Червоні прапори майоріли не тільки над будівлями «скаженого пана» й школи імені Ворошилова. Червоні пра­пори майоріли над дирекціоном і над колишньою райспо-живспілкою, над шахтами № 12, № 7 — 10, № 2-біс, № 1 -біс, над шахтами Первомайки і селища Краснодон.

З усіх кутків міста люд стікався дивитись на прапори... Коло будинків і пропускних будок збирались чималі юрби. Жандарми й поліцаї збилися з ніг, розганяючи людей, але ніхто з них не зважився зняти прапори; біля підніжжя кожного прапора був клапоть білої тканини з чорним на­писом: «Заміновано».

Унтер Фенбонг, вилізши на будівлю школи імені Воро­шилова, виявив дротину, що йшла від прапора в вікно на горищі. І на горищі справді лежала міна під закрайком да­ху,— її навіть не замаскували.

Ні в жандармерії, ні в команді СС не було нікого, хто вмів би поводитися з мінами. Гауптвахтмайстер Брюкнер послав машину до окружної жандармерії в Ровеньки по мінерів. Але мінерів не знайшли і в Ровеньках, і машина помчала до Ворошиловграда.

Десь о другій годині дня мінери, прибувши з Вороши­ловграда, розрядили міну на горищі школи, а в усіх інших місцях мін не виявили.

Поголос про червоні прапори, вивішені в Краснодоні на честь Великої Жовтневої революції, пройшов по всіх містах і селищах Донецького басейну. Ганьбу німецької жандармерії вже не можна було приховати від фельдко-менданта області в Юзівці, генерал-майора Клера. І май­стер Брюкнер дістав наказ будь-що розкрити й виловити підпільну організацію, а інакше йому пропонували зняти з погонів срібні блискавки й піти в солдати.

Нічогісінько не знаючи про організацію, яку мав вило­вити, майстер Брюкнер вчинив так, як робили на його міс­ці всі жандармерії та гестапо: він знову запустив свій «густий волок», як назвав це колись Сергій Левашов: у місті і в районі тоді заарештували десятки безневинних людей. Але, хоч який густий був волок, він не захопив нікого з районної партійної організації, що за її вказівкою вивішено прапори, і нікого з членів «Молодої гвардії». Німці не припускали, що організація, котра на ділі це здійснила, складається з хлопчаків та дівчаток.

І правда, трудно було це припустити, якщо в ніч най­страшніших арештів видатний підпільник Стьопа Сафонов, схиливши набік білу голову, слинячи олівця, записував у своєму щоденнику:

«Годині о п'ятій до мене зайшов Сенька, покликав у гості на Голуб'ятники, сказав: будуть гарні дівчата. Ми пішли, посиділи трохи. Двоє-троє дівчат були нічогенькі, а решта мотлох...»

У другій половині листопада від своїх людей із хуто­рів «Молода гвардія» дізналася, що німці женуть у тил з Ростовської області велику череду худоби, півтори тисячі голів. Череда вже пройшла мостом через Донець біля Ка-менська на правий берег і суне поміж рікою та великою ґрунтовою дорогою Каменськ — Гундоровська. При череді, крім пастухів-українців з Дону, йшла озброєна гвинтівка­ми варта, дванадцять-тринадцять пристаркуватих німець­ких солдатів із господарської команди.

Тої ж ночі, коли це стало відомо, групи Тюленіна, Пет­рова й Моткова, озброєні гвинтівками і автоматами, зі­бралися в лісистій балці на березі річечки, що впадає в Північний Донець, коло дерев'яного мосту, де ґрунтова дорога перетинає річечку. Розвідка донесла, що череда ночує кілометрів за п'ять від них поміж скиртами, що їх порозкидали пастухи й солдати на корм худоби.

Йшов буйний холодний дощ із снігом, сніг танув, під ногами замісилась брудна каша. Хлопці, що притягли на ногах із степу пуди грязюки, збивалися в купи, зігріваю­чись теплом один від одного, жартували: —  Нічого собі, потрапили на курорт! Світанок заходив такий темний, імлистий, сонний і так довго не міг прочуняти, ніби роздумував: «Чи варто вста­вати в таку гидку погоду, чи не вернутись назад та й за­лягти   собі   спати!..»  Але  почуття   обов'язку  перебороло в ньому ці ліниві вранішні роздуми, і світанок прийшов на донецьку землю. В мішанині дощу, снігу й туману можна було щось бачити кроків за триста.

За наказом Туркенича,— він очолював усі три групи,— хлопці,   тримаючи  напоготові  гвинтівки  закляклими,   не­гнучкими пальцями, залягли на правому березі річечки — з того боку, звідки німці повинні були вийти на міст.

Олег, який теж брав участь в операції, і Стахович, якого вони взяли, щоб перевірити його в бойовому ділі, лежали на тому ж березі нижче, там де річечка вигиналась.

За час, який минув з дня виводу Стаховича зі штабу, Стахович брав участь у багатьох ділах «Молодої гвардії» і майже відновив своє добре ім'я. Це було йому тим легше зробити, що для більшості членів «Молодої гвардії» він ніколи й не втрачав його.

За доброю властивістю натури, притаманною іноді й людям принциповим, люди неохоче змінюють, вважають навіть за щось незручне міняти ставлення до людини, яке звично склалося, перейшло вже в побут, хоч незаперечні факти й показали, що людина ця зовсім не така, якою зда­валась. «Виправиться!.. Ми всі не без вад»,— кажуть у та­ких випадках люди.

Не тільки рядові члени «Молодої гвардії», які нічого не знали про Стаховича, а й більшість тих, хто був близький до штабу, за звичкою ставились до Стаховича так, наче з ним нічого не сталось.

Олег і Стахович мовчки лежали в чагарнику на опа­лім листі й оглядали голу, мокру горбкувату місцевість, намагаючись якнайдалі пробитись поглядом крізь запону дощу й снігу, що мріла в тумані. А до них, усе наростаю­чи, вже долинало різноголосе мукання сотень голів, ще зливалося  в  якусь  какофонічну музику,  немовби диявол грав на дудці.

—   Пити   хочуть,— озвався   Олег.— Вони   будуть   їх  у річці напувати. Це нам зручно...

—  Дивись!   Дивись! — збуджено   сказав   Стахович. Попереду, ліворуч од них, з туману виникли червоні голови — одна, друга, третя, десять, двадцять, безліч голів з дивними тонкими рогами, що ростуть майже просто вго­ру й загинаються гострими кінцями всередину. Голови бу­ли немовби й коров'ячі, але в корів, навіть у безрогих, ви­разно позначаються поміж вухами опуклості, нарости, що з них розвиваються роги. А в цих істот, тулуби яких не можна було бачити крізь туман, що загуск біля самої зем­лі, роги росли просто з гладенького тімені. Вони, ці істоти, виникли з туману, як химери.

Вони йшли, мабуть, не перші в череді, а крайні від її лівого крила; там, у глибині за ними, лунало могутнє реви-ще й відчувався дужий рух тіл, що труться одне об одне, і тупотіння тисяч ратиць,  від якого стугоніла земля.

І тут до слуху Олега й Стаховича долинула жвава німецька   розмова,   що   наближалася   спереду,   правіше по дорозі. Чути було по голосах, що німці відпочили й пере­бувають у доброму настрої. Вони бадьоро чвакали своїми черевиками по грязюці.

Олег і  Стахович,  пригинаючись,  майже  бігцем  пере­йшли на те місце, де лежали їхні товариші.

Туркенич стояв біля глинястої невисокої берегової кру­чі не далі як за десять метрів од мосту, з автоматом, який він підтримував лівою  рукою.  Трохи висунувши  голову поміж кущиками жухлої мокрої трави, він дивився в да­лечінь по дорозі. Біля самих його ніг сидів дуже сердитий, ясно-рудий Женя  Мошков,  з плетеним шарфом  на шиї, теж з автоматом, почепленим на лівій руці, і дивився на міст. Хлопці лежали уступами один за одним по діагоналі вздовж берега. Переднім у цій лінії був Серьожка, а за­микав її Віктор,— вони обидва теж тримали автомати. Олег і  Стахович лягли між Мошковим  і  Тюленіним. Безтурботна, некваплива говірка немолодих німецьких солдатів звучала вже, здавалось, над самою головою. Тур­кенич став на одне коліно, тримаючи автомат напоготові. Мошков ліг, поправив зручніше підібгану мокру ватянку і теж виставив свій автомат.

Олег з наївним дитячим виразом дивився на міст. І раптом по мосту загупали черевики, і група німецьких солдатів у забрьоханих шинелях, хто недбало несучи гвин­тівку на ремені, а хто закинувши її на спину, вийшла на міст.

Цибатий єфрейтор з пишними світлими ландскнехт-ськими вусами, йдучи поміж передніми солдатами, роз­повідав щось, оглядаючись, щоб чули й задні. Він озирав­ся, обертаючи обличчя до хлопців, що лежали на березі, і солдати з підсвідомою цікавістю перехожої людини до нового місця теж дивились на річку праворуч і ліворуч од мосту. Але тому, що не сподівались вони тут побачити партизанів, вони їх і не бачили.

І в цю мить з гострим, оглушливим звуком, що зливав­ся в одну лінію, заторохтів автомат Туркенича, за ним Мошкова, і ще, і ще, й посипались безладні постріли з гвинтівок.

Все вийшло так несподівано й не схоже на те, як Олег собі уявляв це, що він не встиг вистрілити: в першу мить він дивився на все це з дитячим подивом, потім відчув внутрішній поштовх, що треба стріляти і йому, але все вже скінчилось. Жодного солдата вже не видно було на мосту: більшість упали, а двоє, що тільки-но ступили на міст, побігли назад по дорозі. Серьожка, за ним Мошков, за ними  Стахович зіскочили на верхній берег і застре­лили їх.

Туркенич, а за ним ще кілька хлопців вибігли на міст. Там ще корчився один, і вони його добили. Потім відтяг­лії солдатів за ноги в кущі, щоб не видно було з дороги, а зброю забрали з собою. Череда, розсипавшись на кілька кілометрів уздовж по річечці, пила воду — просто з берега, або вступивши передніми, а то й усіма чотирма ногами в воду, або перебрівши на той бік,— пила, роздимаючи во­логі ніздрі, з таким єдиним могутнім звуком всмоктування, ніби тут працювало кілька насосів.

У велетенській цій череді змішались звичайні робочі воли, червоні, сиві, рябі, дуже неквапливі, й товсторогі грудасті бугаї, як вилляті на своїх стальних ратицях; ко­рови різних порід, граціозні ялівки й матки на самій порі з роздутими боками, недоєні, з набряклим вим'ям та черво­ними, розпухлими дійками; ці дивні, що тримались окремо, ясно-червоні корови з рогами, які ростуть просто з плос­кого тім'я; великі чорно-строкаті й червоно-строкаті гол­ландки, такі поважні в своїх білих розводах, що здавалось, немовби вони в очіпках та фартухах.

Пасгухи-погоничі, старезні діди, які за життя своє наче перейняли забарну поваду своїх корів, а може, просто звикли за час війни до мінливостей долі, не звертаючи уваги на стрілянину, яка знялась поблизу, посідали колом на мокру землю, позаду череди, й залюлячили. Проте вони повставали, побачивши озброєних людей.

Хлопці шанобливо скидали шапки, віталися.

—   Здрастуйте, пани-товариші! — сказав грибкуватий дід з викрученими ступнями, одягнений поверх полотняної сорочки в недублену кожушанку без рукавів.

З того, що в руках у нього -був плетений гарапник, а не довгий пастуший батіг, як у інших, ясно було, що він старший поміж ними. Видно, щоб заспокоїти своїх дідів, він обернувся до них і сказав:

—   То ж партизани!..

—   Пробачте, добрі люди,— знову знявши й надівши шапку, сказав Олег,— німецьку охорону ми порішили, про­симо допомогти худобу розігнати по степу, щоб німцям не дісталась...

—   Гм... Розігнати! — трохи помовчавши, сказав інши$і дід, невеличкий, моторний.— То ж наша худоба, з Дону, чого нам її в чужому краю розганяти?..

—   Що ж, ви її назад поженете? — сказав усміхнувшись Олег.

—   Воно так, назад не поженеш,— зразу ж сумно по­годився дідок.

—  А розженемо, може, свої розберуть...

—  Ай-я-яй, така ж сила! — раптом сказав маленький дід з одчаєм і захопленням і схопився за голову.

І стало видно, що переживають ці діди, приневолені гнати всю цю величезну силу худоби з рідної землі в чужу німецьку землю. Хлопцям стало жаль і худоби, й дідів. Але зволікати було не можна.

—  Діду, дайте-но свій батіг! — сказав Олег і, взявши його з руки маленького дідка, пішов до череди.

Череда, поки воли й корови вдовольняли спрагу, пома­лу переходила на той бік річки, і частина розбрелась, шу­каючи решток сухої трави, дихаючи в мокру голу землю. Частина сумовито стояла, підставивши спини під дощ, або озиралась,— де, мовляв, ви, пастухи, що нам робити далі?

З певністю та спокоєм, наче він потрапив у свою сти­хію, Олег, де відштовхнувши рукою, де ляснувши по жи­воті чи по шиї, де з тріском хльоснувши батогом, розчи­щав собі дорогу між худобою. Він перейшов річку й вліз у самісінький тлум череди. Дід у кожушаній душогрійці прийшов на допомогу із своїм гарапником. За ним рушили й решта дідів і всі хлопці.

Гукаючи та ляскаючи батогами, вони на превелику силу розділили череду надвоє, згаявши на це чимало часу.

—   Ні, це не діло,— сказав дід у душогрійці.— Ударте з автоматів, усе одно пропадати...

—   Ай-я-яй!..— Олег скривився, як від болю, і майже в ту ж мить обличчя його мимохіть набрало лютого ви­разу. Він зірвав з-за плеча автомат і пустив чергу по череді.

Кілька волів та корів упало, інші, підранені, ревучи й стогнучи, ринули в степ. І вся ця половина череди, по­чувши запах пороху та крові, віялом сипонула по степу,— земля застугоніла. Серьожка й Женя Мошков пустили по черзі з автоматів у другу половину череди, і вона теж розсипалась.

Хлопці бігли вслід, і там, де ще трималось по кілька де­сятків голів, стріляли в худобу. Весь степ сповнився по­стрілами, муканням та ревінням скотини, тупанням ра­тиць, лясканням батогів і страшними та жалібними крика­ми людей. Траплялося, бугай, на бігу підстрелений, разом спинявся, поволі підгинав передні ноги й важко падав уперед, на ніздрі. Підстрелені корови, ревучи, підводили свої прекрасні голови  й знов  безсило опускали їх.  Вся місцевість довкола вкрилась тушами, що червоніли в тума­ні на чорній землі...

Коли хлопці поодинці розходились, кожен своєю доро­гою, довго ще зустрічались їм то тут, то там воли й ко­рови, що розбрелись по степу.

Трохи перегодом над степом закурів димок. Це Се­рьожка Тюленін за дорученням Туркенича підпалив де­рев'яний місток, що якимось дивом досі вцілів.

Олег і Туркенич ішли разом.

—   Ти помітив цих корів з рогами, які ростуть неначе просто з тім'я, а вгорі загинаються всередину, майже схо­дяться? — збуджено питав Олег.— Це із східної частини Сальського степу, а може, навіть із самого Астраханського. Це індійська худоба... лишилась вона ще з часів Золотої орди.

—  Звідки  ти  знаєш? — недовірливо  спитав  Туркенич.

—   В дитинстві вітчим, коли їздив у цих справах, зав­жди брав мене з собою, він у цім ділі був чоловік тя­мущий.

—   А Стахович сьогодні молодець! — сказав Тур­кенич.

—  Т-так...— невпевнено мовив Олег.— їздили ми тоді з вітчимом. Знаєш, Дніпро, сонце, стада величезні в сте­пу... І хто б міг подумати, що я... що ми...— Олег знову скривився, як від болю, махнув рукою й мовчав уже до самого дом}г.