Вони стояли біля порога, не зважуючись увійти в кім­нату, такі були брудні й запорошені,— Сергій Левашов, неголений, в одежі чи то шофера, чи то монтера, і дів­чата, Оля та Ніна, обидві міцної статури, тільки Ніна трохи більша, обидві з бронзовими обличчями й темним волоссям, ніби припудреним сірою пилюкою, обидві в од­накових темних платтях та з речовими мішками за плечима.

Це були двоюрідні сестри Іванцови, яких через по­дібність прізвищ плутали з сестрами Іваніхіними, Лілею і Тонею,— з Первомайки. Була навіть така приказка! «Якщо серед сестер Іванцових ти побачиш одну білявень­ку, то знай, що це сестри Іваніхіни». (Ліля Іваніхіна, та сама, що з початку війни пішла на фронт військовим фельдшером   і   зникла   безвісти,   була   білявенька).

Оля й Ніна Іванцови жили в стандартному будинку, неподалік од Шевцових, їхні батьки працювали на одній шахті  з   Григорієм   Іллічем.

—   Рідненькі   ви  мої!   Звідки ж  ви? — питала  Любка, сплескуючи біленькими руками: вона гадала, що їван-цови повертаються з Новочеркаська, де старша, Оля, вчилася в індустріальному інституті. Але дивно було, як Сергій  Левашов потрапив до  Новочеркаська.

—   Де були, там нас нема,— стримано сказала Оля, трохи ворухнувши в усмішці пошерхлими губами, і все обличчя її, з запорошеними бровами та віями, якось асиметрично скривилось.— Не знаєш, чи в нас дома німці стоять? — спитала вона, за звичкою, яка виробилась за дні поневіряння, хутко, самими очима оглядаючи кімнату.

—   Стояли, як і в нас, сьогодні вранці виїхали,— ска­зала Любка.

Риси Олиного обличчя ще більше викривились у гри­масі глузування чи презирства: вона побачила на стіні листівку з портретом Гітлера.

—   Для перестраховки?

—   Нехай повисить,— кивнула Любка,— Ви, мабуть, їсти  хочете?

—   Ні, якщо квартира вільна, додому підемо.

—   А коли й не вільна, вам чого боятись? Тепер ба­гато хто, кого німці завернули на Дону чи на Дінці, по­вертаються по домівках... А коли що, кажіть просто — гостювали в Новочеркаську, повернулись додому,— швид­ко  говорила  Любка.

—   Ми й не боїмося. Так і скажемо,— стримано від­повіла Оля.

Поки вони переговорювались, Ніна, молодша, мовчки, з виразом виклику, переводила широкі свої очі то на Любку, то на Олю. А Сергій, скинувши на підлогу вили-нялий проти сонця рюкзак, стояв, притулившись до гру­би, заклавши руки за спину, і з ледве помітною усмішкою в  очах  стежив  за  Любкою.

«Ні, вони були не в Новочеркаську»,— подумала Любка.

Сестри Іванцови пішли, Любка зняла затемнення з ві­кон і погасила шахтарську лампу над столом. У кімнаті все   стало сіре — і   вікна,   і   меблі,  і   лиця.

—   Вмитися   хочеш?

—   У наших німці стоять, не знаєш? — питав Сергій, поки вона, швидко снуючи з кімнати в сіни й назад, при­несла   відро   води,   таз,   кухоль,   мило.

—   Не знаю. Одні відходять, інші приходять. Та ти скидай   свою  форму,   не  соромся.

Він був такий брудний, що вода з рук та обличчя стікала в таз чорнісінька. Та Любці було приємно   дивитись на його широкі та дужі долоні й на те, як він енер­гійними чоловічими рухами намилював їх і змивав, підставляючи пригорщі. В нього була засмагла шия, вуха великі та гарні, і складка губ мужня й красива, і брови в нього були не суцільні, вони густіше збирались біля пере­нісся, навіть на самому переніссі росло волосся, а кри­ла брів були тонші й не такі густі, й трохи підноси­лись дугами, і тут, на кінцях крил, утворилися сильні зморшки на лобі. І Любці було приємно дивитись, як він обмиває обличчя великими, широкими руками, часом ки­даючи оком на Любку та усміхаючись до неї.

—   Де ж ти Іванцових підчепив? — питала вона.

Він пирхав, хлюпав на обличчя собі й нічого не казав  їй.

—   Ти ж прийшов до мене,— значить, повірив. Чого ж тепер мнешся? Ми з тобою з одного дерева листочки,— говорила вона тихо і вкрадливо.

—   Дай рушника, спасибі тобі,— сказав він.

Любка замовкла й більш ні про що не питала. Голубі очі її набрали холодного виразу. Але вона й далі клопо­талась біля Сергія, запалила керосинку, поставила чайник, приготувала гостеві попоїсти й налила горілки в графин­чик.

—   От цього вже кілька місяців не куштував,— сказав він,   посміхнувшись  до  неї.

Він випив і почав жадібно їсти.

Уже світало. За тонким сірим серпанком на сході все ясніше   червоніло   і   вже  трохи   золотилось.

—   Не думав тебе тут застати. Зайшов навмання, а во­но — он як...— поволі міркував він уголос.

В його словах ніби крилося запитання, яким чином Любка, що вчилась разом з ним на курсах радистів, опи­нилася в себе дома. Та Любка не відповіла йому на це. їй було прикро, що Сергій, знаючи її колишньою, міг думати, що вона, нерозсудливе дівчисько, капризує, а во­на страждала, їй було боляче.

—   Ти ж не сама тут? Батько, мати де? — розпитував він.

—   А тобі не однаково? — холодно відповіла вона.

—   Сталося щось?

—   їж, їж,— сказала вона.

Він поглядав на неї, а потім знову налив собі скля­ночку,   випив   і   далі   їв   уже   мовчки.

—   Спасибі тобі,— сказав він, скінчивши їсти і втер­шись рукавом. Вона бачила, як він загрубів за час поневірянь,  але не ця грубість її ображала, а його недовіра до  неї.

—   Закурити в тебе, звичайно, не знайдеться? — спитав  він.

—   Знайдеться...— Вона пройшла на кухню й принесла йому листя торішнього тютюну-самосаду. Батько щороку садив його на грядках, знімав кілька врожаїв за рік, су­шив і, в міру потреби, дрібно кришив бритвою для люльки.

Вони мовчки сиділи біля столу. Сергій, весь оповитий димом, і Любка. В кімнаті, де Любка лишила матір, як І доти, було тихо, та Любка знала, що мати не спить, плаче.

—   Я бачу, у вас горе в домі. З обличчя бачу. Ніколи ти такою не була,— поволі казав Сергій. Погляд його був повен теплоти й ніжності, несподіваної в його гру­буватому  красивому  обличчі.

—   У всіх тепер  горе,— сказала Любка.

—   Коли б ти знала, скільки бачив я за цей час кро­ві! — мовив Сергій з великою тугою і весь оповився клу­бами диму.— Скинули нас у Сталінській області на пара­шутах... Народу на той час стільки арештували, що ми навіть здивувались, як наші явки не провалені. Арештува­ли людей не тому, що хтось зрадив, а тому, що він, ні­мець, таким густим волоком загрібав — тисячами, і пра­вих, і винуватих,— ясно, що хто хоч трохи на підозрінні, в той волок потрапляв... У шахтах трупами стволи заби­то! — схвильовано говорив Сергій.— Працювали ми по­одинці, але зв'язок тримали, а потім уже й кінців не мож­на було знайти. Напарникові моєму перебили руки й відрізали язика, була б труба й мені, коли б я не одер­жав наказ іти звідтіль та коли б на вулиці в Сталіно ви­падково Нінку не зустрів. її та Ольгу, ще коли Сталінсь­кий обком був у нас, у Краснодоні, взяли зв'язковими, вони це вже вдруге в Сталіно прийшли. Тут саме стало відомо, що німці вже на Дону. їм, дівчатам, ясно було, що тих, хто їх послав, уже в Краснодоні нема... Пере­давач я здав, за наказом, до підпільного обкому, їхньому радистові, і вирішили ми йти разом додому, і от ішли... Як я за тебе хвилювався! — раптом вирвалося в нього з самого серця.— А що, думаю, коли закинули тебе, отак, як і нас, у тил до ворога, і лишилась ти сама? А то й про­валилась, і де-небудь у застінку німці твою душу й тіло терзають,— говорив він тихо, стримуючи себе, і його погляд, уже не з виразом теплоти й ніжності, а з прист­растю так і пронизував її.

—   Серьожо! — сказала вона.— Серьожо! — І опустила свою   золотаву  голову  на   руки.

Великою, з набряклими жилами рукою він обережно провів один раз по її голові та руці.

—   Лишили мене тут, сам розумієш навіщо... Веліли ждати наказу, і от скаро місяць, а нікого й нічого,— тихо казала Любка, не підводячи голови.— Німецькі офіцери лізуть, як мухи на мед, уперше в житті видавала себе не за того, хто є, чортзна-що витворяла, викручувалась, гид­ко, і серце болить за саму себе. А вчора люди, що з ева­куації повернулися, сказали: батька вбили німці, загинув на Дінці од бомби,— говорила Любка, покусуючи яскра­во-червоні губи.

Сонце сходило над степом, і сліпуче проміння його відбилось од етернітових дахів, укритих росою. Любка закинула   голову,   труснула   кучерями.

—   Треба тобі йти звідси. Як думаєш жити?

—   Як і ти. Сама сказала ж: ми з одного дерева лис­точки,— мовив  Сергій,  усміхаючись.

Провівши Сергія через двір, задвірками, Любка шви­денько причепурилась, одягтись, проте, якнайпростіше: її путь була на Голуб'ятники, до старого  Йвана Гнатенка.

Пішла вона вчасно. В двері їхнього дому страшно за­грюкали. Будинок стояв поблизу Ворошиловградського шосе, це стукали на постій німці.

Цілий день просидів Валько на сіннику, не ївши, бо не можна було пробратись до нього. А вночі Любка ви­лізла з вікна в материній кімнаті й провела дядька Андрія на Сіняки, де на квартирі знайомої вдови, певної людини, призначив йому побачення Іван Кіндратович.

Ось тут Валько й дізнався про всю історію зустрічі Кіндратовича з Шульгою. Валько знав Шульгу і в юності як земляка-краснодонця, і протягом останніх років, по роботі в області. І у Валька не було тепер сумнівів, що Шульга був одним із тих людей, кого залишено в красно-донському підпіллі. Але як його знайти?

—   Не повірив він, значить, тобі? — з грубуватою усмішкою питав Валько в Кіндратовича.— Ото дурний!..— Він не розумів вчинку Шульги.— А кого-небудь іншого з підпільників ти не знаєш?

—   Не знаю...

—   А як син? — Валько хитро підморгнув.

—   Хтозна,— понурився Кіндратович.— Я його спитав напрямки: «Підеш до німців служити? Кажи мені, бать­кові, чесно, щоб я знав, чого я від тебе можу сподіватись».

А він: «Що я,— каже,— дурень —служити їм? Я й так про­живу при них не згірше!..»

—   Зразу видно, людина тямуща, не в батька,— усміх­нувся Валько.— А ти це використай. Розтруби по всіх перехрестях, що він за Радянської' влади судився. І йому добре, і тобі при ньому спокійніше буде від німців.

—   Ех, дядьку Андрію, не думав я, що ти мене будеш таких жартів навчати! — з досадою сказав Кіндратович низьким   голосом.

—   Еге, брат, а ти — стара людина, а хочеш німців здолати   в   біленькій   сорочці!..   Ти  до  роботи   став,   ні?

—   Яка ж робота? Шахту ж висадили!

—   Ну, як кажуть, на місце служби з'явився?

—   Щось я тебе не розумію, товаришу директор...— Кіндратович аж розгубився, так оте, що говорив Валь­ко, суперечило тому, як він, Кіндратович, вирішив жити при німцях.

—   Значить, не з'явився. А ти з'явись,— спокійно ска­зав Валько.— Працювати ж можна по-різному. А нам важливо своїх людей зберегти.

Валько так і лишився в тої вдови, але на другу ніч змінив квартиру. Нове місце його перебування знав тіль­ки сам Кіндратович, якому Валько безмежно вірив.

Протягом кількох днів Валько з допомогою Кіндра­товича й Любки, а також Сергія Левашова і сестер Іванцових, яких йому рекомендувала та сама Любка, розню­хував, що роблять у місті німці, і налагоджував зв'язки з деякими членами партії, які лишилися в місті, та з ві­домими йому безпартійними людьми. Але так і не міг виявити Шульги чи кого-небудь з інших людей, залише­них у підпіллі. Єдиною ниточкою, що, як йому здава­лось, могла зв'язати його з обласним підпіллям, була Любка. Але з характеру Любки та з її поведінки Валь­ко здогадувався, що вона розвідниця і до пори йому нічо­го не відкриє. Він вирішив діяти самостійно, сподіваю­чись, що всі путі, які ведуть в одну точку, рано чи пізно зійдуться. І послав Любку до Олега Кошового, який міг тепер стати йому в пригоді.

—   Я м-можу особисто побачити дядька Андрія? — пи­тав Олег, намагаючись не виявити хвилювання.

—  Ні, особисто побачити його не можна,— говорила Любка з загадковою посмішкою.— У нас-бо, правду ска­зати, справа любовна... Ніночко, підійди, познайомся з   юнаком!

Олег та Ніна незграбно подали одне одному руки, і   обоє  зніяковіли.

—   Нічого, ви скоро звикнете,— казала Любка.— Я за­раз вас покину, а ви пройдіться куди-небудь під ручку та й поговоріть по щирості, як жити будете... Бажаю вам щасливо провести час! — сказала вона і, блиснувши очи­ма, повними лукавства, і майнувши своїм яскравим плат­тям, випурхнула з сарая.

Вони стояли одне проти одного: Олег — розгублений та  зніяковілий, Ніна — з  виразом  виклику на обличчі.

—   Тут нам лишатись не можна,— сказала вона з де­яким зусиллям, але спокійно,— краще куди-небудь піде­мо... І воно справді краще, коли ти візьмеш мене під руку...

На спокійному обличчі дяді Колі, що гуляв собі по двору, з'явився крайній подив, коли він побачив племін­ника, який виходив з двору під руку з цією незнайо­мою дівчиною.

Вони, і Олег, і Ніна, були ще такі недосвідчені та юні, що довго не могли позбутися почуття взаємної нія­ковості. Коли вони торкались одне одного, це позбавля­ло їх дару мови. Руки, покладені одна на одну, здава­лись їм розпеченим залізом.

Вчора з хлопцями умовившись, Олег мав розвідати той бік парку, в який упиралася Садова вулиця, і він по­вів Ніну цим маршрутом. Майже в усіх будинках по Са­довій і вздовж парку стояли німці, та, ледве вийшли за хвіртку, Ніна заговорила про діло,— тихим голосом, ні­би   говорила   щось   інтимне:

—   Дядька Андрія ти бачити не зможеш,— триматимеш зв'язок зі мною... На це не ображайся, я теж його жод­ного разу не бачила... Дядько Андрій велів дізнатися: чи немає в тебе таких хлопців, що могли б рознюхати, хто з наших сидить у німців арештований...

—   Один хлопець, дуже бойовий, за це взявся,— швид­ко  сказав   Олег.

—   Дядько Андрій велів, щоб ти розповідав мені все, що тобі відомо... І про своїх, і про німців.

Олег передав їй те, що розповів йому Тюленін про підпільника, якого виказав німцям Гнат Фомін, і те, що повідомив йому вночі Володя Осьмухін, і те, що сказав Земнухов: підпільники шукають Валька. І тут же дав Ні­ні адресу Жори Арутюнянца.

—   Дядько Андрій цілком може довірити йому місце свого перебування. Та він же й знає Жору Арутюнянца! А Жора через Володю Осьмухіна все передасть куди треба... П-поки ми з тобою розмовляємо,— усміхнувшись промовив Олег,—я нарахував т-три зенітки, праворуч від школи, туди, вглиб, а поряд б-бліндаж, а автомашин не видно...

—   А зчетверений кулемет і двоє німців — на даху школи? — враз  спитала  вона.

—   Я   не  помітив,— здивовано  сказав   Олег.

—   А звідти, з даху, весь парк видно,— сказала вона трохи навіть з докором.

—   Значить, ти теж до всього додивлялась? Хіба тобі теж доручили? — блиснувши  очима,  допитувався   Олег.

—   Ні, я сама. За звичкою,— сказала вона і, схаменув­шись, швидко, з викликом глянула на Олега з-під могут­нього розкрилля своїх брів,— чи не надто вже вона від­крила   себе.

Але він був іще занадто наївний, щоб запідозрити її в будь-чому.

—   Ага... он машини — цілий ряд! Носами в землю за­рились, тільки краї кузовів стирчать, і там у них кухня похідна димить! Бачиш? Тільки ти не дивись туди,— в   захопленні   говорив   Олег.

—   І нема ніякої потреби дивитись: поки зі школи не знято спостережний пост, шрифтів усе одно не викопа­єш,— спокійно сказала вона.

—   П-правильно...— Він, задоволений, подивився на неї й  засміявся.

Вони вже звикли одне до одного, йшли не квапля­чись, і повна, велика жіноча рука Ніни довірливо спо­чивала на руці Олега. Вони вже проминули парк. Пра­воруч від них, уздовж вулиці, коло стандартних будиноч­ків, стояли німецькі машини, то вантажні, то легкові, різ­них марок, то похідна радіостанція, то санітарний авто­бус, і всюди метушились німецькі солдати. А ліворуч простягся пустир, в глибині якого, біля кам'яного будин­ку казарменого типу, німецький сержант у голубуватих погонах з білим кантом проводив навчання з невеликою групою росіян у цивільній одежі, озброєних німецькими рушницями. Вони то шикувались, то розсипалися, плазу­вали, кидалися врукопаш. Всі вони були вже досить літ­ні. На рукавах у них мріли пов'язки із свастикою.

—   Жандарм фріцівський... Вчить поліцаїв, як нашого брата ловити,— сказала Ніна, блиснувши очима.

—   Звідки ти знаєш? — спитав він, згадавши те, що розповідав   йому  Тюленін.

—   Я вже їх бачила.

—   Яка сволота,— сказав Олег з гидливою ненавистю.— Таких душити й душити...

—  Варто   б,— сказала   Ніна.

—- Хотіла б ти бути партизаном? — несподівано зві­дався  він.

—   Хотіла   б.

—   Ні, ти уявляєш, що таке партизан? Партизанова робота зовсім не показна, але яка благородна! Він уб'є одного фашиста, вб'є другого, вб'є сотню, а сто перший може вбити його. Він виконає одне, друге, десяте завдан­ня, а на одинадцятому може зірватись. Це діло вимагає знаєш якої самовідданості!.. Партизан ніколи не дбає про власне життя. Він ніколи не ставить життя свого над щас­тям Батьківщини. І, коли треба виконати обов'язок, він життя не пожаліє. І він ніколи не продасть, не викаже товариша. Я хотів би бути партизаном! — говорив Олег з такою глибокою, щирою, наївною захопленістю, що Ні­на підвела на нього очі, і в них виявилось щось дуже простувате й довірливе.

—   Слухай, невже ми будемо з тобою зустрічатись ли­ше в справах? — раптом сказав Олег.

—   Ні, чому ж, ми можемо зустрічатись... коли вільні,— сказала Ніна, трохи зніяковівши.

—   Де ти живеш?

—   Ти вільний зараз?.. Може, проведеш додому? Я хо­тіла б тебе познайомити з моєю старшою сестрою Олею,— сказала вона, не зовсім певна, що вона хоче саме цього.

Сестри Оля та Ніна жили в районі, що звався Восьми-домиками. В одній половині стандартного будинку жили батьки Ніни, в другій — Олі. Ніна провела Олега до себе й покинула на опікування матері.

Олег, розвинений не по літах, вихований своєю укра­їнською родиною в дусі поваги до старших, легко розго­ворив і без того балакучу й моложаву Варвару Дмитрів­ну. До того ж йому дуже хотілося сподобатись матері Ніни.

Поки Ніна вернулась, він знав уже все про сім'ю Іван-цових. Батьки Олі і Ніни, рідні брати, шахтарі, пішли на фронт. Вихідці з Орловської губернії, вони були колись наймитами в багатих селян, а потім подалися на Донбас і тут одружились обидва з українками. Тільки Олина ма­ти була здалеку, з Чернігівщини, а Варвара Дмитрівна ту­тешня, донецька, з села Розсипного. Замолоду Варвара Дмитрівна   теж   працювала   на   шахтах,   і   це   по-своєму відбилось на ній. Вона мало скидалась на звичайну домаш­ню хазяйку. Жінка смілива, самостійна, вона добре ро­зумілась на людях. Зразу збагнувши, що хлопець при­йшов не марно, промацуючи його очима, повними розум­ного лукавства, вона непомітно для Олега його вивернула всього  навиворіт.

Одначе вони варті були одне одного. Коли Ніна по­вернулась, вони, дуже жваві, сиділи поруч на лавці, в кух­ні. Олег весело дриґав ногами і, закидаючи голову та по­тираючи кінчики пальців, реготав так захватно, що Вар­вара Дмитрівна не могла не сміятись разом з ним. Ніна, поглянувши на них, сплеснула руками й теж засміялася,— всім трьом стало так гарно та легко, мовби дружили вони багато років.

Ніна сказала, що Олі зараз ніколи, але вона дуже про­сила, щоб Олег дочекався її. Дві години, поки не було Олі, минули для Олега непомітно, в безтурботних балач­ках. А втім, це були справді вирішальні години, коли зімкнулись нарешті всі ланки краснодбнського підпілля. За цей час Оля встигла сходити до Валька, котрий жив дале­ко від Восьмидомиків, в одному з малих «шанхайчиків», і переказати йому все, що дізналась Ніна від Олега.

Коли Оля повернулась, веселощі, які панували в квар­тирі її сестри, трохи вщухли. Правда, Оля поставилась до Олега з незвичайною, як на її характер, привітністю,— широка добра посмішка оживила її завжди закрите облич­чя з неправильними, різкими рисами,— вона сіла навіть поряд з ним на лаву, зайнявши місце Ніни. Та Олі труд­но було потрапити в плутану й бурхливу течію розмови, позбавленої для всякої сторонньої людини будь-якого зміс­ту. Душа Олі,— дівчина тільки-но повернулась од Валь­ка,— сповнилась почуттями зовсім іншими. Оля була  серйозніша від Ніни — не глибиною переживань, а змо­гою зразу перетворювати мислі й почуття в практичне життєве діло. Крім того, будучи трохи старшою, Оля ще з тієї пори, коли обидві були зв'язковими Сталінград-ського обкому, більше від сестри була втаємничена в са­му суть справи, яку вони робили.

Вона сіла поряд з Олегом, скинула хустку, відкривши темне, скручене у важкий вузол на потилиці волосся, й примовкла. Хоч як намагалась вона бути веселою й посмі­хатись, очі її в цьому участі не брали. Схоже було, що вона тут найстарша, старша навіть за Нінину матір.

Але Варвара Дмитрівна виявилася жінкою чуйною та дипломатичною.

—   А чого ж ми сидимо тут, на кухні? — схаменулась вона.— Ходімо в хату й зіграємо в підкидного!..

Вони перейшли в їдальню. Варвара Дмитрівна хутко зазирнула до сусідньої кімнати, де вона спала з Ніною, й повернулася з колодою карт, темних, набряклих вагою багатьох рук, які тримали їх.

—   Ніночка, звісно, на пару з Олегом? — кинула Оля ніби ненароком.

—   Ні, я з мамою! — Ніна спалахнула і з викликом по­глянула на Олю. їй дуже хотілось би грати в парі з Оле­гом, але не могла ж вона так зразу розкрити себе.

Нічого не зрозумівши, Олег зметикував, однак, що мама Ніни, як стара шахтарка, має досвід у картах, і за­кричав:

—   Ні-ні, я з м-мамою!

Від того, що він заникувався, він не прокричав, а про­мукав це низько, як теля, і це вийшло так смішно, що всі пирснули, і   Оля  теж.

—   Старе та мале,— бережіться, дівчата! — сказала Вар­вара  Дмитрівна.

Настрій знову піднявся.

Стара шахтарка виявилася й справді майстром у під­кидного, та Олега, як завжди у грі, охопив такий азарт, що він став гарячкувати, і вони попервах програвали. Оля, добре володіючи собою, нишком під'юджувала Оле­га. Варвара Дмитрівна, хоч вони програвали, лукаво бли­мала  на  нього:   хлопчисько їй дуже подобався.

Зрештою, вони ледве виграли в четвертому крузі. Оля здала карти. Олег зазирнув у свої й побачив, що- вони ду­же погані. Зненацька в очах йому майнув також лукавий вираз, і він підвів їх на Варвару Дмитрівну, намагаючись упіймати її погляд. І скоро їхні очі стрілись, він миттю випнув повні губи, ніби для поцілунку, й тут же надав їм звичайного виразу. В оточених зморшками і все-таки дуже молодих очах Варвари Дмитрівни наче іскри сяйну­ли. Проте вона й бровою не повела і зразу ж пішла з буб­ни: як і гадав Олег, стара шахтарка чудово розуміла цю сигналізацію.

Олега охопила нестримна веселість. Тепер виграш їм був забезпечений. «Старе та мале» весело сигналізува­ли одне одному, то підводячи очі до неба, що означало «трефи», чи по-тутешньому «хресті», то скошуючи їх убік, що означало «піки», то приторкаючись вказівним пальцем до підборіддя, що означало «чирву». Наївні дів­чата,   що   грали   дедалі    старанніше,   знай   програвали   й ніяк не могли помиритися з тим, що виграш назавжди од них пішов. Ніна сиділа вся червона та схвильована. Олег після кожного їх програшу так і заходився реготом, поти­раючи кінчики пальців. Нарешті досвідченіша Оля зрозуміла, що тут щось не гаразд, і, з властивою їй витрим­кою та вмінням не зрадити себе почала нишком нагляда­ти за супротивником. Незабаром вона все зрозуміла і, ви­бравши момент, коли Олег випнув свої повні губи, вона що було сили ляпнула його віялом карт по губах і так вдарила об стіл  картами,  що вони  порозлітались.

— У, шахраї! — сказала вона своїм рівним, спокійним голосом.

Варвара Дмитрівна розсміялась, не ображена. Ніна, обурившись, вискочила з-за столу, та Олег, підвівшися вслід за нею, взяв у обидві руки її смагляву ласкаву руку і вперся їй лобом у плече, просячи прощення. Нарешті вони  розсміялися   всі  четверо.

Олегові так не хотілося повертатись додому, та на­ближався вечір, а після шостої ходити по місту заборо­няли. Оля сказала, що йому все-таки краще піти зараз, і, щоб не було вже ніякої змоги до відступу, попрощала­ся з усіма й подалась на свою половину.

Ніна вийшла на осяяний вечірнім сонцем ґаночок про­водити   Олега.

—   Як не хочеться йти! — одверто признався він. Вони постояли на ґанку.

—   У вас там що — садок? — похмуро спитав Олег.

Ніна мовчки взяла його за руку й повела круг до­му. Вони опинилися в тіні будинку, між кущами жасми­ну, такими буйними, що кущі вже стали деревцями.

—   Г-гарно тут у вас. А в нас німці все повирубували. Ніна  мовчала.

—   Ніно,— сказав він, благаючи, дитячим голосом.— Ніно, можна тебе п-поцілувати?.. Н-ні, тільки в щ-щоку, розумієш, п-просто в щоку...

Не пориваючись до неї, він тільки попросив, але дів­чина аж одсахнулась і так зніяковіла, що на слово не мо­гла   здобутись.

Та він не бачив її зніяковіння і все дивився на неї з природним   дитячим   виразом.

—   Ні, ти знаєш, ти можеш запізнитись,— раптом збен­тежилась  Ніна.

Те, що він може запізнитися саме через поцілунок у щоку, теж не здалось дивним Олегові,— ні, звичайно,

Ніна була права в усьому. Він зітхнув, посміхнувся й про-стяг їй руку.

—   Ні, ти обов'язково приходь до нас,— винувато го­ворила Ніна, затримавши його велику руку в своїх ласка­вих руках.

Щасливий новим знайомством і тим, як складалися йо­го справи, дуже голодний, Олег повертався додому. Але, видно, йому не судилось попоїсти сьогодні. Дядя Коли йшов назустріч од хвіртки їхнього дому.

—   Я на тебе давно чекаю: Конопатий (так вони звали денщика) тебе шукає.

—   До ч-чорта! — недбало сказав Олег.

—   Все-таки лучче геть від нього далі. Ти знаєш, Вік­тор Бистринов тут, учора з'явився. Його німці біля Дону завернули. Зайдімо до нього, якраз у його хазяйки німців нема,— сказав  дядя   Коля.

Віктор Бистринов, молодий інженер, товариш по ро­боті Миколи Миколайовича і його приятель, зустрів їх надзвичайною   новиною:

—   Чули? Стаценка призначили за бургомістра! — ви­гукнув він, злостиво вишкірившись одним боком рота.

—   Якого Стаценка? Начальника планового відділу? — Навіть   дядя   Коля   здивувався.

—   Його  самого.

—   Не смійся!

—   Не до сміху!

—   Та не може того бути! Такий тихий, ретельний, зроду   нікого   не   зачепив...

—   Так ось той самий Стаценко, тихий, нікого зроду не зачепив, той, без кого не можна було уявити собі жод­ної випивки, жодного преферанса, про кого всі казали — от своя людина, от душа-людина, от мила людина, от симпатична людина, от тактовна людина,— той самий Стаценко — наш бургомістр,— говорив Віктор Бистринов, худий, колючий, ребристий, мов штик, увесь клекочучи й  навіть  булькаючи  слиною  від  злості.

—   Слово честі, дай опам'ятатись,— казав, все ще не вірячи, Микола Миколайович,— бо ж не було серед інже­нерів жодної компанії, до якої його не запрошували б! Я сам із ним стільки горілки випив! Я від нього не те що якого-иебудь нелояльного, я взагалі від нього жодного голосного слова не чув... Хоч було б же в нього яке-не-будь минуле — так усі ж його знають як облупленого: батько з дрібних чиновників, а сам він ніколи ні в чім не був  замішаний...

—   Я з ним горілку пив! А тепер він, за старим зна­йомством, нас перших — за галстук, і — або служи, або...— і Бистринов рукою з тонкими пальцями викрутив подібний до петлі жест попід стелю,— Ось тобі й симпа­тична людина!

Забувши про принишклого Олега, вони ще довго пе­реживали, як могло статися, що людина, яку вони знали кілька років і яка всім так подобалась, могла стати бур­гомістром при німцях. Найпростіше пояснення випадало таке: німці примусили Стаценка стати бургомістром під страхом смерті. Але чому ж вибір ворога впав саме на Стаценка? І потім внутрішній голос, той таємничий, чис­тий голос сумління, котрий визначає вчинки людей у най­відповідальнішу, в найстрашнішу хвилину життя, підка­зував, що коли б їм, звичайним, рядовим радянським інже­нерам, довелося вибирати, вони воліли б краще смерть, ніж отаке падіння.

Ні, очевидно, діло було не таке просте, буцім Стацен-ко погодився йти в бургомістри під загрозою смерті. І, стоячи перед таким незрозумілим явищем, вони, в кот­рий уже раз, говорили:

—   Стаценко! Чи ти бачив таке!.. Ні, подумай тільки! Кому  ж  тоді   можна   вірити?

І здвигали плечима, й розводили руками.