Становище на фронтах різко мінялось. Оточені на Волзі четверта і шоста танкові німецькі армії опинились у безвиході. Радіо й газети знизили хвалькуватий тон. Відчувалась настороженість.
Комендант Краснодона Швейде одержав суворий наказ — бути готовим вивезти в Німеччину всіх, хто може бути корисним Червоній Армії, і насамперед молодь.
Директорові біржі праці було дано розпорядження скласти списки на все працездатне населення Краснодонського району, окремо виділивши осіб від чотирнадцяти до тридцяти п'яти років для вивезення до Німеччини в першу чергу. Начальника поліції Соліковського німці попередили: найближчими днями можлива облава за списками, складеними біржею праці.
Працівники біржі в ці дні сиділи днями й ночами. Списки підготували за три-чотири дні,— поліція використала матеріали реєстрації населення району. Ще влітку минулого року німці, захопивши Краснодон, оголосили суворий наказ за підписом військового коменданта: всі мешканці Краснодона віком від чотирнадцяти до тридцяти п'яти років зобов'язані протягом двох тижнів зареєструватися на біржі, створеній у приміщенні колишньої ощадної каси. Тих, хто ухилятиметься від реєстрації, вважатимуть за партизанів. Усі затримані без документів біржі підлягатимуть розстрілу. Мешканців, які зареєструються на біржі, німці обіцяли забезпечити роботою і продо-вольчим постачанням.
Насправді біржа служила для обліку та залучення населення на роботи по відбудові шахт, а також для мобілізації молоді в Німеччину на будівництво оборонних споруд. Багато хто спочатку вважав біржу такою собі невинною організацією. І тільки тепер, коли в місті з'явились листівки про те, що готу-ється масове вивезення у Німеччину і що списки на всіх уже складені і перебувають на біржі праці, стала зрозумілою мета цієї установи.
Біржею рабства назвали її краснодонці.
* * *
...В клубі, як завжди, зранку була репетиція. Йшли останні приготування до великого новорічного концерту. Репетирував струнний оркестр. Диригував Віктор Третьякевич.
Десь за сценою дзвенів мелодійний дівочий голос: «Ой, казала мені мати...»
— Люба співає,— посміхнувся Сергій Левашов.
На сцену вийшов Сергій Тюленін. Хвацько вдаривши по струнах балалайки, він, користуючись тим, що запала мовчанка, тихо заспівав свою улюблену пісню про Чапаєва.
— Перестань, Сергійку,— зупинив його Третьякевич.— Ти чому спізнився? Незабаром концерт, а ти десь ходиш.
— Ніколи, зайнятий був. Я і зараз прийшов ненадовго.
Сергій примостився в останньому ряду на якомусь перекинутому ящику.
Всі знову пожвавішали, галасливо перемовляючись між собою, а дехто повторював щойно зіграний мотив.
Віктор Третьякевич настроював комусь мандоліну. Його великі проникливі очі були напівзаплющені. Здавалось, він хотів виключитись із безладного гамору різних мелодій, що їх підбирали на мандолінах, гітарах, ба-лалайках.
Валя Борц, опустивши кришку піаніно, читала якусь дуже цікаву книжку. Віктор постукав медіатором об свою мандоліну.
— Увага!
Всі стихли. Віктор змахнув рукою, і, мов по команді, всі шістнадцять чоловік одночасно опустили свої інструменти, приготувавшись до гри. Тільки один Сергій Тюленін сидів, заклавши ногу на ногу.
— Сергію, та візьми як слід балалайку.
— А навіщо?
— Ну як навіщо? Красивіше та й для одноманітності треба.
— Що я, артист? Давай грати, а то я скоро піду, мені ніколи.
Усі голосно розсміялись. І навіть Віктор Третьякевич не витримав — усміхнувся. Та ось гамір утих — репетиція тривала.
— Що це за погань ми граємо? — з обуренням спитав Тюленін, як тільки музика стихла.
— Як погань? Адже це танго «Аргентіна»,— відповів Володя Загоруйко.
— При чому тут Аргентіна? Треба гопак або вже краще похоронний марш,— сердився Сергій.— До того ж мені час іти. Пограли трохи, й годі.
— Постривай, Сергію,— крикнув навздогін йому Віктор,—тебе Ваня шукав.
— Земнухов? Чому ж ти раніше мовчав? Сергій повернувся і пішов у директорську кімнату, що містилася за сценою.
— Як поглянеш на нього збоку, здається, справжнісінький анархіст: ні дисципліни, ні порядку не визнає,— прошепотів Сергій Ле-вашов своєму двоюрідному братові, який сидів поруч.
— Це тільки здається,— спокійно заперечив Василь.
— Звичайно, це я і сам знаю. Коли він виконує бойові завдання, у нього можна багато чого навчитись: і витримки, і самовладання, і дисципліни. Я вже не кажу про хоробрість.
— Ти розумієш, він насилу приховує свої почуття навіть тоді, коли це потрібно. Пригадуєш, два тижні тому на репетицію приїжджав Стаценко. Я стояв поруч з Сергієм. Стаценко про щось розмовляв з Земнуховим і Мошковим. Дивлюся — Сергій стискає балалайку в руці, та так, що вона аж скрипить, і з такою люттю дивиться на нього. Я подумав тоді, що доведеться німцям призначати в Краснодон нового «хазяїна» міста. Я вирішив підійти до Сергія, заспокоїти його. Підійшов, а він насупився, очі блищать, мускули напружились, наче тигр до стрибка приготувався. Я й не знав, з чого починати. Він помітив, подивився на мене і, тяжко зітхнувши, посміхнувся: «Ти знаєш, я не можу цю наволоч зблизька бачити. Я і в місті намагаюсь їх здалеку обходити. А зараз дивився я на цю тварюку і так, знаєш, шарпонув би його за жирний загривок. Навіть не пошкодував би своєї улюбленої балалайки: гахнув би прямо по лисому черепу!» — «Але ж тут не місце» — кажу йому. «Оце тільки й стримало мене».
— Відвертий і сильний хлопець! — сказав Сергій Левашов, і обидва провели поглядом Тюленіна.
Через кілька хвилин він повернувся.
— Я ще трохи посиджу. Вікторе, ти не ображайся на мене.
Віктор добре знав Тюленіна. Після репетиції буде нарада, а потім вони разом, як друзі, підуть додому.
— Та- сиди, сиди, тільки не заважай.
— Ні, ні! Давай, командуй!
Невдовзі через зал пройшли Туркенич і Кошовий. Ваня — стрункий, високий на зріст і, незважаючи на те, що на ньому було просте цивільне пальто, підтягнутий, ніби усе ще був у строю, в рядах армії. Пальто було за-стебнуте на всі ґудзики. Він ішов упевнено, твердо, розмовляючи про щось з Олегом, який поруч з ним здавався маленьким і тендітним. Олег тримав руки в кишенях. Широкі штани майже приховували чорні начищені черевики. На ньому була смушева шапка і красиве шерстяне кашне, недбало перекинуте за плече.
Порівнявшись зі сценою, Туркенич і Кошовий неголосно привіталися з хлопцями і пройшли в кімнату директора. Незабаром звідти вийшов Женя Мошков, підійшов до Віктора, почекав, коли закінчили пісню, і спитав ніби між іншим, але так, що всі почули:
— Може, на сьогодні доволі? А то так навчитесь грати, що кудись у Німеччину запросять виступати.
— Мабуть, можна кінчати, — згодився Третьякевич і оголосив: — Усі вільні. Завтра о дев'ятій буде генеральна репетиція.
Мошков узяв Віктора під руку, одвів його трохи вбік і тихо сказав:
— Попередь Левашових, щоб зостались. Сергій Тюленін знає, а всі інші хай розходяться.
Женя пішов до себе і, ніби згадавши щось, голосно гукнув:
— Вікторе, зайди, остаточно домовимось про репертуар.
— Зараз іду, тільки покладу мандоліну.
Всі галасливою ватагою кинулись у кімнату, де зберігались інструменти, і навперегін вистрибували звідти, поспішаючи на вулицю. Хлопці на ходу застібали пальта, поправляли шапки. Через кілька хвилин гамір стих. Лише десь у глибині клубу, в одній із кімнат ішла репетиція хору — співали «Реве та стогне Дніпр широкий».
— Кого чекаємо?
— Зараз Люба прийде, і почнемо.
Ніби на підтвердження слів Земнухова за дверима почувся голос Люби — вона співала «Гандзю». Дівчина квапливо ввійшла, майже влетіла, і порушила тишу. Швиденько поглянувши на всі боки, вона подала руку тим, кого ще не бачила, струснула головою, потім поправила рукою неслухняне волосся і попрямувала до Левашових, які сиділи біля вікна по краях високої довгої лави.
— Яз вами сяду! Гаразд? — Не чекаючи відповіді, Люба вмостилась між ними.
Сергій Тюленін посміхнувся:
— Хоч тікай з лавки: все одно спокою не буде!
Його сусіди голосно розсміялись, але Люба, ніби не чуючи, погойдала ногами, ледве дістаючи до підлоги.
Женя Мошков перекрутив ключ у дверях і попробував, чи міцний замок.
— На випадок чого,— обмірковуємо програму майбутнього концерту,— сказав він.
— На консультацію запрошено Туркенича: його знають в клубі як чудового артиста,— додав Ваня Земнухов.— Усі інші — місцеві,— пожартував він і обвів поглядом присутніх.— Можна починати?
— Давай, Ваню, давай! — квапив Тюленін.
Усі поглянули на Земнухова. Той підвівся, скинув навіщось окуляри, поклав їх на стіл, поліз у кишеню по хустинку, але в цій кишені її не було, він поліз у другу — і там не було...
Туркенич, що сидів з другого кінця столу, суворо насупив брови і про щось думав, дивлячись на ніжне, але сповнене рішучості обличчя Олега Кошового, який сидів навпроти нього.
Нарешті Земнухов розшукав хустинку, протер окуляри і, начепивши їх, тихо сказав:
- Друзі, ви знаєте, яке завдання поставило перед нами життя?
Усі насторожено мовчали, не зводячи з нього очей. І хоча кожен з присутніх догадувався, про що йтиме мова, але все-таки Ва-нин тон і несподівана тиша заінтригували багатьох.
— Справа дуже складна. Тому ми вирішили зібратись, порадитись, що нам робити,— говорив далі Земнухов.— Нам усім відомо, що через кілька днів,— коли точно, не знаємо, але не далі як через тиждень,— близько п'яти тисяч чоловік — у першу чергу молодь, будуть вивезені в Німеччину. Німці відчувають, що скоро будуть змушені покинути наш район, і намагаються зробити все, щоб перешкодити Червоній Армії. Вони розраховують вивезти робочу силу до себе в тил і водночас майбутнє поповнення для нашої армії!
Він зупинився, окинув усіх бистрим поглядом і заговорив знову:
— Наше завдання — не допустити цього. В іншому випадку все, що ми зробили, і все, що ми ще зможемо зробити, дорівнюватиме нулю. Але як зірвати це чорне діло ворога? Умовляти, закликати молодь — тепер уже марна річ. Це було дійовим засобом, коли в Німеччину набирали добровольців і коли відправляли небагатьох. Тепер же цей засіб боротьби — я маю на увазі листівки, заклики— відпадає. Потрібні інші, рішучіші заходи.
Земнухов зробив паузу, ніби чекаючи запитання.
— Які? — спитав Віктор Третьякевич.
— Ось про них давайте й порадимось.
У кімнаті настала тиша. Всі зосереджено думали. Земнухов не квапив товаришів: він хотів дати можливість кожному обміркувати все, а потім вирішити. Він мав свій план, але висловлювати його відразу вважав зайвим, бажаючи перевірити, чи співпаде його намір з думкою більшості.
Туркенич сидів спокійно, але Земнухов чомусь стежив саме за ним. На жаль, він нічого не міг прочитати на обличчі друга.
Мовчанку порушив Олег.
— Звичайно, марно надіятись, що нам пощастить врятувати всіх до одного.
— Але це необхідно! — перебив його Вася Левашов.
— Правильно,— погодився Олег,— але не можемо ми зробити так, щоб жодної людини не вивезли...
— Та вони одну й не повезуть,—вставив Віктор Третьякевич.
— У цьому є краплина правди і до того ж переконливої,— підвівся Туркенич.— Головне — зірвати їх план вивезти тисячі людей, а з одним чоловіком, навіть з десятками, вони не стануть возитися.
— їм ніколи буде тоді,—додав Женя Мошков.
— Що ж ти все-таки пропонуєш? — перебив Земнухов, звертаючись до Олега.
— Я думаю,— почав, злегка заїкаючись, Олег (він заїкався звичайно тоді, коли хвилювався. При цьому він квапився висловити свою думку і ще більше заїкався),—я вважаю, що ми насамперед повинні повідомити про це мешканців Краснодона.
— І ми зробимо це негайно,— додав Зем-нухов. Він перебив Олега, щоб дати йому можливість трохи заспокоїтись і зібратися з думками.
— Ми це зробимо завтра ввечері. Розклеїмо в місті і розвеземо по всьому району листівки. Але цим не врятуєш становища. Ясно, що німці за списками накажуть поліції зібрати людей, якщо вони самі не з'являться, і ли-стівки їм не допоможуть. Треба не забувати і того, що нашим хлопцям і дівчатам також, звичайно, принесуть повістки; і про них ми повинні подумати.
— Ну, це тим, хто зареєстрований на біржі,— озвався після тривалої мовчанки Сергій Левашов.— Треба думати, що й наша броня може виявитись не бронею, а фанерою. Німцям буде не до театрів.
— Так, Червона Армія скоро з'явиться біля Північного Дінця. І тоді ми допоможемо нашим бійцям, виступивши із зброєю в руках проти німців у тилу. Ми ще раз обміркуємо план захоплення приміщення гестапо і поліції, як тільки трапиться перша ж нагода,— сказав, як завжди, спокійно, але твердо і впевнено Туркенич.
— Ми тоді свою програму концерту Швєйде запропонуємо,— вставив Третьякевич, і всі мимоволі посміхнулись.
— Правильно: ми теж не у бога за пазухою сидимо, а у Стаценка за дірявою завісою, що у нас на сцені висить. А як відомо, Стаценко далеко не бог,— підсумував Земну-хов і звернувся до Кошового: — Кажи далі, Олег, бо ми тобі перешкодили.
— Треба закликати молодь тільки з району, переховуватись,— говорив Олег, майже не заїкаючись, чітко вимовляючи кожне слово.— Тепер і нам самим треба підготуватися піти з міста. Не виключена можливість, що і ми не зможемо вдержатись у Краснодоні.
— Але куди ж іти, куди?.. Адже це не п'ять і не двадцять п'ять чоловік, а тисячі,— не заспокоювався Віктор,— до того ж не кожний наважиться піти з дому: того батьки не пустять, а той і сам побоїться. Та й не забувай, Олег, що на порозі зима, а не літо.
— Це один вихід,—говорив Олег далі,— а другий — якщо нам не пощастить таким чином зірвати вербовку...
— Треба думати, не пощастить,—зауважив Вася Левашов.
— Тоді напасти на охорону в степу по дорозі, визволити їх і розпустити по хуторах! У тому, що їх поженуть на Довжанку, немає ніякого сумніву, бо це єдина діюча, найближча до Краснодона залізнична станція.
— Це найбільш придатний варіант,— сказав Женя,— але мені здається — це крайній випадок. Останнє, що ми зможемо зробити. Треба щось інше... Знищити списки і цим зірвати плани німців.
— А як це зробити? — спитав Земнухов, запустивши руку в гладенько зачесаного чуба і, мов гребінцем, поправляючи його. Це була явна ознака того, що він чимось задоволений. Цим жестом він звичайно закінчував добре обдуманий вдалий хід, граючи в шахи. Від нього не сховалось і те, що Туркенич, який досі сидів спокійно, теж насторожився і уважно слухає Мошкова.
Женя продовжував, не кваплячись, міркувати вголос, сам запитуючи і сам зважуючи всі «за» і «проти».
— Якщо просто викрасти? Важко, але можливо. Це затягне справу на кілька днів, а там складуть повістки, адже в них є реєстраційні документи.
— Ні, вже тоді треба все відразу, так щоб вони не могли нічого зробити,— сказав Олег.— А що коли...
— Знищити! Спалити біржу з усіма списками й документами!..— не втерпів Тюленін.
— Так-так, Серьожо! Я про це й хочу сказати,— закінчив Женя.
— І спалити негайно,— зауважив безапеляційно Сергій.
— Так, саме спалити все відразу,— сказав Ваня Земнухов,— і тоді німці й поліція утратять всякі нитки до населення. У них залишиться останній засіб — облави без списків, без адрес. Але ми відразу ж, перед тим як підпалити біржу, попередимо населення про те, що готуються облави для вивезення працездатного населення в Німеччину на роботи! Обов'язково напишемо і про те, що складені списки на тих, кого вивезуть, і що вони лежать на біржі праці. Тоді, якщо нам пощастить знищити списки, всі зрозумі-ють, що молодь знайти не так просто, що можна переховуватись і у себе вдома, і в сусідів, і в найближчих хуторах.
— Але тут є ще одне «але»,— втрутився Туркенич.
— Яке?
— Якщо списки і документи в сейфах, вони не згорять.
— Сейфів на біржі нема,— сказала Люба Шевцова. Вона досі мовчала, лише зрідка перешіптувалась то з Сергієм, то з Василем Ле-вашовими.
— А ти звідки знаєш? — спитав Віктор.
— Раз кажу, значить, знаю. Я вчора була там.
— А що ти там робила? — здивувався Сергій Левашов.
— Роздивлялась: ми з Ванею Земнуховим вирішили дізнатись, що там є і де можуть бути списки.
— А я думав, ти реєструватись туди пішла,— пожартував Сергій Левашов.
— Реєструються в загсі. Трохи підростеш і підеш реєструватись,— відрубала Люба і скуйовдила йому чуба.
Сергій густо почервонів і, не знаючи, що відповісти, став поправляти чуба.
Люба непомітно ущипнула його за бік, що, очевидно, означало: «Не сердься, адже я просто пожартувала».
— Де ж ці документи зберігаються? — спитав Туркенич.
— Ось цього я й не знаю. Знаю одне, що, крім шаф та столів, там нема нічого, так що як підпалити — згорить усе, й охнути не встигнуть.
— Тоді справа значно простіша,—сказав Туркенич.
— Отже, зупинимося на цьому плані — підпалити? — спитав Земнухов.
— Так! — відповіли всі.
— Лишається вирішити — коли, хто і як це зробить? — промовив Туркенич.
— Треба все обдумати до дрібниць, бо це дуже складний варіант. По-перше, біржу охороняє поліція, по-друге, вона міститься в центрі міста, а по-третє, поруч з нею житлові будинки,— спокійно перечислив Вася Лева-шов,— і все це потрібно врахувати.
— Це ми врахуємо,— заявив Тюленін.
— Треба сьогодні ж увечері сходити на розвідку,— сказав Туркенич.— Подивитись, скільки поліцаїв її охороняють. Тепер треба оглянути не тільки внутрішнє розташування кімнат, а й усе до найменших дрібниць: як краще підійти до біржі, де стоїть охорона, скільки її, і все інше.
— Зробимо. Це зовсім не важко,— вставив Сергій Тюленін і засовався від нетерплячки на стільці.
— Крім того,— додав Туркенич,— треба простежити, через який час міняються вартові, чи міняються вони взагалі, чи вартують, як сторожі, всю ніч без зміни. Дізнатися, хто живе в сусідніх будинках, чи є в дворах собаки. Підпалити найкраще о третій-четвертій годині ранку. Ще одна деталь,— пожежна охорона далеко?
— А ми одним заходом і її підпалимо,— посміхаючись, сказав Сергій Тюленін.
— Та ні, пожежна нічого не зробить: адже в пожежників нічого немає, одна чи дві розбиті бочки зостались. Так що біржа може спокійно горіти, пожежники не перешкодять,— вступив до розмови і Сергій Левашов.
— Усе це треба взяти до уваги, звичайно,— додав Земнухов.
— Я матиму на увазі,— серйозно сказав Сергій Тюленін.
— А чому ти? Адже ми ще, здається, не вирішували, хто виконуватиме завдання?
— А хто ж? — здивувався Сергій, знизуючи плечима й оглядаючи усіх присутніх, ніби бажаючи прочитати в серйозних зосереджених обличчях друзів, хто ж іще хоче взятися за це діло.
Всі розсміялись і довго не могли вгамуватись, дивлячись на наївне і водночас серйозне обличчя Сергія.
На голові його стирчав вихрястий чуб, очевидно сьогодні ще не розчесаний. Це надавало жвавому веселому обличчю Серьожки ще бешкетливішого вигляду.
— Ні, тут не може бути й мови: перша думка про підпал належить Серьожці, то й виконання треба доручити йому! — мовив Туркенич.
— Правильно, Ваню, так воно й буде,— розвів руками Сергій, з вдячністю дивлячись на Туркенича. І знову всі розвеселились.
— Ну й потішив же ти нас, Сергію,—промовила Люба.— Я берусь іти з тобою помічницею.
— А це вдала пропозиція! Сьогодні ж ідіть разом на розвідку, а щоб менше було підозрінь, будете прогулюватись по скверику. І тоді, коли підпалюватимемо, якось веселіше буде,— жартом закінчив Земнухов.— Крім того, треба ще декого із хлопців вам виділити.
— Ваню, я думаю, Віктора Лук'янченка, він кмітливий хлопець, та й не вперше на завдання ходить.
— Ну, що ж, хай буде так!
Хлопці почали розходитись, коли Женя Мошков згадав ще про щось. Він повернув усіх назад і з серйозним виглядом, чітко промовляючи кожне слово, оголосив:
— Панове, нашому клубу пан комендант виділив один портрет нашого великого «визволителя» — Гітлера. І який портрет! Майже в натуральну величину!
— Оце ще придумав!
— Стривайте, хлопці! Я серйозно прошу вашої допомоги. Давайте порадимось, де його повісити.
— Його самого? На будь-який зашморг— і на перекладину.
— Ні, братці, я серйозно. Ваню, ти адміністратор. Це твій обов'язок.
— Гітлера вішати?
— На жаль, поки що тільки його портрет! Зате майже на повний зріст.
— Так, так, друзі, ходімо виберемо йому місце,— сказав Земнухов, який досі про щось тихо розмовляв з Третьякевичем.
— Ти нам хоч покажи цього красеня кривобокого,— попросив Віктор.
— Зараз принесу,— відповів Женя.
Невдовзі він повернувся з великим кольоровим літографським портретом Гітлера. Фюрер був зображений у профіль з піднятою головою і самозадоволеною фізіономією переможця.
— Треба рамку замовити,— сказав Женя, голосно вдаряючи пальцями по самій гривці «переможця».
— Труну йому, а не рамку,— поправив Сергій Тюленін. Він підвівся, щоб подивитися на портрет.
— Одне другому не завадить,— уточнив Земнухов,— а все-таки вішати треба.
Внизу під портретом був великий підпис російською мовою. І відразу десятки колючих дотепів посипалися на адресу портрета. Всі вийшли в зал, тільки Сергій Тюленін узяв свою балалайку і, награючи частушки, почав щось підспівувати.
Довго хлопці приміряли, куди краще повісити портрет. їм хотілося почепити його так, щоб менше помічали. Але водночас не слід було дратувати німців і викликати підозри коменданта чи Стаценка.
Одностайно вирішили повісити портрет над бічними вхідними дверима, на слабо освітленій стіні. Коли хлопці повернулись у кімнату, Сергій, як і раніше, сидів у кутку і грав на балалайці. Раптом Женя Мошков вигукнув:
— Що це, що?..
Усі кинулись до столу і не відразу збагнули, в чому річ. Тільки коли Женя вказав на свіжий підпис на портреті, то навіть його кисла гримаса (адже директор клубу!) не могла припинити загального реготу. Під підписом «Гітлер-визволитель» було дописано «від хліба, м'яса, масла й інших продуктів».
— Що ти наробив? —звернувся Женя до Сергія, який спокійно бренькав на балалайці.
— А ти що, не згодний?
— Що ти мелеш? Мене за де в поліцію заберуть! Невже ти цього не розумієш?
— Взагалі жарт трохи невдалий,—підтримав його Земнухов.
Але хлопці не вгамовувались. їх ще більше смішив спокій Сергія.
— Ти скажи спасибі, що я йому ще морду не встиг розмалювати, а то був би справжній чорт,— посміхнувся Сергій. І порадив: — Не сумуй, Женю, замов меншу рамку, потім скажеш, що портрет не вмістився, довелось обрізати. І обріж підпис!
Через кілька днів, пізно вночі, коли місто було занурене в сон і здавалось вимерлим, уздовж Садової вулиці, тулячись до парканів, тихо, майже безшумно пробиралися три невеликі постаті, обережно несучи важку каністру.
Ані звуку, ані шелесту. Тільки вітер, зрідка налинувши на верхівки тополь, злегка ворушив їх.
Усі троє йшли мовчки одне за одним, поглядаючи на всі боки. Вони намагались бути ближче до парканів, бажаючи залишитись непоміченими, якщо місяць визирне із-за хмар і освітить яскравим світлом усе навколо.
Раптом хтось із них наштовхнувся на відчинену хвіртку. В нічній тиші її скрипіння скидалось на постріли. Так принаймні здалося кожному. Всі троє мимоволі присіли і завмерли. Настала знову тиша. Здавалось, і ніч прислухалась до цього несподіваного шуму на вулиці.
— Чорти б побрали таких господарів: хвіртки порозчиняли,— роздратовано промовив Серьожа Тюленін, який ішов попереду.
— Неначе не знають, що ми сьогодні тут будемо проходити,— серйозно, з прихованою посмішкою сказала Люба.
— Якщо цього господаря чорти візьмуть, за ним ніхто не плакатиме,— додав Віктор Лук'янченко.
— Чому? — здивувалась Люба.— Хіба ти знаєш, хто тут живе?
— Звичайно, знаю: Стаценко.
— Ой, ти маєш рацію! — погодився Серьожа.— Такого мало хто пошкодує.
І знову всі замовкли. Група йшла своїм шляхом.
— Ось і прийшли,— порушив мовчанку Сергій.— Ви почекайте мене тут, не переходьте на той бік вулиці, а я огляну біржу навколо: чи нічого не змінилось.
Намацавши в кишені рукоятку пістолета, він тихо пішов, ніби розтанувши в нічній темряві.
Віктор поставив каністру на землю, попробував, чи щільно зачинена, і, легенько смикнувши Любу за рукав, запропонував:
— Сідай, відпочинь.
Люба примостилася скраєчку і прошепотіла Вікторові, показуючи на місце поряд:
— Сідай і ти.
— Нічого, я постою.
Тим часом Сергій обережно підкрався до паркана біржі, що виходив одним боком на Садову, а другим на Клубну.
Він сів, щоб краще бачити всю вулицю і бути менш помітним.
Сергій не наважився пройти уздовж паркана з того боку, куди виходили двері і де в невеликій прибудові перебував черговий поліцай. Він переповз вулицю і переліз через паркан у невеличкий сквер, звідти оглянув увесь будинок біржі. У прибудові світився вогник гасової лампи. Сергій постояв у кущах сквера кілька хвилин, які видались йому цілою годиною.
«Спить, напевне»,— подумав Сергій про вартового.
Хлопець повернувся назад, але вже з іншого боку, щоб оглянути драбину в сусідньому дворі.
— Ну, здається, все в порядку. Можна починати!..
— А ми вже хотіли в поліцію заявити про твою пропажу, думали, ти не повернешся,— пожартувала Люба.
Жарт лишився без відповіді.
Тут, за сірими стінами біржі, вирішувалась доля багатьох людей. їх життю загрожувала небезпека, його треба було будь-що врятувати, і як приємно було усвідомлювати, що ти можеш зробити це!
Але там могла бути і смерть, їх смерть, на випадок невдачі або провалу...
— Давай спершу перенесемо драбину на місце, а потім візьмемо каністру.
Сергій запитливо подивився на Любу.
— Я почекаю вас, Серьожо, ідіть,— зрозуміла його погляд Люба.
Так само тихо, як і першого разу, коли йшов Сергій сам, вони обидва зникли в темряві.
Знову настали для Люби довгі й жахливі хвилини чекання. Тепер вона була зовсім сама. Серце стукало, як маятник у годиннику, відбиваючи секунди. Люба, притулившись до паркана, вдивлялася в темряву.
...Ось драбину приставили до невеличкого віконечка на горищі. Хлопці присіли, побоюючись, чи не зариплять двері сторожки, яка стояла з протилежної від них сторони будинку. Але все було тихо. Переривчасте дихання і тривожні погляди виказували хвилювання, яке кожен з них намагався приховати.
— Слухай, Серьожо, а може, потихеньку перебратися до сторожки і замкнути її ззовні? — запропонував Лук'янченко.
— Навіщо?
— Адже там поліцай, хай і він згорить разом з біржею. А то ще галасу наробить.
Сергій докірливо глянув на друга.
— Ти ж не фашист, щоб спалити живцем людину. Хоч він і поліцай, а все-таки людина. Хай живе, паразит, і до нього черга дійде, але не зараз і не таким шляхом. І звідки в тебе така кровожерливість? — пожартував Тюленін, намагаючись посміхнутись, щоб не образити друга.
Але Віктор і сам збагнув, що бовкнув не те, що думав насправді. Він сказав це для того, щоб довести Сергієві, якого він дуже любив і похвалу якого вважав за велику честь для себе, що почуває себе спокійно і на нього можна звіритись.
— Ходімо, а то Любі вже набридло чекати нас. Ти візьмеш мій пістолет, проберешся через дорогу в сквер і звідти стежитимеш за сторожкою і за дорогою. На випадок чого — свисни, а почує поліцай і вискочить — стріляй. Зрозуміло?
— Зрозуміло.— Віктор був радий, що Сергій доручає йому таку важливу справу. Правда, і йому теж хотілося б самому підпалити цю ненависну біржу. «Ну, нічого! Стояти з пістолетом у руці, охороняти своїх друзів — теж велике діло»,— міркував він.
Сергій дістав із кишені штанів ТТ і простягнув Вікторові. Той жадібно схопив пістолет обома руками.
— Май на увазі — стріляти при крайній потребі! А як біржа спалахне — бігом через сквер до Піонерської вулиці! Та не подумай бігти в напрямі поліції. Зустрінемось на подвір'ї біля будинку на розі Садової. З того боку парку. Зрозумів?
— Цілком.
— Гаразд, ходімо,— і Сергій попрямував до Люби.
Віктор поповзом перебрався через дорогу в сквер, тільки чути було, як зашелестіли тоненькі гілочки кущів, і все стихло.
— Тепер можна і за роботу братись. Ходімо, Любо.
Взявши каністру і пильно дивлячись під ноги, щоб не спіткнутись, Сергій пішов через дорогу до біржі. Він ще раз виглянув із-за одного рогу будинку, а потім із-за другого і підійшов до драбини. Обережно поставивши на третій щабель каністру, поліз.
Віктор, причаївшись у кущах, напружено стежив за дверима сторожки. У вікні світилося. Міццо стиснувши в руках пістолет, Віктор тримав його напоготові. В будь-яку хвилину він міг вискочити на допомогу друзям, але пам'ятав вказівку Сергія: стріляти тільки при крайній потребі і не зчиняти ніякого шуму, поки не спалахне біржа.
Все йшло як слід, йому навіть чомусь захотілося, щоб зараз відчинились двері і з них вискочив поліцай — принаймні, завдання було б виконане з якоюсь небезпекою. Очі від напруження наповнилися сльозами. Віктор розширив їх, потім знову заплющив і, коли знову розплющив, йому здалося, ніби двері в сторожці скрипнули. Пальці машинально ще міцніше стиснули пістолет. Віктор відчував, як сильно колотиться серце. Краплі холодного поту виступили на лобі. Він завмер і чекав чогось страшного. Але довкола було тихо. І раптом він затремтів. Яскраве світло, як спалах блискавки, осяяло на мить усе навколо. Віктор навіть помітив постаті Сергія і Люби, які зіщулились на драбині. Потім рівне полум'я охопило горище. Серце в хлопця радісно забилося.
«Бігти. Тільки бігти уздовж сквера на Піонерську».
І Віктор кинувся вперед, спотикаючись об пеньки й кущі, обдираючи собі руки й обличчя колючим гіллям чагарника.
Коли він прибіг у призначене місце, Сергій і Люба вже були там. Від них пахло бензином і димом. Вони тяжко дихали. Зате якою радістю, яким щастям сяяли їх обличчя!
— Горить, горить, проклята! — закричав Віктор, побачивши друзів і не маючи сили приховати свого безмежного захоплення.
— Нехай тепер потушать, нехай!
— Гаразд, ходімо по домівках,— діловито зауважив Сергій.
Усі троє йшли швидко, оглядаючись на біржу, що горіла яскравим полум'ям. Сергій вибирав дорогу так, щоб не виходити на центральні вулиці і не зустріти ніде патрулів.
— Та-ак,— Сергій навіть зупинився, ніби він щось дуже важливе забув зробити,—ти не звернув уваги на церкву? — спитав він Віктора.
— Ні... Я про неї забув.
— А що трапилося? — злякано спитала Люба, не розуміючи, що може означати це таємниче запитання.
— Та нічого... Ще одна річ...-бажаючи зам'яти розмову, додав: -
Друзі йшли мовчки, стомлені, волені.
Біржа палала, мов яскравий смолоскип, здіймаючи вгору довгі язики полум'я. Облите бензином дерев'яне горище і покрівля спалахнули моментально. Полум'я полізло в усі щілини, облизуючи вогняним язиком кам'яні стіни будівлі. Із сторожки вискочив поліцай і метушився мов очманілий, дивлячись із страхом, як вогонь поступово охоплює весь будинок.
Попервах від несподіванки він не міг збагнути, що трапилось. Протираючи заспані очі, він бігав з карабіном у руках по вулиці, не знаючи, що робити: чи гасити пожежу, чи бігти в поліцію. Потім він вирішив вистрілити вгору. Через кілька хвилин до нього збіглись поліцаї, які патрулювали на сусідніх вулицях... Старший поліцай Севастянов послав одного з них у поліцію, а другого в пожежну команду, що містилась метрів за двісті від біржі. Всі інші пробували виламати двері й пробратися всередину, але не змогли. Один з поліцаїв кинувся до вікна і з розмаху розбив його прикладом, але Севастянов сказав:
— Даремно стараєшся: адже там залізні грати на вікнах.
Пробратись усередину було неможливо, та в цьому й не було потреби: з гуркотом обвалилася стеля, і полум'я ще вище підскочило вгору, діставши нову поживу — меблі й підлогу. Етерніт, яким була покрита біржа, тріщав і безперервно злітав уверх, захоплюючи за собою частинки палаючих уламків. Тільки кам'яні стіни стояли, перетинаючи шлях вогню і людям.
Нарешті, приїхала пожежна команда. Сонний вигляд пожежників немовби промовляв: «Чи варто було турбувати нас, коли тут уже все догоряє?»
— Швидше, швидше,— підганяв пожежників їх начальник,— підключайте шланг до насоса. Качайте!
— Хоча б устигнути викачати воду з бочки, поки будинок згорить... І то менше балачок буде потім,— спокійно сказав один з пожежників.
Струмінь ударив по стіні, і та у відповідь затріщала, засичала, ніби обурювалась. Вода ковзнула в охоплене різнокольоровим вогнем вікно і зникла в язиках полум'я.
Севастянов послав на допомогу пожежникам ще чотирьох поліцаїв.
У сквері з'явились перші, найсміливіші чи найцікавіші, городяни. Прибіг, схопившись за голову, Стаценко, за ним директор біржі. Він держав у руках в'язку ключів і, жахаючись, дивився туди, де раніше були вхідні двері.
— Що ж тепер буде? Що скаже комендант? — скрушно промовив Стаценко.— Від чого вона спалахнула? Де черговий поліцейський?
— Біржу хтось підпалив,—спокійно зауважив один із пожежників, натискаючи на рукоятку насоса,— он драбина догоряє'з того боку будинку.
Стаценко і директор біржі кинулись до задньої сторони, ніби це зараз допомогло б погасити пожежу.
— Так, так, правильно!
— Он, ще не зовсім згоріла,—майже водночас промовили вони з якоюсь радістю в голосі.
Уламки обвугленої і розваленої драбини лежали поряд із стіною, пломеніючи синенькими язичками полум'я.
— Соліковський приїхав! — гукнув хтось. Поліцаї заметушились, намагаючись якомога далі заховатись від його очей.
Начальник поліції підійшов до палаючої будівлі, глянув на Севастянова, який негайно підбіг, намагаючись доповісти, і спитав:
— Від чого загорівся?
— Поки що не встановлено, пане начальнику... Пожежна команда приїхала дуже пізно,— ніби виправдовуючись, відповів поліцай.
— Хто вартував? — роздратовано спитав Соліковський і, не діждавшись відповіді, додав: — Спав, звичайно, мерзотник!
— Авжеж, безумовно, спав,— підхопив Севастянов, радий з того, що начальник не повторив запитання про те, хто з поліцаїв чергував.
— Гаразд, потім дізнаємось.— Соліковський обережно озирнувся на всі боки, щоб пересвідчитись, чи хто не підслуховує розмови.— А загорілась вона, очевидно, сама... зрозуміло? Можливо, забули піч погасити, коли додому йшли, чи хтось недокурок кинув.
— Так точно, пане начальнику!
Але Севастянову було зовсім незрозуміло, чому саме біржа повинна була сама загорітись і чим це поліпшує становище. «Але коли Соліковський сказав, значить, так треба»,— подумав він. Севастянов не став особливо го-лову собі сушити над цим запитанням. Його бентежила одна обставина: хто повірить, що впущений кимсь недокурок міг пролежати так довго? От, може, від печі... Це ще сяк-так.
Вода в бочці закінчилась. Струмінь, захлинувшись і кілька разів затріщавши, обірвався. Люди, які качали воду, зупинились, витираючи спітнілі обличчя.
— Слава тобі, господи,— промовив похмурий пожежник,— тепер усе.
— Що все? — перепитав інший.
— А те, що наше діло — качай, брат, поки вода є. Кінчилась вода — можна й відпочити.
— Але ж будинок горить?
— Догоряє, горіти вже немає чому. А ти думаєш, він,— пожежник показав на свого начальника,— не розумів, що з однією бочкою води, та ще коли стеля обвалилась, можна було б і не братися за гасіння? Це просто совість заспокоїти, а ймовірніше—від страху, перед начальством вислужується.
Біржа продовжувала горіти, але полум'я помітно спадало: догоряли столи, шафи, стеля, підлога.
— Що тепер робити? — розгублено спитав у Соліковського зляканим голосом начальник пожежної охорони.— Вода закінчилась... Якщо їхати до водонапірної башти за переїзд, то тут усе догорить.
— Не турбуйтесь,— процідив крізь зуби Соліковський,— підшукайте собі краще місце для зашморгу. А біржа і без вас догорить.
Той почав щось белькотіти у виправдання, але Соліковський не слухав його. Він повернувся до Севастянова.
— Зберіть усіх поліцаїв і отих зівак,— кивнув він на великий натовп людей, які стояли у сквері і сусідніх з біржею подвір'ях,— візьміть з десяток відер тут у мешканців,— він махнув шкіряною нагайкою.— І гасіть, поки горить.
— А вода? — обережно, боячись розгнівати начальника, щулячись від страху, спитав Севастянов.
— На Садовій є колонка, метрів за сто звідси. Беріть там...
Соліковський помітив товсту, громіздку постать Стаценка, який повільно виповзав із-за рогу будинку, і не докінчив речення. Але Севастянов зрозумів наказ начальника. Через кілька хвилин він уже голосно порядкував над поліцаями, вишиковуючи їх у ланцюжок. Загриміли порожні відра, і конвейєр запрацював.
Соліковський помітив у ході і тоні Стаценка, коли він розмовляв з директором біржі праці, спокій, що було зовсім невластиво йому в подібні хвилини.
«Щось ти рано заспокоївся, пане свиняче рило. Пропала твоя голова! За те, що згоріли списки, документи, тебе по голівці не погладять!»
Стаценко теж помітив Соліковського і повагом попрямував до нього. Директор біржі праці нерішуче зупинився і відійшов убік, очевидно не бажаючи бути присутнім при розмові двох «господарів міста».
— Щось ви рано заспокоїлись, пане голово!— почав злсрадно Соліковський.— Може. вам пощастило врятувати документи або хоч списки?
— Ні, ні того, ні другого. Мені, звичайно, неприємно, що так сталося, але водночас я співчуваю вам, пане начальнику поліції.
Соліковському здалося, що звужені масляні очиці його співрозмовника самовдоволено примружились.
— Ви співчуваєте мені, коли за біржу доведеться відповідати вам? — усміхнувся Соліковський.
— Мені? Навряд. Охорона біржі, як і спокій у місті, доручені вам, пане начальнику поліції,— ущипливо підкреслив Стаценко, витираючи спітнілого лоба й потилицю.
— Біржа загорілася зсередини,-- намагаючись триматися спокійно, але передчуваючи щось недобре, сказав Соліковський, нервово плескаючи себе нагаєм по халявах.
— Та її підпалили з того боку будинку, з горища. І це на совісті тих, хто її охороняв, або, точніше, повинен був охороняти. її підпалили партизани.
Соліковський здригнувся, і це помітив проникливий погляд голови міста, хоч сам він промовив слово «партизани», озираючись на всі боки.
Начальник поліції зрозумів, що Стаценко щось навмисне не доказує.
— З того боку будинку стояла драбина, якраз під віконечком на горище.— Стаценко сказав саме «віконечко», розуміючи, що це ще більше вразить небезпечного, хитрого, але зараз зовсім безсилого перед ним ворога.
Соліковський квапливо обійшов біржовий будинок, не звертаючи уваги на палаючі головешки, на грязь і кіптяву. Стаценко ледве встигав за ним.
— Ось вони, слідочки драбини, яка була поставлена отак,— і міський голова прокреслив дві вертикальні лінії уздовж кам'яної стіни.
Соліковський з люттю вдарив носком чобота по обвуглених щаблях драбини.
— Так, так...— скрушно похитав головою Стаценко.— Але тепер пізно: її бачили пожежники, директор біржі, ваші поліцаї і я. Я теж бачив,—додав він, бажаючи показати Соліковському, що в разі потреби він зможе все це засвідчити коменданту або начальнику гестапо.
Починало світати. З'явились перші ознаки ранкової зорі. Юрба довкола біржі безперервно зростала. Люди все щільніше оточували пожарище.
— Згоріла, проклята!
— І списки згоріли?
— Все згоріло, біржа з усіма потрухами по вітру полетіла! — чути було в юрбі.
— Що ж тепер буде? — нерішуче спитала літня жінка, звертаючись чи то до своєї сусідки — сивої бабусі в поношеному пальті, чи до всіх навколо.
— А те й буде,— відповів чоловік років п'ятдесяти, повагом запалюючи від трута люльку,— що тепер вони не зможуть зібрати й вивезти силоміць людей. А добровільно дурнів не знайдеш.
«Добре сказав чоловік! Про це треба буде сьогодні ж написати в листівках і попередити населення,— подумав Туркенич, який мовчки стояв тут і дивився на догоряючий будинок.— Він сам додумався, а іншим підказати не завадить».
— А від чого вона загорілась? А чому її відразу не погасили? — чути було довкола запитання.
— А чого, а чому...— пробурчав той самий чоловік, розкурюючи люльку,— напевне, не сама загорілась: хтось піклується про наших людей, хоче врятувати від німецького рабства.
— А ти помовч...— осадив його худий чоловік, що стояв поруч.
— А чого мені мовчати? Адже я тут ні до чого. Горить — і хай собі горить на здоров'я.
Бабуся в поношеному пальті нахилилась до самого вуха цікавої сусідки і щось зашепотіла. Та ствердно похитала головою і сказала:
— Звичайно, тепер вони не зможуть знайти вашу внучку. Заспокойтеся, Маріє Василівно.
— Дай-то бог цьому чоловікові найбільшого щастя, сохрани й помилуй.— Бабуся довго хрестилась, примовляючи щось до себе.
Туркенич мовчки слухав ці балачки. Разом з людьми він радів з їхнього щастя, але стояв так само безмовно, дивлячись на метушню і гомін поліцаїв, які гасили пожежу. Він помітив, як обережно пробиралися крізь натовп Володя Загоруйко і Вася Пиріжок, але не зупинив їх.
Раптом Туркенич побачив за кілька кроків Земнухова. Той стояв, заклавши руки за спину, і спокійно дивився на біржу. Обережно, обходячи людей у сквері, Туркенич підійшов ззаду до Земнухова і легенько потягнув його за рукав.
Земнухов здригнувся від несподіванки, але, побачивши Ваню, радісно посміхнувся. Вони мовчки потиснули руки, вітаючи один одного з удачею.
— Здається, нічого не лишилось,— сказав Земнухов.
— Якщо не брати до уваги безмовних стін.
— Так, але вони німцям погані помічники. Що тепер наші «панове» робитимуть без документів?
- Облави.
— Не допоможе: на все місто облави наосліп не влаштуєш.
— Дай боже, як сказала б одна симпатична бабуся,— посміхнувся Туркенич.
— Яка бабуся?
— А он стоїть,— і Ваня кивнув головою на двох жінок, які стояли збоку, і розповів другові про все, що чув.
— Дивись, нашим друзям не терпиться! Осторонь промайнули постаті Радика Юркіна і Степана Сафонова.
— Я бачив багатьох хлопців: тут і Левашови, і Лопухов, і навіть первомайці. Чи не краще було б їх відіслати по домівках?
— Добре було б, якби вони сюди взагалі не приходили. Ну що вдієш, коли вже прийшли, то не проженеш! Народу — поглянь, скільки, не страшно, хай поснують серед людей. А потім краще взнаємо, що люди говорять. Це навіть на краще, що ми тут: почуємо багато цікавого,— відповів Туркенич.
— Гаразд, ходімо звідси. Давай заглянемо на Садову, побачимо, як гасять поліцаї відрами пожежу.
І вони пішли, пробираючись навпомацки крізь чагарник і обходячи людей, які стояли уздовж паркана.
Коли Туркенич і Земнухов одійшли від палаючого будинку і пробирались до Садової, вони побачили величезний натовп. Усі з затаєною ненавистю дивилися на довгий ланцюжок поліцаїв і пожежників, які намага-лись остаточно збити полум'я.
Стало зовсім видно. Легенький вітерець затих. Натовп не був нерухомий і безмовний, як здавалось на перший погляд. Люди потихеньку перемовлялись, ділилися своїми думками.
— Тепер дурнів мало знайдеться піти на біржу реєструватись: не сьогодні—завтра наші прийдуть!
Хлопці сповільнили ходу, але розмова обірвалась. Чоловік подивився на хлопців, ніби даючи зрозуміти, що він говорить зовсім не для них і вони можуть іти швидше. Друзі пройшли мимо, задоволені тим, що ці слова зовсім незнайомого чоловіка виражали думки не тільки його одного, а більшості присутніх.
Туркенич, який ішов попереду, зненацька зупинився. На його завжди спокійному обличчі промайнула легенька тінь тривоги. Він напружено вдивлявся в живий ланцюжок людей, які передавали один одному відра з водою.
Земнухов замалим не наштовхнувся на нього:
— Ти чого?
Земнухов перевів погляд на той бік вулиці, куди дивився Туркенич, і сам на мить завмер.
— Що ти скажеш? — спокійно запитав Туркенич.
— Поки що нічого не можу сказати,— Земнухов чомусь сумнівався в тому, що побачив за двадцять метрів од себе. Але дзвінкий, веселий голос, що долинув з того боку вулиці, остаточно розвіяв його сумніви.
— Давай, давай! Хлопці, швидше, ще небагато лишилось. Ще разочок, ще раз!..
Земнухов і Туркенич упізнали голос Сергія Тюленіна. Він стояв у ланцюжку людей і разом з поліцаями передавав відра з рук у руки.
— Подивись, адже поруч з ним стоять Лук'янченко, Дадишев, Остапенко...
— Що вони роблять? — знизав плечима Земнухов.
— Гасять згорілу біржу,—всміхнувся Туркенич,— але до чого цей маскарад?
Сергій вийшов з ряду і, розмахуючи руками, дзвінко закричав:
— Хутчіше, хлопці, хутчіше!.. Поснули, чи що?
Його слова стосувались, очевидно, тільки до своїх хлопців, але ожив увесь ланцюг. Відра швидше заходили з рук у руки від водопровідної колонки до догоряючої біржі.
Метушливий Севастянов схвально поплескав його по плечу:
— Молодець, хлопче, молодець! Сергій закричав ще голосніше:
— Давай, давай! Ворушіться, панове, ворушіться!
Земнухов і Туркенич знову перезирнулись, посміхаючись.
— Гаразд, уже нічого гасити,— пробасив Севастянов.— Кінчайте!
Ланцюжок розпався. Сергій побіг до біржі ближче, ніби щоб переконатися в правильності слів старшого поліцая. За ним попрямували його юні помічники. Тюленін вліз усередину будинку, щось поковиряв там на землі залізним прутом і виліз назад, збурюючи попіл. Вимазане в сажу обличчя його сяяло.
— Ну, спасибі, хлопці, за допомогу,— простягнув Севастянов руку Сергієві.
Тюленін нерішуче подав йому свою вимазану, брудну, мокру руку, рукавом другої витираючи піт з лоба і водночас розмазуючи сажу на щоці. Вихрястий чуб, вибившись з-під шапки, неслухняно спадав на гладеньке чоло, а досить жваві очі його іскрились.
Севастянов сприйняв це як почуття радості за його похвалу і подяку.
— Що ви, пане начальнику,— збентежено знизав плечима Сергій і звернувся до своїх помічників: — Ось що, хлопці, ми своє діло зробили... і, як сказав пан начальник, непогано. А тепер — марш додому!
Тим часом Севастянов, доповідаючи Соліковському про виконаний наказ, не забув згадати і про бідового хлопчака, який з своїми друзями допомагав гасити пожежу.
— Хто вони? — спитав Соліковський.— Видати їм усім денний пайок.
— Дозвольте, я виясню, пане начальнику. Але Соліковський повернувся і пішов до саней, запряжених парою баских коней.
Севастянов марно старався знайти ватажка хлопців. Нікого з них ніде не було. Вони наче випарувались, і жоден з поліцаїв не міг сказати, куди вони зникли.
— Чортенята! — сплюнув Севастянов.
А Сергій зібрав у сквері, недалеко від біржі, всіх своїх друзів.
— Ну ось, поки що все обійшлось якнайкраще, а тому треба швидше розбігатися по домівках. І не попадатися на очі поліцаям, особливо Севастянову.
Хлопці були збуджені, навперебій розповідали один одному про те, що кожен з них і сам добре бачив.
Туркенич і Земнухов теж одійшли вбік.
— Тепер можна йти спокійно досипати.
— Точніше поспати, — поправив Земнухов.
— Хто як, а я звечора трохи поспав.
Вони направились у сквер, але їх зацікавила велика група людей. Усі вони товпились біля виходу з скверу і, повернувшись спиною до безмовної біржі, показували кудись в інший бік.
— Що там ще трапилось? — здивувався Земнухов.— Ходімо побачимо.
Туркенич мовчки пішов за ним. Хлопці пробрались уперед і здивувалися з того, що люди дивляться кудись угору. Дехто сміявся, а старі хрестилися.
Побіжний погляд на приміщення колишнього клубу інженерно-технічних працівників, зайняте під церкву, пояснив хлопцям усе. Поки горіла біржа, ніхто не помічав, що на хрест дерев'яного купола, надбудованого на покрівлю, було повішено червоний прапор.
— Я думаю, що це діло одних рук,— сказав Земнухов.
— Але коли він устиг це зробити? — здивувався Туркенич.
— Ти не дивуйся. Я не можу поручитись, що він і зараз спокійно сидить вдома, а не пішов ще кудись.
- Давай послухаємо, що говорять про це,— порадив Туркенич.
Вони змішалися з натовпом. Якийсь чоловік реготав, узявшись у боки, і, хвацько задерши голову вгору, повторяв:
— Ну й молодці! Ну й здорово! Оце так потішили!
— Чого витріщився, окаянний! — люто накинувся на нього дід, який мовчки хрестився і чимось нагадував Земнухову Тараса Бульбу.— Знайшов з чого сміятися, сопляк!
Земнухов і Туркенич переглянулись і пішли, намагаючись швидше вибратись із юрби.
