Друже мій! Друже мій!.. Я приступаю до найскорбот-ніших сторінок повісті й мимоволі згадую про тебе.

Якби ти знав, яка бентежність обіймала мене в ті да­лекі дні дитинства, коли ми їздили з тобою до міста вчи­тись. Понад п'ятдесят верст розділяло нас, і, вирушаючи з дому, я так боявся, що не застану тебе, що ти вже поїхав,— адже ми не бачились ціле літо!

Сама гадка про таке лихо невимовною тугою краяла мені серце в ту годину ночі, коли я за спиною в батька в'їздив на підводі у ваше село і притомлений кінь аж так поволі чвалав вулицею. Ще не доїжджаючи до вашої ха­ти, я стрибав з воза, я знав, що ти завжди спиш на сінни­ку, і коли тебе нема там, значить, тебе нема... Та був хіба хоч би один випадок, щоб ти не дочекався мене,— я знаю, ти ладен був би спізнитися в школу, аби тільки не лиши­ти мене самого... Ми вже не стуляли очей до світанку, ми сиділи, звісивши босі ноги з сінника, і все говорили, говорили й пирскали в долоні так, що кури на сідалі стрі­пували крилами. Пахло сіном, осіннє сонце, визирнувши з-за лісу, раптом освітлювало наші обличчя, і тільки то­ді могли ми бачити, як ми змінились за літо...

Я пам'ятаю, як одного разу ми, юнаки, стояли в річці по коліна в зеленій воді, з закачаними штаньми, і ти мені признався, що ти закоханий... Скажу одверто, вона мені не подобалась, але я сказав тобі:

—   Ти закоханий, не я! Будь же ти щасливий!.. І ти засміявся й сказав:

—   Справді, можна навіть порвати стосунки, щоб лю­дину стримати від поганого вчинку, але хіба можна дава­ти поради в коханні? Як часто найближчі люди втручаю­ться в справи кохання, зводять, розводять, переказують погане, що чують про людину, яку ти кохаєш... Якби во­ни знали, скільки заподіюють зла, скільки отруюють чистих хвилин, які в житті ніколи не повторюються!..

Ще я пригадую, коли прийшов цей, я не хочу назива­ти його ймення, цей Н., і став безтурботно, глузливо усміхаючись, базікати про своїх друзів: «Цей по вуха зако­ханий у таку-от, він просто плазує перед нею, а в неї нечисті нігті,— тільки це між нами... А цей, ви знаєте, вчора так напився в гостях, аж навіть блював,— тільки це між нами. А та кий-от ходить у пошарпаній одежі, вдає з себе бідного, а насправді він просто скупий, я це точно знаю,— він не соромиться пити пиво на чужий кошт,— тільки це між нами...»

Ти глянув на нього й сказав:

—   От що, Н., іди звідси геть, та тільки мерщій -  Як геть? — здивувався Н.

—   А просто геть... Що може бути мерзенніше за лю­дину, яка нічого не може розповісти про обличчя свого товариша, бо вона завжди дивиться на нього ззаду? І що може бути мерзенніше за молодого плетуна?..

З яким захопленням я дивився на тебе! Я думав так само ж, але, може, я не зміг би вчинити так гостро...

Але найкраще збереглось у моїй пам'яті те літо, коли далеко від тебе я зрозумів, що немає в мене іншого шля­ху, ніж вступити до комсомолу...

І от ми, як завжди, зустрілись восени на тому ж сін­нику,^ я в тобі відчув якусь ніяковість і відчуженість, і я сам відчув це щодо тебе. Ми, як у дитинстві, сиділи, зві­сивши босі ноги, й мовчали. Потім ти сказав:

—   Може, ти не зрозумієш мене і навіть осудиш за те, що я вирішив так, не порадившись з тобою, але я, живу­чи тут сам улітку, зрозумів, що іншого шляху нема. Ти знаєш, я вирішив вступити до комсомолу...

—   Але в тебе з'являться нові обов'язки й нові друзі, а як же я^? — сказав я, щоб випробувати нашу дружбу.

—   Так,— сумно відповів ти,— це, звісно, так і буде. Я, звісно, розумію, це діло совісті, але як було б добре, коли б і ти вступив до комсомолу!

І я вже більше не міг тебе терзати: ми просто поди­вились в очі одне одному й засміялись.

Може, ніколи вже не було в нас такої щасливої роз­мови, як цього останнього разу, на твоєму сіннику, з ци­ми курми на сідалі й сонцем, яке визирнуло з~за осик, коли заприсяглись ми, що ніколи вже не збочимо з того шляху, на який вступили, і завжди будемо вірні нашій дружбі...

Дружба! Скільки людей на світі вимовляють це слово, розуміючи під ним приємну розмову за пляшкою вина та поблажливість до вад іншого! Але ж у цьому з дружбою — ані подоби!

Ні, ми в чубійку лізли з будь-якого приводу, ми зов­сім не щадили самолюбства один одного,— так, коли бу­ли ми незгодні, завдавали один одному ран! А дружба наша від цього тільки міцнішала, вона мужніла, наче на­бувала ваги...

Я так часто несправедливий був до тебе, та, коли я усвідомлював, що помилився, я не тікав од відповіді пе­ред тобою. Правда, єдине, що я міг у таких випадках ска­зати, це те, що я неправий. А ти казав:

— Не карай себе,— це марно... Якщо ти все зрозумів, забудь, чи те ще буває,— це боротьба...

А потім ти дбав про мене краще, ніж найдобріша з добрих госпітальних сестер, і, може, навіть краще, ніж мати, бо ти був грубуватий, не сентиментальний юнак...

А тепер мені доведеться розповісти, як я тебе втра­тив,— це було так давно, а мені здається, що це було не в ту війну, а в цю... Я тяг тебе через очерети від озера, і кров твоя текла мені на руки, і сонце пекло нестерпно, і там, на березі, мабуть, уже нікого не лишилося в живих, такий вогонь був скерований на цю порослу очеретом вузьку смужку землі. Я тяг тебе, тому що я не міг уявити собі, що ти можеш не жити... І ось ти лежав на в'язці оче­рету, ти був при пам'яті, тільки губи в тебе зовсім за­шерхли, і ти сказав:

—   Пити... Дай мені трохи попити...

Але тут уже не було води, і в нас не було ні кухля, ні казанка, ні фляги, а то я сходив би назад до озера. То­ді ти сказав:

—   Зніми з мене обережно чоботи, вони в мене ще зовсім добрі..

І я зрозумів твою думку. Я стяг з тебе великий сол­датський чобіт, що стоптав стільки доріг,— ми стільки днів були в поході, не міняли онуч, але я пішов з тим чо­ботом до озера, а потім поповз,— я сам хотів пити не­стерпно. Звичайно, не можна було й мріяти, щоб я встиг напитись під таким вогнем,— це було диво, що мені по­щастило набрати в чобіт води й долізти назад.

Та коли я доліз до тебе, ти лежав мертвий. Обличчя було в тебе дуже спокійне. Я вперше побачив, який ти великий,— недарма нас так часто не могли розрізнити. Сльози хлинули мені з очей. Нестерпно хотілось пити, і я припав до твого чобота, до цієї грубої гіркої чаші нашої солдатської дружби і, плачучи, випив її до дна...

Не відчуваючи ні холоду, ні страху, змучена, промер­зла, голодна, як вовчиця, блукала Валя вздовж фронту від хутора до хутора, ночуючи інколи просто в степу. І хви­лі відступу німців, після кожного нового пересування фронту, її теж примушували подаватися все ближче до рідних місць.

Вона блукала день, два, тиждень, блукала, сама не знаючи навіщо. Може, вона сподівалася ще перейти фронт, а потім сама повірила в те, чим обдурила Серьож-ку: а чому б і насправді йому не прийти сюди з якою-не-будь частиною Червоної Армії? Він сказав: «Я обов'язко­во прийду*. А він завжди виконував те, що обіцяв.

Тої ночі, коли зав'язався бій у самому Каменську і ве­личезна заграва на клубах чорного диму видніла на десят­ки верст довкола, Валя знайшла притулок на хуторі, кі­лометрів за п'ятнадцять від Каменська. На хуторі не було німців, і Валя, як і більшість жителів, не спала цілу ніч, дивлячись на заграву. Щось примушувало її ждати, ждати...

Десь близько одинадцятої години дня стало на хуторі відомо, що частини Червоної Армії прорвалися в Ка-менськ і йде бій у самому місті, і німців вибили вже з біль­шої частини міста. Зараз рине сюди найстрашніший з во­рогів — ворог, побитий в бою... Валя знову взяла свій мішок, у який хазяйка, вболіваючи, вкинула окраєць хліба, і вийшла з хутора...

Вона йшла, сама не знаючи куди. Все тривала відлига, але вітер уже змінив напрям, став холодніший, туман зійшов, і снігові хмари, втративши чіткі обриси, запнули все небо. Валя спинилась посеред дороги й стояла довго-довго, худюща, з мішком за плечима, і вітер ворушив мокрий русявий кучерик її волосся, який вибився з-під берета. Потім вона поволі поплентала цією розквашеною в сніговій воді дорогою в напрямі на Краснодон.

А Серьожка з одвислою рукою в скривавленому рука­ві, без зброї, на ту пору стукав у віконце крайньої хати з другого кінця хутора.

Ні, доля не судила йому загинути на цей раз... Він довго лежав у брудному, мокрому снігу, посеред того хутора, біля роз'їзду, поки не вгамувались німці. Не мож­на було сподіватися, що свої знову прорвуться на хутір цієї ночі. Треба було тікати, тікати геть від фронту. Він був у цивільній одежі, зброю можна було покинути тут. Не вперше йому переходити через розташування ворога!

Стояла тьмяна вранішня каламуть, коли він, ледве тя­гнучи поранену руку, переповз через колію залізниці. О такій порі в хаті вже встає добра хазяйка й запалює каганця до світанку. Але добрі хазяйки сиділи в підвалах із своїми дітлахами.

Серьожка відповз од залізниці метрів сто, потім під­вівся й пішов. Так він доплентав до цього хутора.

Дівчина з русявою косою, яка тільки-но принесла во­ду в відрі, зробила йому перев'язку, розпоровши щось із старого дрантя, замила скривавлений рукав і затерла по­пелом. Господарі так боялися, що от-от нагрянуть німці, навіть не нагодували Серьожку гарячим, а тільки дали йому дещо з собою.

Серьожка, цілу ніч не спавши, пішов по хуторах вздовж фронту — шукати Валю.

Як це часто буває в Донецькому степу, погода завер­нула на зиму. Пішов сніг, він уже не танув. Потім узяв­ся мороз. В останніх числах січня Феня, Серьожчина сестра, що жила собі окремою родиною, якось прийшов­ши з базару, застала двері замкненими.

—   Мамо, ти сама? — спитав з-за дверей її старший синок.

Серьожка сидів біля столу, зіпершись однією рукою, друга висіла. Він завжди був худий, а тепер і зовсім змарнів, зсутулився, тільки очі його зустріли сестру з ко­лишнім живим та діяльним виразом.

Феня розповіла йому про арешт у Центральних май­стернях і про те, що більша частина «Молодої гвардії» в тюрмі. Вона знала вже від Марини й про арешт Кошово­го. Серьожка сидів мовчки, очі його страшно блищали. Трохи згодом він сказав:

—   Я піду, не бійся...

Він відчував, що Феня непокоїться й за нього, й за своїх дітей.

Сестра перев'язала йому руку. Переодягла його в жі­ноче плаття, а одежину, що була на ньому, склала у вуз­лик і в присмерку провела його додому.

Батька після знегод, яких він зазнав у тюрмі, так скрутило, що він майже не вставав з ліжка. Мати ще три­малася. Сестер не було — ні Даші, ні любимочки його Наді:  вони теж подалися кудись у напрямі  фронту.

Серьожка став розпитувати: чи не чули, де Валя Борц?

За цей час батьки молодогвардійців зблизились між собою, але Марія Андріївна нічого не казала матері Се-рьожчиній про свою дочку.

—   А там її нема? — похмуро спитав Серьожка. Ні, в тюрмі Валі не було: це вони знали напевне. Серьожка роздягся і вперше за цілий місяць ліг у чис­ту  постіль,  у   свою  постіль.

Каганець блимав на столі. Все було таке ж, як і в ча­си його дитинства, але він нічого не бачив. Батько, лежачи в сусідній світлиці, кашляв, аж дрижали стіни. А Серьожці здавалося, що в світлиці неймовірно тихо: не було чути звичайного порання сестер. Тільки маленький племінник лазив у світлиці в «діда» по долівці й лопо­тів про щось своє.

Мати вийшла по господарству. В «дідову» світлицю ввійшла сусідка, молода жінка. Вона заходила майже щодня, а Серьожчині батьки, в своїй душевній наївності й чистоті, ніколи не задумувались над тим, чому вона до них так учащає. Сусідка зайшла й розговорилась з «дідом».

Дитина, що лазила по долівці, підняла щось і поповз­ла  в  світлицю  до  Серьожки,  лопочучи:

—   Дядю... дядю...

Жінка мигцем зазирнула до світлиці, побачила Серьож-ку, потім іще поговорила з «дідом» і пішла.

Серьожка зібгався на койці й затих.

Мати й батько вже спали. Темно й тихо було в домі, а Серьожка в тузі ще не спав.

Раптом у двері загрюкали з двору:

—   Відчини!..

Ще яку секунду тому здавалося, що та невгамовна си­ла життя, яка вела його через усі випробування, вже на­завжди покинула його,— здавалось, його вже зломило. Але в ту ж мить, як пролунало грюкання, тіло зразу ста­ло спритним та гнучким і, безшумно скочивши з постелі, він підбіг до віконця і трохи підняв крайок затемнення. Все було біле навкруги. Все заливало рівне сяйво місяця. Не тільки постать німецького солдата з автоматом напо­готові, який стояв біля вікна, навіть тінь його була немов вирізьблена на снігу.

Мати й батько прокинулися, злякано перемовилися спросоння й принишкли, прислухаючись до грюкання в двері. Серьожка однією рукою, як уже звик, натяг штани й сорочку, взувся, тільки не міг зав'язати шкіряні шнури червоноармійських черевиків, виданих йому в дивізії, і ви­йшов  до  світлиці,  де  спали  батько  й  мати.

—   Відчиніть хто-небудь, світла не світіть,— тихо ска­зав   він.

Мазанка, здавалось, от-от розпадеться під ударами.

Мати заметалась по кімнаті, вона зовсім розгуби­лась.

Батько тихо встав з постелі, і з мовчазних його рухів Серьожка відчував, як старому трудно рухатись і як йому тяжко   все   це.

—   Нічого не вдієш, доведеться відчиняти,— сказав батько  дивним  тонким  голосом.

Серьожка  зрозумів,   що   батько  плаче.

Батько, стукаючи ковінькою, вийшов у сіни й сказав:

—   Зараз,   зараз...

Серьожка нечутно вислизнув за батьком.

Мати важко вибігла в сіни і там торкнула щось металеве, і немовби дихнуло морозяним повітрям. Батько від­чинив сінешні двері і, притримуючи їх, став збоку.

Три темні постаті, одна за одною, вступили в сіни з прямокутника місячного сяйва. Останній причинив за собою двері, і сіни освітив прожектор сильного електрич­ного ліхтаря. Промінь упав спочатку на матір, яка стояла в глибині, біля дверей, що вели з сіней у прибудову — сарай для корови. Серьожка з свого темного кутка поба­чив, що защіпку на дверях піднято й двері напіводчине-но, і зрозумів, що мати це зробила для нього. Але в цю мить світло прожектора впало на батька й на Серьожку, який сховався за його спиною: Серьожка не думав, що вони освітять сіни ліхтарем, і сподівався вислизнути на­двір, коли вони пройдуть у світлицю.

Двоє схопили його за руки. Серьожка скрикнув, та­кий біль відчув у пораненій руці. Його втягли в світлицю.

—   Світи світло! Чого стоїш, як молода роза! — загор­лав   Соліковський  на  матір.

Мати тремтячими руками довго не могла засвітити ка­ганця, і Соліковський сам чиркнув запальничкою. Се­рьожку тримали солдат-есесівець і Фенбонг.

Мати, побачивши їх, заридала й упала до ніг. Велика, важка, вона поповзла, перебираючи по долівці круглими, старечими руками. Старий стояв, зігнувшись до землі, зіпершись на ковіньку, і його тіпало.

Соліковський учинив побіжний трус, вони вже не раз обшукували квартиру Тюленіних. Солдат витяг із кишені штанів вірьовку й став скручувати Серьожці руки ззаду.

—   Син єдиний... пожалійте... візьміть усе, корову, оде­жу...

Бог знає, що вона говорила... Серьожці так до сліз бу­ло жалко її, що він боявся сказати хоч що-небудь, щоб не  розплакатись.

—   Веди,— сказав   Фенбонг  солдатові.

Мати заважала йому, і він гидливо відсунув її ногою.

Солдат, підштовхуючи Серьожку, пішов уперед, Фен­бонг і Соліковський за ним. Серьожка обернувся й ска­зав:

—   Прощай,  мамо...   Прощай,  мій  батьку...

Мати кинулась на Фенбонга й стала бити його свої- ., ми   все   ще   сильними   руками,   викрикуючи:

—   Душогубці, вас убити мало! Заждіть, ось прийдуть наші!..

—   Ах ти... знов туди ж захотіла! — заревів Соліков­ський і, не звертаючи уваги на хрипкі благання, що зривалися в «діда», поволік Олександру Василівну в старому платті-капоті, в якому вона завжди спала, на вулицю. «Дід» ледве встиг викинути їй пальто й хустку.