Олег, найбільш поінформований про ситуацію на фронті, повів групу сливе на північ, щоб десь у районі Гундоровської перейти замерзлий Північний Донець і вийти до станції Глибокої на залізниці Воронеж — Ростов.

Вони йшли цілу ніч. Думки про рідних і товаришів не покидали їх. Майже всю дорогу вони йшли мовчки.

На ранок, обминувши Гундоровську, вони без перешко­ди перейшли Донець і добре второваною воєнною доро­гою, прокладеною по старій ґрунтовій, пішли в напрямі на хутір Дубовий, шукаючи очима по степу якого-небудь житла, щоб зігрітись і попоїсти.

Погода була безвітряна, зійшло сонце, стало припіка­ти. Степ балками та могилами сяяв чистою білиною. Вто­рована дорога почала вже відтавати, оголились по обочи­нах краї канав, пішла пара й запахло землею. ї по дорозі, якою вони йшли, і по видних далеко, особливо з пагорбів, бічних і дальніх степових шляхах раз у раз назустріч їм сунули розпорошені залишки ні­мецьких піхотних, артилерійських підрозділів, служб, інтендантських частин, що не потрапили в велике кільце сталінградського оточення й зазнали поразки в наступ­них боях. Це були німці, не схожі на тих, які сунули на тисячах вантажних машин п'ять з половиною місяців то­му. Вони йшли в розхристаних шинелях, з обмотаними головами й ногами, щоб було тепліше, оброслі щетиною, з такими брудними, чорними обличчями й руками, ніби вони щойно вилізли з комина.

Одного разу путівцем зі сходу на захід перейшла до­рогу молодим людям група італійських солдатів, здебільшо­го без рушниць, а деякі несли рушниці, поклавши їх на плечі, як палиці, вгору ложем. Офіцер у літній накидці, з головою, обмотаною поверх скособоченого напівкашке-та-напівкепки дитячими рейтузами, їхав серед своїх солда­тів верхи на віслюку без сідла, мало не копирсаючи доро­гу величезними черевиками. Він був такий смішний і такий символічний з замерзлими під носом соплями, цей житель південної теплої країни в снігах Росії, що хлопці, пере-зирнувшись, зареготали.

На дорогах сунуло немало мирних жителів, зірваних війною з рідних місць. І ніхто не звертав уваги на двох юнаків і трьох дівчат, що йшли зимовою дорогою з речо­вими мішками.

Все це піднесло їм настрій. З безтурботною відвагою юності, яка не має реального уявлення про небезпеку, во­ни бачили себе вже по той бік фронту.

Ніна в валянцях та в шапці-вушанці, з-під якої важкі кучері її спадали на комір теплого пальта, вся розрум'я­нилась від ходи. Олег, знай, поглядав на неї. І вони, стрів­шись очима, всміхались одне до одного. А Серьожка та Валя в одному місці навіть заходилися грати в сніжки і, бігаючи наввипередки, далеко лишили позаду своїх това­ришів. Оля, старша поміж ними, одягнена в усе темне, спокійна й мовчазна, трималась перед цими двома парами, як поблажлива матуся.

На хуторі Дубовім вони пробули з добу, обережно розпитуючи про фронтові діла. Якийсь інвалід, без руки, мабуть, із осілих «оточенців», порадив їм іти далі на пів­ніч, до села Дячкіного.

В цьому селі та в найближчих до нього хуторах вони протинялись кілька діб серед змішаних тилів німецьких частин та жителів, що ховались по підвалах. Вони потра­пили тепер чи не до самісінької лінії боїв, звідки долина­ло безугавне ревище гармат, і ночами, як зірниці, спала­хувало проміття їхніх жерл. Авіація бомбила німецькі ти­ли, і, видно, фронт подавався під натиском радянських військ, бо довкола все німецьке зрушувало з місця й тек­ло на захід.

На них косо поглядав кожен перехожий солдат, а жи­телі боялися впускати, не відаючи, що за люди. Не тільки переходити фронт уп'ятьох, а   просто   блукати   чи   лишатись тут було небезпечно. В одному з хуторів хазяйка, що дуже неприязно поглядала на них, уночі раптом тепло одяглася й вийшла. Олег, який не спав, розбудив товари­шів, і вони подалися з хутора в степ. Вітер, почавшись минулого дня, дуже дошкуляв їм після сну, і прихилитись було ніде. Ніколи вони не відчували себе такими безпо­радними й самотніми. І тоді заговорила Оля, старша між ними:

—   Не ображайтесь на те, що я скажу,— так почала вона, ні на кого не дивлячись, затуляючи рукавом щоку од вітру.— Нам не перейти фронту такою великою компа­нією... І, мабуть, дуже важко перейти фронт жінці або дівчині...— Вона глянула на Олега й Серьожку, чекаючи заперечень, але ті мовчали, бо це була правда.— Нам, дів­чатам, треба звільнити своїх хлопців,— твердо сказала вона. Ніна та Валя зрозуміли, що мова про них.— Ніна, можливо, заперечуватиме, але твоя мама доручила мені тебе, ми підемо в село Фокіно, там живе моя подружка по інституту, вона дасть нам притулок, і ми в неї дочекає­мось фронту,— сказала Оля.

Олег уперше не знайшов що відповісти, Серьожка й Валя мовчали.

—   Чому ж я заперечуватиму? Ні, я не заперечувати­му,— сказала Ніна, мало не плачучи.

Так вони ще постояли мовчки, всі п'ятеро, в знемозі, не зважуючись на останній крок. Тоді Олег сказав:

—   Оля правду каже. Навіщо наражати дівчат на риск, коли в них є простіший вихід. І справді, нам буде легше. І в-ви ід-діть,— сказав він, раптом почавши зани-куватись, і обійняв старшу, Олю.

Потім він підійшов до Ніни, а всі інші одвернулись. Ніна рвучко обняла і вкрила поцілунками все його облич­чя. Він обняв її й поцілував у губи.

—   П-пам'ятаєш, як я одного разу прив'яз до тебе, все п-просив дозволу поцілувати в щоку, п-пам'ятаєш, як я говорив: «Тільки в щоку, ну, розумієш, п-просто в що­ку?» І от аж коли довелось поцілуватись. Т-ти пам'ята­єш? — він шепотів їй з дитячим щасливим виразом.

— Я пам'ятаю, я все пам'ятаю, я пам'ятаю більше, ніж ти думаєш... Я тебе завжди пам'ятатиму... Я дожида­тиму тебе,— шепотіла вона.

Він знову її поцілував і вивільнився.

Відійшовши трохи, Оля та Ніна ще гукнули до них, а потім їх зразу не стало ні видно, ні чути, тільки поземок мів по тонкій сніговій корі.

—   Як ви? — спитав Олег у Валі й Серьожки.

-   Ми все-таки спробуємо разом,— винувато сказав Серьожка.— Ми підемо вздовж фронту, може, де й про­скочимо. А ти?

—   Я все-таки тут спробую. Тут принаймні я місце­вість уже знаю,— сказав Олег.

Знов запала тяжка хвилина мовчання.

—   Любий друже мій, не соромся, не хнюп голову... Н-ну? — сказав Олег, розуміючи все, що діється в Серьож-чиній душі.

Валя рвучко обняла Олега. А Серьожка, не полюбляв­ши ніжностей, потис Олегові руку, а потім злегка штовх­нув його долонею в плече й пішов не озираючись, а Валя наздогнала його.

Це було сьомого січня.

Але вони теж не могли перейти фронту вдвох. Вони все ходили з села в село і так от добулись до Каменська. Во­ни вдавали брата й сестру, що відстали від родини в ра­йоні боїв на Середнім Дону. І люди жаліли їх, і стелили їм де-небудь на холодній долівці, і вони спали, обійняв­шись, як брат і сестра в біді. А вранці знову вставали й ішли. Валя вимагала, щоб вони спробували перейти фронт у першім-ліпшім місці, але Серьожка був людиною реаль­ного складу і все не хотів переходити фронту.

І нарешті вона зрозуміла, що Серьожка й не спробує перейти фронт, поки вона, Валя, ходитиме з ним: Серьож­ка міг перейти фронт в будь-якому місці, але він боявся занапастити її. І тоді вона йому сказала:

—   Адже сама я завжди можу влаштуватись де-небудь отут, на селі, й перечекати, поки фронт перейде через на­шу місцевість...

Але Серьожка не хотів і слухати про це.

І все-таки вона його перехитрила. В усій їхній діяль­ності, особливо коли вони стали все робити вдвох, він завжди був коноводом, і вона корилась йому. Але в осо­бистих справах вона завжди брала гору, і він сам того не помічав, як ішов на поводі. Так і тепер вона сказала, що він зможе потрапити в частину Червоної Армії й розпо­вісти, що в Краснодоні гине молодь наша, і разом з тією частиною врятувати товаришів від загибелі, а заразом ви­ручити й Валю.

—   Я дожидатиму тебе де-небудь отут поблизу,— ска­зала вона.

Валя, стомившись за день, міцно заснула, а коли прокинулась перед світанком, Серьожки вже не було: він по­жалів будити її, щоб попрощатись. І вона зосталась сама.

Олена Миколаївна на все життя запам'ятала цю моро­зяну ніч, це була ніч з одинадцятого на дванадцяте січня. Вся родина вже спала, коли хтось тихо постукав у вікон­це з вулиці. Олена Миколаївна зразу почула цей стукіт і зразу зрозуміла, що це він.

Олег з обмороженими щоками впав на стілець, від утоми навіть не знявши шапки. Всі прокинулись. Бабуся засвітила каганець і поставила під стіл, щоб світла не побачили з вулиці: поліція одвідувала їх по кілька разів на день. Олег сидів, освітлений знизу, шапка його вкри­лась інеєм круг обличчя, на вилицях у нього були чорні плями. Він схуд.

Він пробував кілька разів перейти фронт, але він зо­всім не знав сучасної системи вогню та розташування підрозділів і груп в обороні. Та й був завеликий і темно вдягнений, щоб непомітно переповзти по снігу. Думка про те, що там з товаришами в місті, весь час не облиша­ла його. Зрештою він переконав себе, що тепер, коли вже минуло стільки часу, він може непомітно пройти до міста.

—   Що про Земнухова чути? — питав він.

—   Все те саме...— сказала мати, намагаючись не диви­тись на нього.

Вона скинула з нього шапку, тужурку. Ні на чім було навіть чаю зігріти, але домашні й так переглядались, боя­чись, щоб його от-от не захопили тут.

—   Уля як? — спитав він. Всі мовчали.

—   Улю взяли,— тихо сказала мати.

—   А Любу?

—   Теж...

Він змінився на обличчі і, помовчавши, спитав:

—   А в селищі Краснодоні?

Не можна було так мучити його по краплі, і дядя Коля сказав:

—   Легше назвати тих, кого ще не взяли...

І він розповів про арешт великої групи робітників Центральних майстерень разом з Лютиковим та Барако-вим. Тепер уже ніхто в Краснодсні  не мав сумніву, що це були свої люди, залишені в німецькому тилу із спеці­альним завданням.

Олег поник головою й більш ні про що не питав.

Порадившись, вони поклали вирядити його на село до родичів Марини зараз же, вночі. Дядя Коля взявся про­вести його.

Вони йшли дорогою на Ровеньки, степом безлюдним, видним на далеку відстань під зорями, що струмили тихе синювате світло по снігу.

Хоч він майже не відпочивав після стількох ночей блукання, часто без їжі й притулку, після всього, що спі­ткало його вдома, Олег уже цілком опанував себе і доро­гою розпитав у дяді Колі всі подробиці, зв'язані з про­валом «Молодої гвардії» і з арештом Лютикова й Бара-кова. Він розповів дяді Колі свої лихі пригоди.

Вони не помітили, як скінчився довгий положистий узвіз дороги, і вони досягли найвищої його точки, й кру­то стали сходити з пагорка метрів за п'ятдесят від око­лиці великого села, що темніло перед ними.

— В село простуємо, а слід би обминути,— сказав дядя Коля.

І вони збочили, й пішли лівим краєм дороги, все так само — метрів за п'ятдесят од села,— сніг був глибокий тільки в заметах.

Вони перейшли були одну з бічних доріг, що вели до села, як із-за крайньої хати навперейми кинулось до них кілька сірих постатей. Вони бігли й горлали по-німецько­му дуже хрипко.

Дядя Коля й Олег, не змовляючись, майнули від них по дорозі.

Олег почував, що в нього немає сил бігти, чув, що його наздоганяють. Він натужив останні сили, але послизнув­ся й упав. На нього навалилися й заломили назад руки. Двоє ще гналися за дядею Колею й кілька разів вистріли­ли вслід йому з револьвера. Трохи згодом вони поверну­лись, лаючись і посміюючись, що не пощастило спіймати.

Олега привели у великий будинок, де раніш була, ма­буть, сільрада, а тепер канцелярія старости. В соломі на підлозі спало кілька солдатів жандармерії. Олег зрозумів, що вони наскочили на жандармський пост. На столі стояв польовий телефон у темній шкірі.

Єфрейтор викрутив ґнота в лампі і, сердячись та гри­маючи на Олега, заходився його обшукувати. Не зна­йшовши нічого підозрілого, він зірвав з Олега тужурку й став промацувати її. Великі пальці його рук були плоск й розширені біля нігтя, і він методично й спритно ору­дував ними.

Так пальці його добрались до картону комсомольсько­го квитка, і Олег зрозумів, що всьому кінець.

Єфрейтор, прикриваючи рукою викладені на стіл ком­сомольський квиток і бланки тимчасових комсомольських квитків, надсаджуючись, хрипко говорив по телефону. По­тім він поклав трубку й щось сказав солдатові, який при­вів Олега.

Аж проти ночі наступної доби Олег, супроводжуваний цим єфрейтором і солдатом замість кучера, на санях під'їхав до будинку жандармерії та поліції в місті Ро-веньках, і його здали черговому жандармові.

Олег сидів сам у камері, в цілковитій темноті, обняв­ши руками коліна. Коли б можна було бачити його об­личчя,— вираз його був спокійний і суворий. Думки про Ніну, про матір, про те, як по-дурному він попався,— він мав на все це досить часу, поки сидів у канцелярії старос­ти і поки його везли, і це вже одійшло від нього. 1 не об тім він думав, що чекає на нього: він це знав. Він був спокійний та суворий, бо він підбивав підсумок усьо­му своєму недовгому життю.

«Нехай мені шістнадцять років, не я винен у тім, що моя життєва путь була така недовга... Що може страшити мене? Смерть? Мордування? Я зможу знести це... Звичай­но, я хотів би вмерти так, щоб пам'ять про мене лишила­ся в серцях людей. Але хай я помру невідомий... Що ж, так помирають тепер мільйони людей, так само як і я, сповнені сил та любові до життя. В чім я можу попрік-нути себеї Я не брехав, не шукав легкого в житті шляху. Інколи був легковажний,— може, й слабкий од надмірної доброти серця... Любий Олежко-дролежко! Це не така й велика провина в шістнадцять років... Я навіть не зві­дав усього щастя, яке відпущено людині. І однаково я щасливий! Щасливий, що не плазував, як черв'як,— я боровся... Мама завжди казала мені: «Орлику мій!» Я не обману її віри та довір'я товаришів. Нехай моя смерть буде така ж чиста, як моє життя,— я не соромлюся сказати  собі  це...   Ти  вмреш  гідно,   Олежко-дролежко...»

Риси обличчя його розгладились, він ліг на підмерзлій слизькій підлозі, підмостив під голову шапку й міцно заснув.

Він розплющив очі, відчувши, що хтось стоїть над ним. Був ранок.

Майже затуливши собою двері в камеру, перед Олегом стояв у козачій шинелі, в польській конфедератці, що лед­ве налізала на велику руду голову, кремезний дід з вели­ким сизим носом, з буйним рудим ластовинням по всьому обличчі, з шаленими сльозавими очима.

Олег   сів  на  підлозі   і   з  подивом   глянув     на   нього.

— А я думаю, який він такий, Кошовий?.. А він, ось він який... Гадюченя! Пройдисвіт такий!.. Шкода, що те­бе гестапо вчитиме,— у мене тобі краще було б. Я б'ю в виняткових випадках... То ось ти який! Про тебе слава, як про Дубровського. Читав, мабуть, Пушкіна? У, гадю­ченя!.. Жаль, що ти не в мене,— старий нахилився до Олега, примружив одне сльозаве божевільне око і, дихаю­чи на Олега горілкою, таємниче зашепотів: — Ти думаєш, я чому так рано? — Він підморгнув уже зовсім інтимно й довірливо.— Сьогодні виряджаю партію туди...— Він по­крутив набряклим пальцем кудись у небо.— Прийшов з перукарем усіх поголити, я завжди голю перед цим,— шепотів він. Він випростався, крякнув, підняв великий палець руки й сказав: — Культурненько!.. А ти підеш по лінії гестапо, не заздрю тобі. Оревуар! — він підніс на­бряклу старечу руку до козирка конфедератки й вийшов, і хтось грюкнув за ним дверима камери.

Коли Олега вже перевели до загальної камери, де си­діли зовсім . не відомі йому люди з дальніх місць, він дізнався, що то був начальник ровеньківської поліції Ор-лов, з колишніх денікінських офіцерів, страшний кат і мучитель.

Через дві-три години Олега повели на допит. Взялись до нього самі тільки гестапівці, перекладач також був німець-єфрейтор.

Iх було багато, німецьких жандармських офіцерів, у кабінеті, куди його ввели. Всі вони з одвертою ціка­вістю та з подивом, а деякі навіть так, як дивляться на особу визначну, дивились на нього. За своїм багато в чо­му ще дитячим сприйняттям світу він не міг гадати, як широко розійшлася слава про «Молоду гвардію» і як він сам, після свідчень Стаховича та після того, що довго не могли його спіймати, перетворився на постать легендар­ну. Його допитував гнучкий, наче він був без кісток, як мінога, німець, з обличчям, якому страшні фіолетові по­під очима півкола, що виходили з-під кутків темних, май­же чорних повік, обгинали вилиці й розпускались на ху­дих щоках у трупні плями, надавали вигляду надприрод­ного,— така людина могла приснитися тільки в страшному сні.

На вимогу розкрити діяльність «Молодої гвардії» та виказати всіх членів і спільників, Олег сказав:

—   Я керував «Молодою гвардією» сам і сам відпові­даю за все, що робили її члени за моєю вказівкою... Я міг би розповісти про діяльність «Молодої гвардії», якби мене судили відкритим судом. Але річ марна для організації розповідати про її діяльність людям, які вби­вають і неповинних...— Він помовчав трохи, обвів спокій­ним поглядом офіцерів і сказав: — Та ви й самі вже мертвяки...

Цей німець, справді схожий на мерця, все-таки ще спитав у нього щось.

—   Ці мої слова — останні,— сказав Олег і опустив вії. Після  того  Олега  вкинули  в  катівню  гестапо,   і  для нього почалось те страшне життя, котре не те що витри­мати, про нього не можна писати людині, яка має душу.

Та Олег витримував це життя до кінця місяця, і його не вбивали, бо чекали фельдкоменданта області генерал-майора Клера, котрий хотів особисто допитати проводи­рів організації й розпорядитись їхньою долею.

Олег не знав, що сюди ж, до ровеньківського гестапо, привезено на допит у фельдкоменданта й Пилипа Петро­вича Лютикова. Ворогам не вдалося дізнатися, що Люти-ков був керівником підпільної більшовицької організації Краснодона, але відчували вони й бачили, що це найкруп­ніша людина з-поміж усіх, кого вони схопили.