Як непомітно для людського ока попід корінням дерев і трав, по тріщинах і капілярних судинах землі, під грун­том, нечутно, безугавно сочаться в різних напрямах грун­тові води, так під владою німців степовими, лісовими, гір­ськими стежками, балками, попід крутими берегами річок, по вулицях і завулках міст і сіл, по людних базарах та чорних нічних яругах пересувалися з місця на місце мільйони чоловіків, жінок, дітей, старих людей усіх національ­ностей, що населяють нашу землю.

Ті, кого зігнано з рідних місць, ті, хто знов повертаєть­ся на рідні місця, ті, хто шукає таких місць, де його не знають, ті, хто поривається через рубежі фронту на вільну радянську землю, хто вибирається з оточення, тікає з ні­мецького полону чи концентраційних таборів, ті, кого просто погнала нужда на пошуки одежі та їжі, ті, хто під­няв зброю на боротьбу проти гнобителя — партизани, під­пільники, диверсанти, агітатори, розвідники в тилу ворога, розвідники великої армії великого народу, армії, що від­ступила,— вони йдуть, ідуть, незліченні, як той пісок.

Степовою дорогою від Дінця йде під сонцем рум'яний чоловік. Він у простій селянській одежі, в нього темно-ру­сява м'яка мужича борода, за плечима у нього цупкий по­лотняний мішок. Так само як і він, ідуть тисячі, тисячі... Як дізнатися, хто він? У нього сині очі, але хіба молена всім зазирнути в очі і хіба про все можна дізнатись по очах? Може, в них пострибують чортівські іскри, а до пана вахтмайстера або навіть гауптмайстера вони обернуться очима звичайнісінької людини.

Невеличкий чоловік з темно-русявою бородою, в одежі селянина, входить у місто Ворошиловград і губиться у ву­личній юрбі. Чого він прийшов до міста? Може, він несе в мішку на базар масло, або сир, або качку, щоб це обмі­няти на гвіздки, на бязь або на сіль? А може, це сам Про-ценко, страшна людина, здатна підірвати владу навіть са­мого радника сьомого відділу фельдкомендатури доктора Шульца!..

В дерев'яному будиночку на околиці шахтарського міс­течка, при вершині вузької темної балки, що відходить у степ, у світлиці з одним вікном, запненим ковдрою, си­дять двоє при світлі каганця: пристаркуватий чоловік, з важким, донизу обплилим обличчям, і юнак, повний сил, з широко розкритими очима в темно-золотавих віях.

Є щось спільне в них — і в молодому, і в старому, — навіть у тому, що о такій пізній порі в цю злощасну пору німецької окупації обидва сидять одягнені підкреслено чисто й акуратно, в галстуках.

— Виховуйте в собі гордість за рідний Донбас. Пам'я­таєте, як боролись старші наші товариші — Артем, Клим Ворошилов, Пархоменко? — каже старий, і здається, що це не тьмяне світло каганця, а проміття тих давно минулих битв одбивається в суворих очах його.— Пам'ятаєш? То­варишам зумієш розповісти?.

Юнак сидить, наївно схиливши голову до \івого плеча, яке трохи вище за праве.

—   П-пам'ятаю... Зумію,— відповідає він, трохи заникуючись.

—   В чому слава нашого Донбасу? — далі провадить старий.— Хоч би як трудно було нам — і в роки громадян­ської війни, і потім, і в першу п'ятирічку, і другу, і тепер, у дні війни, завжди ми виконували наш обов'язок з честю. Ти це в душу вклади своїм друзям.

Старий змовкає. Юнак дивиться на нього шанобливо й також мовчить. Старий провадить далі:

—   І пам'ятайте: пильність — рідна мати підпілля... Кар­тину «Чапаєв» бачив? — питає він без усмішки.

—   Бачив.

—   Чому загинув Василь Іванович Чапаєв? Він тому загинув, що його дозори заснули й близько підпустили ворога. Пильнуйте — і вночі, і вдень, будьте акуратні... Соколову Поліну Георгіївну знаєш?

—   Знаю.

—   Звідки ти її знаєш.

—   Працювала разом з мамою серед жінок. Вони й те­пер д-дружать...

—   Правильно... Все, що належить знати тобі й мені, будеш передавати Поліні Георгіївні. А звичайний зв'я­зок — через Осьмухіна, як сьогодні! Нам зустрічатись біль­ше не можна...— І, ніби маючи намір попередити вияв об­рази чи прикрості, а то й протесту на обличчі юнака, Лю-тиков зненацька весело посміхається до нього.

Та обличчя Олега не виявляє жодного з цих почуттів. Довір'я, йому виявлене,— аж до того, що Пилип Петрович дозволив прийти до себе додому, та ще й о такій порі, коли ходити по місту не можна,— сповнює Олегове серце почуттям гордості й відданості безмежної. Широка дитяча усмішка осяває йому обличчя, і він говорить також весело:

—  Спасибі!

Нікому не відомий молодик, зібгавшись, спить у низин­ці в степу, сонце його пригріває, і одежа парує. Сонце підсушило мокрий слід на траві, який лишив юнак за со­бою, коли вибрався з річки. Як же він стомився, пливучи по річці, коли заснув у нічному степу в мокрій одежі!

Та коли сонце починає припікати, юнак прокидається і йде. Світле волосся його висохло і само собою недбали­ми хвилями лягло на голові. Другу ніч він ночує в шахтарському селищі у випадковій квартирі, де йому дають при­тулок, бо він майже земляк: він із Краснодона, він учився у Ворошиловграді, а тепер повертається додому. І вільно, серед білого дня, вступає він у Краснодон. Він не знає, що з його батьками, чи стоять у них на квартирі німці, і тому йде спочатку до свого товариша по школі, Володі Осьму-хІна.

У Володі раніше стояли німці, але зараз їх нема.

—   Женя!.. Звідкіля ти?

Але Володин товариш у звичайній своїй трохи гордо­витій іа офіціальній манері каже:

—   Ти мені скажи спочатку, чим ти дихаєш?

Це старий товариш Володі, комсомолець Євген Стахо­вич, перед ним нема чого критися,— звичайно, не в спра­вах організації, а там, де мова йде про особисті погляди й настрої,— і Володя розповідає Стаховичу все, що стосу­ється особисто Володі.

—   Так...— каже Стахович.— Це добре. Я іншого від тебе й не чекав.

Він каже це з відтінком зверхності. Але, мабуть, він має на це право. Він не тільки прагне прилучитись до під­пільної боротьби, як Володя,— додержуючи таємниці, Во­лодя сказав, що він тільки ще прагне прилучитись,— Ста­хович уже бився в партизанському загоні, і, як він каже, його офіційно послав штаб, щоб організувати це діло і в Краснодоні.

—   Здорово!..— з повагою каже Володя,— Ми негайно повинні піти до Олега...

—   А хто такий цей Олег? — самолюбно питає Стахо­вич, бо Володя вимовляє ім'я Олега з великою повагою.

—   Це, брат, гакий хлопець!..— невиразно каже Володя. Ні, Стахович не знає Олега. Але якщо він вартий хло­пець, чому 6 до нього й не піти.

Людина з військовою виправкою, одягнена в цивільне, дуже серйозна, тихо стукає в двері квартири Борц.

Дома сама тільки маленька Люся. Мама пішла на базар обміняти дещо з речей на продукти, а Валя... Ні, дома ще тато, але це і є найстрашніше. Тато в своїх темних окуля­рах вмить ховається в гардероб. А Люся, завмираючи сер­цем, набравши дорослого виразу, підходить до дверей і питає якомога незалежно:

— Хто там?

—   Валя дома? — приємним несміливим тенорком питає з-за дверей чоловічий голос.

—   її нема.,.— Люся принишкла в чеканні.

—   А ви одчиніть, не бійтесь,— каже той самий голос — Хто це говорить зі мною?

—   Люся.

—   Люся? Валина сестричка? Ви одчиніть, не бійтесь... Люся відчиняє. На ґанку стоїть не знайомий їй високий стрункий і скромний юнак. Люся сприймає його як дорос­лого чоловіка. У нього добрі очі й мужній склад дуже серйозного обличчя. Він, усміхаючись самими очима, ди­виться на Люсю й віддає їй під козирок.

—   Швидко вона повернеться? — чемно питає він. Люся сприймає цей знак поваги прихильно.

—   Не знаю,— каже вона, знизу вгору дивлячись в очі цьому чоловікові.

На обличчі в нього розчарування. Постоявши мовчки, він знову бере під козирок. Та тільки-но він по-солдат­ському повертається, щоб піти, Люся швидко питає:

—   А що переказати?

В очах у нього вмить виникає кепкування, і він гово­рить:

—   Перекажіть, що приходив жених... І поспішає з ґанку.

—   І ви зразу йдете? А як вона вас знайде? — схвильо вано й квапливо каже Люся йому вслід.

Та вона це каже надто несміливо й надто пізно. Він уже простує по Дерев'яній вулиці до переїзду.

У Валі жених... Люся збентежена. Звичайно ж, вона не може розповісти про це татові! Про це немає змоги роз­повісти й мамі. «Ніхто ж його в нас у домі не знає!.. Але, може,   вони  ще   не  женяться?» — заспокоює   себе  Люся.

Молоді люди — двоє майже хлопчиків та двоє дів­чат — гуляють по степу. Чому в такий страшний час, коли зовсім ніхто не гуляє, двоє юнаків та двоє дівчат гуляють у степу? Вони гуляють дуже далеко від міста в будній день, о робочій порі. Але, з другого боку, гуляти ж ніхто не забороняє.

Вони гуляють парами, юнак, із цупким, світлим, ледь кучерявим волоссям, босий, спритний та бистрий у рухах, і засмагла дівчина, з голими, вкритими пушком ногами й руками та світло-русявими золотавими косами; другий юнак,   білоголовий,   маленький,   веснянкуватий, і з   ним дівчина, тиха, скромно зодягнена, з розумненькими очиця­ми,— її звуть Тося Мащенко. Пари то розходяться далеко-далеко, то знову сходяться в одне місце. Вони гуляють невтомно, з ранку до вечора, потерпаючи від спраги, під сліпучим сонцем, від якого в білоголового юнака стає втроє більше веснянок. І щоразу вони щось приносять у руках та в кишенях: патрони, гранати, іноді німецьку руш­ницю, револьвер, російську гвинтівку. В цьому немає ні­чого дивного: вони гуляють у районі останніх боїв Черво­ної Армії, що відступила, біля станції Верхньодуванної. Замість того щоб цю зброю здати німецькому коменданто­ві, вони зносять її в одне приховане місце біля гаю і за­копують. Але їх ніхто не бачить.

Якось хлопчик, бистрий у рухах, котрий усіма коново-дить, натрапляє на заряджену міну й при дівчині з світло-русявими косами, з надзвичайною точністю орудуючи спритними пальцями, розряджає цю міну. Без сумніву, в цьому районі має бути багато мін. Він навчить усіх, як роз­ряджати. Міни теж придадуться.

Дівчина з золотавими косами повертається додому вве­чері, дуже засмагла, стомлена, збуджена,— і це не перший вечір. Люсі щастить на хвилинку затягти її в садок. По­блискуючи в темряві білками очей, Люся страшним шепо­том розповідає їй про жениха.

— Який жених? Що ти мелеш? — сердито одказує Ва­ля, трохи розгубившись.

Думка про те, що, може, це шпигун, підісланий німця­ми, і протилежна думка, що це представник підпільної більшовицької організації, дізнавшися про Валину діяль­ність, розшукує її,— обидва ці припущення відпадають. Хоч Валя напхана літературою пригод, як міна вибуховою речовиною, вона людина реального, практичного складу, як усе її покоління. Вона перебирає в пам'яті всіх знайо­мих. І раптом її неначе осінило. Весна минулого року... прощальна вистава драмгуртка в клубі імені Леніна,— про­води Вані Туркенича до Севастопольського зенітно-арти­лерійського училища. Він у ролі жениха, Валя — молодої... «Жених»!.. Ну, звичайно!

Ваня Туркенич! Він завжди грав ролі кумедних стари­ків. Звісно, тут не Московський Художній театр. «Моя настанова така,— пояснював Ваня.— Глядач від першого ряду до останнього повинен сидіти мокрий від реготу». І це в нього виходило. Хоч би в чому він виступав, у «Без­таланній» чи «На перші гулі», він незмінно гримувався під садівника Даниловича. Але ж він — на фронті, як же він міг Опинитися в Краснодоні? Він же лейтенант Червоної Армії. Минулої зими він заїздив додому по дорозі до Сталінграда, куди його послали переучуватися стріляти з зенітних гармат по танках.

— Вічно ти, мамо, ну яке тобі діло? Я не хочу вечеря­ти! — і Валя мчить до Олега.

Туркенич у Краснодоні!

Маленька білява дівчина йде через усю велику землю. Вона пройшла вже Польщу й Україну,— піщинка в незчис­ленному людському піску, загублене зерня... Так доходить вона до Первомайки й стукає у вікно маленького буди­ночка.

«Якщо серед сестер Іванцових ти бачиш одну білявень­ку, то знай, що це сестри Іваніхіни...»

Ліля Іваніхіна, що пропала безвісти на фронті, повер нулась до рідного дому.

Уля дізналась про це від Майї Пегліванової та Саші Бондаревої, Повернулась Ліля, добра, весела Ліля, душа їхньої компанії, перша з них, що відірвалась од родини й подруг, перша, що поринула в цей страшний світ боротьби, що пропала безвісти, вже похована й знов воскресла!

І всі три подруги — тоненька, з хлоп'ячими манерами Саша Бондарева, смаглява, як циганка, Майя, з гордовито вивернутою повною нижньою губкою, завжди діяльна,— навіть за німецького панування вона не втратила звички всіх поправляти й усіх виховувати,— і Уля із хвилястими своїми чорними косами, випущеними на груди, поверх темно-синього, в білу цяточку, простого плаття, сливе єдиного, що лишилось після перебування в їхнім домі ні­мецьких солдатів,— усі три подруги побігли до Іваніхіних, які жили в центрі селища, недалеко від школи.

Було навіть дивно бігти по селищу, де вже не було жодного німця. Дівчат опанувало почуття волі, вони самі не помітили, як пожвавішали. В чорних очах Улі заблища­ла весела й така несподівана на її обличчі пустотлива усмішка, і ця усмішка раптом немов одбилась на обличчях подруг і на всьому довкола.

Ледве підійшли вони до школи, в око впав наклеє­ний на половинці великих шкільних дверей яскравий пла­кат. Наче змовившись, дівчата разом гулькнули на ґанок.

На плакаті намалював хтось німецьку родину. Усміш­ливий підстаркуватий німець у капелюсі, в робочім фарту­сі та в смугастій сорочці з галстуком-метеликом, з сигарою в руці. Білява, теж усмішлива, моложава повна жінка, в чепчику та рожевому платті, оточена дітьми різного ві­ку, починаючи від товстого однорічного, з надутими що­ками хлопчика й кінчаючи білявою дівчиною з голубими очима. Вони стоять біля дверей сільського будиночка з ви­соким черепичним дахом, по якому гуляють воласті голу­би. І цей чоловік, і жінка, і всі діти, що з них наймолод­ший навіть простягає ручки, усміхається назустріч дівчині, котра йде до них з білим емальованим відром у руці. Дів­чина в яскравому сарафані, в білому мереживному фар­тусі, в такому ж чепчику, як у хазяйки, та в елегантних червоних черевиках, повна, з дуже кирпатим носом, не­природно рум'яна. Вона теж посміхається так, що видно всі її великі білі зуби. На дальньому плані картини — клуня та хліб під високим черепичним дахом з голубами, які на ньому прогулюються, клапоть голубого неба, кла­поть поля з пшеницею, котра вже колоситься, та великі плямисті корови біля хліва.

Внизу плаката написано по-російському: «Я нашла здесь дом и семью». А нижче, праворуч: «Катья».

Уля, Майя і Саша особливо зблизились поміж собою, поки в місті стояли німецькі солдати. Дівчата навіть ночу­вали одна в одної, коли в кого-небудь з них ставали німці на постій, а квартира якоїсь із подруг була вільна. Але за весь цей час вони, начебто за мовчазною згодою, ніби від­чуваючи, що не дозріли ще для цього, не говорили одна з одною про найбільше та найголовніше в їхнім житті,— про те, як жити при німцях. Так і тепер вони тільки перезирнулись, і мовчки зійшли з ґанку, і, німуючи, не дивля­чись одна на одну, подались до Іваніхіних.

Сяючи від щастя, молодша з сестер, Тоня, з довгими ногами ще не дівчини і вже не дівчинки, з великим носом і товстими пасмами темно-каштанового волосся, вибігла з будиночка назустріч.

— Дівчатка! Чули? Боже, я така рада! — заговорила вона, і в неї зразу проступили сльози.

В домі було повно дівчат. Серед них Улі впали в око сестри Іванцови, що недавно повернулись до міста, Оля та Ніна, яких вона багато місяців не бачила.

Але що сталося з Лілею! Із світлим своїм волоссям, з добрими-добрими веселими очима вона завжди була така біленька й чиста, м'яка, округла, наче здобна. Тепер вона стояла перед Улею, опустивши вздовж висхлого тіла без­помічні руки, зсутулившись. Бліде її личко хворобливо засмагло, самий лише великий схудлий носик виділявся на обличчі її, та очі дивилися з колишнім добрим виразом... Ні, не колишнім!

Уля мовчки поривчасто обняла Лілю й довго не відпус­кала, пригорнувши її личко до своїх грудей. А коли Ліля підняла обличчя від грудей Улі, в нім не було виразу роз-м'якшеності або зворушення. Добрі очі Лілі дивилися з якимось нетутешнім, відчуженим виразом, ніби те, що Ліля, пережила, так віддалило її од подруг дитинства, що не могла вже поділяти з ними їхніх звичайних, повсякден­них почуттів, хоч би як вони бурхливо й щиро виявлялись.

Саша Бондарева перехопила Лілю й закружляла з нею по кімнаті.

—   Лілько! Чи ти ж це?.. Лілечко, подружко, золотко моє! Як же ти змарніла!.. Але дарма, дарма, ми тебе підго­дуємо. Добре, що ти знайшлась. Лілечко, щастя наше! — говорила Саша в своїй безпосередній манері навально ви­являти почуття й крутила Лілю по кімнаті.

—   Та пусти ж ти її! — сміялась Майя, самолюбно від­копиливши нижню повну свавільну губку, І вона також обняла Лілю й розцілувала її.— Розповідай, розповідай,— зразу ж попросила Майя.

І Ліля, сівши на стілець серед гуртка дівчат, що позсу­вались до неї, далі розповідала спокійним, тихим голосом:

—   Правда, нам трудно було серед чоловіків, але я була рада, не ге що рада, а просто щаслива, що не розлучили мене з хлопцями з нашого батальйону. Адже ми весь від­ступ пройшли разом, стільки людей утратили... Знаєте, дівчатка, завжди жаль, коли гинуть свої люди. Та коли в ротах по сім-вісім чоловік у строю і всіх знаєш, кого як звуть, тоді коленого, мов рідного, одриваєш од серця. Па­м'ятаю, минулого року привезли мене до Харкова, поране­ну, поклали в хороший госпіталь, а я все думаю: «Ну, як же вони там, у батальйоні, без мене?» Щодня листи писа­ла, і мені всі писали, і окремі, й колективні, а я все дума­ла: «Коли ж, коли ж?» Потім мені відпустку дали, а після відпустки я потрапила б до іншої частини, а я вблагала коменданта, і він влаштував мене в ешелон до наших... Я по Харкову все пішки ходила, бо сіла якось у трамвай і так розхвилювалась. Побачила, що є в нас моди, що одне одного штовхають, ображають; і я не за себе, а за них розхвилювалася,— аж незручно: військова, а сльози течуть, і мені враз так прикро й жалко стало цих людей. «Ох, коли б ви знали,— думала я,— як у нас на фронті щодня гинуть люди, тихо, без зайвих слів, як вони одне одного бережуть,   а  не  самих  себе, а   це   ж бо   ваші   чоловіки, батьки, сини... Коли б ви тільки вдумались в це, то ви, за­мість то: о щоб грубіянити, ображати одне одного, давали б одне одному дорогу, казали б найласкавіші слова, а якщо кого-небудь ненароком образили, втішали б та гладили б такого по голівці...»

Вона розповідала все це рівним, тихим голосом, дивля­чись не на подруг, а кудись крізь них, а вони, притихлі, подавшись до неї, слухали, не зводячи з неї просвітлілих очей.

— Жили ми в таборі проти неба. Дощ іде, то дрижаків хапаємо під дощем; годували самою баландою, з висівок чи з картоплиного лушпиння, а робота все-таки важка — дороги копати; хлопці наші танули, мов свічки. День у день, день у день, а багатьох уже нема. Ми, жінки,— Ліля так і сказала: «Ми, жінки»,— а не дівчата,— ми, жін­ки, витримували-таки довше, як чоловіки. Там був один наш хлопець з батальйону, сержант Федя, я з ним дружи­ла, дуже дружила,—тихо сказала Ліля, —і він усе жартував про нас, про жінок: «У вашої сестри внутрішній запас». А сам він, коли нас уже стали переганяти до іншого табо­ру, сам він уже не витримав, і його конвойний пристре­лив. Але він не зразу вмер, а ще жив і все дивився на ме­не, як я далі йду, а я вже не могла його ні обійняти, ні поцілувати, а то вбили б вони й мене...

Ліля розповіла, як їх перегнали до іншого табору, і там, у жіночому відділі табору, була наглядачка німкеня, Гертруда Геббех, і ця вовчиця терзала дівчат до смерті. І Ліля розповіла, як вони, жінки, змовились або загинути самим, або знищити Гертруду Геббех. їм пощастило, повертаю­чись вночі з роботи в лісі, обдурити охорону, підстерегти Гертруду Геббех, і накрити її шинеллю, й задушити. І во­ни, кілька жінок та дівчат, утекли, але вони не могли ра­зом іти через усю Польщу і Україну й розійшлись. Ліля сама добиралась ці сотні й сотні кілометрів, і її перехову­вали й годували поляки, а потім наші, українці.

Все це розповідала Ліля, колись така сама звичайна красно до ночка, біленька, товста, добра дівчинка,— вона була така сама, як усі вони. І трудно було уявити, що це вона душила Гертруду Геббех і потім пройшла оцими не­величкими ногами з набряклими жилками через усю Поль­щу та Україну, зайняту німцями. І кожна з дівчат думала сама собі: «А якби все це випало на мою долю, чи змог­ла б я знести все це і як би я повелась?»

Вона була колишня Ліля, але вона була й інакша. Не можна сказати, що її серце стало жорстоким після всього, що пережила; вона не виставлялась і не заносилась перед подругами, ні, вона стала багато чого тямити в житті. В якомусь розумінні вона стала навіть добріша до людей, наче пізнала їм ціну. І при всьому тому, що вона й фі­зично, й душевно стала немовби сухіша, це велике люд­ське світло, світло добра осявало її змарніле обличчя.

Всі дівчата знову стали цілувати Лілю, кожній хоті­лось погладити її чи бодай доторкнутись до неї. І тільки Шура Дубровіна, дівчина трохи старша, студентка, була стриманіша за інших, бо вона вже ревнувала Майю Пеглі-ванову до Лілі.

—  І чого це, дівчата, в усіх очі справді на мокрому міс­ці! — вигукнула Саша Бондарева.— Краще заспіваймо!

ї вона завела була «Сплять кургани в темряві», але дівчата зацитькали: всякі, мовляв, люди жили в селищі, і міг наскочити хто-небудь з поліцаїв. Стали вибирати яку-небудь старовинну українську, а Тоня запропонувала «Землянку».

—   Вона й наша, і вроді не причепишся,— несміливо сказала Тоня.

Але всі вважали, що й так невесело на душі, а з цією «Землянкою» ще розплачешся, і Саша, яка поміж усіма первомайськими дівчатами була головна співуха,  завела:

 

Біля вікон ходить хлопець

У вечірній тишині

І ні слова не промовить,

Лиш підморгує мені...

 

І всі підхопили. У цій пісні не було нічого, що могло б насторожити поліцейське вухо. Але це була пісня, багато разів чувана по радіо у виконанні улюбленого хору імені Пятницького, і саме тому, що не раз чули пісню по радіо з Москви, тепер вони мовби долали з цією піснею зворот­ну путь звідси, з Первомайки, до Москви.

Все те життя, що в ньому дівчата росли, що було для них таким самим природним життям, яким живуть у полі жайворонки, ввійшло в кімнату разом з цією піснею.

Уля підсіла до сестер Іванцових, але старша, Оля, за­хоплена співом, тільки ласкаво й міцно потисла У лі руку вище ліктя, —в очах у неї ніби горів синій пломінь, від чого обличчя її з неправильними рисами стало навіть гарним. А Ніна, що з викликом дивилась круг себе з-під могутнього розкрилля брів, раптом схилилась до Улі й гаряче шеп­нула їй у вухо:

— Тобі привіт од Кашука.

—• Якого  Кашука? — так само пошепки  спитала Уля.

—   Від Олега. Для нас, —сказала Ніна, —він тепер зав­жди буде Кашук.

Уля дивилась перед себе, не розуміючи.

Дівчата, заспівавши, пожвавішали, розчервонілись. Як їм хотілося забути, бодай на мить, усе, що їх оточувало, забути німців, поліцаїв, забути, що треба реєструватись на німецькій біржі праці, забути муки, яких зазнала Ліля, забути, що дома вже хвилюються їхні матері, чому так довго немає дочок! Як їм хотілося, щоб усе було, як ко­лись! Вони кінчали одну пісню й починали іншу.

—  Дівчатка, дівчатка! — раптом сказала Ліля тихим, зворушливим голосом,— Скільки разів, коли я сиділа в та­борі, коли йшла через Польщу, вночі, боса, голодна, скіль­ки разів згадувала нашу Первомайку, школу нашу і всіх вас, дівчатка, як ми збирались і як у степ ходили та спі­вали... І кому ж це та й навіщо скортіло все це розламати, розтоптати? Чого бракує в світі людям?.. Улечко! — рап­том сказала вона.— Прочитай які-неб^дь хороші вірші, пам'ятаєш, як раніш...

—  Які ж? — спитала Уля.

Дівчата одна поперед одною стали називати улюблені Улині вірші, які вони чули не раз у її виконанні.

—  Улечко, прочитай «Демона»,— сказала Ліля.

—   А що з «Демона»?

—   На твій вибір.

~ Хай читає всього!

Уля встала, тихо спустила руки вздовж тіла і, не ма­ніжачись і не соромлячись, з природною манерою читання, яка властива людям, що не пишуть віршів і не виконують їх зі сцени, почала спокійним, вільним грудним голосом:

 

Печальний Демон, дух вигнання,

Літав над обрієм земним,

І днів минулих спогадання

Пливли юрбою перед ним...

Коли крізь вічності тумани,

Жадібний знань і повний сил,

Він стежив зграйні каравани

В простори кинутих світил;

 Коли, мов ясний небосхил,

Йому любов сіяла рання!

 

І дивна річ,— як і все, що співали дівчата, те, що Уля читала, теж миттю набрало живого, життєвого змісту. Немов те життя, на яке дівчата були тепер приречені, захо­дило в непримиренну суперечність з усім прекрасним, створеним у світі, незалежно від характеру й часу ство­рення. І те, що в поемі говорило немовби й за Демона, і немовби й проти нього,— все це в рівній мірі пасувало до того, що відчували дівчата, і в рівній мірі зворушу­вало їх.

 

І що негод сумні години,

Труда і горя юрб людських,

Що йдуть одна одній на зміну?.

Невизнаних страждань моїх

Вони не варті і хвилини? —

 

читала Уля. І дівчатам здавалося, що справді ніхто так не страждає на світі, як вони.

От уже ангел на своїх золотих крилах ніс грішну душу Тамари, і пекельний дух знявся до них із безодні.

Залиш її, о дух загину! — читала Уля з опущеними вздовж тіла руками.

 

...Дні випробувань пройшли;

І з одягом земної мли

Закови зла із неї спали.

Узнай! давно її ми ждали!

Її душа була із тих,

Чиє життя лиш мить єдина

Страждання, що не має впину

І недосяжних щастя втіх...

Вона за сумніви сплатила

Ціною мук і горя вкрай ..

Вона страждала і любила —

Й відкрився для любові рай!

 

Ліля зронила свою білу голівку на руки й голосно, по-дитячому заплакала. Дівчата, зворушені, кинулись її втіша­ти. І той жахливий світ, у якому вони жили, знову ввійшов у кімнату   й неначе отруїв душу кожної з них.