Ніхто не міг сказати, як складеться життя за німців. Лютиков і Шульга заздалегідь умовились об тім, як во­ни будуть знаходити один одного: за певним знаком через третю особу, хазяїна головної явочної квартири в Красно-доні.

Вони вийшли нарізно й пішли кожен своєю дорогою. Чи могли вони гадати, що вже ніколи не побачать один одного?

Пилип Петрович зробив так, як говорив Іванові Фе­доровичу: він щез.

Шульзі треба було б зараз скромненько сховатись на одній з квартир, указаних йому,— найкраще на квартирі Івана Гнатенка, або Кіндратовича, як його запросто зва­ли, старого партизана, його товариша. Але Шульга не ба­чив Кіндратовича дванадцять років і відчув, що йому дуже й дуже не хочеться саме зараз іти до Івана Гнатенка.

Хоч як спокійно він тримався, душа його боліла й стра­ждала. Йому потрібна була зараз людина дуже близька. І Матвій Костьович став згадувати, хто ж є в Краснодоні з тих, з ким він особливо був близький під час того під­пілля, 1918—1919 років.

І тут Матвій Костьович згадав сестру старого свого товариша Леоніда Рибалова, Лізу, і на великому обличчі його з цяточками вугілля, що в'їлися на все життя, висту­пила дитяча усмішка. Він згадав Лізу Рибалову, якою во­на була в ті роки, струнка, світловолоса, безстрашна, з рвучкими рухами й голосом, бистроока, згадав, як вона носила йому та Леонідові їжу на Сіняки і як вона сміялась, блискаючи білими зубами, коли Шульга все жартував, що жаль, мовляв, у мене жінка, а то б я до тебе посватався. І вона ж добре знала дружину його!

Років десять-дванадцять тому він якось зустрів її на ву­лиці, а один раз, здається, на якихось жіночих зборах. Пригадується, вона була вже замужем. Так, вона зразу ж після громадянської війни вийшла за якогось Осьмухіна. Цей Осьмухін служив потім у тресті. Він же сам, Матвій Шульга, був у житловій комісії, коли їм давали квартиру в стандартнім будинку, десь на тій вулиці, що йде до шахти № 5.

Він усе згадував Лізу такою, якою знав її в дні юності, і на нього з такою силою хлинули спогади молодих днів, що він знову себе відчув молодим. І все, що чекало його тепер, раптом теж уявилось йому немовби осяяне світлом його молодості. «Ліза не могла змінитись,— думав він,— чоловік її, Осьмухін, теж наче був своєю людиною... А, будь-що, забери його чорт, зайду до Лізи Рибалової! Мо­же, вони не виїхали, може, сама доля веде мене до них.

«А може,  вона  вже  одна живе?» — в  бентезі   думав  він, спускаючись до переїзду.

За десять років, що він тут не був, увесь цей район забудувався кам'яними будинками, і тепер уже годі було розпізнати, в якому з них можуть жити Осьмухіни. Довго ходив він по притихлих вулицях, серед будинків з зачи­неними віконницями, не зважуючись зайти й спитати. На­решті він збагнув, що треба орієнтуватися за копром шах­ти № 5, який видно було далеко в степу, і коли він пішов вулицею, що дивилась просто на копер, він зразу знайшов будиночок Осьмухіних.

Вікна з квітами на підвіконні були відчинені,— йому вчулись молоді голоси в кімнатах, і серце його забилось, як замолоду, коли він постукав у двері. Мабуть, його не чути було; він постукав ще раз. До дверей хтось підійшов у м'якому взутті.

Перед ним стояла Ліза Рибалова, Лизавета Олексіївна, в домашніх туфлях, з обличчям водночас і злим, і сповне­ним гіркоти, з опухлими, червоними від сліз очима, «Ого, як пошарпало її життя»,— миттю подумав Шульга.

Але все-таки він зразу впізнав її. У неї й замолоду бу­вав цей різкий вираз чи то роздратовання, чи то злості, але Матвій Костьович знав, яка вона була добра насправ­ді. Вона, як і колись, була струнка, і в світлім її волоссі не було сивини, але подовжні зморшки, зморшки тяжких переживань та праці пролягли по її обличчю. І зодягнена вона була якось неохайно,— раніше вона ніколи не дозво­ляла собі цього.

Вона неприязно й пильно дивилась на незнайому лю­дину, що стояла на ґанку її дому. І раптом вираз подиву й немов далекої радості, яка виникла десь за сльозами, що стояли в очах, з'явився в обличчі її.

—  Матвію Костянтиновичу... Товаришу Шульга! — сказа­ла вона, і рука її, що тримала клямку дверей, безпомічно впала.— Яким вас вітром занесло? В такий час!

—   Пробач, Лізо, чи Лизавето Олексіївно, не знаю, (як накажеш звати... їду ось на схід, евакуююся, забіг прові­дати...

—   Тож-бо, що на схід,— усі, всі на схід! А ми? А діти наші? — раптом зразу збуджено заговорила вона, нерво­вими рухами хутко поправляючи волосся, дивлячись на нього чи то злими, чи то дуже змученими очима.— Ви от їдете на схід, товаришу Шульга, а син мій лежить після операції, а ви от їдете на схід! — повторювала вона, немовби саме Матвія Костьовича не раз вона попереджала, що так може бути, і от саме так і сталось, і він був винен у цьому.

—   Пробачте, не гнівайтеся,— сказав Матвій Костьович дуже спокійно й примирливо, хоч у душі його несподіва­ним сумом відгукнулась якась тоненька-тоненька струна. «Ось ти яка, виходить, Лізо Рибалова,— відгукнулась ця струна,— от як ти зустріла мене, люба моя Лізо!»

Але він багато чого бачив у своїм житті й володів собою.

—   Скажіть до пуття, що таке у вас приключилось? Він теж перейшов на «ви».

—   Та вже й ви пробачте,— сказала вона все в тій же різкій манері. Тінь давнішнього доброго ставлення знову з'явилась в обличчі її.— Заходьте... Тільки в нас таке діє­ться! — Вона махнула рукою, і на її червоних припухлих очах знов блиснули сльози.

Вона відступила, запрошуючи його пройти. Він слідом за нею пройшов до напівтемного передпокою. І зразу в одчинені двері, в залитій сонцем кімнаті праворуч, поба­чив трьох або чотирьох парубків та дівчину, що стояли бі­ля ліжка, на якому напівлежав на подушці, вкритий вище пояса простиралом, підліток-юнак із колись дуже засмаг­лим, а тепер побілілим обличчям, з темними очима, в білій майці з відкладним коміром.

—   Це до сина прощатись прийшли. Ви сюди про­йдіть,— Лизавета Олексіївна показала йому в кімнату нав­проти. Кімната була з тіньового боку будинку, в ній було темнувато й прохолодно.

—   То драстуйте ж, по-перше,— сказав Матвій Костьо­вич, скидаючи кепку й відкриваючи велику, стрижену під машинку голову, і простяг руку.— Не знаю, як уже вас і називати: Ліза чи Лизавета Олексіївна?

—   Звіть, як вам зручніше. За важністю не женусь і ве­личання не вимагаю, а тільки яка вже я Ліза? Була Ліза, а тепер...— Вона рвучко махнула рукою, й змучено, та ви­нувато, і водночас якось дуже по-жіночому поглянула на Матвія Костьовича підпухлими світлими очима.

—   Для мене ти завжди будеш Ліза, бо я вже й сам старий,— посміхнувся Шульга, сідаючи на стілець.

Вона сіла проти нього.

—   А коли я вже старий, пробач, почну просто з заува­ження тобі,— все з тою ж усмішкою, але дуже серйозно провадив далі Шульга.— На те, що я їду на схід та й ін­ші наші люди їдуть на схід, на те ти ремствувати не повинна. Строку нам німець проклятий не відпустив. Колись ти ніби була своя жінка, значить, можу тобі сказати, що він, той німець проклятий, вийшов нам у глибокий тил...

—   А нам од цього хіба легше? — тоскно сказала во­на.— Ви ж їдете, а ми лишаємось...

—   Хто ж у цьому винен? — сказав він, похмурнівши.— Родини, такі, як ваша,— сказав він, згадавши свою сім'ю,— ми з початку війни й досі вивозили на схід, і допомогу давали, і транспорт. Мало сказати родини — ми тисячі, десятки тисяч робочих людей вивезли на Урал, до Сибіру. Чого ж ви в свій час не їхали? — спитав Матвій Костьович з гірким почуттям, що все більше охоплювало його.

Вона мовчала, і в тому, як вона сиділа, нерухомо, пря­мо, наче прислухаючись до того, що діялося в другій кім­наті, через передпокій, відчувалося, що вона погано слухає його. І сам він мимохіть став прислухатись до того, що діється в тій кімнаті.

Звідти лише зрідка доходили тихі звуки голосів, і не можна було зрозуміти, що там робиться.

Ваня Земнухов, при всій його наполегливості й холод­нокровності, які в товаришів його ввійшли навіть у при­казку, так і не знайшов підводи чи місця в машині для Володі Осьмухіна й повернувся додому, де він застав зму­ченого чеканням Жору Арутюнянца. Батько теж був уже вдома,  і  з  цього  Ваня зрозумів, що  Ковальови виїхали.

Жора Арутюнянц був дуже витягнений у довжину, але все-таки на півголови нижчий від Земнухова, дуже чорний від природи та ще й сильно засмаглий сімнадцятилітній юнак, з красивими, в загнутих віях, вірменськими чорними очима й повними губами. Він скидався на негра.

Невважаючи на різницю в роках, вони здружилисА за ці кілька днів: обидва вони були пристрасні книголюби.

Ваню Земнухова навіть називали в школі професором. У нього був тільки один парадний, сірий у коричневу смужку костюм, що його він надягав в урочистих випадках життя і який, як усе, що носив Ваня, був йому вже закороткий. Та коли він піддівав білу з відкладним комірцем сорочку, зав'язував коричневий галстук, надягав свої в чор­ній роговій оправі окуляри й з'являвся в коридорі школи з кишенями, повними газет, та з книгою, яку ніс у зігнутій руці, задумливо поляскуючи себе нею по плечу, йшов по : коридору перевальцем, незмінно спокійний, мовчазний, з цим прихованим натхненням, що таким рівним та ясним світлом горіло в душі його, кидаючи на бліде обличчя якийсь дальній відблиск,— усі товариші, а особливо учні молодших класів, його вихованці-піонери, з мимовільною пошаною давали йому дорогу, наче він і справді був про­фесором.

А Жора Арутюнянц навіть мав спеціально розлінова-ний зошит, куди він записував прізвище автора, назву кожної прочитаної книги й коротку її оцінку. Наприклад:

«М. Островський. Як гартувалася сталь. Здорово!

О. Блок. Вірші про прекрасну даму. Багато туманних слів.

Байрон. Чайльд-Гарольд. Незрозуміло, чому цей твір так хвилював уми, якщо його так нудно читати.

В. Маяковський. Добре! (Немає ніякої оцінки).

О. Толстой. Петро Перший. Здорово! Показано, що Петро був прогресивна людина».

І багато чого іншого можна було прочитати в цім розлінованім зошиті. Жора Арутюнянц взагалі був акурат­ний, охайний, наполегливий у переконаннях і в усьому любив порядок та дисципліну.

Всі ці дні й ночі, дбаючи про евакуацію шкіл, клубів, дитячих будинків, вони, ні на хвилину не замовкаючи, з запалом говорили про другий фронт, про вірш «Жди мене», про Північний морський шлях, про кінокартину «Велике життя», про роботи академіка Лисенка, про хиби піонер-руху, про дивну поведінку уряду Сікорського в Лондоні, про поета Щипачова, про радіодиктора Левітана, про Руз­вельта й Черчілля і розійшлись тільки в одному питанні; Жора Арутюнянц вважав, що набагато корисніше читати газети і книги, ніж ганяти по парку за дівчатами, а Ваня Земнухов сказав, що він особисто все-таки ганяв би, як­би не був такий короткозорий.

Поки Ваня прощався з матір'ю, яка плакала, з старшою сестрою та з батьком, що сердито сопів, крякав і намагав­ся не дивитись на сина, а в останню хвилину, одначе, пе­рехрестив його й раптом припав до його лоба сухими гу­бами,— Жора переконував Ваню, що коли він не роздо­був підводи, то й не слід уже заходити до Осьмухіних. Але Ваня сказав, що він дав слово Толі Орлову і треба зайти й пояснити все.

Вони завдали на плечі речові мішки, Ваня глянув во­станнє на свій улюблений куток біля ліжка, де в головах висів літографований портрет Пушкіна роботи художника Карпова, виданий українським видавництвом у Харкові, і стояла етажерка з книгами, серед яких на чільнім місці була збірка творів Пушкіна та маленькі томики поетів пушкінської пори, видані «Советским писателем» в Ленінграді,— Ваня глянув на все це, перебільшено різким рухом насунув на очі кепку, і вони пішли до Володі Осьмухіна.

Володя, в білій майці, вкритий до пояса простиралом, напівлежав на постелі. Біля нього лежала розкрита кни­га, яку він, мабуть, іще сьогодні вранці читав,— «Релей­ний захист».

В кутку біля вікна, за ліжком, сяк-так звалені були, щоб не заважали прибирати кімнату, всілякі інструменти, мот­ки дроту, саморобний кіноапарат, частини радіоприйма­ча,— Володя Осьмухін захоплювався винахідництвом і мріяв бути інженером-авіаконструктором.

Толя Орлов, прозваний «Грім гримить», найкращий друг Володі й круглий сирота, сидів на табуретці біля ліж­ка. «Грім гримить» його прозвали за те, що він завжди, і взимку і влітку, застуджувався й глухо кашляв, як у бодню. Він сидів, зсутулившись і широко розставивши великі ко­ліна. Всі його суглоби і зчленування в ліктях, кистях, ко­лінах, ступні та голінки були неприродно розвинені, мас­лакуваті. Густий сірий вихрястий чуб стирчав у всі боки на великій голові його. Вираз очей у нього був сумний.

—   Ходити, значить, ніяк не можеш?— питав Земнухов Володю.

—   Куди ж ходити, лікар сказав — шов розійдеться, кишки виваляться! — похмуро сказав Володя.

Він був похмурий не тільки тому, що мусив залиши­тись, а й тому, що через нього залишались мати й сестра.

—   Ану, покажи шов,— сказав розпорядливий Жора Арутюнянц.

—   Що ви, він же в нього забинтований,— злякалася сестра Володі, Люся, яка стояла в ногах у нього, зіпер­шись на спинку ліжка.

—   Не турбуйтесь, усе буде в абсолютному порядку,— з чемною усмішкою й приємним вірменським акцентом, що надавав його словам особливої значимості, сказав Жо­ра.— Я сам пройшов усю школу першої допомоги і чудово розбинтую й забинтую...

—   Це негігієнічно! — протестувала Люся.

—   Найновіша військова медицина, якій доводиться працювати в нестерпних польових умовах, довела, що це забобони,— безапеляційно сказав Жора.

—   Це ви про щось інше вичитали,— сказала Люся гор­довито. Але за мить вона вже з деякою цікавістю подиви­лась на цього чорного негритянського хлопчика.

—   Кинь ти, Люсько! Ну, я ще розумію — мама, вона людина нервова, а ти чого втручаєшся не в свої справи!

- Іди, йди! — сердито говорив сестрі Володя і, відкинувши простирало, відкрив свої такі засмаглі й мускулясті худі ноги, що ніяка хвороба та лежання в лікарні не могли зни­щити цей загар і ці розвинені м'язи.

Люся одвернулась.

Толя Орлов і Ваня підтримували Володю, а Жора трохи спустив його сині труси й розбинтував його. Шов гноївся і був у дуже поганому стані, і Володя, роблячи зусилля, щоб не морщитись від болю, дуже зблід.

—   Погане діло. Так? — сказав Жора, зморщившись.

—   Діла не важнець,— погодився Ваня.

Вони мовчки і намагаючись не дивитись на Володю, вузькі коричневі очі якого завжди світилися завзяттям і хитринкою, а тепер сумно й запобігливо ловили погляди товаришів, знов забинтували його.

Тепер перед ними було найтрудніше: вони повинні були покинути товариша, знаючи про те, що йому за­грожує.

—   Де ж чоловік твій, Лізо? — тим часом питав Матвій Костьович, щоб перевести розмову.

—   Вмер,— твердо сказала Лизавета Олексіївна.— Ми­нулого року, саме перед війною вмер. Він усе хворів і вмер,— кілька разів повторила вона із злостивим, як зда­лося Шульзі, докором.— Ах, Матвію Костянтиновичу! — сказала вона з мукою в голосі.— Ви тепер теж — із людей влади, і, може, всього не бачите, а коли б ви знали, як тяж­ко нам зараз! Адже ж ви влада наша, для простих людей, я ж пам'ятаю, з яких ви людей,— таких самих, як і ми. Я пам'ятаю, як мій брат і ви боролися за наше життя, і мені вас винуватити нема в чім, я знаю, не можна вам лишатись на погибель. Та вже ж ви не бачите, що разом з вами, все покидавши, тікають і такі, хто меблі з собою везе, цілі машини барахла, й нема їм ніякого діла до нас, простих людей, але ж ми, маленькі люди, все це зробили своїми руками? Ах, Матвію Костянтиновичу! І невже ж ви не бачите, що цій сволоті речі, пробачте мені, дорожчі, ніж ми, прості люди?— вигукнула вона викривленими од муки губами.— А потім ви дивуєтесь, що інші люди ремст­вують на вас. Досить один раз у житті пережити таке — в усьому зневіришся!

Згодом Шульга із болісним хвилюванням та скорботою вгадував не раз цей момент їхньої розмови. Найнепоправ-ніше було те, що він у глибині душі розумів, які почуття володіли цією жінкою, і в душі його, широкій та силь­ній, були справжні слова для неї. Але в ту мить, коли вона говорила з мукою, що проривалася в ній, і, як йому здава­лося, ііз алоібою, її слова і весь її образ так суперечили уяві про ту Лізу, яку він знав у дні молодості, так вразили його невідповідністю до того, чого він чекав! І образливим зда­лося йому, що він і сам лишався тут, і вся його родина вже була в руках німців і, можливо, вже загинула, а вона, ця жінка, говорила тільки про себе, навіть не спитала його про сім'ю, про дружину, з якою приятелювала замолоду. І з губ Шульги зненацька теж зірвалися слова, що він за ними потім жалкував.

—   Далеко ви заїхали, Лизавето Олексіївно, в думках своїх,— сказав він холодно,— далеко! Воно зручно, звісна річ, зневіритися в своїй владі, коли німецька влада на по­розі. Чуєте? — сказав він грізно, піднісши руку з корот­ким, волохатим пальцем, і відгомін далекої артилерійської стрілянини наче вдерся до кімнати.— А чи думали ви, скільки гине там найкращого цвіту народу нашого, тих, що з простих людей піднеслись до влади, як ви кажете, а я скажу — піднеслись до свідомості, що вони цвіт народу, комуністи! І коли ви зневірилися в тих людях, зневірилися в таку годину, коли нас німець топче, мені з того прикро. Прикро й жалко вас, жалко,— грізно повто­рив він, і губи його затремтіли, як у дитини.

—   Та ви що це?.. Що це?.. Ви... ви хочете обвинувати­ти мене, що я німців жду? — задихнувшись і ще більше розпалюючись від того, що він її так зрозумів, різко закри­чала Лизавета Олексіївна.— Ах, ви... А син мій?.. Я мати!.. А ви...

—   А хіба ви забули, Лизавето Олексіївно, коли ми з вами були прості робочі люди, як ви кажете, і вставала нам небезпека від німців, від білих, хіба ми спершу про себе думали? — не слухаючи її, говорив Матвій Костьович з гірким почуттям.— Ні, ми передусім не про себе думали, а про кращих людей — вожаків, ось про кого ми думали! Згадайте-но брата вашого! От як завжди думали й робили ми, робочі люди! Сховати, вберегти вожаків наших, кра­щих людей, цвіт наш, а самим стати грудьми,— ось як завжди думав і думає робочий чоловік, і думати інакше вважає для себе за ганьбу! Невже ж ви так змінилися з тої пори, Лизавето Олексіївно?

—   Заждіть! — раптом сказала вона і вся випросталась, прислухаючись до того, що робилося в другій кімнаті за передпокоєм.

Шульга теж прислухався.

В тій кімнаті настала тиша, і ця тиша підказала матері, що там щось діється. Вона, вмить забувши про Матвія Костьовича, рвучко вискочила в двері й пройшла до сина. Матвій Костьович, незадоволений собою, похмуро жмака­ючи у великих, порослих темним волоссям руках кепку, вийшов до передпокою.

Син Лизавети Олексіївни, напівлежачи на постелі, про­щався з товаришами, довго, мовчки потискуючи їм руки, схвильовано й нервово посмикуючи шиєю і темною, об­стриженою під машинку, вже трохи оброслою головою. Хоч як це дивно було в його становищі, на обличчі в ньо­го був вираз радісного піднесення, темні вузькі очі його блищали. Один з його товаришів, кудлатий, незграбний, маслакуватий, стояв у нього в головах і, одвернувшись так, що обличчя його видніло тільки в профіль, з виразом просвітління, великими очима дивився в сонячне відчине­не вікно.

А дівчина, як і доти, стояла у хворого в ногах і усмі­халась. І в Матвія Костьовича раптом боляче стислося серце, коли в цій дівчині він упізнав колишню Лізу Ри­балову. Так, це була Ліза, якою він і знав понад двадцять літ тому, тільки більше пом'якшена, ніж та робітниця Ліза з величезними руками і рвучкими жестами, яку він знав і любив.

«Так, треба йти»,— з сумом подумав він, жмакаючи в руках кепку, й незграбно переступив по скрипучих дош­ках підлоги.

—   Ідете? — голосно спитала Лизавета Олексіївна, рво­нувшись до нього.

—   Як кажуть, нічого не вдієш, пора вже їхати. Не гні­вайтесь.— І він надів кепку.

—   Уже? — повторила вона. Чи то гірке почуття, чи то жаль прозвучав у цьому її запитанні-вигуку, а може, йому так здалося.— Не гнівайтесь і ви... Дай же вам боже, коли він є, щасливо добратись, не забувайте нас, пам'ятайте про нас,— говорила вона, безпорадно опустивши руки. І щось таке добре, материнське звучало в її голосі, що йому до горла раптом підкотився клубок.

—   Прощайте,— похмуро сказав Матвій Костьович і ви­йшов на вулицю.

Ах, даремно, даремно пішов ти, товаришу Шульга! Даремно ти залишив Лизавету Олексіївну і цю дівчину, Що так скидалась на колишню Лізу Рибалову, даремно ти не вдумався, не збагнув почуттям те, що сталось при твоїх очах між цими юнаками, навіть не поцікавився тим, хто вони, ці юнаки!

Якби Матвій Костьович не вчинив так, може, все йо­го життя склалося б інакше. Але він тоді не тільки не міг розуміти цього, він був навіть чимось скривджений та об­ражений. І йому нічого не лишалось, як іти в дальній район, який в давнину звався Голуб'ятниками, розшуку­вати будиночок свого товариша по старому партизанству, Івана Гнатенка, чи просто Кіндратовича, в якого він не був дванадцять літ. Чи міг він думати, що в цей момент він ступав перший крок по тому шляху, котрий привів його до загибелі?

А ось що сталося в останню хвилину перед тим, як він услід за Лизаветою Олексіївною вийшов до передпокою,— ось що сталося в кімнаті, де лежав син Лизавети Олек­сіївни.

Там панувала тяжка мовчанка. І тоді підвівся з табу­рета Толя Орлов, той самий Толя Орлов, якого прозвали «Грім гримить»,— він підвівся з табурета й сказав, що ко­ли вже його найкращий друг Володя не може виїхати, то він, Толя Орлов, лишиться з ним.

У першу мить усі розгубились. Потім у Володі навер­нулися сльози, і він став цілувати Толю Орлова, і всіх охопило радісне збудження. Люся, та кинулась «Громові гримить» на шию, стала цілувати його в щоки, в очі, в ніс,— він не знав хвилини, щасливішої за цю. Потім Лю­ся сердито подивилась на Жору Арутюнянца. їй дуже хо­тілося, щоб цей акуратний юнак-негр теж залишився.

—   От здорово! Оце товариші! Оце молодець, Толю! — задоволеним глухуватим баском говорив Ваня Земнухов.— Я пишаюсь тобою...— раптом сказав він.— Я і ось Жора Арутюнянц, ми пишаємось тобою,— поправився він.

І він потис Толі руку.

—   Та хіба ми будемо просто так жити? — з блискучи­ми очима говорив Володя.— Ми будемо боротись, правда, Толю? І не може бути, щоб тут нікого не залишили від райкому партії для підпільної роботи. Ми їх знайдемо! Хіба ми не зможемо бути корисні!