Увечері 30 грудня 1942 року на квартирі Віктора Третьякевича було зібрано розшире­ну нараду штабу. Вона проходила бурхливо. Було вирішено: в новорічний вечір, коли нім­ці відзначатимуть різдвяне свято, висадити в повітря дирекціон. Докладний план розроби­ли Третьякевич, Туркенич і Мошков. На на­раді доповідав Женя Мошков, і лише зрідка Туркенич або Третьякевич додавали невеликі поправки. Успіх плану залежав від сміливих і рішучих дій.

Вибух намічався не під час урочистих збо­рів, які мали відбутись у клубі, а коли поч­неться банкет у приміщенні дирекціону. Ди­рекціон розташувався в приміщенні колиш­ньої школи імені Горького. Тут буде менше невинних людей, їх легше буде вивести.

Запрошення     підпільники    одержали     на Мошкова і Земнухова — як на директора і адміністратора районного клубу дирекціо­ну. З цими і ще двома квитками, які дістала Люба Шевцова, четверо хлопців із первомайської групи прийдуть на банкет і о 12-й годині ночі, коли всі за столом підійма­тимуть бокали, за сигналом Жені Мошкова закидають гранатами зал і в колотнечі вибе­руться з будинку. Біля входу в парк перво-майців чекатимуть ще четверо підпільників з автоматами.  На  випадок   необхідності   вони допоможуть.

Для того щоб відволікти німців і поліцію з міста, група Тюленіна десь о десятій-одинадцятій вечора вчинить напад за містом на німецькі машини.

Було також ухвалено в цей вечір викрас­ти прапор дирекціону. Туркеничу доручалось вивести з будинку дирекціону всіх тих, хто не повинен потерпіти від вибуху.

Для надійнішої конспірації всього заду­маного було прийнято додатковий план, роз­роблений Земнуховим. Вирішили зібрати но­ворічний вечір, запросивши на нього хлопців і дівчат з підпільної міської групи. Вечір бу­де звичайнісіньким: патефон, танці, самоді­яльність кожного з присутніх. На цей вечір для ширми запросять і Жоржа Стаценка — сина міського голови.

Мошков з своєю групою теж прийде на ве­чір, і годині об одинадцятій дівчата попро­сять учасників струнного гуртка щось зігра­ти. Але, мов на гріх, інструментів під рукою не буде. Люба Шевцова пошле хлопців у клуб по гітари й мандоліни. Але ключі від музичної кімнати клубу в Моткова — значить, і йому треба піти з хлопцями. Учотирьох вони з'являться в дирекціоні на початку дванадця­тої. Якщо все пройде благополучно, хлопці, виконавши завдання, повернуться на вечір, а інструменти завчасно принесуть до кого-не-будь на квартиру, ближче до будинку, де ор­ганізовуватиметься вечір молоді.

План Земнухова сподобався всім, і його палко підтримали, тим більше, що кожному хотілося провести новорічний вечір весело й цікаво. Віктор Третьякевич жартома навіть зауважив Земнухову:

—  Знаєш, Ваню, якби німці знали про твої адміністративні здібності, вони б за­пропонували тобі посаду не менше як заступ­ника начальника гестапо.

—  А я б не погодився.

—  Чому?

—  Так безпечніше: ходиш спокійно І зна­єш, що тебе ніхто з-за рогу не стукне.

—  Ай правда, — сказав Тюленін, і його завжди ясні очі спалахнули посмішкою. — Адже вони, «господарі наші», ночей не сплять спокійно,— так і чекають, що граната у вікно влетить або по голові хтось увечері на вули­ці вдарить! — І впевнено додав: — Так їм, чортам собачим, і треба.

Хлопці раділи в душі з майбутнього ве­ликого, цікавого і небезпечного завдання.

Сергій Тюленін радів удвоє більше: по-перше, йому з Анатолієм Лопуховим доруче­но було викрасти прапор дирекціону, а по-друге, група, яку пошлють за місто, склада­тиметься з його хлопців, і він, коли як слід постарається, до десятої-одинадцятої години встигне повернутись до міста, щоб очолити в цей вечір ще одну, не менш цікаву справу.

Сергій хотів попервах спробувати взяти участь і у вибуху приміщення дирекціону, але зрозумів, що і прапор, і вибух поєднати не­можливо, та й, як кажуть, треба міру знати. Тому він особливо не наполягав.

Натягнувши пальто і шапку, Сергій ви­йшов на вулицю. Слідом за ним почали розходитися й Інші. Пішли первомайці, Ко­шовий.

—  Ви всі разом не йдіть,— затримав реш­ту Ваня Земнухов. — Через півгодини ще група піде.

Хлопці, перебуваючи під впливом плану майбутньої операції, сперечались і щось до­водили один одному. Не помітили, як минув час, і раптом на порозі знову стали Сергій Тюленін з Валею Борц.

Віктор Третьякевич здивовано позирнув на збентежене обличчя Сергія, а потім пере­вів погляд на Валерію, яка м'яла в руках вовняну, вишиту красивим візерунком рука­вичку.

—  Що трапилося? — злякано спитав Вік­тор, знову переводячи погляд на Сергія, який уже встиг трохи оговтатись. Обличчя його набуло звичайного задерикуватого вигляду, тільки зіниці швидко бігали, очевидно його щось схвилювало.

—  Ми тут дурня клеїмо, а там подарунки повезуть,— сказав він.

—  Які   подарунки? — не  зрозумів  Віктор. - Які, які! З Німеччини прислали...

Віктор нічого не міг розібрати з цієї квап­ливої розповіді. Він вирішив ще трохи поче­кати, щоб дати можливість ясніше висловити свою думку Сергієві.

— Там, недалеко від міської управи, сто­їть машина, навантажена подарунками,— по­рушила мовчанку Валя.— Ми з Сергієм про­ходили мимо, там нікого немає. Машину ні­хто не охороняє.

—  Там мішки з подарунками. Я один роз в'язував,— перебив її Сергій, помітивши, що Віктор почав розуміти, у чому річ.

— Ви хочете їх забрати? — посміхнув­шись, спитав Віктор.

—  А чому б і ні? Вони наші! Адреса мо­же й не наша, а посилки наші.

—  Як так наші? — здивовано знизав пле­чима Третьякевич.

—  А так! Хліб вивозять наш? Наш! Цукор наш вивезли? Вивезли! А тепер ми їх пода­рунки собі візьмемо. Це не крадіжка, а про­сто ми у грабіжників своє добро заберемо, причому не все, а тільки маленьку ча­стину!

—  Так, але ж ти знаєш, що в місті ні ма­шин, ні німців ми не чіпаємо.

—  Тому ми й прийшли порадитись. А де Ваня Земнухов? Я Туркенича шукав, але не міг знайти. Він бідовий хлопець, одразу по­годився б. Я знаю, що його не довелося б умовляти.

Віктор зрозумів нехитрий натяк, розрахо­ваний на його самолюбство, і злегка посміх­нувся самими куточками губів, але так, що ні Сергій, ні Валя цього не помітили.

Сергій безумовно зробив би це і сам зі своїми друзями, яких він одразу розшукав би у себе на «Шанхаї», але знав, що дисципліна в організації, особливо останнім часом, коли в неї вступив Туркенич, була майже військо­ва і порушення її навіть йому не прости­ли б.

В організації було неписане правило, щоб у межах міста ні машин, ні німців не чіпа­ти, бо за вбитого німця постраждає все на­селення вулиці, де стався напад.

—  Так чого ж ти мовчиш? — не вгамову­вався Сергій.— Давайте вирішувати! Де хлопці? Хто ще тут залишився?

—  Ну й хлопець же ти бойовий, Сергію! Але тільки не гарячкуй, це тобі, брате, не кішку проти шерсті гладити.

—  Ти мені зуби не забалакуй! — майже закричав Тюленін.— Де хлопці? Ще б чоло­вік шість, сім... Вулиця людна, і перехрестя поряд, так що треба патрулі свої поставити на кожному розі.

В кімнату зайшли Туркенич, Земнухов, Мошков і Вася Левашов.

—  А, ви ще тут, -— зрадів Сергій, від­чуваючи, що йому зараз пощастить умови­ти їх.

І хоч Земнухов був дуже обережним у та­ких справах, але все-таки і він не міг встояти перед переконливими доказами Сергія, тим більше, що несподівано план захоплення по­дарунків став підтримувати Віктор Третьяке­вич, переконуючи, що небезпеки й риску май­же немає. Німців убивати не доведеться та й машину підривати теж.

—  Це так, але що там, крім подарун­ків, ще є? Не станемо ж ми рискувати зара­ди них?

Сергій задумався, але його несподівано виручила Валя Борц.

—  А там повинна бути пошта.

—  Чому повинна?

—  Тому що машина поштова. Я бачила на ній німецький напис «поштова».

Сергій з подивом і захопленням позирнув на Валю: «От молодчина! І як це я сам не догадався подивитися на цей напис!..»

—  Ну, це інша річ,— втрутився Вася Левашов,— поштову машину втрачати не можна.

—  Саме з цього і слід було б починати,— зауважив Туркеиич,— а то подарунків захо­тіли.

Одразу ж ухвалили зібрати хлопців, хто жив поблизу, і йти на вулицю, де стоїть ма­шина з подарунками.

Зрадівши, що їх пропозицію прийнято, Сергій з Валею не пішли, а помчали до цієї машини.

—  Куди ви поспішаєте? — здивувався Ва­ся Левашов.

—  На розвідку! Ми вас зустрінемо на ро­зі біля аптеки,— тільки й устиг крикнути Сергій.

Вулиці вже обезлюдніли. Дві невеличкі постаті, наче тіні, сковзнули і зникли у по­двір'ї колишньої аптеки. Навпроти, біля бу­динку міської управи, стояла закрита вантаж­на машина.

—  Ще стоїть.., А я думав, поки ми умовимо хлопців, її вже не буде,— голосним шепо­том кинув Сергій на ходу.

— Де там  їй  подітись,  незабаром  ніч,  а вночі німці бояться їздити по наших дорогах, та ще й на одній машині,— відповіла Валя.

Німці знали, що в самому місті невидимі вороги ще ні разу не чіпали машин.

Страх окупантів перед партизанами по­ступово перетворився на самовпевненість. Мі­сто було для німців фортецею, вони вважали себе тут у безпеці.

Але в пам'яті німців були, проте, свіжі і такі випадки, як пожежа в тресті, в міській лазні, підпал біржі праці, пожежі на складах з зерном, на станції Верхнєдуванна, червоні прапори на спорудах міста 7 листопада. На­решті, листівки — невловимі, страшні листів­ки, що невідомо звідки з'являються і поши­рюються чиєюсь невидимою рукою. І все це відбувалося в місті, так, саме в цьому місті, де німці могли, не рискуючи, залишити свій пістолетна стільці і йти танцювати.

І все-таки окупанти вважали, що всі ці диверсії — справа партизанів, яких потрібно шукати десь за містом, у лісах. Заспокоюючи себе думкою, що великим загоном у місто пробратись непомітно не можна, вони вважа­ли цілком достатнім, коли поліцаї патрулю­вали по вулицях увечері.

Так було і з машиною, навантаженою поштою, різдвяними подарунками.

Довкола було тихо і темно. З боку пере­їзду почулися кроки.

— Наші  звідти  не  можуть  іти,— сказала Валя.

—  Та наші так і не підуть, вони задвір'я­ми пробиратимуться.

Почулась розмова, люди швидко наближа­лись.

—  Та це ж мерзотник Севастянов, мій найкращий друг,— і Сергій смикнув за ру­кав Валю, яка намагалася заглянути через напівполаману огорожу.

Голосно розмовляючи, Севастянов, наче хазяїн завмерлого містечка, йшов серединою вулиці з якимось поліцаєм.

—  Що це за машина? — спитав він у по­ліцая і, зупинившись, заглянув у темну пащу кузова.

—  Німецька, навантажена чимось. Зали­шили на ніч, без охорони, навіть шофера не­має!  І не бояться? — здивувався поліцай.

—  А кого їм боятись?

Севастянов сказав це таким тоном, що не могло бути ніякого сумніву: поліцаї — ціл­ком надійна охорона порядку в місті.

—  Так воно, звичайно... а хай щось тра­питься, відповідати доведеться нам, з нас спи­тають,— невпевнено  сказав  поліцай.

—  Ну гаразд, ходімо. Надто вже ти трусишся не до речі, — перебив його на­чальник.

Поліцай мовчки послухався, і вони пішли далі.

—  Стривай, бісова твоя душа! Що ти за­співаєш завтра вранці або вночі, коли дові­даєшся, що машина порожня? — засміявся Сергій, притискуючи однією рукою Валю за плече до паркана, щоб вона не визирала, а другою намацуючи в кишені штанів пістолет.

— Аби тільки не зустрілися з ними наші хлопці,— несміливо промовила Валя, яка досі мовчки сиділа навпочіпки.

З Сергієм вона нічого не боялась. От і зараз Валя сидить під парканом, відчуваючи на своєму плечі руку безстрашного юнака, і їй не страшно.

— Там народ досвідчений, вони не попа­дуться... а якщо попадуться, так не вони, а Севастянов з тим недолюдком,— прошепотів Сергій і знову замовк, вдивляючись у темря­ву й насторожено прислухаючись до кожного шурхоту.

— Глянь! — показав   Сергій   у   протилеж­ний бік.

Від  Клубної   вулиці  до   них   посувалися ледь помітні постаті.

—  А   якщо   і   це   не   вони? — промовила Валя,    тримаючись    за    рукав    Сергійового пальта.

—  Я Ваню Земнухова відразу впізнаю,— заявив Сергій. Він глянув на всі боки і до­дав: — Почекай тут, я їх зустріну.

Він спритно одним рухом перестрибнув че­рез старий паркан.

Хлопці помітили Сергія, випрямились і пішли назустріч. Сергій не помилився—це був Земнухов, з ним ішли Мошков і Василь Левашов.

—  А всі інші де? — спитав Сергій.— Мо­же й без них почнемо?

—  Ні, не будемо поспішати. Треба як слід роздивитись і зважити, ще ціла ніч по­переду,— відповів Ваня і взяв Сергія під ру­ку.— Чи все спокійно?

—  Так, тихо.

Сергій промовчав про те, що тільки-но ба­чив Севастянова з поліцаєм.

—  Ваню,— раптом жваво й голосно спи­тав Сергій,— а де Віктор, Туркенич?

—  Вони зайдуть по Олега і разом при­йдуть, а більш нікого вирішили не турбувати.

—  Ви зараз підходили ще раз до маши­ни? — спитав Женя Мошков. Ледь пригнув­шись, він розглядав сліди, що вели за пар­кан   аптеки,   звідки   щойно   вискочив   Сергій.

—  Ти, Женю, не бійся,— зрозумів його побоювання Сергій.— Сліди наші лишаться непоміченими. Від машини ми носитимемо мішки не сюди, а по дорозі, де слідів не вид­но буде, потім — по стежці, за аптеку, на Клубну вулицю. Я це передбачив, і ми з Ва­лею вже обійшли довкола,

Женя усміхнувся. Вася Левашов, якому були такі зрозумілі ці застережні заходи (в партизанській школі їх учили замітати свої сліди), в думці радів з того, що Сергій уміло підготував цю операцію.

—  Ну що ж,— додав він уголос,— оскіль­ки Сергій готував усе від початку до кінця,— нехай він і командує.

—  Командуй, Сергію, командуй! — пого­дився Ваня.

Незабаром прийшли Третьякевич, Турке­нич, а разом з ними Загоруйко, якого вони випадково зустріли. Олега не було вдома.

—  Треба було б перекрити вулицю,— рі­шуче сказав Сергій.— Крім того, біля будин­ку, де стоїть машина, поставити одного чо­ловіка. Очевидно, фрици і шофер машини перебувають саме там. Ви з Валею та ще хто-небудь допоможете нам, і через десять хви­лин усе закінчимо!

Хлопці переглянулись, мовчки схвалюючи сміливий і водночас досить простий Сергіїв план. Туркенич кивнув головою і попрямував до будинку, де стояла машина. Він обережно звів курок пістолета, але зробив це так, що ніхто з присутніх не почув. Ваня розумів, як важливо зараз дотримуватись тиші і спокою. «Навіщо випробовувати нерви товари­шів?» — думав він, і в душі йому жаль було і маленьку, ще зовсім дитину, Валю, яка так сміливо йшла за Сергієм, і відчайдушного Сергія, який, не задумуючись, ладен піти на все, і цих юних і водночас уже загартованих і з'єднаних міцною бойовою дружбою хлопців. — При першому ж пострілі — ніяких ва­гань, усім розбігатись,— наказав Туркенич.

Сергій, озираючись на всі боки, впевненою ходою попрямував до машини. А слідом нав­шпиньках, стараючись не відстати від нього і не озираючись, у всьому звіряючись на ньо­го, квапливо перебігла вулицю й Валя. Во­лодя причаївся на своєму місці, щоб, як тіль­ки вони залізуть у машину, приймати від них мішки.

Сергій ще раз обдивився навколо. Без­шумно і хутко, мов кішка, ковзнув уздовж заднього борту і зник у кузові. Він подав ру­ки і майже підняв Валю. Вона встигла від­штовхнутися ногою від борту, щоб не заби­тись, і теж зникла під тентом.

Володя, трохи почекавши, перетнув вули­цю і, зупинившись ззаду машини, прошепотів:

—  Ну, що там, Серьожо? Давай швидше.

—  Зараз,— почулась відповідь Сергія, і щось дзвінко загриміло всередині кузова.

Володя присів, притулившись до заднього колеса. Сергій прикрив Валю рукою, наче ба­жаючи захистити її від невідомого ворога. Він ладен був вилаяти себе за те, що взяв її на цю рисковану операцію.

Але Валя не крикнула і взнаки не дала, що страшенно злякалась, хоча Сергій відчу­вав, як вона тремтить усім тілом.

—  Тьху, будь ти проклята, — просичав злісно Сергій, намацавши під ногою порож­ню каністру. Він трохи підвівся і поставив її під борт, щоб не заважала.

Рука його намацала цупкий мішок. «Пошта, — промайнуло у нього в голові.— Напевне, поздоровчі листи.— Він хотів від­класти мішок, але промайнула нова думка:— А що як пошта важлива?»

—  Подивись, де там Володя,—прошепотів він Валі.

Та швиденько підповзла до заднього борту машини і, стоячи на колінах, зашепотіла в темряву:

—  Володю, Володю!

—  Я тут,— почувся схвильований голос Загоруйка.

—  Каністру порожню зачепили, не хви­люйся.

—  Та я нічого, — піднімаючись з-під машини, сказав Володя. — Давайте, що там є.

—  Держи,— обізвався Сергій і висадив на борт великий мішок.

Володя підхопив його. За першим мішком пішов другий, третій, нарешті, останній.

—  Ти, Володю, йди зовсім... Більше міш­ків нема. А ми ще оглянемо кузов як слід, чи не забули чого.— І Сергій нишпорив у темряві руками по порожньому кузові маши­ни, просуваючись уперед до кабіни.

Валя повзала на колінах, не відчуваючи холоду. її охопило радісне почуття від такого успіху. Справу зроблено! Машина по­рожня.

Раптом почулись квапливі кроки. Валя не встигла виглянути, як чиїсь руки схопилися за борт і в одну мить з'явилась голова Заго­руйка.

—  Патруль! — тільки й видихнув він і спустився на землю. Сам Володя поліцаїв не бачив, але його попередив Земнухов, який стояв біля аптеки.

—  Володю, ховайся за паркан. Ми буде­мо тут,— сказав Тюленін і, обережно взявши Валю за руку, додав: — Лягай на дно і не дихай.

Обоє припали до холодних дощок кузова.

Голосно розмовляючи, вулицею йшли два поліцаї. Хоч Валя була впевнена у відвазі свого друга, а також у силі й сміливості то­варишів, які причаїлись поблизу, її серце сту­кало дужче й дужче. їй здавалось, що його уривчасте биття неодмінно почують за десять кроків...

—  Знову цей клятий Севастянов,— про­шепотів Сергій.

Ці слова вивели дівчину з заціпеніння. Валя   знову   відчула   його   близькість.   Вона не звернула уваги на те, що Сергій лежав, за­тамувавши дихання, і що, можливо, і в нього зараз у ці секунди так само калатало серце. Поліцаї пройшли. їхні хода й гомін по­ступово стихли. Тільки тепер Сергій відчув холод, що йшов від зледенілого кузова ма­шини. Він підвівся на руках, озирнувся на всі боки і прошепотів Валі:

—  Вставай, пронесло.

В цей час до машини підійшли Загоруйко, а потім Мошков і Земнухов.

—  Ну що, все? — спитав Земнухов, розу­міючи, які хвилини пережили в машині Сер­гій, а особливо Валя. — Вилазьте, — не ді­ждавшись відповіді, запропонував він уже то­ном старшого товариша.— Серьожо, допомо­жи Валі вибратись із машини.

—  Зараз, постривай одну мить,— відпо­вів Сергій. Він щось накинув на плечі Валі і, допомагаючи дівчині перебратися за борт, опустив її, закутану в кожушок, на руки Жені й Вані.

—  Держіть іще! — І на хлопців полетіли кілька хутряних курток-безрукавок. Слідом за ними одним стрибком на землі опинився і Сергій.

—  Ось тепер усе!

Речі вирішили скласти в Анатолія Лопу­хова, який жив на Клубній вулиці, а завтра вранці перевезти їх, на випадок облави, в зручніше місце.

Рано-вранці Ваня Земнухов, Сергій Тюленін і Володя Загоруйко прийшли до Анато­лія Лопухова, щоб забрати мішки. Ще ніхто не  придумав,  де  найкраще  заховати  їх.

—  Якомога далі звідси — в Первомайку! Жодному мудрецеві не спаде на думку шу­кати їх там у клубі! — запропонував Сергій.

Ваня, здавалось, вираховував усі «за» і «проти».

—  Ну гаразд, поїхали,— сказав він.

—  Куди? — здивовано спитав Толя.

—  Як куди? У клуб, де директором пан Мошков,— серйозно зауважив Ваня.

—  І адміністратором пан Земнухов,— у тон йому додав Сергій.

—  Досить чекати, давайте вантажити. Ваня  підняв  і обережно  поклав чималий лантух на великі   дерев'яні   сани,   привезені Сергієм.

Усі п'ять лантухів акуратно вклали. На кожному з них стояв великий чорний штамп: орел з фашистською свастикою.

—  Це паскудство треба прикрити,—Сергій показав на штамп.

—  Зараз я що-небудь принесу.

Анатолій хутко побіг додому і повернув­ся з старою постілкою, яка звичайно лежала біля дверей на підлозі.

—  Годиться! — зрадів Сергій і накинув її зверху на мішки.— Поїхали швидше, поки фрици не кинулись шукати.

—  А звідки ти знаєш, що вони ще не шу­кають? — спитав Володя.

—  Я був біля машини годині о сьомій.

—  Ну й як?

—  Сплять, напевне, ще пани німчаки. По­ки  прокинуться,  ми  встигнемо  проскочити.

—  Ну, зараз майже дев'ята, можливо, во­ни вже прокинулись,— зауважив Анатолій.

—  Ну й чорт з ними! Поки вони опам'я­таються, ми будемо вже в клубі. Хлопці, гайда!

—  А як поїдемо? — несподівано запитав Володя Загоруйко. — Треба, мабуть, повз га­раж до лікарні, а звідти через п'яту шахту до клубу.

—  Ти думаєш, буде безпечніше, якщо ми зробимо такий круг і повеземо околицями?— спокійно спитав Земнухов.

—  Авжеж!

—  А якби ти був начальником поліції і тобі стало відомо, що викрадено мішки з ма­шини, чи подумав би ти, що, можливо, їх спробують  переправляти?

— Звичайно,  подумав би.

—  Але куди? — І Ваня запитливо обвів по­глядом усіх присутніх.

—  Ясно куди — до партизанів,— відповів Тюленін.

Ваня, очевидно, чекав саме такої відпові­ді і розвивав далі свої запитання:

— А де, на думку німців та поліції, пере­бувають партизани?

—  На Дінці.

—  Отже?..

—  Отже, дорога, яку я запропонував, як­раз і веде в бік Дінця,— визнав Володя.

—  Так. І німці її відразу перекриють, як­що вже не перекрили, і нас, мов курчат, пе­реловлять.

—  Я думаю, краще буде, якщо ми поїде­мо повз базар прямо до клубу: і ближче, і безпечніше,— засміявся   Анатолій.

—  Неймовірно, але справді безпечно!

            —  Виходить, що треба проїжджати повз поліцію? — здивувався  Володя.

—  Саме тому й безпечно, хоч і дуже рис­ковано,— тим самим рівним, спокійним тоном підтвердив Ваня.

Через півгодини по Клубній вулиці йшла група підлітків. Два хлопчаки тягли за мо­тузок навантажені лантухами сани, третій, низько зігнувшись і впершись руками в міш­ки, підштовхував їх ззаду, а четвертий, щось весело співаючи, квапливо йшов слідом, за­сунувши руки в кишені.

Перехожі мало звертали уваги на підліт­ків. У місті за п'ять місяців окупації вже звикли до того, що люди возили мішки вліт­ку на тачках, а взимку на санках, вирушаючи по зерно на Дон, в Міллеровські степи. У краснодонців навіть з'явився новий вираз: «на мінку пішли».

—  Обережніше, ви можете розсипати міш­ки,— сказав Сергій, який ішов ззаду. Зрідка, коли сани наїжджали на яку-небудь грудо­маху чи вибоїну й зупинялись, він підштов­хував їх ногою.

Ніби на підтвердження його слів, сани на­скочили одним полозком на вмерзлий у зем­лю камінь і підстрибнули. Вантаж поповз на­бік. Але Володя і Сергій швидко поправили мішки.

—  Слухай,   Сергію,   піддерж   мішки,  щоб вони не розповзались.

—  Скоріше б піроїхати через базар,—важко дихав Анатолій,— а там ми були б як дома.

Хлопці вже звернули на дорогу, що вела до поліції.

Раптом сани зупинились. Сергій поглянув уперед уздовж дороги і завмер: назустріч по­вільно йшли два поліцаї. Він одразу впізнав їх по білих пов'язках на рукавах. Обличчя одного з поліцаїв навіть видалось йому зна­йомим. Де він його бачив?

—  Ну чого стали? Вперед! — і Сергій смикнув одразу за обидві вірьовки, як за віжки.

Сани ніби нехотя зарипіли і посунули на­зустріч поліцаям.

Тюленін лежав на мішках. «А все-таки я його десь бачив»,— думав він.

Поліцаї похмуро і, як здавалось хлопцям, підозріло дивились на мішки.

Раптом поліцай, якого десь бачив Сергій, зупинився, і обличчя його розпливлось у по­смішці... Він простягнув руку. Хлопці завмер­ли. Сергій зіщулився, мов кішка, що готуєть­ся до стрибка на свого ворога. Але поліцай добродушно  поплескав Сергія  по плечу:

—  Здрастуй, хлопче! Ти чому ж не при­знаєшся?

І Сергій пригадав: ніч, біржа, живий лан­цюг...

—  Аякже! Пам'ятаю! — намагався вдати радість на обличчі Тюленін.

Поліцаї вже пройшли, коли хлопців привів до пам'яті  задирливий окрик Сергія:

—  Ну, чого витріщились? Не бачили, як двоє друзів зустрічаються? Мій приятель, ра­зом біржу гасили.

Хлопці навіть не посміхнулися на цей жарт, який іншим часом розвеселив би кож­ного з них. Вони з такою силою потягли за вірьовку, що сани, трохи перекошені на пра­вий бік, різко рвонули вперед і Сергій разом з мішками вивалився в сніг. На одному з них мигнув чорний орел, і Тюленін миттю опинив­ся на цьому мішку, прикриваючи страшний знак. Він помітив, як поліцаї озирнулись і голосно засміялись. Тепер це його не зляка­ло, а навіть підбадьорило.

— Хоча б не надумав допомагати нам мій друг. Принесла його нечиста сила, — сказав Сергій і одним ривком підняв мішок, чекаю­чи, поки хлопці вкладуть решту.

Коли від'їхали від поліції, Володя, якому доводилось штовхати сани нахилившись, за­пропонував трохи перепочити. Хлопці зверну­ли з дороги, зупинились під парканом і щиро засміялися і над страхом, якого нагнали на них поліцаї, і над знайомством Сергія, яке виявилось на цей раз дуже доречним. До клу­бу під'їхали з боку чорного ходу, але він, на превелике незадоволення хлопців, був зачи­нений.

Ваня запропонував хлопцям почекати і попрямував у клуб через головний вхід. Він розшукав Мошкова, повагом узяв його під руку й одвів убік:

—  Мішки з машини ми привезли сюди, їх треба сховати в клубі. Я думаю, ми їх складемо поки що на другому поверсі, в при­міщенні колишньої бібліотеки, там стелажі завалені різним мотлохом.

—  Але ж тут часто відбуваються репети­ції,— кивнув головою Женя на сцену, де роз­ташувалась танцювальна група.

—  Танцюристів ми на сьогодні відпустимо.

Мошков підійшов до керівника танцю­вального колективу і тоном директора сказав:

—  Оголосіть, що репетицію сьогодні від­мінено.

Помітивши, що той хоче про щось запи­тати, перебив його тим самим тоном:

—  Чекаємо пана Стаценка. Можливо, з ним приїде хто-небудь із дирекціону. Треба підготувати сцену і зал. Прошу не баритися, у нас обмаль часу!

- Чого вони ніяк не домовляться? — обу­рювався Сергій, пританцьовуючи на морозі довкола  навантажених саней.

—  Адже там заняття відбуваються,— по­яснив Володя.

—  Так треба команду подати: «Всі додо­му» — ось тобі й самодіяльність. А, нарешті, йде!..

З-за рогу будинку виткнувся Ваня. Він поспішав і, підійшовши до саней, узяв Сергія під руку.

— Серьожо, треба зробити так, щоб із кімнати, де проводить репетицію хоровий гур­ток, ніхто не зміг вийти, поки ми переносимо мішки на другий поверх.

—  Це зробити дуже просто! — стріпнув головою Сергій.

—  Тільки без шуму.

—  Ніякісінького шуму. Жодна душа не пройде, хіба що у вікна з другого поверху почнуть стрибати.

—  Ти ж тут, — пожартував Володя, — а, крім тебе, стрибати нікому буде.

Сергій не відповів і попрямував до парад­ного входу.

— А ви,— командував Ваня далі,— зараз підвезіть сани до бічних дверей, там чекають Женя і Левашов. Одразу всі мішки заберемо і віднесемо нагору.

Сергій підійшов до дверей, за якими чути було голоси хористів, щільно зачинив і, взяв­ши стілець, просунув ніжку його в дверну ручку. Женя, який уважно стежив за цими діями, підійшов до нього і, дружньо приві­тавшись, спитав:

—  А коли хто-небудь захоче вийти?

—  Ніхто не вийде, адже я стою для цього.

—  А якщо почнуть стукати в двері, кри­чати, що ти скажеш?

—  Жодної душі не випущу. А потім ска­жу, що пожартував. Ну, а ти, директор, ого­лосиш найбільшим бешкетникам і крикунам... догану за «недоречний жарт».

—  Але ж тоді доведеться оголосити дога­ну тобі першому.

—   Можеш   оголосити аж дві і найсуворіші. Через чверть години Женя замкнув двері на ключ, і хлопці, завмираючи від нетерпін­ня, вирішили, нарешті, подивитися, що ж ле­жить у мішках. Почали з того, в якому була пошта. Купи поздоровчих листів, листівок, складених у пачки і акуратно перев'язаних шпагатом, висипались на підлогу.

Ваня Земнухов, стоячи на колінах, уваж­но  розглядав кожний   пакунок   і   передавав товаришам.

— Скільки це фриців і гансів не одержать новорічних поздоровлень,— сказав Сергій, по­глядаючи на зростаючу купу барвистих кон­вертів та листівок.

Ваня насторожився, поправляючи окуляри, і з відвертою радістю промовив тремтячим голосом:

—  А ось те, що завдасть найбільшої не­приємності тим, хто відповідав за цю маши­ну. Штабна пошта, — подав він Жені неве­личкий пакет, обгорнутий цупким папером з п'ятьма сургучевими печатками і штампом якоїсь військової частини.

—  Та-ак,— протягнув багатозначно Женя, перевертаючи і розглядаючи пакет з усіх боків, але не наважуючись зламати сургуч.

—  амай печаті, відкривай, чого дивиш­ся? — нетерпляче вигукнув Тюленін.— Може, там що-небудь цікаве є.

Женя подивився на Васю Левашова, Ба­ню й Анатолія і, прочитавши на їх обличчях затамоване бажання дізнатись про зміст па­кета, обережно зламав печать з витисненим на ній орлом. Усі з напруженою увагою сте­жили за Жениними рухами.

Хлопці розчаровано зітхнули, коли той розгорнув паку списаного паперу, ніби всі сподівалися побачити щось надзвичайне, все що завгодно, а не звичайнісінькі аркуші па­перу. Кожен у душі розумів, що в них міститься, можливо, щось дуже важливе ко­ли не для них, то для частин Червоної Ар­мії, яка стояла тепер за кілометрів сто п'ят­десят від Краснодона. Але що написано, ні­хто, звичайно, розібрати не міг. Усі по черзі перебирали аркуші, намагались знайти кілька знайомих слів, з яких можна було б скласти хоч одне речення. Але марними були їхні ста­рання. Сергій Тюленін засмучено махнув рукою і сів. Спроба пригадати уривки фраз, за­вчених на уроках німецької мови, ні до чого не привела. Він дивився на німецький текст і злився.

—  От би через фронт їх переправити...

—  Поздоровчі листи, очевидно, доведеть­ся спалити? — запитливим поглядом обвів усіх Ваня.

—  Звичайно, чого там з ними возитись,— сказав Анатолій, збираючи їх назад у мішок.

Сергій Тюленін до того часу встиг відкри­ти ще два мішки і витягнути все звідти.

—  А що будемо робити з посилками, ласо­щами,  сигаретами? — спитав  Володя.

—  Усе доведеться зберегти, а що може зіпсуватися, треба сьогодні ж роздати на­шим,— відповів Ваня,— тільки зробити обе­режно, без галасу. Хутряні тілогрійки дамо хлопцям, які виконуватимуть завдання за мі­стом. Іноді доводиться цілу ніч мерзнути в балці на морозі, виглядаючи німецькі маши­ни. От і знадобляться. А вони теплі,— Земнухов узяв одну з курток.

Біла хутряна безрукавка була зовсім ле­генька, її можна було одягти під будь-яке пальто, навіть піджак, особливо якщо він був батьків.

Сергій Тюленін узяв одну з посилок, аку­ратно зашиту в білий мішечок, і, діставши складаний ножик, розпоров її. В пергамент­ному папері було крихке печиво, посилане зверху блискучими кристаликами цукру.

Він дістав кілька штучок і обережно, щоб не поламати, почав загортати їх у клаптик паперу.

—  Племіннику Валерику понесу,—широко і добродушно усміхнувся він,— йому вже тре­тій рік пішов, а він, бідолаха, давно вже со­лодкого не куштував.

Сергій сказав це з такою ніжністю і теп­лотою, що Вані аж дух перехопило. «Ад­же він сам ще зовсім хлопча... Що він сам по­бачив у житті? А скільки ніжності і піклу­вання про племінника».

Справді, Сергія не можна було впізнати в цю хвилину. З якою ніжністю загортав він кілька штучок печива для свого улюбленого Валерика...

Вані захотілося сказати Сергію, щоб він сам поїв досхочу. Але він розумів, що Сергій не візьме.

—  Та ти більше візьми,— тільки й спро­мігся сказати.

—  Не треба, а то він мене видасть. Потім попробуй пояснити матері, де я все це взяв. Трошки дати можна, ніхто не дізнається.