.

Крізь дощані двері й стіну вдень і вночі він чув усе життя тюрми: як людей приводили й виводили, як мучили та як розстрілювали за стіною, в дворі. Вночі колись його збудили галас, гомін і тупотіння людей у камерах та кори­дорах, покрики жандармів, поліцаїв німецькою та росій­ською мовами, брязкіт зброї, плач дітей, жінок. Здавалося, людей виводили з тюрми. Долинало ревіння моторів кіль­кох вантажних машин, які одна по одній виїздили з двору. І справді, коли Костьовича вели по коридору на денний допит, він зрозумів: тюрма порожня.

Вночі його вперше не потривожили. Він чув, як до тюрми підійшла вантажна машина і жандарми та поліцаї, тихо лаючись, немовби вони соромились один одного, по­хапцем розводили по камерах арештованих, які мовчки й важко волочили ноги по коридору. Арештованих підво­зили цілу ніч.

Було до ранку ще далеко, коли Костьовича підняли на допит і повели, не зв'язавши йому рук. Він зрозумів, що його не будуть катувати. І справді, його привели не до тієї камери, спеціально обладнаної для катувань, котра була в тій половині, що й камери ув'язнених, а до кабіне­ту майстера Брюкнера, де Костьович побачив самого Брюкнера, в підтяжках (офіцерський мундир його висів на кріслі: в кабінеті було нестерпно душно), вах­містра Балдера в повній формі, перекладача Шурку Рейбанда й трьох німецьких солдатів у мишачих мундир­чиках.

За дверима пролунало важке гупання, і до кабінету, на­хиливши голову, щоб не зачепити за горішній одвірок, увійшов начальник поліції Соліковськии у старовинному козачому кашкеті, а за ним Костьович побачив свого му­чителя, унтера Фенбонга, з солдатами СС, які тримали наиівроздягненого, високого, літнього чоловіка з опасистим сильним обличчям, із зв'язаними за спиною руками, бо­сого. Матвій Костьович пізнав у ньому свого земляка, учасника партизанської боротьби 1918 року — Петрова, з яким він не бачився років п'ятнадцять. Петров, видно, давно вже не ходив босоніж, поранився, йому боляче було ступати навіть по підлозі. Опасисте обличчя Петрова яскріло синцями й саднами; відколи Костьович бачив його, він мало постарів, тільки роздався в плечах і в поясі. Три­мався він похмуро, але з гідністю.

— Впізнаєш його? — спитав майстер Брюкнер.

Шурка Рейбанд переклав запитання Костьовичу.

І Петров, і Костьович удали, буцім уперше бачать один одного.  І  вже стояли на цьому протягом усього допиту.

Майстер Брюкнер горлав на Петрова, який мовчки стояв перед ним, босий, з похмурим обличчям.

—   О, ті льгун, льгун, старий крис! — І тупав наваксо­ваним штиблетом так що низько звислий- живіт .майстера Брюкнера підстрибував.

Потім Соліковський величезними своїми кулаками став бити Петрова, поки не звалив на підлогу. Шульга хотів був кинутись на Соліковського, але внутрішній голос під­казав йому, що він зможе цим тільки нашкодити Петро­ву. Він відчував, крім того, що настав час, коли йому кра­ще буде так і лишитись з розв'язаними руками. І, стримую­чи себе, роздуваючи ніздрі, він мовчки дивився,.як б'ють Петрова.

Потім їх обох вивели.

Хоч Костьовича на цей раз і не били, його так вразило те, що при нім відбувалось, що на кінець цього, другого за добу, допиту могутній організм його не витримав. Костьович не тямив, як його відвели до камери, впав у тяжке забуття, з якого знову його вивело вищання ключа.

Він чув у дверях шамотню, але не міг прокинутись. Потім йому примарилося, що двері одчинились і когось укинули до нього в камеру. Костьович з натугою розплю­щив очі. Над ним стояв схилившись чоловік з чорними зрослими бровами та чорною циганською бородою і нама­гався розгледіти Костьовича.

Чоловік цей потрапив із світла в темну камеру і чи то без звички не міг розгледіти обличчя Костьовича, чи то Костьович був уже не схожий на самого себе. Але Костьо­вич зразу впізнав його,— це був земляк, також учасник тої війни, директор шахти № 1-біс Валько.

—  Андрію...— тихо сказав Костьович.

—   Матвій?.. Доля! Доля!..

Валько рвучким рухом обняв за плечі Костьовича, що підвівся до нього.

—   Все робили, щоб тебе визволити, а судилося самому потрапити до тебе... Дай же, дай подивитись на тебе,— помовчавши, заговорив Валько різким та хрипким голо­сом.— Що ж вони зробили з тобою! — Валько відпустив Костьовича й заходив по камері.

В ньому немов прокинулась його природна циганська запальність, а камера була така мала, що він справді ски­дався на тигра в клітці.

—   Видно, й тобі перепало,— спокійно сказав Костьо­вич і сів, обійнявши коліна.

Валькова одежа була вся в поросі, рукав піджака напо­ловину відірваний, одна холоша роздерлась на коліні, друга розпоролась по шву, впоперек лоба — садно. Але все-таки Валько був у чоботях.

—   Бився, видно?.. То — по-моєму,—вдоволено промо­вив Костьович, уявивши, як це все було.—Хай йому, не псуй собі нерви. Сідай, розкажи, як воно там...

Валько сів на підлогу проти Костьовича, підібгавши ноги, помацав рукою слизьку підлогу й скривився.

—  Дуже відповідальний, ще не звик,— сказав він про себе й посміхнувся.— Що ж тобі сказати? Діла йдуть нор­мально, наші діла. Ну, а я...

Раптом усе обличчя цієї грубої людини засмикалось такою мз'кою, що в Костьовича холод пішов по спині. Валько махнув рукою й сховав своє чорне обличчя в до­лоні.