Поки дома в Туркенича радила раду молодь, Андрій Валько та Матвій Шульга стояли перед майстером Брюкнером і його заступником Балдером у тому самому кабі­неті, куди кілька днів тому приводили на очні ставки Шульгу.

Обидва немолоді, невисокі, широкі в плечах, вони стоя­ли поруч, як два брати-дубки серед галявини. Валько був трохи сухіший, чорний, понурий, білки його очей недобре блискали з-під зрослих брів, а в огрядному обличчі Костьовича, покарбованому цяточками, попри гострі мужні обри­си, щось бриніло світле та спокійне.

Арештованих було так багато, що протягом цих днів їх допитували водночас і в кабінеті майстера Брюкнера, і вахтмайстера Балдера, і в начальника поліції Соліковського. Але Валька та Костьовича ще не потривожили ні разу. їх навіть годували краще, ніж годували перед тим самого Шульгу. І всі ці дні Валько та Матвій Костьович за стіна­ми своєї камери чули стогін та лайку, тупання ніг, метуш­ню й брязкіт зброї, і дзвін тазів та відер, і хлюпання води, коли змивали кров на підлозі. Інколи з якоїсь даль­ньої камери ледве долинав дитячий плач.

Iх повели на допит, не зв'язавши рук, і вони обидва були подумали, що спробують їх підкупити, обдурити м'я­кістю й хитрістю. Але, щоб вони не порушили порядку, Ordnung`y, в кабінеті майстра Брюкнера були, крім перекладача, ще чотири озброєні солдати, а унтер Фенбонг, який привів арештованих, стояв за їхньою спиною з ре­вольвером у руці.

Допит розпочався з установлення особи Валька, і Валь­ко назвав себе. Він був людина в місті відома, його знав навіть Шурка Рейбанд, і коли йому переклали запитання майстера Брюкнера, Валько бачив у чорних очах Шурки Рейбанда вираз переляку й гострої, майже особистої ці­кавості.

Потім майстер Брюкнер спитав Валька, чи давно він знає людину, котра стоїть поруч, і хто ця людина, Валька ледь усміхнувся.

—   Познайомилися в камері,— сказав він.

—   Хто він?

—   Скажи своєму хазяїнові, щоб він — ваньку не ва­ляв,— хмуро сказав Валько Рейбандові.— Він же розуміє, що я знаю тільки те, що мені цей громадянин сам сказав.

Майстер Брюкнер помовчав, округливши очі, як сич, і з цього виразу очей стало ясно: він не знає, що спитати ще, і не вміє він питати, коли людина не зв'язана і людину не б'ють, і від того майстерові Брюкнеру вельми важко й нудно. Потім він сказав:

—   Коли він хоче заслужити поводження, відповідне до його становища, нехай назве, кого залишено з ним разом для підпільної роботи.

Рейбанд переклав.

—   Я таких не знаю. І не мислю, щоб їх устигли зали­шити. Я повернувся від Дінця, не встиг евакуюватись. Кожен може це потвердити,— сказав Валько, прямо дивля­чись спочатку на Рейбанда, потім на майстера Брюкнера Циганськими чорними очима.

В нижній частині обличчя майстера Брюкнера, там, де воно переходило в шию, набрякли товсті пихаті брижі. Так він трохи постояв, потім узяв з портсигара на столі сигару без етикетки і, тримаючи її посередині двома паль­цями, простяг Валькові з запитанням:

—   Ви інженер?

Валько був старий господарник, висунений з робітників-шахтарів ще по закінченні громадянської війни, і вже в тридцятих роках він закінчив Промислову академію. Але безглуздо було б розповідати все це німцеві, і Валько, вдавши, що не помічає простягнутої йому сигари, відповів на запитання майстера Брюкнера ствердливо.

—   Людина вашої освіти й досвіду могла б посісти вище й матеріально забезпечене становище при новому поряд­ку, якби вона цього хотіла,— ознаймив майстер Брюкнер і сумно схилив голову набік, усе ще тримаючи перед Валь­ком сигару,

Валько мовчав.

—   Візьміть, візьміть сигару...— з переляком в очах сказав Шурка Рейбанд свистячим пошептом.

Валько, ніби не чуючи, і далі мовчки дивився на майс­тера Брюкнера з веселим виразом у чорних циганських очах.

Велика жовта зморшкувата рука майстера Брюкнера, що тримала сигару, стала тремтіти.

—   Весь Донецький вугільний район з усіма шахтами й заводами перейшов у відання Східного товариства ек­сплуатації вугільних та металургійних підприємств,— ска­зав майстер Брюкнер і зітхнув так, немов йому трудно було вимовити це. Потім він ще нижче схилив голову на­бік і, рішучим жестом простягши Валькові сигару, ска­зав: — 3 доручення товариства, я пропоную вам посаду головного інженера при місцевому дирекціоні.

При цих його словах Шурка Рейбанд так і завмер, втягнув голову в плечі й переклав слова майстера Брюкне­ра так, наче йому в горлі дерло.

Валько мовчки дивився на майстера Брюкнера. Чорні Валькові очі звузились.

—   Я пристав би на цю пропозицію...— сказав Валько.— Якщо мені створять хороші умови для роботи...

Він навіть знайшов сили надати голосові вкрадливості. Над усе він боявся, що Шульга не зрозуміє, які перспек­тиви одкриває ця несподівана пропозиція майстера Брюк­нера. Але Шульга не обернувся до Валька й не глянув на нього,— мабуть, зрозумів усе, як треба.

—   Умови? — На обличчі майстера Брюкнера виникла посмішка, що надала йому звірячого виразу.— Умови зви­чайні: ви розкриєте мені вашу організацію — всю, всю!.. Ви зробите це! Ви це зробите зараз! — Майстер Брюкнер поглянув на годинник.— А через п'ятнадцять хвилин зи будете на волі, а через годину сидітимете у вашому кабіне­ті в дирекціоні.

Валько зразу все зрозумів.

—   Я не знаю ніякої організації, я потрапив сюди ви­падково,— сказав Валько звичайним своїм голосом.

—   А-а, ті подлец! — злорадо зіпнув майстер Брюкнер, мовби поспішаючи потвердити, наскільки Валько правиль­но все зрозумів.— Ті глявний! Мі всьо знайт!..— І, не маючи сили себе стримати, він тицьнув сигарою дядькові Андрієві в обличчя. Сигара зламалася, і пучки жандарма, смердючі від поганющого одеколону, влучили дядькові Андрієві в губи.

В ту ж мить Валько, широко та рвучко замахнувшись смаглявою рукою, вдарив майстера Брюкнера межи   очі.

Майстер Брюкнер ображено хрокнув, зламана сигара випала йому з рук, і він прямо, масивно гримнув на під­логу.

Спливло кілька секунд загального заціпеніння, протя­гом яких майстер Брюкнер непорушно лежав на підлозі з опукло здутим над усією його масивною фігурою округ­лим животом. Потім усе неймовірно змішалося в кабінеті майстера Брюкнера.

Вахтмайстер Балдер, невисокий, дуже гладкий, спокій­ний, протягом усього допиту мовчки стояв біля столу, по­волі й сонно поводячи набряклими вологою досвідченими голубими очима, мірно сопів, і при кожному вдиханні й ви­диханні його опасисте спокійне тіло, вбране в сірий мун­дир, то сходило, то спадало, як опара. Коли минулося за­ціпеніння, вахтмайстер Балдер разом увесь наллявся кро­в'ю, затрусився на місці й залементував:

—   Візьміть його!

Унтер Фенбонг, за ним солдати кинулись на Валька. Але хоч унтер Фенбонг стояв ближче за всіх, йому так і не пощастило схопити Валька, бо в цю мить Матвій Костьович з жахливим хрипким незрозумілим покриком: «Ах ти, Сибір нашого царя!» — одним ударом попер унтера Фенбонга вперед головою в дальній куток кабінету і, на­хиливши широке тім'я, як розлючений віл, ринув на сол­датів.

—   Ох,   то   дуже  добре,   Матвію! — захоплено  гукнув

Валько, пориваючись із рук німецьких солдатів до опа­систого багрового вахтмайстера Балдера, який, виста­вивши перед собою маленькі цупкі сизі долоні, кричав солдатам:

—   Не стріляти!.. Держіть, держіть їх, будь вони про­кляті!

Матвій Костьович, з надзвичайною силою та люттю працюючи кулаками, ногами й головою, розкидав солда­тів, і визволений Валько кинувся-таки на вахтмайстера Балдера, який з несподіваною в його гладкому тілі рух­ливістю й енергією побіг од нього круг столу.

Унтер Фенбонг знову спробував був прийти на поміч шефові, але Валько, з вишкіреними зубами, немов огриз­нувшись, ударив його чоботом між ноги, і унтер Фенбонг упав.

—   Ох, то дуже добре, Андрію! — вдоволено сказав Матвій Костьович, ворочаючись справа наліво, як віл, і при кожнім повороті відкидаючи від себе солдатів.— Стрибай у вікно, чуєш!

—   Але там дріт... А ти пробивайся до мене!

—   Ух, Сибір нашого царя! — заревів Костьович і, мо­гутнім ривком вирвавшись із рук солдатів, опинився біля Валька й, схопивши крісло майстера Брюкнера, підняв його над головою.

Солдати, що кинулись за ним, сахнулись. Валько, з ви­шкіреними зубами та захоплено-лютим виразом у чорних очах, зривав зі столу все, що на ньому стояло,— чорниль­ницю, прес-пап'є, металевий підстаканник,— і з усього розмаху кидав усе це в противника з такою розгульною люттю, з таким грюкотом і дзвоном, що вахтмайстер Бал-дер упав на підлогу, затуливши товстими руками лису­вату голову, а Шурка Рейбанд, який доти горнувся до стінки, тихо зойкнувши, поліз під диван.

Спочатку, коли Валько та Костьович кинулися в бит­ву, ними володіло те останнє почуття визволу, яке вини­кає в сміливих та сильних людей, коли вони знають, що засуджені на смерть. І цей останній одчайдушний сплеск життя вдесятерив їх сили. Але в шуганні битви вони ра­зом зрозуміли, що ворог не може, не має права, не дістав розпорядження від начальства вбити їх, і це сповнило їх душі таким торжеством, почуттям такої цілковитої сво­боди й безкарності, що вони були непереможні.

Скривавлені, розгульні, страшні, вони стояли пліч-о-пліч, упершися спинами в стіну, і ніхто не зважувався до них підступитись.

Потім майстер Брюкнер, опритомнівши, знову нацьку­вав на них солдатів. В запалі колотнечі, Шурка Рейбанд вислизнув з-під дивана за двері. Через кілька хвилин до кабінету вдерлося іще кілька солдатів, і всі жандарми й поліцаї, що були в кімнаті, гуртом кинулись на Валька та Костьовича. Вони звалили рицарів на підлогу і, давши вихід своїй люті, стали топтати, душити й бити їх кула­ками, ступнями, колінами і довго ще терзали їх після то­го, як померкло свгтло в очах Костьовича та Валька.

Була темна й тиха пора перед світанком, коли молодий місяць уже зійшов з неба, а вранішня чиста зірка, яку в народі звуть зоряницею, ще не зійшла на небо, коли сама природа, буцім притомившись, очі заплющивши, вже міцно спить, і найсолодший сон склеплює очі людям, і на­віть по тюрмах сплять стомлені жертви й кати.

В цю темну тиху пору перед світанком перший про­кинувся від сну, глибокого, безжурного, такого далекого від страшного життя-долі, що йому судилося, Матвій Шульга,— опритомнів, заворушився на темній підлозі й сів. І сливе в ту ж мить, з беззвучним стогоном,— це був навіть не стогін, а зітхання, такий був тихий,— про­кинувся й Андрій Валько. Вони обидва сіли на темній під­лозі й наблизили один до одного розпухлі обличчя, на яких запеклася кров.

Ні проблиску світла не мліло в темній і тісній камері, але їм здавалось, що вони бачать один одного. Вони бачи­ли один одного сильними й прекрасними.

—   А ти дужий козак, Матвію, дай тобі господи си­ли! — хрипко сказав Валько. І раптом, відкинувшися всім корпусом на руки, так зареготав, начебто вони були на волі.

І Шульга йому завторував хрипким добродушним сміхом:

—   І ти добрий січовик, Андрію, ох, добрий!

В нічній тиші й темряві їхній страшний богатирський регіт струшував стіни тюремного барака.

Вранці їм не принесли попоїсти і вдень не повели на допит. І нікого не допитували того дня. В тюрмі було тихо: якийсь невиразний гомін, як дзюркотіння ручаю під листям, долинав з-поза стін камери. Опівдні до тюрми підійшла легкова машина з приглушеним звуком мотора і згодом від'їхала. Костьович, що звик розпізнавати всі звуки поза стінами своєї камери, знав, що ця машина приходить і відходить, коли майстер Брюкнер, або його заступник, чи вони обидва кудись виїздять із тюрми.

—   До начальства поїхали,— тихо, серйозно сказав Шульга.

Валько й Костьович перезирнулись і не мовили ні слова, але погляди їхні сказали один одному, що вони обидва, Валько й Костьович, знають, що їх кінець близь­кий, і вони готові до нього. І, мабуть, це знали всі люди в тюрмі — таке тихе, врочисте мовчання панувало до­вкола.

Так вони просиділи мовчки кілька' годин, наодинці із своєю совістю. Вже заходив присмерк.

—   Андрію,— тихо сказав Шульга,— я ще не казав то­бі, як я сюди потрапив. Послухай мене...

Все це він уже не раз обміркував на самоті. Але тепер, коли розповідав це вголос людині, з якою його єднали узи чистішій нерозривніші за будь-які узи в світі, Матвій Шульга мало не застогнав від нестерпного болю, коли знову побачив перед собою прямодушне обличчя друга своєї молодості Лізи Рибалової, з викарбуваними на ньо­му зморшками праці, з тим гострим, по-матерньому доб­рим виразом, з яким вона зустріла й провела його.

І, до себе самого нещадний, він Валькові розповів про те, що казала йому Ліза Рибалова, і що він, Шульга, відповідав їй у своїй самовпевненості, і як їй не хотілося, щоб він ішов геть, і вона дивилась на нього, як мати, а він пішов, повіривши більше непевним явкам, ніж про­стому й природному голосові свого серця.

Поки він говорив, Валькове обличчя ставало дедалі хмурніше.

—   Папір! — вигукнув Валько.— Пам'ятаєш, що казав нам Іван Федорович?.. Повірив паперові більше, ніж лю­дині,— зітхнув він з мужньою печаллю в голосі.— Атож, так буває в нас частенько... Ми самі ж його пишемо, а по­тім не бачимо, як він бере гору над нами...

—   То ще не все, Андрію,— сумно сказав Шульга,— я ще маю розповісти про Кіндратовича...

І він розповів Валькові, як узяв під сумнів Кіндрато­вича, котрого знав змолоду, взяв під сумнів, дізнавшись про історію з сином Кіндратовича і про те, що Кіндра­тович приховав її, коли погоджувався віддати свою квар­тиру підпільній організації.

Матвій Костьович знову згадав усе це й жахнувся з то­го, як могло статися, що звичайна життєва історія, яких немало буває в житті простих людей, могла очорнити в його очах Кіндратовича, а натомість міг йому сподобатись Гнат Фомін, якого він зовсім не знав і в якому було стільки бридкого.

І  Валько,   що  знав  усе  це  з  уст Кіндратовича,  став іще хмурніший.

—   Форма! — хрипко сказав Валько.— Звичка до фор­ми... Багато хто між нами вже звик, що народ живе кра­ще, як жили наші батьки за старих часів, що кожну лю­дину люблять бачити по формі — чистенькою та гладень­кою. Кіндратович, божа душа, з форми випав і видався тобі чорненьким. А той Фомін, будь він проклятий, в аку­рат прийшовся по формі, чистенький та гладенький, а він був же чорніший від ночі... Ми колись проґавили його чорноту, самі набілили його, висунули, прославили, піді­гнали під форму, а потім вона ж застувала нам очі. А те­пер за те ти й розплачуєшся життям.

—   То правда, то свята правда, Андрію,— сказав Матвій Костьович, і, хоч яке важке було те, про що вони говори­ли, очі його раптом бризнули ясним світлом,— Скільки днів та ночей я тут сиджу, а не було години, щоб я не думав про це... Андрію! Андрію! Я ж низова людина, і не мені говорити, скільки праці випало в житті на мої плечі. А як озирнусь я зараз на моє життя, бачу, в чім моя помилка, бачу, що не сьогодні я її вчинив. Мені от уже сорок шостий пішов, а я все кручусь, кручусь на од­ному місці, як кажуть, у повітовому масштабі — років двадцять! І все в чиїх-небудь заступниках... їй-богу! Про нас раніш так і говорили — укомщики, а тепер кажуть — райкомщики,— з усмішкою мовив Шульга.— Довкола мене стільки нових працівників піднялося, стільки товаришів моїх, таких самих райкомщиків, пішло вгору, а я все тяг­ну, тягну той самий віз. І звик! Сам не знаю — як, коли воно почалось, а звик. А звик — значить, відстав...

Голос Шульги зненацька урвався, і він у хвилюванні схопився за голову великими своїми руками.

Валько розумів, що Матвій Костьович очищає душу перед смертю, і йому тепер не можна вже ні докоряти, ані виправдовувати, і мовчки слухав його.

—   Що може бути найдорожче в світі,— знову загово­рив Шульга,— заради чого варто жити, працювати, вми­рати? То ж наші люди, людина! Та чи є на світі щось красивіше од нашої людини? Скільки праці, злигоднів прийняла вона на свої плечі за нашу державу, за народне діло! У громадянську війну осьмушку хліба їла — не рем­ствувала, в реконструкцію стояла в чергах, драну одежу носила,  а не проміняла  свого радянського первородства

Она галантерею. І в цю Вітчизняну війну зі щастям, з гор­дістю в серці понесла вона свою голову на смерть, при­йняла  будь-які   злигодні,  труд,— навіть  дитина  прийняла це на себе, вже не кажучи про жінку,— а це все ж наші люди, такі ж, як ми з тобою.  Ми вийшли з-поміж них, всі найкращі, найрозумніші, талановиті, знатні наші лю­ди,— всі  вийшли  з-поміж них,  з-поміж простих людей!.. Не тобі говорити, що все моє життя працював я заради них...   Але   ж   ти   знаєш,   як   у   нас   буває:  крутишся, крутишся   ти   в   цих   справах,    а   справи   все  найваж­ливіші, найнегайніші, і от уже й не помічаєш, що справи йдуть самі собою, а людина живе сама собою... Ах, Анд­рію!   Як  ішов  я  од Лізи   Рибалової,   бачив  я  там  трьох парубків та дівчину, сина її, й дочку, та двох їхніх това­ришів, як зрозумів я... Андрію!.. Які були в них очі! Як вони подивились на мене! Якось уночі прокинувся я тут, у камері, мене аж дрож пройняв. Комсомольці! То ж на­певно комсомольці!  Як же я повз них пройшов?  Як це могло статись?  Чому?  А я знаю чому.  Скільки разів до мене   звертались   комсомольці   району:   «Дядьку   Матвію, зроби доповідь для молоді про жнива, про сівбу, про план розвитку нашого району, про обласний з'їзд Рад, та хіба мало про що». А я їм: «Та ніколи мені, та ну вас, комсо-молія,— самі  вправляйтесь!»  А  іноді  не  відкараскаєшся, згодишся, а потім як нелегко цю доповідь зробити!  Тут, розумієш, зведення до облземвідділу, там чергова комісія для погодження та розмежування, а тут іще треба всти­гнути до директора рудоуправління бодай на годинку,— йому, бачиш, п'ятдесят років стукнуло, а хлоп'якові його минув рік, і  він так цим пишається, що справляє вроді іменини й хрестини,— не прийдеш,  образиться...  Ось ти поміж   цими   справами,   не   підготувавшись,   і   біжиш   до комсомольців на доповідь. По пам'яті балакаєш «загалом і  в  цілому»,  добуваєш  із  себе  слова такі,  що  в  самого щелепи верне, а в молодих людей і поготів... Ой сором! — раптом вигукнув Матвій Костьович, і його велике облич­чя побагряніло, і він сховав його в долоні.— Вони ждуть від тебе доброго слова, як їм жити, а ти — «загалом і в ці­лому»... Хто є перший вихователь молоді нашої? Учитель. Учитель!   Слово  ж  яке!   Ми  з  тобою  кінчали  церковно-приходську  школу,   ти  її  скінчив  років  на  п'ять  раніше од мене, а й ти, мабуть, пам'ятаєш учителя Миколу Пет­ровича. В нас на руднику він учив дітей років п'ятнадцять, поки від сухот не вмер. Я й зараз пам'ятаю його опові­дання про будову світу — сонця, землі, зірок,  він, може, перший похитнув у нас віру в бога й відкрив очі на світ... Учитель! Легко сказати! В нашій країні, де вчиться кожне дитя, вчитель — це перша людина. Майбутнє на­ших дітей, нашого народу — в руках учителя, в його зо­лотім серці. Треба б, побачивши його на вулиці, за п'ят­десят метрів шапку скидати з поваги до нього. А я? Со­ром згадати, як щороку, коли надходила пора подбати про ремонт шкіл, про опалення, директори ловили мене в две­рях кабінетів і канючили ліс, цеглу, вапно, вугілля. А я все відбувався жартом: не моє діло, мовляв, нехай райвно дбає. І не вважав це за ганьбу для себе. Думав дуже про­сто: план по вугіллю виконано, по хлібу перевиконано, зяб піднято, м'ясо здали, шерсть здали, привітання секре­тареві обкому послали,— мене тепер не чіпай. Хіба не­правда?.. Пізненько, пізненько я зрозумів усе це, а все-таки душі моїй легше — від того, що зрозумів. Адже я сам от хто такий? — з усмішкою, соромливою, доброю та винуватою, сказав Матвій Костьович.— Я з самої плоті народу, з самого його низу, син його і слуга. Я ще тоді, в сімнадцятому році, як почув Леоніда Рибалова, зрозу­мів, що немає вищого щастя, як служити народові, і з цього пішла моя доля комуніста-працівника. Пам'я­таєш те наше підпілля, партизанство? Де ми, діти непи­сьменних батьків і матерів, знайшли таку силу душі й від­вагу, щоб витримати й пересилити німців-окупантів, бі­лих? Тоді здавалося, аж ось воно, найважче,— пересилимо, там буде легше. А найважче було попереду. Пам'ятаєш комітети незаможних селян, продрозверстка, куркульські банди, махновщина, і раптом — бац! Неп! Учись торгува­ти. Га? І що ж, стали торгувати. І навчились!

—   А пам'ятаєш, як відбудовували шахти? — нараз на­прочуд жваво заговорив Валько.— Мене ж тоді,— я саме демобілізувався,— висунули на директора тієї похилої старухи, що тепер уже виробилась. Ото було діло! Ай-я-яй!.. Господарського досвіду ніякого, специ саботують, механізми стоять, електрики нема, банк не кредитує, ро­бітникам платити нічим, і Ленін шле телеграми — давай­те вугілля, спасайте Москву й Пітер! Для мене ці теле­грами були як святе закляття. Я Леніна бачив, як ось тебе, ще на Другому з'їзді Рад, у Жовтневий переворот,— я тоді ще був солдатом-фронтовиком. Я, пам'ятаю, піді­йшов до нього й рукою помацав, бо не міг повірити, що то жива людина, як я сам... І що ж? Дав вугілля!

—   Так, правда...— радісно мовив Шульга.— А скіль­ки ж за ці роки витяг на своїх плечах наш брат укомщик та райкомщик! Скільки ґуль понабивали нам на лобі? Кого так лаяли за роки Радянської влади, як нашого бра­та райкомщика! Мабуть, скільки було і є працівників у Радянської влади, нікому не випадало стільки доган, як нам! — у запалі щастя сказав Матвій Костьович.

—   Ну, в цій справі, я думаю, наш брат, господарник, перед вами не поступиться,— усміхнувшись, заперечив Валько.

—   Ні, правда,— знов проникливо заговорив Шульга,— хоч як я себе лаяв, а все-таки нашому братові райкомщику треба поставити пам'ятник у віках. Я от усе гово­рив — план, план... А спробуй-но ти рік у рік, рік у рік, день за днем, як машина, мільйони гектарів землі зорати, посіяти, зібрати хліб, обмолотити, здати державі, роз­поділити на трудодні. А мливо, а буряки, а соняшник, а вовна, а м'ясопоставки, а розвиток поголів'я худоби, а ре­монт тракторів і всієї нашої техніки, якої і в цілому світі нема, і навіть не снилась вона їм!.. Адже кожна людина в нас хоче добре одягтися, попоїсти, та ще й солодкого чаю попити. От він і крутиться, сердешний наш райком­щик, як білка в колесі, щоб удовольнити цю потре­бу людини. Наш райкомщик, можна сказати, всю Віт­чизняну війну витягає на своїх плечах по хлібу та по си­ровині...

—   А господарник?! — сказав Валько, заразом обурено й захоплено.— От уже кому, правда, пам'ятника слід по­ставити, то це йому! От уже хто витяг на собі п'ятирічки, і першу, і другу, і тягне на собі всю Вітчизняну війну, то це він! Хіба ж не правда? Хіба на селі — то план? У промисловості — ото план! Хіба на селі — то темп? У промисловості — ото темп! Які ми навчилися заводи бу­дувати — чисті, елегантні., як годинники. А шахти наші? Хіба є в капіталістів хоч одна шахта, як наша один-біс? Лялечка! І вони ж, капіталісти, звикли на готовенькому. А ми, з нашим темпом, з нашим розмахом завжди в на­пруженні: робітників не вистачає, будівного матеріалу не вистачає, транспорт відстає, тисяча й одна — великі і малі труднощі. А ми все йдемо та йдемо вперед. Ні, наш господарник — це велетень!

—   Отож-бо! — з веселим, щасливим обличчям говорив Шульга.— Я пам'ятаю, на колгоспній нараді в Москві ви­кликали нас на комісію по резолюції і там зайшла мова про нашого брата райкомщика. Один такий, в окулярах, молоденький, із червоних професорів, як їх тоді звали, став про нашого брата балакати згорда: мовляв, і відсталі ми, і Регеля не читали, і вроді того, що й умиваємось не щодня. Ну там йому сказали: «От вас би на виучку до райкомщиків, тоді б ви порозумнішали...» Ха-ха-ха! — розвеселився Шульга.— Мене ж тоді вважали за знавця се­ла, не як-небудь,— мене кидали з села в село, на допомогу селянам по розкуркулюванню та по колективізації... Ні, то великий час був, хіба його забудеш? Увесь народ заворушився. Не знали, коли й спати... Багато селян тоді вагалось, а вже ось перед війною навіть найвідсталіший відчув величезні плоди тих років... І правда ж, добре стали жити перед війною!

—   А пам'ятаєш, що в нас тоді на шахтах творилося? — сказав Валько, поблискуючи своїми циганськими очима.— Я кілька місяців і на квартирі в себе не був, на шахті ночував. їй-богу, тепер, як оглядаєшся,— і не віриш: та невже це ми все самі зробили? Іноді, слово честі, здає­ться, що не я сам оце все робив, а якийсь мій близький родич. Зараз очі заплющу та й бачу весь наш Донбас, всю країну в будівництві і всі наші штурмові ночі...

—  Так, ніякій людині в історії не випадало стільки, скільки випало нам на плечі, а бачиш, не зігнулись. От я й питаю: що ж ми за люди? — з наївним, дитячим виразом спитав Шульга.

—   А вороги, дурні, думають, що ми смерті боїмось! — усміхнувся Валько.— Та ми, більшовики, звикли до смер­ті. Нас, більшовиків, який тільки ворог не вбивав! Убива­ли нас катюги царські й жандарми, вбивали юнкери у Жовтні, вбивали біляки та інтервенти всіх країн світу, махновці й антоновці, куркулі по нас стріляли з обрізів, а ми все живі любов'ю народною. Нехай уб'ють і нас із тобою німці-фашисти, а все ж таки їм, а не нам лежа­ти в землі. Правда, Матвію?

—  То велика, то свята правда, Андрію!.. На віки вічні буду я гордий тим, що доля судила мені, простій робочій людині, пройти шлях життя в нашій партії, яка відкрила дорогу людям до щасливого життя...

—   Свята правда, Матвію, то наше велике щастя! — з почуттям, несподіваним у цій суворій людині, сказав Валько.— І ще випала мені щаслива доля: в мій смертний час мати такого товариша, як ти, Матвію.

—  Велике, добре спасибі тобі за честь... Я зразу зба­гнув, яка в тебе гарна душа, Андрію...

—  Дай же, господи, щастя нашим людям, які лишаться після  нас  на  землі! — тихо,  врочисто  промовив  Валько. Так у свою передсмертну годину сповідались один пе­ред одним і перед власною совістю Андрій Валько та Матвій Шульга.