Зайшла пора, коли навіть бездомні люди зі своїми тачками побоювались ходити по шосейних та ґрунтових дорогах, а сунули путівцями чи прямо степом, так часто підривались тепер на мінах вантажні й легкові автомобілі й цистерни з бензином.

Ще не змовкали чутки про велику аварію де-небудь н шосе   між   Матвієвим   та   Новошахтинськом   на   півдн а вже пливли нові — про загибель цілого транспорту з бе зином   поміж   Старобільськом   та   БІловодськом   на   пі ночі.

Раптом   злетів   у  повітря   залізобетонний   міст   чере річку Крепенку на головному шосе Сталінградського н пряму, і ніхто не міг збагнути, як це сталось: міст був чималому населеному пункті Боково-Платово і його добр пильнували німці. А через кілька день   гримнув  у  річк} величезний залізний міст   біля   Каменська   на   магістралі Воронеж — Ростов. Вибух цього мосту, що його охороняй взвод німецьких автоматників з чотирма станковими кулеі метами, був такий сильний, що гуркіт докотився вночі дш Краснодона.

Олег здогадувався, що вибух цей гуртом підготували мабуть, підпільні партійні організації Краснодона й Ка; менська. Він здогадувався про це тому, що тижнів за дв перед тим, як стався вибух, Поліна Георгіївна знову за жадала, від імені Лютикова, зв'язкового, щоб послати йо го до Каменська.

Олег виділив Олю Іванцову.

Протягом   двох   тижнів    Оля  ні  разу   не  з'являлас в орбіті діяльності «Молодої гвардії», хоч Олег знав од Ні ни, що Оля кілька разів поверталась додому в Краснодо і знов ішла кудись. Вона  виникла  на  Олеговій  квартир через два дні після того, як стався цей знаменитий вибух, і скромно взялась до виконання своїх щоденних обов'яз-і ків штабу «Молодої гвардії». Олег розумів, що  її  ні  про] що не можна розпитувати, але іноді ловив себе на тому, що з інтересом придивлявся до її обличчя. Але вона ні­би не помічала цього, була все така ж рівна, спокійна, не-ї говірка. Непорушне обличчя її з неправильними сильними рисами, дуже нечасто освітлюване усмішкою,   було   ніби навмисне створене для зберігання таємниць.

На ту пору по дорогах району й далеко поза його межами орудували вже три постійні бойові групи «Моло­дої гвардії».

Одна група — на дорозі поміж Краснодоном і Каменськом; вона чинила напади переважно на легкові машини; з німецькими офіцерами. Керував цією групою Віктори Петров.

Друга група — на дорогах Ворошиловград — Лиха; на­падали вони на машини-цистерни: знищували водіїв та охорону, а бензин випускали на землю. Керував цією групою визволений з полону Женя Мошков, лейтенант Чер­воної Армії.

І третя група — група Тюленіна, що орудувала всюди. Бона затримувала німецькі вантажні машини із зброєю, продовольством, обмундируванням і полювала на німе­цьких солдатів, що повідбивалися й повідставали,— полю­вала навіть у самому місті.

Бійці груп сходились на завдання й розходились після нього поодинці; кожен тримав свою зброю в певному місці в степу, закопану.

Визволивши з полону Мошкова, «Молода гвардія» ді­стала ще одного досвідченого керівника.

Оклигавши після пережитих знегод, кремезний, кріпкенький, мов дубок, Мошков ходив не кваплячись, пере­вальцем, з обмотаним круг шиї плетеним шарфом, що ро­бив його помітно товщим, взутий у чоботи й калоші, що їх зняв з підхожого по зросту поліцая, вбитого при роз­громі поліцейської дільниці на хуторі Шевирівка. Серди­тий на вигляд, він був добрягою в душі. Але перебування в армії, особливо після того, як його прийняли на фронті в партію, привчило його до витримки та самодисцип­ліни.

Він найнявся, за своїм фахом слюсаря, все до того ж механічного цеху майстерень при дирекціоні № 10, і, за порадою    Лютикова,    його    ввели    до    штабу «Молодої гвардії».

Хоч і мала вже «Молода гвардія» за плечима кілька гучних бойових діл, ніщо не показувало, що німці стур­бовані існуванням цієї організації.

Як ото струмки та ріки утворюються з не помітного для ока найдрібнішого руху підземних вод, так і дії «Молодої гвардії» непомітно вливались у глибоко прихований ши­рокий рух мільйонів людей, що прагнули повернутись до свого природного стану, в якому перебували до приходу німців. І в цій безлічі скерованих проти німців великих і малих вчинків та діл протягом довгого часу німці не ба­чили окремого сліду «Молодої гвардії».

Фронт відсунувся тепер аж так далеко, що німцям, які стояли в Краснодоні, це місто здавалось чи не глухою заштатною провінцією німецького рейху. Коли б не дії партизанів на дорогах, було б схоже, буцім тут навіки ствердився «новий порядок».

Все принишкло на фронтах війни — на заході й на сході, на півночі й на півдні,— наче прислухаючись до громів   великої    Сталінградської   битви.    І   в   щоденних коротких повідомленнях протягом вересня, потім жовтня про бої в районі Сталінграда і в районі Моздока було вже щось таке звичайне та постійне, що здавалось — так завсігди й буде.

Зовсім припинився потік полонених, що їх гнали через Краснодон зі сходу на захід. Але з заходу на схід, знай, сунули німецькі та румунські військові частини, обози, гармати й танки; вони йшли й не вертались, а все йшли нові, і в Краснодоні завжди днювали й ночували німецькі, румунські солдати й офіцери, і теж здавалося, що повсяк­час так буде.

В домі Коростильових та Кошових кілька днів стояли водночас німецький офіцер, льотчик-«ас», що повертався на фронт з відпустки після поранення, і румунський офі­цер з денщиком — веселим хлопцем, який розмовляв по-російському й крав, що потрапляло під руку, аж до зуб­ків часнику й рамок від родинних фотографій.

Офіцер-румун у формі салатного кольору, при галсту­ці, з крученими золотими погончиками був маленький, з чорними вусиками й банькатими очицями, дуже мотор­ний, навіть кінчик його носа перебував у безнастаннім русі. Оселившись у кімнатці дяді Колі, він усі дні був поза домом, ходив по місту в цивільній одежі, обслідуючи шахти, установи, військові частини.

—   Чому це твій хазяїн у цивільному ходить? — спитав дядя Коля в денщика, з яким у нього встановились майже приятельські стосунки.

Веселий денщик надув щоки, ляпнув по них долонями, вистріливши повітрям, як у цирку, і дуже добродушно сказав:

—   Шпіон!..

Після цієї розмови дядя Коля так і не знайшов своєї люльки.

Німецький «ас» розташувався у великій кімнаті, ви­пхавши Олену Миколаївну до бабусі, а Олега в сарай. Це був здоровий, білий мужчина з червоними очима, весь в орденах за бої над Францією і за Харків. Він був феє­рично п'яний, коли його привели сюди з комендатури, і він пробув тут кілька днів тільки тому, що не переставав пити вдень і вночі і ніяк не міг протверезитися. Він на­магався втягти в своє пияцтво все населення дому, крім румунів, що їх існування він просто не помічав, він бук­вально секунди не міг проіснувати без співбесідників. Нестерпною німецько-російською мовою він пояснював, як він поб'є спочатку більшовиків, потім англійців, потім американців, і як тоді вже все буде  гаразд.   Але  під  кі­нець перебування він украй схмарнів.

—   Сталінград!.. Ха!..— говорив він, підносячи багро­вий вказівний палець.— Більшовик стріляйт... пу! Мені капут!..— і хмурні сльози зволожували його червоні по­віки.

Перед від'їздом він протверезився саме настільки, щоб настріляти собі з маузера курей по дворах. Йому нікуди було їх сховати, він зв'язав їх за ноги, і вони лежали біля ґанку, поки він пакував свої речі.

Румун-денщик покликав Олега, надув щоки, вистрілив повітрям, як у цирку, і показав на курей:

—   Цивілізація! — сказав він добродушно.

І Олег більш ніколи вже не бачив свого складаного ножика.

При «новому порядку» в Краснодоні виникли такі ж «вершки суспільства», наче в якім-небудь Гейдельберзі чи Баден-Бадені,— ціла драбина чинів, становищ. На верши­ні цієї драбини стояли гауптвахтмайстер Брюкнер, вахт-майстер Балдер і глава дирекціону лейтенант Швейде. Звикши працювати в раз назавжди введеній і з усіх бо­ків завбаченій чистенькій обстановці німецьких закладів, лейтенант Швейде сам не помітив, як перетворив на своєрідну програму господарювання висловлений колись Б аракову подив з приводу ходу справ у підлеглих йому підприємствах. І справді, якщо робітників нема, механіз­мів нема, інструментів нема, транспорту нема, кріпильно­го дерева нема, та й самих шахт, власне кажучи, нема, то, звісно, й вугілля нема. І він акуратно виконував свої обов'язки тільки в тому, що регулярно вранці перевіряв, чи дають російські конюхи вівса німецьким коням дирек­ціону, і підписував папери. Решту часу він з іще більшою енергією присвячував власній пташарні, свинарні й корів­никові та влаштуванню вечірок для чинів німецької адмі­ністрації.

Трохи нижче на щаблях цієї драбини стояли Фельднер, заступник Швейде, обер-лейтенант Шпрік та зондерфю-рер Сандерс у своїх трусиках. Ще нижче — начальник по­ліції Соліковський та бургомістр Огаценко, дуже солід­ний, п'яний зранку,— він о певній годині акуратно пря­мував з парасолькою по грязюці до міської управи й так само акуратно повертався з неї, немовби він і справді чимось управляв. А на самім низу драбини перебував унтер Фенбонг із своїми солдатами, і вони-от усе й ро­били.

Яке незатишне й нещасне було улюблене містечко шахтарів, коли завзялися жовтневі дощі! Усе в грязюці, без палива, без світла, без парканів, з вирубаними па­лісадниками, з повибиваними шибками в порожніх бу­динках, в яких речі повикрадали перехожі солдати, а меб­лі — чини німецької адміністрації, що меблювали свої квартири. Люди не впізнавали одне одного, зустрічаю­чись,— так усі змарніли, обшарпались, прожилися. І, бу­вало, навіть найпростіша людина раптом зупинялась по­серед вулиці або прокидалась уночі в постелі від думки: «Та невже все це правда? Чи не сон це? Не мара? Чи не збожеволів я?»

І тільки раптом, невідомо звідки взявшись, на стіні бу­динку чи телеграфному стовпі, маленька, мокра від дощу листівка, що обпікала душу вогняним словом «Сталінград», та гуркіт чергового вибуху на дорозі знов та знов казали людям: «Ні, це не сон і не мара, це правда. Бо­ротьба триває!»

В один з таких днів, коли буйний осінній дощ із віт­ром періщив уже кілька діб, Любку довезла з Ворошиловграда німецька сіра машина низької посадки, і молодий лейтенант, німець, вистрибнувши першим, подержав їй дверцята й відкозиряв, коли вона, не озираючись, з чемо­данчиком у руці вискочила на ґанок рідного дому.

На цей раз Євфросинія Миронівна, мати її, не витри­мала і, коли вони лягли спати, сказала:

—   Ти побереглась би, Любонько... Прості люди, зна­єш, що кажуть? «Надто вона близька до німців...»

—  Люди так кажуть! Це добре, мамочко, це мені аж навіть зручно,— сказала Любка, засміялась і заснула, згорнувшись клубочком.

Другого ранку Ваня Земнухов, дізнавшись, що вона приїхала, промчав на довгих ногах через величезний пус­тир, що відділяв його вулицю од Восьмидомиків, і в грязюці по коліна, задубівши від дощу, вскочив у велику світлицю до Шевцових, навіть не постукавши.

Любка, сама-самісінька, тримаючи в руці маленьке дзеркальце, а другою — то чепурячи, поправляючи нероз­чесані, розкручені локони, то пригладжуючи на талії просте зелене домашнє платтячко, ходила по діагоналі кімнати босоніж і говорила приблизно таке:

—   Ах ти, Любка-Любонька! І за віщо так люблять тебе хлопчиська, я просто не розумію... І чим же ти така хоро­ша? Фу! Рот завеликий, очиці маленькі, обличчя непра­вильне, фігурка... Ні, фігурка, правда, нічого... Ні, фігурка таки й справді нічого... А так, якщо роздивитись... І хоч би ти ганяла за ними, а то ж зовсім ні! Фу! Бігати за хлопцями! Ні, я просто не розумію...

І, схиляючи перед дзеркальцем голову то на один бік, то на другий, стріпуючи кучерями, вона, дзвінко вибива­ючи босими ногами, пішла дрібушкою по діагоналі кімна­ти, наспівуючи:

Любко            , Любонько, Любонько, голубонько...

Ваня, з непорушним спокоєм спостерігаючи її, вирішив, що настав час кахикнути.

Любка, не тільки не збентежившись, а набравши скор­ше виразу задерикуватого, поволі опустила дзеркало, обер­нулась, впізнала Ваню, примружила голубі очі й дзвінко розсміялась.

—  Доля Серьожки Левашова мені цілком ясна,— ска­зав Ваня глухуватим баском.— Йому доведеться діставати черевички для тебе в самої цариці...

—  Ти знаєш, Ваню, це просто дивно, я навіть тебе люблю більше як цього Серьожку! — говорила Любка, трохи все-таки ніяковіючи.

—   А я так погано бачу, що, одверто кажучи, мені всі дівчата видаються на одне обличчя. Я розпізнаю їх по го­лосу, і мені подобаються дівчата з голосами низькими, як у диякона, а в тебе, розумієш, він якось дзвіночком! — незворушно говорив Ваня.— В тебе дома хто є?

—   Нікого... Мама в Іванцових.

—   Присядьмо. І покинь дзеркало, щоб не дратувати мене... Любов Григорівно! За своїми повсякденними спра­вами чи задумувалась ти над тим, що наближається два­дцять п'ята річниця Великої Жовтневої революції?

—  Звичайно! — мовила Любка, хоч, по совісті сказати, вона про це просто забула.

Ваня схилився до неї й щось шепнув їй на вухо.

—   От ловко! От молодці! Вигадали що! — І вона від щирого серця поцілувала Ваню просто в губи, і він мало не впустив окуляри від збентеження.

—   Мамочко! Ти фарбувала колись яку-небудь одежу? Мати дивилась на Любку не розуміючи.

—- Скажімо, мала ти білу кофтину, а ти хочеш, щоб вона стала... синя.

—  Якже, доводилось, доню.

—  А щоб червона була, теж доводилось?

—   Та це ж однаково, яка фарба...

—   Навчи мене, мамочко, може, я собі що-небудь по­фарбую.

—   ...Тьотю Марусю, чи тобі не доводилось перефар­бовувати одежу з одного кольору в інший? — питав Воло­дя Осьмухін у своєї тітки Литвинової, що жила з дітьми неподалік від дому Осьмухіних.

—  Звичайно, Вово, доводилось.

—   Чи не могла б ти мені перефарбувати в червоне дві-три наволочки?

—   Вони ж мажуться, Вовочко, в тебе стануть щоки червоні й вуха.

—   Ні, я не буду на них спати, я вдень їх надіватиму лиш для краси...

—   ...Тату, я вже переконався, що ти чудесно готуєш фарби не тільки для дерева, а навіть для металу. Чи не можеш ти пофарбувати в червоний колір одне прости­рало? Розумієш, знову просять мене ці підпільники: «Дай нам одне червоне простирало». Ну, що ти їм ска­жеш! — так говорив Жора Арутюнянц батькові.

—   Пофарбувати можна. Але... все-таки простирало! А мама! — з побоюванням відповів батько.

—  З'ясуйте нарешті між собою, хто з вас головний у домі — ти чи мама? Нарешті!.. Питання ясне: потрібне абсолютно червоне простирало...

Після того як Валя Борц одержала записку від Се-рьожки, вона ніколи не говорила з ним про цю записку, і він ніколи не питав про це. Але відтоді вони були вже нерозлучні. Вони поривались одне до одного, щойно за­ймався день. Найчастіше перший з'являвся на Дерев'яній вулиці, де не тільки звикли до худенького хлоп'яка з цупким кучерявим волоссям, що ходив босоніж навіть у ці холодні дощові дні жовтня, а полюбили його — і Ма­рія Андріївна, і особливо маленька Люся, хоч він здебіль­шого мовчав у їх присутності.

Маленька Люся навіть спитала якось:

—   Чому ви так не любите ходити в черевиках?

—   Босому танцювати легше,— з усмішкою сказав Се-рьожка.

Але після того він уже приходив у черевиках,— йому просто бракувало часу, щоб їх полагодити.

В той день, коли серед молодогвардійців раптом виник інтерес до фарбування тканин, Серьожка й Валя мали вже учетверте порозкидати листівки під час кіносеансу в літ­нім театрі.

Літній театр, у минулому клуб імені Леніна, містився в дощаній високій, довгій будівлі з незатишною, завжди відкритою сценою, перед якою в дні сеансів спускали полотно. Люди сиділи на нефарбованих довгих лавах, вкопаних у землю,— рівень їх вищав помалу до задніх рядів. Після зайняття Краснодона німцями тут стали де­монструватись німецькі фільми, здебільшого воєнно-хро-пікальні; іноді виступали мандрівні естрадні групи з цир­ковими номерами. Місця в театрі були не нумеровані, вхідна плата однакова для всіх,— на яке місце сісти, за­лежало від енергії та заповзятливості глядача.

Валя, як завжди, пробралась на той бік залу, ближче до задніх рядів, а Серьожка лишився по цей бік входу, ближче до передніх. І в той момент, як погасло світло і в залі ще йшла боротьба за місця, вони пустили віялом листівки в публіку.

Пролунали крики, зойки. Листівки розхапали. Серьож­ка й Валя зійшлися в звичайнім умовленім місці, біля чет­вертого від сцени стовпа, який підпирав будівлю. Наро­ду, як завжди, було більше, ніж місць. Серьожка й Валя зостались поміж глядачами в проході. В ту мить, як з буд­ки на екран упав синій з іскрами курний конус світла, Серьожка злегка торкнув ліктем лікоть Валі й показав очима лівіше від екрана. Затуляючи всю ту частину сце­ни, звисав із софіта великий темно-червоний, з білим кружалком та чорною свастикою посередині, німецько-фашистський прапор; він трохи коливався від руху повіт­ря в залі.

—   Я — на сцену, а ти вийдеш разом з усіма, заговориш із білетеркою... Якщо підуть зал прибирати, затримай хоч хвилин на п'ять,— шепнув Серьожка Валі на вухо.

Вона мовчки кивнула головою.

На екрані, над німецькою назвою фільму, виник, біли­ми літерами, напис по-нашому: «її перше переживання».

—   Потім до тебе? ~ несміливо спитав Серьожка. Валя кивнула головою.

Ледве погасло світло перед останньою частиною, Се­рьожка відійшов од Валі й зник. Він зник безслідно, як міг зникати тільки Серьожка. Ніде в проходах, де стояли люди, не помітно було ніякого руху. Все-таки їй цікаво було, як він це зробить. Валя стала просуватись   ближче до виходу, не зводячи очей з маленьких дверцят правору від екрана, через які Серьожка тільки й міг непомітні пробратись на сцену. Сеанс закінчився. Публіка з гомої ном посунула до виходу, спалахнуло світло, а Валя там нічого й не побачила.

Вона вийшла з театру з юрбою й спинилась проти ви! ходу під деревами. В парку було темно, холодно, мокрої листя ще не опало й від вогкості переміщувалося з таким! звуком, немовби зітхало. От уже останні глядачі виходили з театру. Валя підбігла до білетерки, нагнулась, немовби чого шукаючи на землі в прямокутнику тьмяного світ­ла, що падало з залу крізь одчинені двері.

—  Чи не знаходили тут гаманця,   маленького,   шкіряного?

—   Що ти, дівчино, коли б це я шукала, тільки-но лю­ди вийшли! — сказала немолода білетерка.

Валя, нагинаючись, мацала пальцями то там, то тут розтоптану ногами грязюку.

—   Він обов'язково де-небудь ось тут... Я, коли вийшла, витягала хусточку, трохи відійшла, дивлюся — гаманця нема.

Білетерка теж стала дивитись навколо. А тим часом Серьожка, вибравшись на сцену не через дверцята, а просто через бильця оркестру, звідти, зі сце­ни, щосили смикав прапор, намагаючись зірвати його з со­фіта, але щось держало. Серьожка вчепився вище і, підско­чивши, звис на зігнутих руках. Прапор обірвався, і Се­рьожка мало не впав з ним в оркестр.

Він стояв на сцені сам перед напівосвітленим порожнім залом з широко відчиненими дверима в парк і акуратно, не поспішаючи, згортав величезний фашистський прапор спочатку вдвоє, потім учетверо, потім у вісім разів, щоб його можна було сховати за пазухою.

Сторож, зачинивши зовні будку механіка, вийшов з темноти на світло, що падало з залу, до білетерки з Валею, котрі шукали гаманця.

—   Світло! Чи не знаєш, що за це буває! — сердито ска­зав сторож.— Гаси, будемо замикати...

Валя метнулась до нього й схопила за борти піджака.

—   Рідненький, одну секундочку! — сказала вона, бла­гаючи.— Гаманця загубила, нічого ж не видно буде, одну секундочку! — повторила   вона,   не   випускаючи   піджака.

—  Де ж його тут знайдеш! — сказав сторож лагідніше, очима нишпорячи навкруги.

В   цю  мить  хлопчисько  в   глибоко  натягненій  на  очі кепці, неймовірно череватий, на тоненьких, особливо то­неньких у порівнянні з його черевом ногах вискочив з по­рожнього театру, підстрибнув, дриґнув цими тоненькими ніжками, жалібно простогнав:

— Ме-е-е-е...

І зник у темряві.

Валя встигла ще лицемірно сказати:

— Ах, який жаль!

Але сміх так душив її, вона затулила обличчя руками і, давлячись, майже побігла від театру.