Відтоді, як Валькові пощастило встановити зв'язок із Пилипом Петровичем, йому, людині, що добре знала шах­ти тресту «Краснодонвугілля», передали до рук потаємні нитки саботажу й диверсій у всьому районі.

Інженер Бараков був близький до дирекціону, до само­го Швейде, а особливо до його заступника Фельднера, котрий, на відміну од свого мовчазного начальника, був базікало, саме тому Бараков, а через нього й Валько, завжди були в курсі господарських заходів адміністра­ції.

Сторонній, навіть дуже спостережливій людині трудно було б викрити зв'язок, який існував між черговою зуст­річчю Баракова з Фельднером і тим, що кілька годин пе­регодом на вулицях Краснодона з'являлась тиха скромна дівчина з неправильними рисами бронзового від загару обличчя — Оля Іванцова. В один будиночок скромна дів­чина занесе помідори на продаж, у другий просто зайде в гості, а перегодом незбагненно руйнуються всі добрі за­міри німецької адміністрації.

Оля Іванцова працювала тепер як зв'язкова у Валька.

Але не тільки про господарські заходи дізнавався Ба­раков од Фельднера. В домі лейтенанта Швейде вдень і вночі пиячили чини місцевої жандармерії. Все, про що вони базікали між собою, пан Фельднер так само легко­важно вибовкував Баракову.

Не одну безсонну ніч провів Пилип Петрович, обду­муючи, як урятувати Матвія Костьовича та інших ув'язнених у краснодонській тюрмі. Але довго не щастило вста­новити навіть зв'язку з тюрмою.

Зв'язок налагодити допоміг Іван Туркенич. Туркенич походив з поважної краснодонської сім'ї, добре відомої Лютикову. Голова її, Василь Гнатович, ста­рий шахтар, який уже вийшов на інвалідність, і дружина його, Феона Йванівна, родом з обрусілих українців Воро­незької губернії, перекочували в Донбас неврожайного двадцять першого року. Ваня був тоді ще немовлям. Феона Йванівна всю дорогу несла його на руках, а старша се­стричка йшла пішки, тримаючись за материну спідницю. Вони дорогою так бідували, що бездітні, в літах коопе­ратор із жінкою, які дали їм притулок на ніч у Міллерові, стали вмовляти Феону Йванівну віддати малого на вихо­вання. І батьки почали були вагатись, а потім збунтува­лись, посварилися, просльозились і не віддали синочка, кровиночку.

Так добулись вони до рудника Сорокіна і тут осели­лись. Коли Ваня підріс, уже кінчав школу й виступав у драматичному гуртку, Василь Гнатович і Феона Йванівна любили розповідати гостям, як кооператор у Мілле­рові хотів був узяти їхнього сина і як вони не віддали його.

У дні прориву німцями Південного фронту лейтенант Туркенич, командир батареї протитанкових гармат, маючи наказ стояти на смерть, відбивав атаки німецьких танків у районі Калача на Дону, поки вся гарматна обслуга не вийшла з ладу і сам він не впав, поранений. З рештками розрізнених рот і батарей його взяли в полон і, як пора­неного, що не може пересуватись, його пристрелив ні­мецький лейтенант. Та недострелив. Вдова-козачка за два тижні виходила Туркенича. І він з'явився вдома, пере­бинтований під сорочкою навхрест.

Іван Туркенич встановив зв'язок з тюрмою через дав­ніх приятелів по школі імені Горького — Анатолія Кова­льова та Васю Пиріжка. Трудно було б знайти друзів більш несхожих — і зовнішністю, і вдачею.

Ковальов був хлопець страшенної сили, присадкуватий, як степовий дуб, забарливий і добрий до наївності. З хло­п'ячих літ він вирішив стати знаменитим гирьовиком, хоч дівчина, до якої він залицявся, і кепкувала з цього: вона казала, що в спортивному світі на найвищому щаблі стоять шахісти, а гирьовики на найнижчому — нижче за гирьо­виків ідуть уже просто амеби. Він жив помірковано, не пив, не курив, ходив і взимку без пальта й без шапки, ранками купався в ополонці й щодня вправлявся в підійманні тягарів.

А Вася Пиріжок був худорлявий, моторний, запальний, з чорними, ніби в якого звіряти, очима, улюбленець і лю­битель дівчат, забіяка, і коли що й цікавило його в спорті, то тільки бокс. Взагалі нахил мав до авантюр.

Туркенич послав до Пиріжка молодшу заміжню сестру по пластинки для патефона, і вона затягла Васю разом з пластинками, а Вася по дружбі привів Ковальова.

На превелике обурення всіх жителів Краснодона, особ­ливо юнаків, що особисто знали Ковальова й Пиріжка, їх незабаром побачили із свастикою на рукаві серед поліцаїв, що вправлялися в новім фаху на пустирі коло парку під керівництвом німця — сержанта з голубуватими по­гонами.

Вони спеціалізувались на охороні міського порядку. їм випадали чергування в управі, дирекціоні, районній сіль­ськогосподарській комендатурі, на біржі праці, на базарі, нічні обходи по дільницях. Пов'язка поліцая була ознакою благонадійності в їхніх стосунках з німецькими солдата­ми із жандармерії. І В асі Пиріжкові пощастило не тільки дізнатись, де сидить Шульга, але навіть пробратися до нього в камеру й дати на здогад, що друзі дбають про те, щоб визволити його.

Визволити! Хитрощі й підкуп тут не помогли б. Визво­лити Матвія Костьовича й інших можна було, тільки на­павши на тюрму. І районна підпільна організація це вже могла б тепер здійснити.

На ту пору вже вона поповнилась офіцерами Червоної Армії з числа поранених, які лежали в краснодонському госпіталі, врятованих стараннями Серьожки Тюленіна, йо­го сестри Наді та няні Луші.

З появою Туркенича група молоді, створена Пилипом Петровичем при підпільному райкомі, дістала бойового керівника — бойового в прямому розумінні цього слова, тобто керівника військового.

Подібно до того, як підпільний райком у разі бойових операцій перетворювався на штаб, а керівники райкому, Бараков і Лютиков, ставали відповідно командиром та комісаром загону,— подібно до того вони хотіли побуду­вати й організацію молоді.

Всі ці дні серпня Бараков та Лютиков готували бойову дружину до нападу на тюрму. І за їх дорученням Іван Тур­кенич і Олег добирали групу молоді для цієї операції. На допомогу собі  Ваня   та   Олег   залучили   Земнухова, Серьожку Тюленіна, Любу Шевцову та Євгена Стахови-ча, як людину, що вже нюхнула пороху.

Хоч Улю й захопила нова роль і хоч добре вона розу­міла, що з Олегом треба стрітись якнайшвидше, Уля не звикла ще обманювати батька й матір і стільки мала вдома справ, що вибралась до Олега лише на другий день після розмови з Віктором та Анатолієм, уже надвечір, і Олега вдома не застала.

Генерал барон фон Венцель і штаб його виїхали на схід. Дядя Коля, відчинивши Улі, зразу впізнав її, але, як їй здалося, не виявив не тільки радості, а й навіть привіт­ності після того, як вони стільки пережили разом і так ба­гато днів не бачились...

Бабусі Віри та Олени Миколаївни не було дома. На стільцях одна проти одної сиділи Марина та Оля Іванцова й перемотували шерсть.

Побачивши Улю, Марина випустила клубок і з криком кинулась їй на шию.

— Улечко! Де ж ти пропала? Будь вони прокляті, злид­ні! — радісно говорила вона із сльозами, що заблищали в очах.— Ось дивись, розпустила жакет — синочкові на костюмчик. Думаю, жакет усе одно одберуть, а в малого, може, не займуть!..

І вона такою ж скоромовкою стала перебирати в па­м'яті спільну їхню дорогу, загибель дітей на переправі, і як розірвало завідувачку дитячого будинку, і як німці по­віднімали в них шовкові речі.

Оля, тримаючи перед собою шерсть на розчепірених, смаглявих до чорноти, сильних руках, з таємничим і, як здалось Улі, тривожним виразом, мовчки й неблимно ди­вилась перед собою.

Уля не могла, звісно, пояснити, чого вона прийшла, ска­зала тільки про арешт Вікторового батька. Оля, не зміню­ючи положення рук, хутко глянула на дядю Колю, а дядя Коля на неї. І Уля раптом зрозуміла, що дядя Коля не був непривітний, а стривожений чимсь, чого Уля не могла знати. І невиразне почуття тривоги охопило й Улю.

Оля все з тим самим таємничим виразом, посміхнув­шись якось убік, сказала, що умовилась зустрітися з сест­рою Ніною коло парку і вони зараз прийдуть сюди разом. Вона сказала це, ні до кого не звертаючись, і зразу ж вийшла.

Марина говорила й говорила, не підозрюючи, що дієть­ся круг неї.

Незабаром Оля повернулася з Ніною.

—   Саме про тебе згадували в одній компанії. Хочеш, зайдемо, зараз же познайомлю? — сказала Ніна без усміху.

Вона мовчки повела Улю через вулиці й двори, кудись у самий центр міста. Вона йшла, не дивлячись на Улю; вираз   її   широко   відкритих  карих  очей   був   неуважний і лютий.

—   Ніно, що сталось? — тихо спитала Уля.

—  Мабуть,  тобі  скажуть  зараз.  А я  нічого  не можу сказати.

—   Ти знаєш, у Віті Петрова батька арештували,— зно­ву сказала Уля.

—  Так? Цього треба було сподіватись. — Ніна змах­нула рукою.

Вони ввійшли в стандартний будинок того ж типу, що й усі будинки навколо. Уля ніколи не бувала тут.

Кремезний дід напівлежав на просторому дерев'яному ліжку, одягнений, голова його спочивала серед пухких по­душок, видно було тільки лінію високого лоба й м'ясистого носа та світлі густі вії. Літня худорлява жінка широкої кості, жовта від загару, сиділа край ліжка на стільці й шиа. Дві молоді та гарні жінки з великими босими ногами без діла сиділи на ослоні біля вікна; вони цікаво глянули на Улю. Уля привіталась. Ніна хутко провела її до другої

світлиці.

У чималій кімнаті, за столом, заставленим закусками, кухлями, пляшками з горілкою, сиділо кілька юнаків і одна дівчина. Уля впізнала Олега, Ваню Земнухова і Євгена Стаховича, що якось, у перші дні війни, виступав у перво-майців з доповіддю. Двоє хлопців були їй не відомі. А дів­чина була Люба, «Любка-артистка», що її Уля бачила біля хвіртки її дому в той пам'ятний день. Обставини їхньої зустрічі так яскраво встали перед У лею, що вона була вражена, побачивши Любу тут. Але в ту ж мить вона все зрозуміла, і тодішня поведінка Люби раптом постала пе­ред нею в справжньому світлі.

Ніна ввела Улю й зразу ж вийшла.

Олег підвівся Улі назустріч, трохи зніяковів, пошукав очима, куди б її посадовити, і широко всміхнувся їй. І так раптово зігріла її ця усмішка перед тим незрозумілим і тривожним, що вона мала взнати...

Цієї ночі, взявши Вікторового батька, в місті і в районі арештували   майже   всіх   членів   партії,   які   не   встигли евакуюватись, радянських працівників, людей, що прова­дили будь-яку громадську діяльність, багатьох учителів та інженерів, знатних шахтарів і декого з військових, що переховувалися в Краснодоні.

Страшна звістка про це зранку пройшла по місту. Але тільки Пилип Петрович та Бараков знали, яку втрату ця, не викликана чиїмось провалом, а запобіжна операція ні­мецької жандармерії заподіяла підпільній організації. В свій «густий волок» поліція захопила багатьох із тих, хто мав брати участь у нападі на тюремну охорону.

До Олега прибігли Оля та Ніна Іванцови. Блідість, що проступила на їхніх бронзових од загару, змарнілих облич­чях, миттю передалась і йому. Зі слів Івана Кіндратовича вони повідомили, що вночі арештовано дядька Андрія.

У тій нікому, крім Кіндратовича, не відомій квартирі, де переховувався Валько, зненацька вчинили трус. Як по­тім з'ясувалося, шукали не Валька, а хазяйчиного чоловіка, що був в евакуації. Це було на одному з малих «шанхай-чиків», трус робив Гнат Фомін і зразу ж упізнав Валька.

За словами хазяйки, Валько при арешті тримався спо­кійно, та коли Фомін ударив його в обличчя, Валько спа­лахнув і збив поліцая з ніг. Тоді на Валька накинулись солдати з жандармерії.

Лишивши Олю з рідними, Олег та Ніна побігли до Туркенича. Хоч би там що, треба було побачити Васю Пи­ріжка або Ковальова. Але те, про віщо дізналась молодша сестра Туркенича, збігавши на квартиру Пиріжка й Ко­вальова, було вже зовсім не зрозуміле й тривожне. За словами їхніх батьків, обидва вони пішли вчора з дому рано ввечері. А трохи пізніше на квартиру до них забігав поліцай Фомін, що служив разом з ними, й розпитував, де вони можуть бути, і дуже був брутальний через те, що їх не застав. Потім він забігав іще раз, уночі, й усе говорив: «Ось уже буде їм!..» Ковальов та Вася додому повернулись перед ранком, зовсім п'яні; це було ще дивніше, бо Ко­вальов ніколи не пив. Вони сказали батькам, що гуляли в шинкарки і, не звертаючи уваги на переказані їм погрози Фоміна, залягли спати. А вранці прийшли поліцаї й заарештували їх.

Олег через Ніну сповістив про все Поліну Георгіївну Соколову, щоб вона, як буде перша змога, розповіла про все це Пилипові Петровичу. Вони викликали Серьожку Тюленіна, Любку, Ваню Земнухова й Стаховича. Нарада відбувалась на квартирі в Туркенича.

В ту мить, коли ввійшла Уля, поміж Стаховичем і Ба­нею точилась суперечка, що зразу захопила й Улю.

—   Не розумію, де ж тут логіка? — казав Стахович.— Ми лаштувались визволити Остапчука, поспішали, зібрали зброю, мобілізували хлопців, а коли арештували дядька Андрія й інших, тобто коли назріла ще більша негайність, необхідність, нам пропонують дожидати ще та ще...

Видно, авторитет Стаховича був між юнаками великий. Ваня, ніяковіючи, спитав глухуватим баском:

—   Що ж ти пропонуєш?

—   Я пропоную: не далі, як уночі на післязавтра, на­пасти на тюрму. Коли б ми, замість того щоб розмовляти, почали діяти зранку, напад можна було б учинити цієї ж ночі,— сказав Стахович.

Він розвинув свою думку. Уля помітила, що він дуже змінився з тої пори, коли вона чула його доповідь на ком­сомольських зборах Первомайки перед війною. Правда, він і тоді легко орудував такими книжними словами, як «логіка», «об'єктивно», «проаналізуємо», але тоді він не тримався так самовпевнено. Тепер він говорив спокійно, без жестів, прямо тримаючи голову з вільно зачесаним на­зад світлим волоссям, поклавши на стіл стулені в кулаки довгі худі руки.

Пропозиція його, видно, вразила всіх, ніхто не зважив­ся йому зразу відповісти.

—   Ти на почуття б'єш, от що...— відказав нарешті Ваня соромливо, але дуже твердим голосом.— І нема чого в пі­жмурки грати. Хоч ми ні разу не говорили про це, але, я ду­маю, ти, як і всі, досить добре розумієш, що ми готували товаришів до такого серйозного діла не з нашого власного приводу. І до нових вказівок ми не маємо права навіть пальцем ворухнути. Так можна не тільки людей не вряту­вати, а ще й нових занапастити... Не хлоп'яки ж ми, на­справді! — раптом сказав він сердито.

—   Не знаю, можливо, мені не довіряють і не кажуть усього,— Стахович самолюбно стулив губи.— Принаймні я досі не дістав жодної чіткої бойової директиви. Все че­каємо, чекаємо. Дочекаємось того, що людей справді вб'ють... Коли вже не вбили,— жорстко сказав він.

—   Нам усім однаково за людей боляче,— мовив обра­жено Ваня.— Але невже ти й справді думаєш, що вистачи­ло б сил у нас самих?..

—   У первомайців знайдуться сміливі, віддані хлопці? — раптом спитав Стахович Улю, прямо глянувши їй в очі з виразом зверхності.

—   Так, звичайно,— кивнула Уля. Стахович мовчки поглянув на Баню.

Олег сидів, утягши голову в плечі, і то уважно-серйоз­но переводив свої великі очі зі Стаховича на Ваню, то, за­думавшись, дивився просто перед собою, і очі йому аж наче поймало серпанком.

Серьожа, понурившись, мовчав. Туркенич, не втручаю­чися в суперечку, невідривно дивився на Стаховича, не­мовби вивчаючи його.

В цей час Любка підсіла до Улі.

—   Впізнала мене? — пошепки спитала Любка.— При­гадуєш мого батька?

—   Це сталось при мені...— і Уля пошепки переказала подробиці загибелі Григорія Ілліча.

—   Ах, що тільки доводиться переживати! — зітхнула Любка.— Ти знаєш, у мене до цих фашистів і поліцаїв така ненависть, я їх різала б власними руками! — сказала вона з наївним і жорстоким виразом в очах.

—   Так... так...— тихо озвалась Уля.— Інколи я відчуваю в душі таке мстиве почуття, що навіть боюсь за себе. Бою­ся, що зроблю щось необачне...

—   Тобі Стахович подобається? — на вухо спитала в неї Любка.

Уля знизала плечима.

—  Знаєш, надто вже себе показує. Але він правий. Хлопців, звичайно, можна знайти,— сказала Любка, ду­маючи про Сергія Левашова.

—   Справа ж не тільки в хлопцях, а хто буде нами ке­рувати,— пошепки відповіла Уля.

І, ніби вона з ним змовилась, Олег заговорив:

—   За хлопцями діло не стане, сміливі хлопці завжди знайдуться, а справа в організації...— Він це сказав дзвін­ким юнацьким голосом, заникуючись дужче, як звичайно, І всі поглянули на нього.— Ми ж бо не організація... От зібрались і розмовляємо! — сказав він з наївним виразом в очах.— Але ж є партія. Як же ми можемо діяти без неї, поза нею?

—  З цього й слід було починати, а то виходить, що я проти партії,— сказав Стахович, і на обличчі його виник вираз зніяковіння й заразом досади.— Досі ми мали справу з тобою та з Ванею Туркеничем, а не з партією. Ви хоч до пуття скажіть, навіщо скликали нас?

—   А от навіщо,— сказав Туркенич таким тихим, спо­кійним голосом, що всі обернулись до нього,— щоб бу­ти готовими. Звідки ти знаєш, що нас і справді не прнзвуть цієї ночі? — спитав він, гостро дивлячись на Стахо­вича.

Стахович мовчав.

—   Це перше. Друге,— провадив далі Туркенич,— ми не знаємо, що сталося з Ковальовим та Пиріжком. А хіба можна діяти наосліп? Я ніколи не дозволю собі сказати про хлопців щось погане, а якщо вони провалились? Хіба можна розпочинати хоч би що, не зв'язавшися з арештова­ними?

—   Я з-зроблю це сам,— хутко промовив Олег.— Рідня, мабуть, понесе передачі, можна буде кому-небудь записку вкласти — в хліб, у посуд. Я організую це ч-через маму...

—  Через маму! — пирснув Стахович. Олег густо почервонів.

—   Німців   ти,   видно, не знаєш,— презирливо   сказав Стахович.

—  До німців не треба пристосовуватись, треба приму­сити їх пристосовуватись до нас— Олег ледве стримував себе  й  намагався  не  дивитись  на  Стаховича.— Яка твоя думка, Серьожо?

—   Краще  б напасти,— сказав   Серьожа,   зніяковівши.

—   Отож-бо й є... Сили знайдуться, не турбуйся! Стахович зразу став жвавіший, почувши підтримку.

—   Я й кажу, що в нас немає ні організації, ні дисцип­ліни,— сказав Олег, увесь червоний, і встав.

Тим часом Ніна відчинила двері, і в кімнату ввійшов Вася Пиріжок. Все його обличчя було в засохлих саднах і синцях, і одна рука — на перев'язі. Його вигляд був такий гнітючий і дивний, що всі підвелися в мимовільному русі до нього.

—  Де тебе так? — помовчавши, спитав Туркенич.

—  У поліції.— Пиріжок стояв біля дверей із своїми чорними, ніби в якого звіряти, очима, повними дитячої гіркоти й збентеження.

—   А Ковальов де? Наших там не бачив? — питали всі в Пиріжка.

—   І нікого ми не бачили:  нас у кабінеті начальника поліції били,— сказав Пиріжок.

—   Ти блазнюка не корч, кажи ясно,— не підносячи го­лосу, сердито сказав Туркенич.— Де Ковальов?

—  Дома... Відлежується. А що розповідати? — сказав Пиріжок в раптовому роздратуванні.— Удень, в акурат перед цими арештами, нас викликав Соліковський, сказав, щоб надвечір прийшли із зброєю — пошле нас із арештом, а до кого — не сказав. Це вперше намітив нас, а що не нас самих і що арешти будуть великі, ми, звичайно, не знали. Ми пішли додому, та й думаємо: «Як же це ми підемо яку-небудь свою людину брати? Довіку собі не простимо!» Я й сказав Тольці: «Ходім до Синюхи, шинкарки, нали­гаємось і не прийдемо,— потім так і скажемо: «запиячи­ли». Ну, ми подумали, подумали, що, справді, з нами зроб­лять? Ми не на підозрінні. На крайній випадок, пику на­б'ють та виженуть. Так воно й вийшло: продержали кілька годин, допитали, пику набили й вигнали,— сказав Пирі­жок, украй збентежений.

При всій прикрості хвилини вигляд у Пиріжка був та­кий жалюгідний і смішний, і все разом було таке по-хло­п'ячому дурне, що на обличчях юнаків з'явились ніякові посмішки.

— А д-деякі т-товариші думають, що вони здатні ат-та-кувати німецьку жандармерію! — дуже заникуючись, ска­зав Олег, і в очах його виник нещадний, злостивий вираз.

Йому було соромно перед Лютиковим, що в першій же серйозній справі, дорученій молоді, виявилося стільки хлоп'ячої легковажності, неорганізованості, недисципліно­ваності. Йому було соромно й перед товаришами, бо всі вони це відчували так само, як і він. Він обурювався на Стаховича за дрібне самолюбство й пиху, і заразом йому здавалося, що Стахович з бойовим своїм досвідом мав пра­во ремствувати на те, як Олег організував усю справу. Олегові здавалося, що діло провалилося через його слаб­кість, з його вини, і він був повен такого морального осу­ду проти себе самого, що зневажав себе ще більше, ніж Стаховича.