Стаценко, начальник планового відділу в тресті «Краснодонвугілля», був людиною ще не старою, десь між со­рока п'ятьма й п'ятдесятьма. Він справді був сином дріб­ного чиновника, що служив до революції в акцизі, і справ­ді ніколи ні в чому «не був замішаний». За освітою інже-нер-економіст, він усе життя працював як економіст-плановик   у   різних   господарських   організаціях.

Не можна сказати, що він швидко просувався по службі. Та не стояв і на місці: можна сказати, він схо­див угору не з поверху на поверх, а з щабля на щабель. Але завжди ремствував на те місце, яке посідав у житті.

Він був невдоволений не тим, що його працьовитість, енергія, знання, скажімо, не досить використовуються, і тому він од життя не дістає того, чого він вартий. Він був невдоволений тим, що не має від життя всіх його благ без будь-якої затрати труда, енергії, знань. А що таке життя можливе і що воно приємне, він спостерігав сам у старі часи, коли був молодим, а тепер він любив читатіл про це в книгах — про старі часи або про життя за кордоном.

Не можна сказати, що він хотів би стати казково ба­гатою людиною, крупним промисловцем, чи комерсантом, чи банкіром,— це теж вимагало б від нього енергії, хви­лювань: вічна боротьба, суперники, страйки, якісь там, чорт би їх забрав, кризи! Але ж є на світі й тихі прибут­ки, яка-небудь там рента чи просто добра платня на спо­кійній й солідній посаді,— є всюди, але тільки «не в нас», ї весь розвиток життя «у нас» показував Стаценкові, що ро­ки його минають, а він чимраз більше оддаляється від ідеа­лу свого життя. І тому ненавидів суспільство, в якому жив.

Але, невдоволений суспільним ладом і власною долею, Стаценко ніколи нічого не робив, щоб змінити суспільст­во й свою долю, бо він усього боявся. Він боявся навіть розпускати якісь крупні плітки й був звичайнісіньким ря­довим плетуном, що не виходив за межі розмов про те, хто скільки п'є та хто з ким живе. Він ніколи не крити­кував конкретних осіб, ні ближніх, ні дальніх, але любив поговорити взагалі про бюрократизм в установах, про брак особистої ініціативи в торговельних організаціях, про вади в освіті молодих інженерів у порівнянні з «його часом» і про некультурне обслуговування в ресторанах та в лазнях. Він ніколи ні з чого не дивувався і ладен був од усіх людей чекати геть усього. Якщо хто-небудь розпові­дав про чималу розтрату, про загадкове вбивство чи про­сто про родинну неприємність, Стаценко так і казав:

—   Я особисто не дивуюсь. Всього можна чекати. Я, знаєте, жив з одною дамочкою,— дуже культурна, між іншим,  заміжня,— і   вона  мене   обікрала...

Як і в більшості людей, усе, що він носив, чим меблю­вав квартиру, чим мився й чистив зуби, було вітчизня­ного виробництва і з вітчизняних матеріалів. І в компанії інженерів, що побували в закордонному відрядженні, Ста­ценко любив при чарці горілки простувато й хитрувато відзначити це.

—   Наше, радянське! — проголошував Стаценко, мнучи повною й дивовижно маленькою, як на його дебелу комплекцію, рукою кінчик рукава свого піджака в смужку. І не можна було зрозуміти, чи каже він це з гордістю, чи в осуд.

Але потай він заздрив закордонним галстукам та зуб­ним щіткам своїх товаришів так, що його малинова лиси­на   вся   вкривалась  потом.

—   Пречудова штучка! — зітхав  він.— Подумайте тільки — запальничка, вона ж складаний ножик, вона ж пуль­веризатор! Ні, все-таки в нас так не вміють,— казав цей громадянин країни, в якій сотні й тисячі рядових селян­ських жінок працювали на тракторах й комбайнах по кол­госпних  ланах.

Він хвалив закордонні кінокартини, хоч їх і не бачив, і міг годинами, по кілька разів на день, перегортати за­кордонні журнали — не ті журнали з економіки гірничої справи, які іноді потрапляли в трест,— ці журнали його не могли цікавити, бо мов не знав і не намагався вивчи­ти,— а ті, що їх часом завозили співробітники:  журнали мод  і   взагалі   такі   журнали,   де   було   багато   елегантно вбраних жінок і  просто жінок  якомога  більш  оголених. Але в усіх   цих   висловлюваннях,   смаках,   звичках  і схильностях не було нічого  підкресленого,  що дуже ви­різняло б його з-поміж інших. Тому що багато, дуже ба­гато людей, у яких були зовсім інші інтереси, інша діяль­ність, інші думки та пристрасті, в стосунках із Стаценком   у  тому  чи   в   тому  випадку   виявляли   схожі   з   ним смаки чи погляди, не замислюючись над тим, що в їхнім житті вони займають десяте, чи останнє, чи просто випад­кове місце, а в житті Стаценка вони є виявом усієї натури. І так він і прожив би, цей дебелий, з малиновим об­личчям та лисиною, забарний, не визивно, але гідно со­лідний    чоловік-невидимка,    з    тихим    низьким    грудним голосом  та  маленькими   червоними   очицями   застарілого любителя випити, прожив би до кінця днів, ні з ким не друживши, хоч його й приймали геть усі, поміж ненавис­них йому денних та нічних службових годин, засідань міс­цевкому, незмінним членом якого він був, поміж пиятикою й преферансами, підіймаючись незалежно від власної во­лі із щабля на щабель по нехуткій службовій драбині,— так   би   він   і   прожив,   коли   б...

Те, що країна, в якій жила ця людина-невидимка, не може вистояти проти Німеччини, було ясно Стаценкові од самого початку: не тому, що він мав відомості про ре­сурси обох країн і щось тямив у міжнародних відноси­нах,— він зовсім не знав і не хотів знати ні того, ні дру­гого,— а тому, що не могла ж країна, аж така далека від ідеалу його життя, вистояти проти країни, що, як він га­дав, цілком відповідала ідеалові його життя. І вже в ту недільну годину червня, коли він почув по радіо про по­чаток війни, в Стаценка всі нутрощі занили від турботи, від якогось хвилювання, що виникає перед нагальною по­требою  змінити  обжиту  квартиру.

При кожній звістці про те, що Червона Армія залишає міста далі та далі од кордону, він щораз більше розумів, що квартиру змінити конче треба. А коли німці взяли Київ, Стаценко був уже немовби в дорозі до нового міс­ця проживання з грандіозними планами:  його обладнати й  освоїти.

Так на час приходу німців у Краснодон Стаценко про­йшов духовно приблизно той самий шлях, що Наполеон пройшов фізично від моменту втечі з острова Ельби до вступу   в Париж.

До генерала фон Венцеля його, Стаценка, довго й гру­бо не впускали — спочатку вартовий, потім денщик. На біду його, з будинку вийшла бабуся Віра, якої Стаценко дуже боявся, і він, сам не знаючи, як це вийшло, похапцем зняв капелюх, уклонився бабусі в пояс і вдав, що скори­стався з двору, щоб пройти з вулиці на вулицю, І бабуся не побачила в цьому нічого дивного. Все-таки він дочекав­ся біля хвіртки, поки вийшов молоденький ад'ютант.

Товстий Стаценко, знявши капелюх, підтьопцем біг обіч і трохи позаду німецького офіцера. Ад'ютант, не ди­влячись на нього й не вдаючись в те, що говорив Стацен­ко, показав йому пальцем на німецьку комендатуру.

Комендант міста, Штоббе, штурмфюрер служби СС, був із тих відлитих за єдиною моделлю пристаркуватих прусських жандармів, яких Стаценко в юності немало на­дивився в «Ниве» на фотографіях, що зображували зуст­річі вінценосців. Штурмфюрер Штоббе вигляд мав апо­плексичний, кожен вус його був туго закручений, як хвіст морського коника, одутле обличчя, вкрите найдрібнішою мережею жовто-сизих прожилок, було набрякле пивом, а вирячені очі набирали того каламутного пляшкового кольору, в якому не можна відрізнити білка від роговиці.

—   Ви хочете служити в поліції? — відкинувши геть неістотне, прохрипів штурмфюрер Штоббе.

Стаценко, сором'язливо похиливши набік голову та щільно притуливши до стегон повні невеличкі руки з паль­чиками, схожими кольором і формою на закордонні кон­сервовані   сосиски,   сказав:

—   Я   інженер-економіст,   я  гадав   би...

—   До майстера Брюкнера! — не дослухавши, прохрипів Штоббе й так вирячив водяві очі, в яких білок зливався з роговицею, що Стаценко, зигзагувато відступаючи од ко­менданта, вийшов у двері задки.

Жандармерія містилась у довгому, давно не біленому, облупленому одноповерховому бараці, що притулився до пагорка, нижче від райвиконкому, і був відокремлений пустирем від району міста, який називався в просторіччі Восьмидомики. Раніше там містилась міська та районна міліція, і Стаценко запросто бував у цьому приміщенні якось перед війною в зв'язку з крадіжкою, що сталась у нього дома.

Супроводжуваний німецьким солдатом з рушницею, ввійшов Стаценко в напівтемний коридор, такий знайо­мий йому, і раптом перелякано сахнувся: він мало не на­скочив на довгу, на півтулуба вищу за Стаценка людину і, кинувши оком, упізнав у цій людині в старому картузі відомого в Краснодоні шахтаря — Гната Фоміна. Гната Фоміна ніхто не супроводжував. Він був у начищених чо­ботях та в костюмі, такому ж пристойному, як і в Ста­ценка. І обидва ці пристойно зодягнені добродії, шмиг­нувши очима, розійшлися, наче не впізнали один одного.

В приймальні того самого кабінету, де містився колись начальник краснодонської міліції, Стаценко побачив пе­ред собою Шурку Рейбанда, експедитора хлібозаводу, в добре знайомій Стаценкові чорній, з малиновим верхом кубанці на маленькій смаглявій костяній голівці. Шурку Рейбанда, вихідця з німецьких колоністів, знало все міс­то, бо він одпускав хліб їдальням усіх установ, хлібним кіоскам та крамницям міського споживчого товариства. Ніхто його й не звав інакше, як Шуркою Рейбандом.

—   Василь Іларіонович!..— з тихим подивом сказав Шурка Рейбанд, але, побачивши солдата за спиною в Ста­ценка,   запнувся.

Стаценко схилив лисину трохи набік та вперед і сказав:

—   Що ви, пане Рейбанд! Я хочу..,— він сказав не «слу­жити», а «прислужити».

Пан Рейбанд піднявся на носках, почекав трошки, і, не постукавши, пірнув у кабінет начальника. І стало ясно, що Шурка Рейбанд є тепер невід'ємною складовою частиною «нового  порядку» — Огсіпип'у.

Він пробув там досить довго. Потім у приймальні заде­ренчав начальницький дзвінок, і німецький солдат, обсмик­нувши мишачий мундирчик, провів Стаценка в кабінет.

Майстер Брюкнер був, власне, не майстер, а вахтмайстер, тобто жандармський вахмістр. І це була, власне, не жандармерія, а краснодонський жандармський пункт. Окружна жандармерія перебувала в місті Ровеньках. А втім, майстер Брюкнер був не просто вахтмайстер, а гауптвахтмайстер, тобто старший жандармський вахмістр.

Коли   Стаценко   ввійшов   до   його   кабінету,   майстер Брюкнер не сидів, а стояв, заклавши руки за спину. Він був високий і не вельми опасистий, з опущеним, дуже випнутим круглим животом. Під очима в нього були м'я­кі зморшкуваті темні мішки того походження, яке, коли б його збагнути, з'ясувало б, чому гауптвахтмайстер Брюк­нер більшу частину свого свідомого життя стояв, а не сидів.

—   За освітою й досвідом, я інженер-економіст, і я га­дав би...— сказав Стаценко, сором'язливо схиливши го­лову та приклавши до штанів у смужку щільно стулені пальчики-сосиски.

Майстер Брюкнер обернув голову до Рейбанда й гид­ливо  сказав  по-німецькому:

—   Скажи йому, що, за вповноваженням фюрера, я при­значаю його на бургомістра.

В ту ж таки секунду Стаценко уявив собі, як люди, ті, кого він знав, хто раніше проходив повз нього чи був із ним запанібрата, тепер потраплять до нього в залеж­ність. І він низько схилив лисину, що зразу вкрилась по­том. Йому здавалося, що він багато й сердечно дякує майстерові Брюкнеру, а насправді він мовчки ворушив гу­бами й кланявся.

Майстер Брюкнер відігнув полу мундира, відкривши щільно обтягнутий штаньми опущений живіт, круглий, мов кавун, видобув з кишені золотий портсигар, дістав сигаретку й прямим точним рухом великої, в ромбиках жовтої шкіри, руки застромив сигаретку між губи. Поду­мавши, він узяв з портсигара ще одну сигаретку й простяг  її   Стаценкові.

Стаценко не посмів одмовитись.

Потім майстер Брюкнер, не дивлячись, намацав на сто­лі розпечатану вузьку плитку шоколаду, не дивлячись від­ламав од неї кілька злитих квадратиків і мовчки простяг Стаценкові.

—   Це не людина, а ідеал,— розповідав потім Стаценко своїй дружині.

Рейбанд відпровадив Стаценка до заступника стар­шого вахмістра пана Балдера, який був уже просто вах­містром і всією комплекцією, манерами, навіть тихим низьким грудним голосом так скидався на Стаценка, що, якби Стаценко був у німецькому мундирі, його вже труд­но було б відрізнити од вахмістра. Стаценко дістав од нього інструкцію про сформування міської управи й озна­йомився з усією структурою влади за «нового порядку» — Огсіпипу.

Відповідно до цієї структури, краснодонська міська управа на чолі з бургомістром була просто одним з відділів канцелярії німецького жандармського пункту.

Так   Стаценко  став   бургомістром.

А Віктор Бистринов та дядя Коля стояли тепер один проти одного, розводили руками й говорили:

—  Кому ж тоді можна вірити?

В той вечір, коли Матвій Шульга розпрощався з Кінд­ратовичем, йому вже нічого не лишалось, як податись на «Шанхай» до Гната Фоміна.

За ознаками зовнішніми,— а тільки за зовнішніми оз­наками міг тепер Матвій Костьович скласти перше вра­ження,— Фомін справив на нього враження сприятливе. Костьовичу сподобалося, що, коли він сказав пароль, Гнат Фомін не виявив збентеження та зайвої хапливості, а уважно оглянув Костьовича, кинув погляд навколо, по­тім пропустив Костьовича в світлицю і тільки тут сказав йому відзив. Фомін був небалакучий і ні про що не роз­питував, а тільки уважно слухав і на всі розпорядження відповідав: «Зробимо». Сподобалось Костьовичу й те, що Гнат Фомін у себе дома був у жилеті, в піджаку, й при галстуці, і з годинником на ланцюжку,— в цьому він ба­чив ознаку культурного, інтелігентного робітника, вихо­ваного в радянський час.

Правда, якісь подробиці не те що не припали до впо­доби Костьовичу,— вони були такі незначні, що не могли викликати певного ставлення,— але він їх відзначив, як прикрі. Йому здалося, що жінка Фоміна, тілиста, сильна, з широко поставленими вузькими косуватими очима та неприємною усмішкою, яка оголювала великі, рідкі, жов­ті зуби, з першої ж хвилини знайомства почала ставитись до нього, до Шульги, якось надто влесливо та догідливо. І він ще мимохідь відзначив у перший же вечір, що Фо­мін — Гнат Семенович, як зразу ж став називати його Шульга,— трохи скупуватий: на одверте слово Костьови­ча про те, що він дуже зголоднів, Фомін сказав, що з хар­чами їм, мабуть, буде сутужно. І вони справді не можна сказати, щоб так добре вже нагодували його при їхнім достатку. Але Костьович бачив, вони їдять те саме, що й він, і подумав, що він не може знати всіх особистих об­ставин  їхнього  життя.

І оці дрібниці не могли похитнути загального спри­ятливого враження, яке Фомін справив на Матвія Костьо­вича.

А проте найгірший, послідній між людей, до кого Матвій Костьович міг би зайти без будь-якого вибору, цілком випадково, був би кращий за Гната Фоміна. Бо з усіх людей, які населяли місто Краснодон, Гнат Фомін був найстрашнішою людиною, страшною особливо тому, Що він давно вже не був людиною.

До 1930 року в нього на батьківщині, в Острогозькій окрузі, Воронезької області, Гната Фоміна, що зовсім не був тоді Гнатом Фоміним, вважали за найбагатшу та найсильнішу людину. Він володів безпосередньо та через під­ставних осіб двома млинами, двома кінними машинами-лобогрійками, багатьма плугами, двома віялками, молотар­кою, мав три садиби, щось із десяток коней, шість корів, кілька десятин плодового саду, пасіку — близько ста вулилів,— і, крім чотирьох наймитів, що постійно працювали в нього, він міг спроквола використовувати працю селян із кількох волостей, бо в усіх цих волостях було багато людей,   що матеріально  залежали  від  нього.

Він був багатий і до революції, але ще багатші були два його старші брати, особливо той старший брат, що успадкував батькове господарство. А Гната Фоміна, як наймолодшого, одруженого перед війною чотирнадцятого року, виділяючи на самостійне господарство, батько скривдив. Проте після революції, повернувшись з герман­ського фронту, Гнат Фомін спритно використав свою на­чебто бідність, вдав скривджену старою владою людину й проліз в органи Радянської влади та громадські органи села, починаючи з комітету бідноти, як людина не тільки незаможна й революційна, а й нещадна до ворогів рево­люції. Використовуючи ці органи влади і те, що брати його були, як і він, справді багаті й ворожі Радянській владі люди, Гнат Фомін підвів під суд та вислання спо­чатку старшого, а потім і другого брата, заволодів їхнім майном і пустив з торбами їхні родини з малими дітьми, яких йому було не жаль, особливо тому, що своїх дітей у нього не було і він не міг їх мати. Так він і став в окру­зі тим, ким був. І аж до 1930 року, невважаючи на ці ба­гатства, деякі представники влади мали його за своєрідне явище на радянському грунті — за багату, але ціл­ком свою людину, за так званого культурного госпо­даря.

Але селяни ряду волостей, куди сягав його вплив, зна­ли, що це нещадний кровожер і страшна людина. І коли тридцятого року створювали колгоспи і народ при під­тримці влади став роздягати багатіїв,  на Гната Фоміна, що жив тоді під старим, власним прізвищем, впала хвиля народної помсти. Гнат Фомін позбувся всього, і його мали вислати на північ, але, як людину відому і, здавало­ся, смирну, місцева влада не взяла до вислання під варту. А Гнат Фомін з поміччю жінки вночі вбив голову сіль­ської Ради та секретаря сільського осередку,— в ці дні голова й секретар жили не при своїх родинах, а в примі­щенні сільської Ради, і в ту ж ніч, коли підстеріг їх Фомін, повернулися з гостей дуже напідпитку. Фомін убив їх і втік разом з жінкою спочатку в Лиски, а потім до Рос-това-на-Дону, де були в нього вірні люди.

В Ростові він купив документи на ймення робітника залізничних майстерень Гната Семеновича Фоміна, доку­менти, за якими він мав вигляд заслуженої робочої люди­ни, виправив такі ж документи й на жінку. І так він з'я­вився в Донбасі, знаючи, що там дуже потрібні робочі руки й ніхто не допитуватиме, хто він та звідкіля.

Він твердо вірив, що рано чи пізно діждеться своєї пори, а тим часом вибрав для себе певну і ясну лінію по­ведінки. Насамперед він знав, що повинен працювати на совість: по-перше, тому що так йому легше сховатись, по-друге, тому що сумлінна праця при його вправності та вмінні дасть йому змогу жити в достатку, і, по-третє, тому що хоч який він був колись багатий, до праці він завжди мав звичку. А крім того, вирішив особливо не ви­суватись, не лізти в громадські справи, а до начальства ставитись покірливо, і, боронь боже, нікого не крити­кувати.

Так цього чоловіка-невидимку стали перегодом шану­вати власті не тільки як старанного чесного робітника, але й як чоловіка скромного і дисциплінованого. В нього вистачало витримки нічим не змінити цю лінію поведін­ки, навіть коли німці підійшли близько до Ворошилов-града. Він не сумнівався в тому, що німці будуть тут. І лише тоді, коли його спитали, чи не погодиться він да­ти свою квартиру підпільній організації, якщо прийдуть німці, він мало не виявив себе, таке його охопило почут­тя злорадності й насолоди помстою.

І навіть те, що так Шульзі припало до вподоби,— що Фомін ходив у себе дома в піджаку, і в галстуці, і з го­динником,— пояснювалось не його любов'ю до охайнос­ті,— в звичайну пору він, як і всі робітники, одягався чисто, але в просту буденну одежу,— а пояснювалось тим, що він з години на годину чекав німців, і, бажаючи їм спо­добатись,   витяг   із   скрині   те   краще,   що мав.

Поки Стаценко був спочатку в старшого жандарм­ського вахмістра Брюкнера, а потім у вахмістра Балдера, Матвій Костьович лежав у тім же бараку, на другій поло­вині, в маленькій темній комірчині, побитий і скривав­лений.

Колись уся ця половина барака, що складалася з кіль­кох камер і була вздовж розділена вузьким коридором, продовженням коридора, який розділяв службові примі­щення міліції,— являла собою єдине в Краснодоні місце ув'язнення.

«Новий порядок», ОгсІпип£, полягав у тому, що тепер ті кілька загальних камер та кілька одиночок, з яких скла­дався дім ув'язнення, були вщерть повні чоловіками, жін­ками, підлітками й старими. Тут сиділи люди з міста і з станиць та хуторів, затримані за підозріння, що вони ра­дянські працівники, партизани, комуністи, комсомольці, люди, які вчинком чи словом образили німецький мундир; люди, що приховали своє єврейське походження; люди, затримані за те, що вони без документів, і просто за те, що   вони   люди.

Людей цих майже не годували й не випускали не тіль­ки на прогулянку, а й у природній потребі. В камерах стояв нестерпний сморід, і стара підлога барака, давно сточена грибком, була запаскуджена, промочена сечею й кров'ю.

Але хоч які повні були всі камери, Матвія Шульгу, або Євдокима Остапчука, під чиїм іменем його арештова­но, помістили окремо.

Його побили, ще коли брали,— він учинив опір і ви­явив таку фізичну силу, що з ним довго не могли впора­тись. Потім його били тут, у тюрмі, гауптвахтмайстер Брюкнер, вахтмайстер Балдер та ротенфюрер СС — Фенбонг, начальник поліції Соліковський і німецький поліцай Гнат Фомін, які арештували його, сподіваючись зразу ж, поки не отямився, зломити його волю. Але якщо від Матвія Костьовича нічого не можна було вивідати в зви­чайному стані, тим паче не можна було нічого вивідати, коли   він   був   у запалі   боротьби.

Він був такий дужий, що й тепер, побитий та скри­вавлений, лежав не від знемоги, а змушував себе лежати, щоб відпочити. А якби його знову взяли, він міг би ще боротися стільки, скільки було б потрібно. Йому садни­ло обличчя, одне око запливло кров'ю. Страшен­но ломило руку, по якій, вище од кисті, вдарив його за­лізним прутом унтер  Фенбонг. Душу Матвія  Костьовича мучили уявлення про те, як німці десь так само мордують його дружину, його дітей, мордують через нього, через Шульгу, і нема вже ніякої надії, щоб він їх коли-небудь міг  урятувати.

Але дужче від болю фізичного й цієї душевної муки палила Костьовича свідомість того, що він потрапив до рук ворогові, не виконавши свого обов'язку, і що він сам у цьому винен.

Те, здавалось би, природне в його становищі виправ­дання, що не він, а інші люди, які дали йому ненадійну явку, винні в його провалі, тільки в першу годину спало йому на думку, але він мерщій його відкинув, як непевну втіху слабкодухих.

З досвіду свого життя він знав, що успіх будь-якої гро­мадської справи не може не залежати від багатьох людей, що між ними знайдуться й такі, хто погано вико­нає частину діла чи просто помилиться. Але тільки слаб­ка духом і жалюгідна людина, бувши поставлена до над­звичайного діла за надзвичайних обставин і не виконавши його, здатна жалітись на те, що інші люди винні в цьому. Чистий голос сумління казав йому, що він людина особ­лива, з досвідом колишнього підпілля, тому його й вису­нули на це надзвичайне діло за надзвичайних обставин, щоб своєю волею, досвідом, організаційним навиком здо­лати всі і всякі небезпеки, труднощі, злигодні, перешкоди, помилки інших людей, від яких залежало це діло. От чо­му Матвій Костьович не міг винуватити й не винуватив нікого в своєму провалі. І свідомість того, що він не тіль­ки провалився сам, а й не виконав свого обов'язку, страш­ніше й гірше за всяку іншу муку краяла душу Костьовича.

Невгамовний правдивий голос сумління підказував йо­му, що десь, у чомусь він діяв хибно. І він знову й знову болісно перебирав у пам'яті найдрібніші деталі своїх вчинків та слів з того моменту, як розлучився з Іваном Федоровичем Проценком та Лютиковим, і не міг знайти, де, в чому й коли схибив.

Матвій Костьович раніше зовсім не знав Лютикова, а зараз він безмірно вболівав за нього,— передусім тому, що тепер тільки від Лютикова залежало, чи виконає він справу, доручену їм обом. Але ще частіше, в страшних муках, у тузі нестерпній, душа його зверталась до Про-ценка, їхнього спільного керівника та його особистого друга,  й  питала:

«Де ж ти, Іване Федоровичу? Як ти? Чи живий ти? Чи б'єш ти проклятих ворогів, чи подужав ти їх, чи перехитрував? А що, як і мене, терзають вони твою душу? І, мо­же, круки серед степу вже клюють веселі твої очі?..»