З того самого дня, як Анатолій Попов, Уля та Віктор з батьком повернулись до Краснодона після невдалої ева­куації, Анатолій не жив дома, а переховувався в Петро­вих, на хуторі Погорілому. Німецька адміністрація ще не добралась до хутора, і Петрови жили відкрито.

Анатолій повернувся в Первомайку, коли пішли геть німецькі солдати.

Ніна Іванцова переказала йому та Улі, щоб вони,— краще Уля, яку менше знали в місті,— негайно налагодили особистий зв'язок з Кошовим і визначили групу хлопців та дівчат, первомайців, які хочуть боротися проти німців і на яких можна звіритись. Ніна натякнула, що Олег діє не тільки від себе, і передала деякі його поради: розмов­ляти з кожним поодинці, не називати інших, не називати, звичайно, й Олега, але дати на здогад, що вони діють не від себе особисто.

Потім Ніна пішла. А Уля й Анатолій подались до спус­ку в балочку, що розділяла садиби Попових і Громових, і сіли під яблунею.

Вечір злягав на степ і сади.

Німці дуже понівечили садочок Попових, особливо вишневі дерева,— на багатьох обламали гілки з вишня­ми,— але все-таки він зберігся, зовні такий же затишний, охайний, як і в пору, коли в ньому порались разом батько й син.

Викладач природознавства, закоханий у свій предмет, подарував Анатолієві при переході з восьмого класу в де­в'ятий книгу про комах: «Годованці грушевого дерева». Книга була така стара, що в ній бракувало перших сторі­нок і не можна було дізнатись, хто її автор.

Біля входу в садок Попових стояла старезна груша, ще старіша за книгу, і Анатолій дуже любив цю грушу і цю книгу.

Восени, коли достигали яблука,— яблуневим садком ро­дина Попових пишалась,— Анатолій звичайно спав на тап­чані в саду, щоб хлопчиська не крали яблук. А як дощило й спати доводилося у кімнаті, він проводив сигналізацію: обкручував гілки яблунь тонким шпагатом, який з'єднував з мотузком, протягненим із саду крізь вікно. Досить було торкнутися хоч би одної з яблунь, як над ліжком, де спав Анатолій, з гуркотом падала в'язка порожніх консервних бляшанок,  і  в  самих трусах Анатолій мчав у садок.

І ось вони сиділи в цім саду, Уля й він, серйозні, зосе­реджені, повні відчуття того, що від моменту розмови з Ніною вони ступили на новий шлях життя.

— Нам не випадало з тобою розмовляти по щирості, Улю,— казав Анатолій, трохи збентежений її близькістю,— але я давно поважаю тебе. І я думаю, настала пора пого­ворити нам одверто, до кінця одверто... Я думаю, це не буде перебільшенням нашої ролі, зазнайством, чи що, зміркувати, що саме ти і я можемо взяти на себе все оце, орга­нізувати хлопців і дівчат на Первомайці. І ми повинні договоритись насамперед, як же ми самі житимемо... На­приклад, зараз іде реєстрація на біржі. Я особисто на бір­жу не піду. Я не хочу й не буду працювати на німців. Присягаюсь перед тобою, я не зійду з цього шляху! — го­ворив він стриманим, повним сили голосом.— Якщо дове­деться, я буду переховуватись, перейду в підпілля, загину, але не зійду з цієї путі!

— Толю, ти пам'ятаєш руки того німця, єфрейтора, що порпався в наших чемоданах? Вони були брудні, аж чорні, зашкарублі, чіпкі, я тепер їх завжди бачу,— тихо говорила Уля,— В перший день, коли приїхала, я знову їх побачила, коли нишпорили в наших постелях, у скрині, коли краяли плаття, материні, мої, сестрині на свої шарфи-косинки, вони не гребували навіть чогось шукати в брудній білизні, але вони хочуть добратися й до наших душ... Толю! Я про­вела не одну ніч без сну в нас на кухоньці,— ти знаєш, у нас вона зовсім окрема,— я сиділа в цілковитій темряві, слухаючи, як німці горлають у домі й змушують прислуго­вувати хвору матір, я сиділа так не одну ніч, я себе пере­віряла. Я все думала: чи вистачить мені сили, чи я маю право ступити на цей шлях? І я зрозуміла, що іншого шляху нема. Еге ж, я жити можу тільки так, або не можу зовсім. Присягаюсь матір'ю, що до останнього подиху я не збочу з цього шляху,— говорила Уля, дивлячись на Анато­лія своїми чорними очима.

Хвилювання охопило їх. Вони трохи помовчали.

—   Подумаймо, з ким говорити насамперед,— хрипко мовив Анатолій, опанувавши себе.— Може, почнемо з дів­чат?

—   Звичайно, Майя Пегліванова і Саша Бондарева. І, звичайно, Ліля Іваніхіна. А за Лілею піде й Тоня. Думаю ще — Ліна Самошина, Ніна Герасимова,—перелічувала Уля.

—   А ця наша активістка, ну, як її,— піонервожата?

—   Вирікова? — Обличчя Улі набрало холодного вира­зу.—Знаєш, я тобі що скажу. Бувало, ми всі в тяжкі дні гостро висловлювались про те, про се. Але ж мусить лиша­тись в душі в людини щось святе, оте, з чого, як з рідної матері, не можна сміятись, говорити без пошани чи глуз­ливо. А Вирікова... Хто її знає?.. Я б на неї не звірилась.

—   Відставити, придивимось,— згодився Анатолій.

—   Скоріше вже, Ніна Минаєва,— сказала Уля.

—   Білявенька, полохлива така?

—  Ти не думай, вона не полохлива, вона сором'язлива, вона дуже твердих переконань.

—  А Шура Дубровіна?

—  Про "неї  ми  в  Майї  спитаємо,—всміхнулась  Уля.

—   Слухай, а чому ти не назвала найкращу свою по­другу — Валю Філатову?— раптом з подивом спитав Ана­толій.

Уля замовкла, і Анатолій не міг бачити, які почуття від­бились на її обличчі.

—  Так, вона була найкращою моєю подругою, я люб­лю її, як колись, і я, як ніхто, знаю її добре серце, але вона не може ступити на цей шлях, вона безсила,— сказа­ла Уля, і щось здригнулося в її губах та ніздрях.— А з хлопців кого? — спитала вона, немов бажаючи одвер­нути розмову.

—   Серед хлопців, звичайно, Віктор, я вже з ним бала­кав. І коли ти назвала Сашу Бондареву, і назвала, звичай­но, правильно, то треба й Васю, брата її. І, звичайно, Женька Шепелєв та Володька Рагозін... Крім того, я ду­маю, Боря Главан,— знаєш, молдаванин, що евакуювався з Бессарабії...

Так вони перебирали своїх подруг і товаришів. Місяць, який щербився вже, але був ще великий, червоною загра­вою мрів за деревами, густі різкі тіні лягли вздовж саду, тривожна таємничість розіллялась в природі.

—  Яке щастя, що в нашій і в вашій квартирах нема німців! Я не змогла б їх бачити, особливо тепер,— сказа­ла Уля.

Після повернення Уля жила сама в маленькій ку­хоньці, яка прилягала до ряду домашніх прибудов. Уля засвітила нічник, що стояв на печі, і який час сиділа на постелі, дивлячись перед себе. Вона була наодинці з собою та своїм життям, у тому стані граничної одвертості перед собою, який буває в хвилини великих душевних звершень.

Вона схилилась, витягла з-під ліжка чемоданчик і з гли­бини його, з-під білизни, видобула дуже пошарпаний клейончатий зошит. Відколи Уля виїхала з дому, вона не бра­ла його до рук.

Напівстертий запис олівцем на першій же сторінці, не­мовби епіграф до всього, сам говорив про те, чому Уля завела цей зошит і коли це було:

«В житті людини буває пора, від якої залежить мораль­на доля її, коли відбувається перелом її етичного розвитку.

Кажуть, що цей перелом настає тільки в юності. Це не­правда: для багатьох він настає в самому рожевому дитин­стві (Помяловський)».

З почуттям водночас і сумно-приємним, і подиву перед тим, що вона, бувши майже дитиною, записувала те, що так пасувало тепер до її душевного стану, вона читала на­вмання то те, то інше:

«В бою треба вміти користуватися хвилиною й мати здатність хутко міркувати».

«Що може протистояти твердій волі людини? Воля міс­тить у собі всю душу, хотіти — означає ненавидіти, люби­ти, шкодувати, радіти, жити; словом, воля є моральна сила кожної істоти, вільне прагнення створювати чи руйнувати що-небудь, творча влада, яка з нічого робить чудеса!.. (Лєрмонтов)».

«Я не можу знайти собі місця від сорому. Соромно, соромно,— ні, більше,— ганебно сміятися з того, хто по­гано одягнений! Я навіть не можу згадати, коли я взяла це собі за звичку. А сьогодні цей випадок з Ніною М.,— ні, я навіть не можу писати... Все, що я згадую, примушує мене червоніти, я вся горю. Я зблизилась навіть з Лізкою У., бо ми разом висміювали тих, хто погано одягнений, а її ж батьки... про це не треба писати, взагалі вона погане дів­чисько. А сьогодні я так бундючно, саме бундючно покеп­кувала з Ніни і навіть смикнула за кофтинку так, що вона вилізла із спідниці, а Ніна сказала... Ні, я не можу повто­рити її слова. Але ж я ніколи не думала так погано. Це почалося в мене від бажання, щоб усе, все було красиво в житті, а вийшло інакше. Я просто не подумала, що бага­то хто ще може жити в нестатках, а тим паче Ніна М., во­на така безпорадна... Присягаюсь, Ніночко, я більше ніко­ли, ніколи не буду!»

Далі йшла приписка олівцем, зроблена, очевидно, дру­гого дня. «І ти перепросиш її, так, так, так!..»

Через дві сторінки був запис:

«Найдорожче в людини — це життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерп­но боляче за безцільно прожиті роки, щоб не палила гань­ба за підленьке і дріб'язкове минуле (М. Островський)».

«Все-таки кумедний цей М. Н.! Звичайно, я не криюсь, мені приємно провести з ним час (інколи). І він добре танцює. Але він дуже любить хизуватися своїм званням і хвастати своїми орденами, а це мені зовсім мало важить. Вчора він заговорив про те, чого я давно ждала, але чого зовсім не хотіла... Я посміялась і не жалію. А те, що він сказав,— заподію собі смерть,— це й неправда, й свинство. Він такий товстий, йому б треба бути на фронті, з рушни­цею попоходити. Ніколи, ніколи, ніколи!..»

«Найхоробріший серед скромних наших командирів і найскромніший серед хоробрих — таким я пам'ятаю т. Ко-товського. Вічна йому пам'ять і слава! (Сталін)».

Уля сиділа, схилившись над своїм учнівським зошитом, поки не почула, як тихо стукнула хвіртка і чиїсь легкі ма­ленькі ноги пробігли через двір до дверей у кухоньку.

Дверцята без стуку відчинились, і Валя Філатова, нічо­го не бачачи перед собою, підбігла до Улі, впала на коліна на долівку й ткнулась обличчям у коліна Улі.

Вони мовчали. Уля відчувала, як здималися Валині гру­ди, як билося її серце.

—   Що з тобою, Валечко? — тихо спитала Уля.

Валя підняла обличчя з напіввідкритим вологим ротом.

—   Улю! — сказала вона.— Мене женуть до Німеччини. При всій своїй глибокій огиді до німців і до всього, що вони робили в місті, Валя Філатова до нестями боялась німців. З першого дня, як прийшли вони, дівчина чекала, що от-от має статися щось жахливе з нею чи з матір'ю.

Після того як вийшов наказ про реєстрацію на біржі, а Валя ще не виконала цього наказу, вона жила в чеканні арешту, відчуваючи себе злочинницею, що стала на шлях боротьби з німецькою владою.

Цього ранку, йдучи на базар, вона зустріла кількох первомайців, що ходили вже на реєстрацію: вони плента-ли на роботу — відновлювати одну з маленьких шахтинок, яких було немало в районі Первомайки.

І тоді Валя, соромлячись признатись Улі в своїй слаб­кості, потай від неї пішла на реєстрацію.

Біржа праці містилася в одноповерховім білім будинку на горбі, неподалік од районного виконкому. Невелика черга в кілька десятків чоловік, молодих і літніх, здебіль­шого жінок та дівчат, стояла коло входу в будинок. Валя здалеку впізнала в черзі однокласницю по первомайській школі Зінаїду Вирікову. Валя впізнала її по маленькому росточку, та по гладенькому, наче приклеєному волоссі, й по коротких гострих косицях, що стирчали вперед, і піді­йшла до неї, щоб потрапити в чергу ближче.

Ні, це була не одна з тих черг, в яких немало довелось попостояти людям у час війни — і в хлібній, і в продоволь­чій, і за продкартками, і навіть при мобілізації на трудо­вий фронт. Тоді кожен намагався потрапити ближче, і люди сварились, якщо хтось проходив без черги, використо­вуючи знайомство чи службове становище. Це була черга Ш: німецьку біржу праці, ніхто не намагався потрапити туди раніше од інших. Вирікова мовчки глянула на Валю недобрими, близько зведеними очима й поступилась міс­цем перед собою.

Черга посувалась досить швидко,— входили по двоє. Валя, тримаючи біля грудей у спітнілій руці паспорт, за­горнений у хусточку, ввійшла разом з Виріковою.

В кімнаті, де реєстрували, прямо проти входу стояв довгий стіл, за яким сиділи товстий німецький єфрейтор і росіянка з дуже ніжною, рожевою шкірою обличчя й неприродно розвиненим, довгим підборіддям. І Валя, і Ви­рікова знали її: вона викладала в краснодонських школах, в тому числі і в первомайській, німецьку мову. Хоч як це дивно, але прізвище її було теж Німчинова.

Дівчата поздоровкалися з нею.

—   А... мої вихованки! — сказала Німчинова й непри­родно всміхнулася, опустивши довгі темні вії.

В кімнаті цокотіли друкарські машинки. До дверей пра­воруч і ліворуч простяглись дві невеликі черги.

Німчинова питала у Валі про вік, батьків, адресу й за­писувала в довгу відомість. Зразу ж вона перекладала всі ці дані німецькою мовою єфрейторові, і він записував їх у другу відомість німецькою мовою.

Поки Німчинова питала їх, хтось вийшов з кімнати праворуч, а хтось увійшов. Раптом Валя побачила молоду жінку із скуйовдженою зачіскою, з неприродно червоним обличчям, з заплаканими очима. Вона швидко пройшла через кімнату, однією рукою застібаючи на грудях коф­тину.

Тим часом Німчинова ще питала про щось Валю.

—   Що? — не дочула Валя, проводячи очима цю молоду жінку із скуйовдженою зачіскою.

—   Здорова? Ні на що не скаржишся? — спитала Нім­чинова.

—   Ні, я здорова,— сказала Валя.

Вирікова раптом смикнула її ззаду за кофтинку. Валя обернулася, але Вирікова дивилась мимо неї близько зве­деними, байдужими очима.

—   До директора! — наказала Німчинова.

Валя машинально перейшла в чергу праворуч і озир­нулась на Вирікову. Вирікова механічно відповідала на ті самі запитання, які ставили її подрузі.

В кімнаті в директора було тихо, тільки зрідка лунали уривчасті неголосні вигуки по-німецьки. Поки питали Вирікову, з кімнати директора вийшов парубчак років сім­надцяти. Він був розгублений, блідий і теж застібав на ходу гімнастьорку.

І тут Валя почула, як маленька Вирікова різким своїм голосом заговорила:

—  Ви ж самі знаєте, Ольго Костянтинівно, що в мене тебеце,— ось чуєте? — І Вирікова стала демонстративно дихати на Німчинову й на товстого німецького єфрейтора, який, відсахнувшись на стільці, з подивом дивився на Ви-рікову круглими півнячими очима. В грудях у Вирікової справді щось захрипіло.— Мені потрібен домашній до­гляд,— казала вона далі, безсоромно поглядаючи то на Німчинову, то на єфрейтора,— але якби тут, у місті, я з охотою, просто з охотою! Тільки я дуже прошу вас, Ольго Костянтинівно, по якій-небудь інтелігентній, культурній професії. А я охоче піду працювати при новому порядку, так, так, охоче!

«Боже мій, що вона таке плете?» — подумала Валя, і серце в неї калатало, коли вона входила до кімнати ди­ректора.

Перед нею стояв німець у військовім мундирі, вгодо­ваний, з гладенько прилизаним на прямий проділ сіро-ру­дим волоссям. Хоч він був у мундирі, він стояв у жовтих шкіряних трусиках та коричневих панчохах, з голими ко­ліньми, оброслими волоссям, як шерстю. Він швидко й байдуже глянув на Валю й загорлав:

—   Роздівайт! Роздівайт!

Валя безпорадно повела очима. В кімнаті, за столом, сидів іще тільки німецький писар, біля нього стосами ле­жали старі паспорти.

—   Роздягайся, чуєш? — сказав німецький писар по-українському.

—  Як?..— Валя вся так і зашарілась.

—  Як! Як! — перекривив писар.— Скидай одежу.

— Schneller! Schneller! * — уривчасто звелів офіцер з голими, оброслими волоссям коліньми. І раптом, простяг­ти до Валі руки, він чисто промитими вузлуватими паль­цями, теж порослими рудим волоссям, розсунув Валі зуби, заглянув у рот і почав розстібати їй плаття.

(* Швидше! Швидше! (Нім.).)

 

Валя, заплакавши від страху та приниження, швидко почала роздягатися, плутаючись у білизні.

Офіцер допомагав їй. Вона лишилася в самих туфлях.

Німець, нашвидку оглянувши її, гидливо помацав плечі, стегна, коліна і, обернувшись до солдата, сказав уривчасто й так, наче він говорив про солдата:

—  Tauglich *.

(*Придатний! (Нім.).)

—   Пачпорт! — не дивлячись на Валю, гукнув писар, простягти руку.

Валя, прикриваючись одежею, схлипуючи, подала йому паспорт.

—  Адреса? Валя сказала.

—   Одягайся,— похмуро й тихо звелів писар, кинувши її паспорт на інші.— Коли з'являтися на збірний пункт, жди оголошення.

Валя отямилася вже на вулиці. Шкварке денне сонце лежало на будинках, на курній дорозі, на випаленій траві. Вже понад місяць не було дощу. Все навколо було перепа­лене й висушене. Повітря тремтіло, розпечене.

Валя стояла посеред дороги в густому поросі по кісточ­ки. І раптом, застогнавши, опустилась просто в порох. Плаття її надулося кругом, як пухир, і опало. Валя зату­лила обличчя долонями.

Вирікова наче розбудила її. Вони зійшли з пагорба, де стояв будинок райвиконкому, і повз будинок міліції, через Восьмидомики, пішли до себе на Первомайку. Валю то морозило, то кидало в гарячий піт.

—  Дурна ти, дурна! — казала Вирікова.— Так вам і треба, таким!.. Це ж — німці,— поважливо, навіть підлес­ливо сказала Вирікова,—до них треба вміти пристосува­тись!

Валя, не чуючи, йшла поруч з нею.

—  У, ти дурепа така! — злостилась Вирікова.— Я ж по­дала тобі знак! Треба було натякнути, що ти хочеш їм до­помагати тут, вони таке цінять! І треба було сказати: не­здужаю... Там, на комісії, лікарем Наталя Олексіївна, з міської лікарні, вона всім дає звільнення чи обмежену придатність, а німець там просто фельдшер і ні чорта не розуміє. Дурна, дурна ти! А мене призначили на службу до колишньої контори «Заготскот», ще й пайок дадуть...

Улю спершу охопили жалощі. Вона обняла Валину го­лову й стала мовчки цілувати її волосся, очі. Потім заро­їлись плани врятування Валі.

—   Тобі треба тікати,— виснувала Уля,— так, так, ті­кати!

—   Куди ж, куди, боже мій? — безпорадно і роздрато­вано говорила Валя.— У мене ж немає тепер документів!

—   Валечко, люба, — заговорила Уля ласкавим шепо­том,— я розумію, кругом німці, але це ж наша країна, вона велика, навколо ж ті самі люди, серед яких ми жили, мож­на знайти ж вихід. Я сама допоможу тобі, всі хлопці й дівчата допоможуть.

—   А мама! Що ти, Улечко! Вони ж її замучать.— Валя плакала.

—   Та не плач ти, справді! — розсердилась Уля.— А як­що тебе в Німеччину заженуть, ти думаєш, їй буде легше? Хіба вона переживе?

—   Улечко... Улечко... За що ти ще більше мучиш мене?

—   Це огидно, що ти кажеш, це... це ганебно, бридко... Я зневажаю тебе! — із страшним, жорстоким почуттям ска­зала Уля.— Так, так, зневажаю твою немічність, твої сльо­зи... Навкруги стільки горя, стільки людей, здорових, силь­них, прекрасних людей гинуть на фронті, у фашистських концтаборах, катівнях,— подумай, що переживають їхні дружини, матері, але всі працюють, борються! А ти, дів­чисько, тобі всі дороги відкрито, тобі пропонують допомо­гу, а ти скімлиш та ще хочеш, щоб тебе жаліли. А мені тебе не жаль, так, так, не жаль! — говорила Уля.

Вона рвучко встала, відійшла до дверей і, притулившись до них закладеними за спину руками, стояла, дивлячись поперед себе гнівними чорними очима. Валя, уткнувшись обличчям в Улину постіль, мовчки стояла на колінах.

—   Валю! Валечко!.. Згадай, як ми жили з тобою. Сер­денько моє! — раптом сказала Уля.— Серденько моє!

Валя заридала вголос.

—   Згадай, коли ж я порадила тобі що-небудь погане? Пам'ятаєш, тоді, з цими сливами, або коли ти кричала, що не перепливеш, а я сказала, що я тебе сама втоплю? Ва­лечко! Я тебе благаю...

—   Ні, ні, ти покинула мене! Так, ти покинула мене серцем, ще коли виїздила, і потім уже нічого не було між нами. Ти думаєш, я цього не почувала? — в нестямі гово­рила Валя, ридаючи.— А зараз?.. Я зовсім, зовсім сама на світі...

Уля їй нічого не відповідала.

Валя підвелась і, не дивлячись на Улю, витерла обличчя хусткою.

—   Валю, я кажу тобі востаннє,— тихо й холодно проголосила Уля.— Або ти послухаєш мене, тоді ми зараз же розбудимо Анатолія і він проведе тебе до Віктора на По­горілій, або... не край мені серця.

— Прощай, Улечко!.. Прощай назавжди...— Валя, стри­муючи сльози, вибігла з кухоньки на подвір'я, залляте світ­лом місяця.

Уля ледве стрималася, щоб не наздогнати її і не вкрити поцілунками все її нещасне мокре обличчя.

Вона погасила каганчик, одчинила віконце і, не роздя­гаючись, лягла на постіль. Сон тікав од неї. Вона прислу­халась до невиразних нічних звуків, що долинали із сте­пу та з висілка. їй усе здавалося, що поки вона лежить тут, до Валі вже прийшли німці й забирають її, і нема ні­кого, хто міг би сказати бідолашній добре й мужнє слово на прощання.

Раптом їй причулись кроки по м'якій землі та шелест листя десь там, на вгороді. Кроки наближались, ішла не одна людина. Треба було б узяти двері на гачок та причи­нити вікно, але кроки зашаруділи вже під самим вікном, і у вікні виникла біла голова в узбецькій шапочці.

—   Улю, ти спиш? — пошепки спитав Анатолій. Уля вже була біля вікна.

—   Жахливе нещастя,— сказав Анатолій,— у Віктора батька забрали.

Уля побачила бліде, мужнє, осяяне місяцем обличчя Віктора з затіненими очима, яке наблизилось до вікна.

—   Коли взяли?

—   Сьогодні ввечері. Прийшов німець, есесівець, у чор­ному, товстий, з золотими зубами, смердючий,— з нена­вистю сказав Віктор,— з ним іще солдат і руський полі­цай... Били його. Потім одвели до контори лісгоспу, там стояла вантажна машина, повна арештованих, усіх повезли сюди... Я біг за ними всі двадцять кілометрів... Якби ти не пішов позавчора, взяли б вони й тебе,— сказав Віктор Ана­толієві.