Попрощавшися з Лютиковим та Шульгою, Іван Федо­рович і дружина його виїхали до загону, що базувався в Митякинських ісах по той бік Північного Дінця. До­велось дати чималенький гак, обминаючи територію, вже зайняту німцями. Все-таки Іван Федорович устиг пере­правити свій газик через Донець і вночі прошмигнути на базу, коли німецькі танки входили в станицю, від імені якої   й   ліси   дістали   свою   назву.

Ліси, ліси... Та хіба ж це ліси? Хіба можна ці чагар­никові зарості, розкидані по невеликій території, порів­няти з лісами білоруськими чи брянськими — батьківщи­ною партизанської слави! В районі Митякинських лісів не те що розпочинати воєнні дії, великому загонові на­віть сховатись було ніде.

На щастя, коли Іван Федорович і дружина його при­були на базу, партизани вже покинули її й вели бої з нім­цями на дорогах західного напряму.

Як жалкував потім Іван Федорович, що в перший день приїзду не зробив, не зумів зробити висновків із такої простої та ясної думки, що майнула в голові: загін, чи не найбільший   в  області,  не  має  бази  укриття!

Ворошиловградська область розділялась на кілька те­риторіальних округ, на чолі яких стали секретарі підпіль­ного обкому партії. Іван Федорович був одним із цих сек­ретарів. Віданню Йвана Федоровича підлягало кілька рай­комів з безліччю підпорядкованих їм підпільних груп. У районах були ще окремі диверсійні групи, що з них одні підлягали місцевому підпільному райкомові, другі — обкомові, треті — Українському або навіть Центральному штабові.

Цю підпільну розгалужену мережу обслуговувала ще складніша за характером конспірації система явочних квартир, місць укриття, баз продовольства та озброєння, засобів зв'язку — технічних і через спеціальних зв'язко­вих. Крім звичайних явочних квартир по районах, у розпо­рядженні Йвана Федоровича, як і в інших керівників об­ласного підпілля, були квартири, відомі тільки їм: одні — для   зв'язку з Українським   штабом,   другі — для   зв'язку керівників області поміж собою, треті для зв'язку з керів­никами районів або командирами загонів.

На території кожної округи діяло кілька дрібних пар­тизанських загонів. А крім того, в кожній окрузі створи­ли тоді більший чи менший загін, де, за первісним заду­мом, і мусив перебувати секретар обкому — керівник під­пілля в окрузі: гадали, що перебування в крупному парти­занському загоні забезпечить секретареві обкому віднос­ну   безпеку,   а  значить,   і   більшу  свободу  дії.

Головною явочною квартирою для зв'язку керівників ворошиловградського підпілля був медичний пункт у ве­ликому селі Оріхове в Успенському районі. На хазяйку квартири Іван Федорович призначив місцевого лікаря Ва­лентину Кротову, сестру Ксенії Кротової, зв'язкової Іва­на Федоровича. Тоді, коли Йван Федорович перебував іще в Краснодоні, Ксенія Кротова жила вже у своєї сестри-лікаря, і від неї, Ксенії Кротової Іван Федорович мав дістати перші відомості про те, як ідуть справи в інших округах  після  окупації  їх  німцями.

Поклавши на свого помічника обов'язки головного хранителя партизанського продовольства та зброї в Митякинських лісах і заразом — начальника всього зв'язку з окру­гами, Іван Федорович виїхав до свого загону. Власне, він не виїхав, а пішов. Уся місцевість довкола кишіла німець­кими військами. Як не тішив себе Йван Федорович дум­кою, що їздитиме всюди на своєму газику,— він навіть бензину призапасив принаймні на рік,— довелося загнати багатостраждальний газик у печерку в одному з глиняних кар'єрів серед лісу й завалити вхід. Катерина Павлівна, що виконувала в Івана Федоровича обов'язки зв'язкової та розвідниці, посміялася з чоловіка, і вони разом пішли до загону пішки.

Кілька лише діб минуло відтоді, як у приміщенні Краснодонського райкому партії Іван Федорович умовлявся з генералом, командиром дивізії, про зв'язок, а як усе змі­нилося довкола! Звичайно, ні про яку взаємодію з диві­зією вже не могло бути й мови. Дивізія ця вистояла на Дінці під Каменськом саме стільки, скільки їй наказали, втратила понад три чверті свого вже не повного складу, а потім знялася й пішла. Вона втратила так багато, що, здавалося, вже й немає ніякої дивізії, але ніхто не гово­рив про неї в народі «розгромлена», ніхто не говорив про неї — «потрапила в оточення» або «відступила», всі каза­ли про неї — «пішла». І вона справді пішла,— пішла, коли на   величезних  просторах   поміж   Північним   Дінцем   та Доном уже діяли чималі німецькі з'єднання.

Дивізія йшла по території, зайнятій ворогом, вона йшла через ріки й степи, йшла з боями, використовуючи для оборони круті береги степових річок, вона то зника­ла, то знову виникала в іншому місці. В перші дні, коли вона була не так далеко, народний поголос про бойові діла дивізії ще доходив до цих країв. Але дивізія все від­ходила й відходила на схід, пориваючись до якоїсь даль­ньої поставленої їй межі, і, мабуть, така далека вона була, ця межа, що вже й тіні поголосу не лишалось од дивізії, жила тільки пам'ять у серці народу — слава, легенда...

Партизанський загін Івана Федоровича діяв сам по собі, діяв непогано. В перші ж дні загін розгромив у від­критім бою кілька дрібних підрозділів військ противни­ка. Партизани винищували відсталих солдатів та офіцерів, спалювали цистерни з бензином, забирали обози, ловили по селах німецьких адміністраторів і страчували їх. Відо­мостей про дії інших загонів тим часом іще не було, але Йван Федорович здогадувався, що й інші почали непога­но,— з поголосу, що передавався з уст в уста. Народний поголос перебільшував подвиги партизанів, але це озна­чало тільки, що їхню боротьбу підтримує народ.

Коли противник кинув проти загону більші сили, Іван Федорович відхилив пропозицію командування поверну­тись на базу і вночі нишком переправив загін на правий берег Дінця. Тут партизанів ніхто не чекав, і вони зняли нечуваний переполох у німецьких тилах.

Але з кожним днем усе важче було крутитися в не­широкій простороні степу, аж так густо населеній, що руд­ники, хутори, станиці сливе прилягали одне до одного. Загін перебував у безупиннім русі. Тільки хитрощі Йвана Федоровича, та досконале знання місцевості, та справне озброєння давали змогу загонові відходити поки що без великих втрат. Але доки ж можна було крутитись, коли ворог наступав на п'яти?

Великі партизанські загони, створені за досвідом заго­нів у місцевостях лісових чи в незаселених широких сте­пових просторах,— загони цього типу були не придатні в густо заселеному промисловому Донбасі. Іван Федо­рович цього висновку дійшов, коли біда вже стукала в ворота.

Відомості, що надійшли від Ксенії Кротової, вразили його в саме серце. Чималий загін, який орудував близько від Ворошиловграда, оточений противником, розпався на частини, а секретаря обкому Яковенка, що перебував у цьому загоні, вбили. З Кадіївського загону, створеного за таким же типом, що й загін Яковенка, і загін Івана Федо­ровича, врятувалося всього дев'ять бійців на чолі з коман­диром загону. Противник, розбивши загін, зазнав утричі більших жертв, але які ж втрати ворога можна було вва­жати розплатою за шахтарську гвардію славетної Кадіїв­ки, що поклала свої голови в бою! Командир загону пові­домляв Івана Федоровича, що набирає нових бійців, але діятиме тепер тільки дрібними групами. Боково-Антрацитівський загін зумів вирватися з оточення без великих втрат і зразу ж розділився на кілька дрібних загонів, що діяли під одним командуванням. Невеликі загони — Рубіжанського, Кременського, Іванівського та інших районів — орудували з успіхом і майже без втрат. Загін Попаснянського району, один з найбільших в області, від самого початку орудував невеликими групами під одним коман­дуванням, і сам народ оцінив успіх його боротьби, давши загонові прозвання «Грізний». А нові загони, що наро­джувалися в районах, як гриби,— з місцевого населення, з бійців та офіцерів, що відстали од частин Червоної Армії,— всі вони вже виникали як невеликі партизанські групи.

Так веліло саме життя.

Іван Федорович дістав ці відомості, і за кілька годин він уже розділив би й свій загін на невеликі групи, але цих годин доля Йванові Федоровичу вже не дала.

Німці оточили їх на світанку, а тепер вже сонце хи­лилось  на  вечірній  пруг.

Колись тут був струмок, що впадав у Північний До­нець. Струмок так давно пересох, що жителі ближньо­го хутора Макарів Яр уже не пам'ятали, коли була тут вода.

На місці струмка зосталась лісиста балка. Вузька в вершині й ширша дедалі до гирла, вона мала форму трикутника,— ліс широкою смугою виходив на самий бе­рег ріки.

Іван Федорович, з м'якою темно-русявою селянською бородою, що тим часом відросла, лежав у низькорослих кущах, на найтруднішій ділянці оборони, при вершині балки. Німецька куля скубонула його вище правої зали­сини, здерши клаптик шкіри з волоссям, кров натекла на скроню й запеклась, але Йван Федорович не відчував цього. Він лежав у кущах і стріляв з автомата, а поряд ости­гав другий автомат.

Катерина Павлівна лежала неподалік од чоловіка з об­личчям суворим та блідим і теж стріляла. Всі її рухи були економні, точні, повні прихованої енергії та природної грації, якої вона сама не помічала,— збоку здавалося: вона керує своїм автоматом самими пальцями. Праворуч від неї лежав дід Наріжний, колгоспник з Макарового Яру, кулеметник «старого германського бою», як називав він себе.

Тринадцятилітній хлопчик, внук Наріжного, обкладе­ний патронними ящиками, заряджав диски. А за ящиками, в улоговинці, не випускаючи нагрітої трубки телефону, ад'ютант командира, що перебував не разом з Іваном Фе­доровичем, а на березі ріки, знай, бубонів своїм умовним кодом:

— Мама слухає... мама слухає... Хто? Здорова, тьотю? Мало слив? Візьми в племінника... Мама слухає, мама слу­хає... У нас усе гаразд. А у вас?.. Всипте їм жару!.. Сест­ричко! Сестричко! Сестричко! Ти чого заснула? Братик просить   підсобити  вогником  наліво...

Ні, не думка про можливість власної загибелі та заги­белі дружини, навіть не почуття відповідальності за жит­тя людей, а певність того, що все це можна було перед­бачити і тоді не склалось би таке тяжке становище, в яко­му вони опинились, ятрила душу Іванові Федоровичу.

Він розділив-таки загін на кілька груп, і в кожну при­значив командира та заступника по політичній частині, й кожному визначив місце, де можна буде потім базува­тися. Одним із тих нових дрібних загонів мав командува­ти колишній командир разом із своїм заступником та на­чальником штабу. Вони мали командувати всіма загонами, і тому що їх буде тепер небагато, базуватись, як і доти, в Митякинських лісах.

Іван Федорович підготував командирів та бійців до то­го, щоб вони продержалися тут, у балці, до ночі, а потім на чолі з ним, з Іваном Федоровичем, прорвалися через кільце противника в степ. А щоб людям легше було віді­йти після прориву, Іван Федорович зробив у самих заго­нах розподіл на ще дрібніші групки по три-п'ять чоловік, які вже мали рятуватися кожна своїм шляхом. Його само­го з жінкою обіцяв тимчасово приховати в надійному міс­ці старий Наріжний.

Іван Федорович знав, що частина людей загине в час прориву, що частину переловлять, що знайдуться й такі, хто не загине, але виявить малодушність і вже не прийде в призначене місце, на базу. І все це важким моральним тягарем лягало на душу Йванові Федоровичу. Але він не тільки не ділився ні з ким своїми переживаннями, а його обличчя, й жести, і вся його поведінка немовби запере­чували те, що він переживав. Лежачи в кущах, маленький, доладний, рум'яний, оброслий темною селянською боро­дою, Іван Федорович справно бив по противникові й пе­рекидався жартами з дідом Наріжним.

В обличчі Наріжного було щось молдаванське, навіть туркувате: борода з кучерявинкою, чорна, смолиста, чорні очі, бистрі, з вогником. Увесь він, підсушений, як стебло проти сонця, з широкими дужими сухими плечима й ру­ками, при деякій повільності рухів, повен був прихованого вогню.

Хоч як тяжко склалось їх становище, вони обидва, зда­валось, були задоволені і взаємним сусідством, і не мож­на сказати, щоб надто вже складною розмовою, яку вели поміж   себе.

Приблизно через кожні півгодини Іван Федорович з лукавою іскоркою, що поблискувала в очах, говорив:

—   Ну як, Корнію Тихоновичу, жаркувато?

На це Корній Тихонович не лишався в боргу й відпо­відав:

—   Та не можу скаржитись, що холодненько, але ще й не жарко, Йване Федоровичу.

А коли німець особливо насідав, Іван Федорович го­ворив:

—   Коли б він мав міномети та підкинув би нам огір­ків, от тоді б нам було жарко! Га, Корнію Тихоно­вичу?

На це Корній Тихонович знов-таки не лишався в бор­гу й спокійнісінько відповідав:

—   Щоб такий ліс закидати, потрібно огірків багато, Йване Федоровичу...

І раптом вони обидва крізь вихор автоматного вог­ню почули скрекіт моторів, що наростав здалеку від Макарового Яру. На секунду вони навіть перестали стрі­ляти.

—   Чуєш, Корнію Тихоновичу?

—   Чую.

Іван Федорович, застерігаючи, повів очима на дружи­ну й витяг губи в знак мовчання.

Дорогою, звідси не видною, сунув на підмогу німцям загін мотоциклістів. Його, мабуть, почули в різних кут­ках балки. Телефон гарячково дзвонив.

Сонце вже зайшло, та ще місяць не сходив, і не згусли сутінки, і тіні зникли. В небі ще жевріли тихі, світлі, розмаїті барви, що переходили одна в одну, і на землі — на кущах і деревах, на обличчях людей, на рушницях, на порозкиданих у траві стріляних гільзах,— на всьому лежа­ло це дивне згасаюче світло, що його от-от мала поглину­ти тьма. Лише якусь мить тривала ця непевність — ні день, ні вечір — і раптом наче яка надвечірня мряка чи роса стала розсіюватися в повітрі, осідала на кущах та на землі і вмить густішала.

Скрекіт мотоциклів, наростаючи від Макарового Яру, линув по всій місцевості. Перестрілка виникала там і тут, щораз дужче розгоряючись коло самої річки.

Іван Федорович поглянув на годинник.

—   Треба тікати... Терьохін! О двадцять першій нуль-нуль...— не обертаючись, сказав він ад'ютантові біля те­лефону.

Іван Федорович умовився з командирами груп партиза­нів, розсіяних по гаю, що за його сигналом усі групи зби­раються в улоговині, яка виходить в степ, біля старого граба. Звідси вони мали піти на прорив. Ця мить уже над­ходила.

Обманюючи пильність ворога, дві групи партизанів, які обороняли гай біля самого Дінця, мали затриматись довше за інших і демонструвати мовби останню відчай­душну спробу перебратись через річку. Іван Федорович хутко озирнувся, шукаючи, кого б до них послати.

Між партизанами, що обороняли вершину балки, був один краснодонський хлопець — комсомолець Євген Ста-хович. До приходу німців він учився у Ворошиловграді на курсах командирів ПГІХО. Він вирізнявся серед парти­занів своїм розвитком, стриманими манерами й дуже ра­но виявленими навичками громадського працівника. Іван Федорович випробував Стаховича в різних ділах, гадаючи використати для зв'язку з краснодонським підпіллям. І от ліворуч од себе Йван Федорович побачив його бліде об­личчя й мокре розкуйовджене світле волосся, яке іншим часом лежало недбалими пишними хвилями на гордовито піднесеній голові. Хлопець дуже нервувався, але з само­любства не відповзав у глиб балки. І це сподобалось Іва­нові Федоровичу. Він послав Стаховича.

Євген Стахович, вимушено всміхнувшись, пригинаю­чись худим тілом до землі, побіг до берега річки.

—   Гляди ж, Корнію Тихоновичу, не затримайся й ти,— сказав Проценко відважному дідові, що лишався з гру­пою партизанів прикрити відхід.

Відтоді, як партизани, що сховались коло річки, поча­ли демонструвати переправу через Донець, тут, на березі Дінця, зосередились головні сили німців, і весь вогонь противника був скерований на цю частину лісу та на річку. Вищання куль і клацання їх у кущах зливалися в один суцільний ріжучий звук. Здавалось, кулі кришаться в по­вітрі і всі дихають розжареним свинцевим пилом.

Діставши через Стаховича наказ Проценка, командир загону відрядив більшість партизанів на збірний пункт, в улоговинку, а сам з дванадцятьма лишився прикривати відхід. Стаховичу було страшно тут і дуже хотілося одійти разом з іншими, але йому незручно було, і він, ко­ристуючись з того, що ніхто за ним не стежить, заліз у кущі, ткнувшись обличчям у землю й наставивши комір піджака, щоб хоч трохи затулити вуха.

В хвилини не такого оглушливого вогню причувались різкі покрики німецької команди. Окремі групи німців уже вдерлися в ліс, десь від Макарового Яру.

—   Пора, хлопці,— раптом зважився командир заго­ну.— Гайда,   бігом!..

Партизани разом припинили вогонь І кинулися за командиром. Хоч ворог не тільки не зменшив вогню, а все посилював його, партизанам, які бігли по лісу, здавало­ся, що настала абсолютна тиша. Вони бігли щосили і чу­ли дихання один одного. Але ось в улоговині вони поба­чили темні постаті своїх товаришів, які приховано заляг­ли один біля одного. І, попадавши на землю, вже плазом приєдналися до них.

—   А, дай вам боже! — схвально сказав Іван Федоро­вич, що стояв біля старого граба.— Стахович тут?

—   Тут,— не  подумавши,   відповів командир. Партизани переглянулись і не виявили Стаховича.

—   Стахович! — тихо покликав командир, вдивляючись в обличчя партизанів в улоговині. Але Стаховича не було.

—   Та ви, хлопці, може, так очманіли, що не бачили, як його вбито? А може, покинули його десь поранено­го! — сердився Проценко.

—   Чи я хлопчик, чи що, Йване Федоровичу! — обра­зився командир.— Як ми з позиції відходили, він був з нами, цілісінький. А бігли ми по самій гущавині й не гу­били   один одного...

Тим часом Іван Федорович побачив гнучку, навіть у похилому віці, постать Наріжного, що потай підповзав до них крізь кущі, за ним тринадцятилітнього внука його і ще кількох бійців.

—   А ти, сердега! Друг! — радісно вигукнув Іван Фе­дорович, не маючи сили приховати свої почуття.

Раптом він обернувся й тоненько, чутно для всіх протяг:

—   Гото-овсь!

У позах партизанів,  що  припали  до землі,  з'явилося щось рисяче.

—   Катю! — тихо сказав Іван Федорович.— Ти ж не відставай од мене... Якщо я коли... якщо було щось...— Він махнув рукою.— Прости мені.

—   Прости мені й ти...— вона трохи похилила голо­ву.— Якщо  залишишся  живий,   а  зо мною...

Він не дав їй договорити й сам сказав:

—   Так і зо мною... Розкажеш дітям.

Це було все, що вони встигли висловити одне одному. Проценко тонесенько крикнув:

—   Вогонь!   Уперед!

І перший вибіг з улоговини.

Вони не могли здати собі справи в тому, скільки їх лишилось та скільки часу вони бігли. Здавалось, не було вже ні дихання, ні серця; бігли мовчки, деякі ще стріляю­чи на бігу. Іван Федорович, озираючись, бачив Катю, На­ріжного, його внука, і це додавало йому сили.

Раптом десь позаду й праворуч по степу пролунало ревіння мотоциклів; воно далеко розляглось у нічному по­вітрі. Звуки моторів виникли вже й десь попереду: зда­валось, вони облягли тих, що бігли, з усіх боків.

Іван Федорович подав сигнал, і люди розсипались, уві­йшли в землю, поповзли нечутно, як змії, під непевним світлом місяця, по краяному рельєфу місцевості. За мить люди зникли з-перед очей — один за одним.

Не минуло й кількох хвилин, як Іван Федорович, Ка-тя, Наріжний та його внук лишилися самі в степу, ося­яному світлом місяця. Вони опинились між колгоспними баштанами, що тяглись на кілька гектарів уперед, і вго­ру, і, мабуть, на той бік довгого горба, який вимальову­вався своїм гребенем на тлі неба.

—   Зажди, Корнію Тихоновичу, бо вже нічим диха­ти! — І   Іван   Федорович   упав   на   землю.

—   Ще трохи, Йване Федоровичу,— рвучко схилившись до нього й жарко дихаючи йому в обличчя, заговорив На­ріжний.— Не можна спочивати! За отим пагорком село те саме, де сховають нас...

І вони полізли баштанами за Наріжним, що зрідка обертав до Йвана Федоровича й до  Каті  крем'яне  своє обличчя з пронизливими очима та чорною кучерявою бо­родою.

Вони виповзли на гребінь пагорба й побачили перед собою село з білими хатами та чорними вікнами,— воно починалось метрів за двісті од них. Баштани простяглись аж до дороги, яка лежала вздовж тинів ближнього ряду хат. І майже в ту мить, коли вони виповзли на гребінь пагорба, по цій дорозі промчало кілька німців-мотоцик-лістів,   які  звернули  в  глиб села.

Вогонь автоматів ще спалахував то там, то тут; інколи здавалося, що хтось стріляв у відповідь, і ці розкотисті звуки серед ночі відбивались болем та мороком у серці Йвана Федоровича. Внук Наріжного, зовсім не схожий на діда, білявий, інколи несміливо й запитливо підводив на Йвана Федоровича дитячі очі,— і трудно було дивитися в  ці  очі.

На селі чути було вдари прикладів у двері, німецьку лайку. То западала тиша, і раптом долинав дитячий ви­крик чи жіночий зойк, що переходив у плач, і знову зді­ймався до зойку-благання в ночі. Інколи і в самому селі, і поза ним, і зовсім ген-ген починали ревти мотоцикли — один, кілька, а то суне, здавалося, цілий загін. Повний мі­сяць сяяв у небі. Іван Федорович, Катя, якій пекло ногу, натерту чоботом, і Наріжний з внуком — усі лежали на землі, мокрі, скулившись від холоду.

Так діждались вони, поки все стихло й на селі, і в  степу.

—   Ну, пора, бо світає,— шепнув Наріжний.— Будемо лізти поодинці, один за одним.

По селу часом гупали кроки німецьких патрулів. Зрід­ка то там, то тут займався вогник сірника чи запальнички. Іван Федорович і Катя лишилися лежати в бур'яні за ха­тою, десь у центрі села, а Наріжний з внуком перелізли через тин. Який час їх не було чути.

Заспівали перші півні. Іван Федорович раптом усміх­нувся.

—   Ти чого? — пошепки спитала Катя.

—   Німці всіх півнів порізали, два-три на все село спі­вають!

Вони вперше уважно, усвідомлено глянули одне одно­му в обличчя й усміхнулися самими очима. А з-за тину хтось   прошепотів:

—   Де ви? Йдіть до хати...

Висока худорлява жінка, міцної кості, запнена білою хусткою, виглядала їх через тин. Чорні очі її поблискува­ли   в   світлі  місяця.

—   Вставайте,  не бійтесь,  нема нікого,— сказала вона. Вона допомогла Каті перелізти через тин.

—   Як звуть вас? — тихо спитала Катя.

—   Марфа,— сказала жінка.

—   Ну, як новий порядок? — з похмурою усмішкою за­питував у неї Іван Федорович, коли і він, і Катя, і старий Наріжний з внуком уже сиділи в хаті біля столу при світлі каганця.

—   А новий порядок ось який: приїхав до нас німець із комендатури й наклав по шість літрів молока з корови в день та дев'ять штук яєць з курки на місяць,— сором'яз­ливо і водночас із якоюсь дикуватою жіночністю, скоса позираючи на Йвана Федоровича чорними очима, відпові­ла Марфа.

їй було вже років під п'ятдесят, але в усіх рухах її, як вона подавала на стіл їжу та забирала посуд, було щось молоде, моторне. Чисто прибрана, білена хата, при­крашена вишиваними рушниками, була повна дітей — одне одного менше. Син, чотирнадцяти років, і дочка, дванадця­ти, підняті з постелі, вартували тепер на вулиці.

—   Як два тижні, так і нове завдання здавати худобу. Ось дивіться, в нашому селі не більше як сто дворів, а вже вдруге вимагають двадцять голів худоби, ото вам і новий порядок,— говорила вона.

—   Ти не журись, тітко Марфо! Ми їх знаємо ще з ві­сімнадцятого року. Вони як прийшли хутко, так і підуть! — сказав Наріжний і раптом зареготав, сяйнувши міцними зубами. Його туркуваті очі на крем'янистому засмаглому обличчі мужньо й лукаво блиснули.

Трудно було навіть уявити, що це говорить людина, котра тільки-но віч-на-віч бачила смерть.

Іван Федорович скоса глянув на Катю, строгі риси об­личчя якої розійшлися в добрій усмішці. Після багатьох днів бою та цієї страшної втечі такою молодою свіжістю повіяло на Йвана Федоровича й на Катю від оцих двох уже не молодих людей.

—   А що ж я бачу, тітко Марфо, хоч як вони вас обі­драли, а у вас іще є трошки? — підморгнувши Наріжному, сказав Іван Федорович і кивнув на стіл, де Марфа від щи­рого серця виставила й сир, і сметану, й масло, і яєчню з салом.

—   Хіба ж ви не знаєте, що в добрій українській хаті, хоч як би шурував, усього ні з'їсти, ні вкрасти, поки жінку не вб'єш! — відповіла жартома Марфа з такою дівочою ніяковістю, що аж зашарілась, і з такою грубуватою одвер-тістю, що й Іван Федорович, і Наріжний пирхнули в доло­ні, а Катя всміхнулась.— Я  ж усе заховала! — засміялась і Марфа.

—   Ах ти ж розумнісінька жінка! — сказав Проценко і покрутив головою.— Хто ж ти тепер — колгоспниця чи одноосібниця?

—   Колгоспниця, неначе як у відпустці, поки німці не заберуться геть,— сказала Марфа.— А німці мають нас ні за кого. Всю колгоспну землю вони числять за німецьким... як воно там — рейхом? Чи як воно там, Корнію Тихоно-

вичу?

—  Та рейхом, бодай йому! — з усмішкою сказав старий.

—   На сходці зачитували якусь там бомагу,— як його там, Розенберга, чи як його там, злодія, Корнію Тихоновичу?

—   Та Розенберга ж, бодай йому! — відповів Наріжний.

—   Цей Розенберг каже, що колись дістанемо землю в одноосібне користування, але не всі, а хто добре робитиме для німецького рейху і хто матиме свою худобу та свій реманент. А який же там, бачите, реманент, коли вони женуть нас колгоспну пшеницю жати серпами, а хліб за­бирають для свого рейху. Ми, жінки, вже одвикли серпами жати! Вийдемо в поле, полягаємо в холодку попід пшени­цею від сонця та й спимо...

—  А староста? — спитав Іван Федорович.

—   Староста в нас свій,— відповіла Марфа.

—   Ах ти розумнісінька жінка! — повторив Проценко й знов покрутив головою.— А де ж чоловік твій?

—  Де   ж  він?   На  фронті.  Мій   Гордій  Корнієнко  на фронті,— зітхнула вона.

—  А скажи прямо: он у тебе скільки дітей, а ти нас хо­ваєш,— неужто не боишься за себя и за них? — раптом по-російському спитав Іван Федорович.

—   Не боюсь! — так само по-російському відповіла во­на, прямо глянувши на нього своїми чорними молодими очима.— Пусть рубят голову. Не боюсь. Знатиму, за що піду на смерть. А ви мені теж скажіть: ви з нашими, з ти­ми, що на фронті, зв'язок звідсіль маєте?

—   Маємо,— відповів Іван Федорович.

—  То скажіть же нашим, хай вони б'ються до кінця, хай наші чоловіки себе не жаліють,— говорила вона з пе­реконаністю простої чесної жінки.— Я так скажу: може, наш батько,— вона сказала «наш батько», ніби від імені дітей своїх, маючи на увазі чоловіка,— може, наш багько й не повернеться, може, він накладе головою в бою, ми будемо знати за віщо! А коли наша власть повернеться, вона буде батьком моїм дітям!..

— Розумнісінька жінка! — втретє ніжно сказав Іван Федорович, і нахилив голову, і кілька хвилин не підво­див її.

Марфа лишила Наріжного з внуком ночувати в хаті: їхню зброю вона сховала й не боялася за них. А Йвана Федоровича й Катю вона провела до занедбаного, порос­лого зверху бур'яном,  а  всередині  холодного,  як склеп,

погреба.

— Буде трохи вогко, та я вам узяла два кожушки,— со­ром'язливо говорила вона.— От сюди, тут солома...

Вони лишилися вдвох і мовчки сиділи на соломі в ціл­ковитій темряві.

Раптом   Катя  теплими руками  обхопила голову  Івана

Федоровича й притулила до своїх грудей. І щось м'яко розпустилося в його душі. — Катю! — сказав він.— Це все партизанство ми пове­демо інакше. Все, все інакше,— в сильнім хвилюванні ка­зав він, визволяючися з її обіймів,— О, як болить моя ду­ша!.. Болить за тих, хто загинув,— загинув через наше невміння. Але ж не всі загинули? Я ж думаю, більшість ви­рвалась? — питав він, ніби шукаючи підтримки.— Нічого, Катю, нічого! Ми в народі знайдемо ще тисячі таких лю­дей, як Наріжний, як Марфа, тисячі тисяч!.. Ні-і!  Нехай цей Гітлер зробив дурною цілу німецьку націю, а не ду­маю я, що він передурив Івана Проценка,—ні, не може того бути! — люто говорив Іван Федорович, не помічаючи, що перейшов на українську мову, хоч дружина його, Кате­рина Павлівна, була росіянка.