Була якась дивна закономірність в арештах, і про ко­жен з них негайно дізнавалось ціле місто. Заарештували спочатку батьків тих членів штабу, хто з міста втік. По­тім арештували батьків Арутюнянца, Сафонова та Лева-шова, тобто тих хлопців, близьких до штабу, хто також пішов з міста.

Раптом заарештували Тосю Мащенко і ще декого з рядових членів «Молодої гвардії». Але чому саме цих, а не інших?

Ніхто з тих, хто лишився на волі, не міг припустити, що ці нові арешти, припливи й відпливи їх залежать від страшної стихії зізнань Стаховича. Після того як він ви­казував кого-небудь, йому давали перепочинок. Починали катувати, і він знов кого-небудь виказував.

Але з працівників підпільної організації, очолюваної Лютиковим та Бараковим, нікого не зачепили, хоча вже минуло кілька діб після арешту Мошкова, Земнухова і Стаховича. Все лишалось, як і до того, і в Центральних майстернях.

Володя Осьмухін, який пробув три дні нового року на селі в дідуся, четвертого січня вийшов на роботу. Він ще звечора дізнався від матері про арешти й про вказівку штабу «Молодої гвардії» йти з міста. Але він одмовився йти.

— Хлопці не викажуть,— сказав він матері, перед якою тепер не було потреби таїтись.

Було багато причин, з яких Володя не хотів піти з міста. Шкода було покинути матір і сестру —особливо коли згадував, що вони тоді не евакуювались через нього. Але головною була та причина, що Володя, не бравши участі в нараді на Олеговій квартирі, не тільки не уявляв небезпеки, яка йому загрожувала, а вважав навіть, що хлопці із штабу надто поспішили. Всі троє арештованих були з числа хлопців, найближчих Володі, він їм вірив. У завзятій душі Володі («Я, як   Васька   Буслай!»)   вироїлись навіть плани визволення хлопців, плани, фантастич-ніші один від одного.

Та тільки-но Володя прийшов у майстерні, Лютиков викликав його з якогось приводу до себе в конторку. Від старого зв'язку з домом Осьмухіних, а також тому, що з усіх молодих людей Лютиков найближче знав Володю, Пилип Петрович дуже його любив. Не тільки досвід і ро­зум, а й серце підказувало старому, яка страшна загроза звисла над його юним другом і вихованцем. Пилип Петро­вич запропонував Володі негайно йти геть. Пилип Петро­вич не захотів навіть вислухати Володиних пояснень, був жорстокий і невблаганний, не радив, а наказував.

Та було вже пізно. Володя не встигнавіть обміркува­ти, коли й куди йому йти, як його заарештували тут же, в майстернях, на його робочому місці.

Зусилля катів, що мордували Стаховича, були спрямо­вані не тільки на те, щоб він викрив усіх членів «Моло­дої гвардії», а й на те, щоб він дав нитки, котрі ведуть до підпільної більшовицької організації в місті. Багато даних, та й звичайний здоровий глузд уже давно підказували більшим і меншим чинам жандармерії, що молодь працює під керівництвом дорослих, що центр краснодонської змо­ви — в підпільній організації більшовиків.

Але Стахович справді не знав, яким чином Олег здійс­нює зв'язок з райкомом, Стахович міг тільки сказати, що зв'язок цей існує. Коли стали допитувати, хто з дорослих найчастіше одвідує дім Кошових, він, перебравши всіх у пам'яті, назвав Соколову. В перший період роботи він був іще членом штабу, і пізніше, коли він бував у Олега в справах організації, Стахович справді найчастіше зустрі­чав у хаті Кошових Поліну Георгіївну. Раніше він не ста­вив присутність Поліни Георгіївни в будь-який зв'язок з діяльністю «Молодої гвардії». Але тепер йому пригадало­ся, що Олег інколи лишався наодинці та перешіптувався з Поліною Гергіївною, і Стахович назвав її ім'я.

Ниті від Соколової вели насамперед до важкого, мов­чазного, загадкового чоловіка — Лютикова. Не випадко­вою здалась майстерові Брюкнеру і та обставина, що арештовані Мошков та Осьмухін працювали в цеху в Лютикова. Так звелися в одно всі дані його біографії, всі факти диверсій і аварій у Центральних майстернях.

П'ятого січня, на світанку, Поліна Георгіївна, як зав­жди, принесла Пилипові Петровичу молоко й винесла під кофтинкою на грудях листівку, написану Пилипом Петро­вичем від імені «Молодої гвардії».   В   листівці   нічого   не говорилось про арешти молоді. Пилип Петрович хотів показати цією листівкою, що ворог не влучив у ціль,— «Молода гвардія» живе й діє.

Увечері, повернувшися з роботи, він застав у кухні в Пелагії Іллівни дружину, Євдокію Федотівну, та дочку Раю, які прийшли з хутора його навідати. Воістину ра­дість завітала до нього в дім! Пилип Петрович переодягся в усе чисте, надів свіжу білу сорочку, темно-синій галстук у сіру смужку та парадний костюм, вичищений Пелагією Іллівною. В цьому святковому костюмі, спокійний, рів­ний, добрий, він просидів з найближчими йому людьми дотемна і жартував так, мовби нічого не трапилось.

Чи знав Пилип Петрович, що загроза згуби вже звисла й над ним? Ні, він не знав і не міг знати цього. Але він завжди припускав цю можливість, завжди був го­товий до неї, а останнім часом він відчував, що небезпека зросла.

Все частіше мовчазний Швейде напускався на Б арако­ва, в нападі нестримного сказу обвинувачуючи в сабота­жі. Хто міг поручитися, що німець не натрапив на певний слід?_

Кілька днів тому чотири підводи з вугіллям подалися в найближчі села, немовби для того, щоб міняти вугілля на хліб. Вивозити вугілля з території майстерень — це вже було нечуваним порушенням «нового порядку». Але іншого виходу Пилип Петрович з Бараковим не мали, а чекати не могли: під вугіллям була зброя для краснодон-ської партизанської групи, що влилася в Митякинський загін. Хто міг поручитися, що зухвала ця справа так і ми­неться непомічена?

Ворог арештовував членів «Молодої гвардії» одного за одним. Хто міг знати, які приховані пружини викликали провал цілих ланок організації?

Все це розумів і відчував старий Пилип Петрович. Але в нього не було підстав і змоги відступати. Могутній дух його був не тут, він прямував через ріки й степи, через холоднечу й сніги, разом з великою армією визволення. Все, про що він розмовляв з дружиною й дочкою, все по­верталось до цього велетенського наступу наших військ. Як він міг на підставі самих тільки припущень покинути свій пост саме в ту хвилину, коли потрібне було найбіль­ше напруження всіх сил! Лишились лічені тижні, а то й дні, коли він зможе нарешті скинути рабське вдавання, що гнітить душу, і відкрити людям чесне обличчя своє! Ну, а коли доля не приведе дожити до цієї  світлої години, лишаться люди, які й без нього доведуть діло до кінця. Ще з тої пам'ятної розмови в кабінеті Баракова во­ни створили другий, «запасний» райком з нових вірних людей і передали їм усі явки та зв'язки.

Пилип Петрович сидів святково одягнений, веселий, трохи, можливо, добріший і балакучіший, ніж до цього звикли. І дочка дивилась на батька сміливішими очима. І тільки Євдокія Федотівна, що пройшла з чоловіком довге життя і вміла розрізняти навіть найдрібніші відтінки його стану, коли-не-коли спиняла на ньому неспокійний, до­питливий погляд, який немовби говорив: «Надто вже ти вирядився, надто вже ти веселий, не подобається ме­ні це».

Вибравши хвилину, коли жінка знову вийшла на кух­ню для своєї жіночої розмови з Пелагією Іллівною, Пи­лип Петрович усе-таки розповів дочці про арешти в орга­нізації «Молода гвардія». Раї щойно минуло тринадцять, вона знала з розповідей про існування «Молодої гвардії», здогадувалась про батькове заняття, мріяла, що йому до­помагатиме, але не сміла просити про це.

—   Ви в мене не засиджуйтесь, ночувати не зоставлю. Іти вам звідси все одно степом, ніхто вас не побачить уно­чі,— говорив Пилип Петрович, притишивши голос— Ма­мі скажи, що так, мовляв, краще. Адже їй не поясниш,— сказав Пилип Петрович з глузливою посмішкою.

—   Тобі загрожує небезпека?— спитала Рая й зблідла.

—   Певного нічого нема. А небезпека завжди загрожує нашому братові, та я до неї звик. Я віддав своє життя на це. Хотів би, щоб і ти була така,— спокійно сказав він.

Дочка задумалась, потім оповила батькову шию тонки­ми ручками й припала лицем до його лиця. Мати ввійшла, здивовано поглянула на них. Пилип Петрович став жар­тівливо випроваджувати дружину й дочку. Не раз уже во­ни стрічалися в час окупації. Євдокія Федотівна, звикши до того, що чоловік її буває суворий, коли родинні справи стають йому завадою в роботі, не могла знати, коли він правий, а коли не правий, поступалась перед ним, навіть коли їй бувало боляче.

Євдокія Федотівна мовби новими очима побачила чо­ловіка в цьому добре збереженому, випрасуваному піджа­ку на його великому тілі і стала нараз цілувати його чис­то виголене і все-таки колюче обличчя, поцілувала навіть кудись у галстук і припала головою до грудей. Важка нижня частина обличчя його здригнулась, він обережно відхилив    дружину,   сказав   щось   жартівливе.   На   очах дочки сяйнули сльози, вона одвернулась і потягла матір за рукав.

Поліну Георгіївну арештували цієї ж ночі. А вранці шостого січня арештували — не вдома, а в майстернях — Пилипа Петровича та Баракова. Разом з ними з майстерень узяли кілька десятків чоловік. Як і гадав Пилип Петрович, для ворога нічого не важили докази: більшість арештова­них не була причетна до організації.

Толю «Грім гримить» не арештували ні того дня, коли взяли Володю, ні в цей день масових арештів у майстер­нях. Ледве-ледве дотяг він до кінця роботи й пішов до Лизавети Олексіївни та до Люсі. Вони вже знали про те, що сталося.

—   Що ти робиш? Ти ж губиш себе! Тікай негай­но!..— в пориві материнського розпачу вигукнула Лизаве-та Олексіївна.

—   Не піду я,— тихо сказав Толя.— Чого ж я піду? — І він махнув шапкою.

Ні, він не міг нікуди йти, поки Володя в тюрмі.

Його вмовляли лишитися ночувати. Але він пішов. Він пішов до Вітьки Лук'янченка порадитися, що можна зроби­ти, щоб визволити товаришів. Він ішов уночі, звично об­минаючи поліцейські пости. Яким самотнім почував він себе в рідному місті, коли нема Володі, коли нема Земну-хова, Моткова, Жори Арутюнянца та інших... Почуття розпачу й помсти змішувалися в душі його.

На світанку хтось гучно загрюкав у двері дому Осьму-хіних. Лизавета Олексіївна з властивою їй безстрашною рішучістю відчинила двері, не питаючи. І аж сахнулась. На порозі знову стояв Толя Орлов, дуже змерзлий, такий змарнілий, що його не можна було впізнати, з запали-ми очима, які горіли похмурим вогнем.

—   Читайте...— сказав він і простяг Лизаветі Олексіїв­ні та Люсі пожмаканий папірець.

Поки вони читали, він пристрасно говорив:

—   Ні, вам можна, вам треба сказати всю, всю правду... Вітя одержав її від одного військового, колишнього по­раненого, якого він колись приховав. Я і Вітя, ми цілу ніч розклеювали її по місту. Це доручення від райкому партії. її клеїли сьогодні десятки людей,— все місто, всі хутори і селища читають тепер цю листівку! — говорив Толя з запалом і не міг спинитися, бо йому все здавалося, що він говорить не найголовніше.

Та Лизавета Олексіївна і Люся не слухали його, вони читали:

«Громадяни Краснодона! Шахтарі, колгоспники, служ­бовці! Всі радянські люди! Брати й сестри!

Ворог роздавлений могутньою Червоною Армією і ті­кає! У безсилій звірячій злобі хапає він ні в чому не по­винних людей, віддає їх на нелюдські катування. Нехай же пам'ятають виродки: ми — тут! За кожну краплю кро­ві радянської людини вони заплатять нам всім своїм під­лим життям. Хай здригнуться серця ворогів від нашої по­мсти! Метіться ворогові, знищуйте ворога! Кров за кров! Смерть за смерть!

Наші йдуть! Наші йдуть! Наші йдуть!

Краснодонський підпільний райком ВКП(б)»