Електричне світло подавали тільки до німецьких уста­нов. Дядя Коля скористався з того, що лінія до дирекціо­ну й комендатури проходила не вулицею, а по межі з су­сіднім двором,— один із стовпів стояв біля самого дому Коростильових. Радіоприймач зберігався в його кімнаті під дошками підлоги, під комодом, а дріт, коли користу­вались приймачем, виводився в кватирку і зчіплювався з дротом, який обвивав довгу жердину з гачком, а жерди­ну підвішували на головний провід, біля стовпа.

Зведення Інформбюро... Будь-що їм потрібна була друкарня!

Володя Осьмухін, Жора Арутюнянц і Толя «Грім гримить» викопали в парку лише рештки шрифту. Мож­ливо, люди, які заривали його, не мали тари напохваті, поспішаючи, висипали шрифт у яму й пригорнули зем­лею. А німецькі солдати, копавши ложементи для машин та зенітних установок, попервах не втнули, що це таке. Вони порозкидали частину шрифту разом із землею, а по­тім, схаменувшись, доповіли начальству. Мабуть, шрифт кудись-таки здали, але дещиця лишилась на дні ями. Про­тягом кількох днів, терпляче порпаючись у землі, хлопці знаходили рештки шрифту в радіусі на кілька метрів од місця, де його позначено в плані, і вибрали все, що там було. Для потреб Лютикова цей шрифт був не придат­ний. І Пилип Петрович дозволив Володі використати шрифт для  «Молодої   гвардії».

Старший брат Земнухова, Олександр, що перебував тепер в армії, був за фахом друкарський робітник. Він працював довгий час у місцевій друкарні газети «Соці­алістична Батьківщина», куди Ваня частенько заходив до нього. І от під наглядом Вані Володя сконструював не­величкий друкарський верстат. Металеві частини Володя нишком виточив у механічному цеху, а Жора взявся зро­бити дерев'яний ящик, у якому все це мали скласти, і ка­си для набору.

Батько Жорин був столяр. Правда, всупереч сподіван­ням Жори. ні батько його, ні навіть мати, з її характером, після приходу німців не взялись до зброї. Але все-таки Жора не мав сумніву, що поступово він привчить їх до своїх занять. Після зрілого обдумування він вирішив, що його мати надто енергійна жінка і її треба привчати в ос­танню чергу, а слід почати з батька. І Жорин батько, людина літня, тиха, зростом до підборіддя синові — син цілком удався в матір, з її характером, з її зростом і ко­льором волосся, як вороняче крило,— батько Жорин, дуже невдоволений з того, що підпільники передали таке делі­катне замовлення через неповнолітнього сина, потай від дружини зробив і ящик, і каси. Звичайно, він не міг знати того, що Жора й Володя були тепер самі значними людь­ми — керівниками п'ятірок.

Дружба хлопців перейшла вже в такі взаємини, коли вони й дня не могли прожити, не бачивши один одного. Тільки з Люсею Осьмухіною в Жори досі зберігались напружено-офіційні стосунки.

Без сумніву, це був той випадок, коли люди не можуть зійтись характерами. Вони обоє були дуже начитані, але Жора любив книги науково-політичного змісту, а Люсю бентежили в книгах переважно пристрасті,— треба ска­зати, вона була старша за нього роками. Правда, коли Жора намагався проникнути поглядом у туманне майбут­нє, йому приємно було, що Люся цілком вільно володі­тиме трьома іноземними мовами, але все-таки він вважав таку освіту за не досить ґрунтовну і, може, був не такий уже й тактовний, намагаючись зробити з Аюсі інженера-будівельника.

Взагалі з першої ж секунди, як вони зустрічалися, світлий палахкотливий зір Люсі і чорний рішучий Жорин погляд схрещувались, як стальні клинки. І ввесь час, поки вони були разом, здебільшого не самі, вони атакували од­не одного короткими репліками, гонористими й ущипли­вими в Люсі та підкреслено стриманими й дидактичними в Жори.

Нарешті настав день, коли вони вчотирьох зібралися в кімнаті в Жори — він сам, Володя Осьмухін, Толя «Грім гримить» і Ваня Земнухов, їхній старший товариш І ке­рівник, який не стільки як поет, скільки як автор біль­шості листівок і лозунгів «Молодої гвардії» був, звісна річ, найбільше зацікавлений у друкарні. І от верстат вони вже склали. І Толя Орлов кілька разів, сопучи й кашля­ючи, як у бочку, пройшовся з ним по кімнаті, щоб по­казати, як верстат може в крайнім випадку перенести одна людина.

У них уже були і пласка щіточка, і валик для прокат­ки. А замість друкарської фарби Жорин батько, який протягом життя мав справу тільки з фарбуванням та ла­куванням дерева, приготував, як він сказав, «оригінальну суміш». Вони тут же стали сортувати літери по касах, а короткозорий Ваня Земнухов, якому всі літери здавали­ся одною літерою «о», сидів на Жоринім ліжку й казав, що він не розуміє, як з одної цієї літери можна зробити всі літери російської абетки.

Саме в цей час хтось постукав у запнене вікно, але вони не розгубились: німці та поліцаї ще ні разу не за­ходили на цей далекий кінець висілків. І справді, це при­йшли Олег і Туркенич,— вони ніяк не могли всидіти до­ма, їм хотілось мерщій надрукувати що-небудь у своїй друкарні.

Але потім виявилося, що вони зовсім не такі вже простаки! Туркенич потихеньку покликав Жору, й вони разом вийшли на вгород, а Олег любісінько лишився до­помагати Володі й Толі.

Туркенич і Жора лягли біля межі проти сонечка, що частенько вкривалось хмарами і гріло вже по-осінньому,— земля й трава були ще вологі після дощу. Туркенич схи­лився до Жори й зашепотів йому на вухо. Як він і споді­вався, Жора зразу відповів йому з усією рішучістю:

—   Правильно! Це й справедливо, й повчально для ін­ших падлюк!.. Звичайно, я згоден.

Після того як Олег і Ваня Туркенич дістали дозвіл од підпільного райкому, треба було виконати найтонше діло — знайти поміж хлопцями таких, хто не тільки піде на це з почуття справедливості та почуття дисципліни, а в кого високе моральне почуття обов'язку так перетво­рилося на волю, що рука його не здригнеться.

Туркенич і Серьожка Тюленін намітили першим Сер­гія Левашова: це був цільний хлопець і сам уже багато чого зазнав. Потім вони зупинились на Ковальові: він був сміливий, добрий і фізично дуже сильний,— така людина їм потрібна. Серьожка запропонував був і Пиріжка, але Туркенич був проти: Пиріжок надто вже був охочий до авантюр. Найкращого друга свого, Вітьку Лук'янченка, Серьожка в думці не ввів із жалощів до нього. Нарешті вони зупинились на Жорі. І не помилились.

—   А ви не затвердили склад трибуналу? — спитав Жо­ра.— Не треба, щоб він довго розглядав справу, хай об­винувачений бачить, що його карають по суду.

—   Ми  самі  затвердимо  трибунал,— сказав Туркенич.

—   Ми будемо його судити від імені народу... Тут за­раз ми — законні представники народу...— І чорні мужні] очі Жори спалахнули.

«Ах, орел хлопець!» — подумав Туркенич.

—   Треба б іще когось,— сказав він.

Жора задумався. Володя спав йому на думку, але Во­лодя був занадто тонкої душевної організації для такого діла.

—   У мене в п'ятірці є Радик Юркін. Знаєш? З нашої школи. Думаю, він підійде.

—   Він же хлопчисько. Ще переживатиме.

—   Та що ти! Хлопчиська ні чорта не переживають. Це ми, дорослі люди, завжди що-небудь переживаємо,— сказав Жора,— а хлоп'яки, знаєш, ні чорта не пережива­ють. Він такий спокійний, такий одчайдушний.

Поки Жорин батько столярував у себе під повіткою, свою матір застав Жора біля щілини в замку, і він мусив їй навіть сказати, що людина він цілком самостійна і то­вариші його дорослі люди; хай вона не здивується, коли всі вони завтра одружаться.

Жора і Ваня Туркенич повернулися саме вчасно: шрифт уже розібрали, і Володя вже склав кілька рядків у стовпчик. Жора миттю вмочив щіточку в «оригінальну суміш», а Володя приклав аркуші й прокотив валиком. Друкований текст був у траурній рамці від металевих пластинок, які Володя з недосвідченості не досить сточив у себе в механічному цеху. Крім того, літери були неодна­кового розміру, але з цим уже доводилось миритись. Але найважливіше було те, що вони мали справжній друко­ваний текст, і всі змогли прочитати те, що набрав Володя Осьмухін:

«Не лишайся на самоті з Ванею не нервуй все одно ми знаємо тайну твого серця Айяяй».

Володя пояснив, що ці рядки він присвячує Жорі Ару-тюнянцу і що він намагався добирати слова з літерою «й», і навіть «Айяяй» набрав заради неї, бо літери «й» в їх­ній друкарні виявилось найбільше. Розділових знаків він не набрав тільки тому, що забув, що їх треба набирати, як літери.

Олег увесь так і загорівся:

—   А ви знаєте, що на Первомайці дві дівчини про­сять прийняти їх до комсомолу? — спитав він, дивлячись на всіх великими очима.

—   У мене в п'ятірці теж є хлопець, який хоче всту­пити до комсомолу,— сказав Жора. Цей хлопець був знову той самий Радик Юркін, бо п'ятірка Жори Арутюнян-ца складалась поки що з самого Радика Юркіна.

— Ми зможемо в друкарні «Молодої гвардії» друку­вати тимчасові комсомольські квитки! — вигукнув Олег.— Адже ми маємо право приймати до комсомолу: нашу ор­ганізацію затверджено офіційно!

Хоч би куди пересувалось, хоч би які рухи руками чи ногами робило довге тіло чоловіка з вузькою головою, в старомоднім картузі, з очима, як у пітона, захованими поміж численними брижами шкіри, чоловік цей був уже мертвий.

Помста йшла слідом за ним, удень і вночі, по чергу­ваннях і облавах, вона стежила за ним через вікно, коли він розглядав з жінкою речі й ганчірки, відібрані в сім'ї щойно вбитої людини; помста знала кожен його злочин і вела їм лік. Помста переслідувала його в образі юнака, майже хлопчика, моторного, мов кішка, з очима, котрі бачили навіть у пітьмі! Та коли б Фомін знав, яка вона нещадна, ця помста з босими ногами, він уже зараз припинив би всякі рухи, що створювали видимість життя.

Фомін був мертвий тому, що в усіх його вчинках і ді­ях ним керувало тепер навіть не бажання наживи і не почуття помсти, а приховане під машкарою статечності й благовидності почуття безмежної та всеосяжної злоби — на своє життя, на всіх людей, навіть на німців.

Ця злоба поволі спустошувала душу Фоміна, але ні­коли вона не була така страшна та безнадійна, як те­пер, тому що загинула остання, хоч і підла, але все-таки духовна підпора його існування. Хоч які великі були зло­чини, що їх він заподіяв, Фомін сподівався, що прийде до (їлади, коли всі його будуть боятись, а з остраху будуть по­бажати й схилятись перед ним. І оточений повагою людей, як це бувало в старовину в житті людей багатих, він при­йде до становища достатку й самостійності.

А виявилося, що він не тільки не набув, але й не мав ніякої надії набути визнану майнову підпору в житті. Він крав речі людей, яких арештовував і вбивав, і німці, котрі дивились на це крізь пальці, ставились до нього з презирством, як до найманого, залежного, темного негід­ника й злодія. Він знав, що потрібен німцям тільки доти, поки робитиме це для них, щоб стверджувати їхнє пануван­ня, а коли це панування ствердиться й прийде законний порядок — Ordnung,   вони   проженуть чи попросту   знищать його.

Багато людей, правда, його боялись, але й ці люди» і всі інші ставились до нього з презирством і уникали його. А без ствердження себе в житті, без поваги людей навіть речі й ганчірки, які перепадали жінці, не давали ніякого вдоволення. Вони жили з жінкою гірше звірів: звірі все] таки мають свої радощд від сонця та їжі і продовжують у житті самих себе.

Крім арештів та облав, у яких брав участь, Гнат Фомін, як і всі поліцаї, ніс караульну службу — дозорцем по вулицях чи на посту при установах.

Цієї ночі він був черговий при дирекціоні, що займав приміщення школи імені Горького в парку.

Вітер поривами шарудів листям, і стогнав у тонких стовбурах дерев, і змітав вогке листя по алеях. Ішов дощ не дощ, дрібна мжичка,— небо звисло темне, каламутне, і все-таки ввижалися за цією каламуттю чи то місяць, чи то зорі, групи дерев проступали темними і теж каламут­ними плямами, вологі краї яких зливалися з небом, немов­би розчинялися в ньому.

Цегляна будівля школи та висока глуха дерев'яна спо­руда літнього театру, як темні брили, громадились одна проти одної, через алею.

Фомін у довгому, чорному, застебнутому наглухо осін­ньому пальті з наставленим коміром ходив туди-сюди по алеї між будівлями, не заглиблюючися в парк, наче він був на припоні. Іноді він зупинявся під дерев'яною аркою воріт, притулившись до одного з стовпів. Так він стояв і дивився в темноту вздовж по Садовій, де жили люди, коли рука, що міцно обхопила його ззаду попід саме підборіддя, здавила горло — він не зміг навіть захрипіти — і зігнула його назад через спину так, що в хребті щось хруснуло, і він упав на землю. Ту ж мить відчув кілька пар рук на своєму тілі. Одна рука, як і раніш, тримала його за горло, а друга залізними лещатами здавила ніс, і хтось забив кляп судорожно роззявленого рота і туго зав'язав усю нижню частину обличчя чимось схожим на сировий рушник.

Коли він очуняв, він лежав із зв'язаними ногами й руками на спині під дерев'яною аркою воріт, і над ним, немов розрізане темною дугою, звисало каламутне небо з цим розсіяним, розчиненим не світлом, а туманом.

Кілька темних постатей, що їх облич він не міг бачи­ти, непорушно стояли по обидва боки.

Один із людей, стрункий силует якого вимальовувався серед ночі, глянув на арку воріт і тихо сказав:

—   Оце те, що треба.

Маленький худенький хлопчик, спритно снуючи гост­рими ліктями й колінами, заліз на арку, трохи поморо­чився на її середині, і раптом Фомін побачив високо над собою товстий мотузяний зашморг, що погойдувався в роз­сіяному каламутному світлі неба.

—   Зав'яжи подвійним морським,— суворо мовив зни­зу трохи старший хлопчик у кепці з чорним козирком, що стирчав у небо.

Фомін почув цей голос і раптом уявив свою світлицю на «Шанхаї», заставлену діжками з фікусами, і кремезну фігуру чоловіка з цятками на обличчі, що сидів біля сто­лу, і цього хлопчика. І Гнат Фомін став страшенно зви­ватись на мокрій холодній землі довгим, як у черв'яка, тілом. Звиваючись, він сповз з того місця, куди його по­клали, та людина в просторій куртці, схожій на матро­ський бушлат, присадкувата, з дужими руками й неймовір­но широкими плечима, ногою відсунула Фоміна на те са­ме місце.

В цій людині Фомін упізнав Ковальова, який разом з ним служив у поліції і якого потім вигнали. Крім Кова­льова, Фомін упізнав ще одного з шоферів дирекціону, також дужого, кремезного хлопця, якого він іще сьогод­ні бачив у гаражі, куди забігав мимохідь, перед чергу­ванням, покурити. Хоч як дивно це було в його станови­щі, але Фомін миттю подумав про те, що, мабуть, цей шофер є головним винуватцем незрозумілих і численних аварій машин дирекціону, на що нарікала німецька адміні­страція, і що про це слід донести. Але в цю мить він почув голос, який тихо й урочисто заговорив з легким вір­менським акцентом:

—   Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Респуб­лік...

Фомін миттю принишк, і звів очі до неба, й знову вздрів над собою товсту мотузяну петлю в розсіянім світлі неба й худенького хлопчика, що тихо сидів на ар­ці воріт, обійнявши її ногами, й дивився вниз. Але от го­лос із вірменським акцентом перестав звучати. Фоміна охопив такий жах, що він знову став дико звиватись на землі.    Кілька   чоловік   узяли   його   дужими   руками   й поставили сторч, а худенький хлопчик на перекладині зі­рвав рушник, що стягав йому щелепи, й надів йому на шию зашморг.

Фомін був спробував виштовхнути затичку з рота, зробив у повітрі кілька судорожних рухів і повис, трохи не дістаючи ногами землі, в чорному довгому пальті, за­стебнутому на всі ґудзики. Ваня Туркенич повернув його обличчям до Садової вулиці й пришпилив на грудях па­пірця, що пояснював, за який злочин страчено Гната Фоміна.

Потім вони розійшлись, кожен своєю дорогою, тільки маленький Радик Юркін подався ночвати до Жори на ви­сілки.

—   Як ти себе почуваєш? — блискаючи в темноті чор­ними очима, страшним пошептом питав Жора в Радика, якого тіпав дрож.

—   Спати хочеться, спасу нема... Адже я звик дуже рано лягати,— сказав Радик і поглянув на Жору тихими, лагідними очима.

Серьожка Тюленін у роздумі стояв під деревами пар­ку. От нарешті здійснилось те, в чім він заприсягнув пе­ред собою того дня, коли дізнався, що великого й добро­го чоловіка, якого він бачив у Фоміна, виказав сам хазя­їн німецьким властям. Серьожка не тільки наполіг на здійсненні вироку, він оддав цьому всі свої фізичні й ду­шевні сили, і ось це здійснилося. В душі його мінились почуття вдоволення й азарт удачі, і останні запізнілі спа­лахи помсти, і страшна втома, і бажання начисто вими­тись гарячою водою, і незвичайне жадання чудесної дружньої розмови про щось зовсім-зовсім далеке, дуже на­ївне, світле, як шепотіння листя, дзюрчання струмка або світло сонця на заплющених стомлених повіках...

Найбільшим щастям було б зараз десь опинитись ра­зом з Валею. Але він ніколи не зважився б зайти до неї вночі, та ще в присутності матері й маленької сестрички. Та Валі й не було в місті: вона пішла в селище Краснодон.

От як сталося,  що цієї незвичайної  каламутної ночі, коли в повітрі весь час осідала якась дрібна-дрібна мжич­ка, Серьожка Тюленін, промерзлий, у самій тільки геть вогкій сорочці з задубілими від грязюки й стужі босими ногами, постукав у вікно до Вані Земнухова.

Спустивши на вікно затемнення, при світлі каганця, вони сиділи вдвох на кухні. Вогник потріскував, на пли­ті грівся великий сімейний чайник,— Ваня вирішив таки вимити друга гарячою водою,—і Серьожка, підібгавши босі ноги, тулився до плити. Вітер поривами бив у вікно і обсипав шибку міріадами росинок, і їх множинне ше­лестіння й натиск вітру, який навіть тут, на кухні, трохи коливав полум'я каганчика, говорили друзям, як зараз кепсько самотньому мандрівникові серед степу і як доб­ре вдвох у теплій кухоньці.

Ваня,   в   окулярах,   босий,   казав глухуватим  баском:

—   Я так ось його й бачу в цій маленькій хатинці, на­вкруги виє метелиця, а з ним тільки няня Орина Родіо-нівна... Виє метелиця, а няня сидить біля веретена, і ве­ретено дзижчить, а в печі потріскує вогонь. Я його дуже відчуваю, я сам із села, і мама моя, ти знаєш, теж зов­сім неписьменна жінка, з села, як і твоя... Я, як зараз, па­м'ятаю нашу хатинку; я лежу на печі, років шести, а брат Саша прийшов із школи, вірші вчить... А то, пам'я­таю, женуть овець із отари, а я баранця осідлав і ну його лаптями поганяти, а він мене скинув...

Ваня раптом зніяковів, помовчав, потім заговорив знову:

—   Звичайно, в нього бувала й величезна радість, ко­ли приїздив хто-небудь із друзів... Аж бачу, як, напри­клад, Пущин до нього приїхав... Він зачув дзвіночок. Що, думає, таке? Чи не жандарми часом по нього? А це — Пущин, його друг... А то сидять вони собі з нянею; десь далеко заметене снігом село, без вогнів, адже тоді лучи­ною світили... Пам'ятаєш... «Буря млою небо криє...»? Ти, напевне, пам'ятаєш. Мене завжди хвилює це місце...

Ваня, вставши чомусь перед Серьожкою, глухувато прочитав:

 

...Ясна молодості зоре,

Нум же, випиймо в тиші...

Де та кварта?

Вип'єм з горя —

Стане краще на душі.

Заспівай-но, як синиця

За морями десь жила,

Як дівчина до криниці

Із коновочкою йшла.

 

Серьожка тихо сидів, тулячись до плити, випнувши підпухлі губи; в очах його, звернених до Вані, стояв су­ворий і ніжний вираз. На чайнику застрибала на плиті покришка, і вода весело забулькотіла, засичала.

—  Досить віршів!..— Ваня немов прокинувся.— Роз­дягайся! Я, брат, вимию тебе за першим розрядом,— ве­село запропонував він.— Ні, брат, зовсім, зовсім, чого соромитись! Я й мочалку припас.

Поки Серьожка роздягався, Ваня зняв чайник, витяг з-під варистої печі таз, поставив його на табуретку й по­клав на ріжок обмилений шматок простого, що його вжи­вають для прання, з поганим запахом мила.

—  У нас на селі, в Тамбовській області, був один дід. Він, розумієш, служив усе життя за банщика в Москві, в купця Сандунова,— розповідав Ваня, сидячи верхи на табуреті, розставивши довгі босі ступні.— Ти знаєш, що це значить — банщиком? От, скажімо, прийшов ти в лаз­ню. Скажімо, ти пан чи просто лінуєшся митись, наймаєш банщика, він тебе й тре, такий собі вусатий чорт,— ро­зумієш? Він, цей дід, казав, що вимив за своє життя не менш як півтора мільйона чоловік. А що ти думаєш? Він цим пишався,— стільки людей зробив чистими! Але ж, знаєш,  людська  натура,— через  тиждень  знову брудний!

Серьожка, посміхаючись, скинув останню одежинку, розбавив у тазу воду погарячіш і з насолодою занурив у таз кучеряву шорстку голову.

—   Гардероб у тебе завидний,— сказав Ваня, розвішу­ючи його вогкий одяг над плитою,— ще кращий за мій... А ти, я бачу, порядок розумієш. От вилий сюди, в пога­не відро, і ще разок, та не бійся бризкати — підітру.

Раптом в обличчі його з'явилась грубувата й заразом покірна усмішка: він іще більше зсутулився й дивно зві­сив довгі кисті рук, так що вони аж ніби поважчали, на­брякли, і сказав, ще більше згустивши свій басок:

—   Оберніться, ваше степенство, по спинці пройдусь... Серьожка  мовчки  намилив  мочалку,   скоса  глянув  на приятеля й пирснув. Він подав мочалку Вані й уперся ру­ками в табуретку, підставивши Вані дуже засмаглу, ху­деньку і все-таки мускулясту спину з випнутими хреб­цями.

Ваня, погано бачачи, невміло став терти йому спину, а Серьожка сказав буркотливо, з несподіваними панськи­ми інтонаціями:

—  Ти чого ж це, братику мій? Ослаб? Чи лінуєшся? Я невдоволений з тебе, братику мій...

—   А харч який? Самі скажіть, ваше степенство! — дуже серйозно, винувато й басовито озвався Ваня.

В цей час двері на кухню відчинились, і Ваня, в рого­вих окулярах, з засуканими рукавами, і Серьожка, голий, з намиленою спиною, обернувшись, побачили Ваниного батька, що стояв на порозі в спідній сорочці й підштани­ках. Він стояв, високий, худий, опустивши важкі руки, такі самі як у Вані, і дивився на хлопців дуже білястими, аж наче нездоровими очима. Так він постояв трохи, нічо­го не сказав, повернувся й вийшов, причинивши за собою двері. Чути було, як він прочовгав через передпокій до світлиці.

—   Гроза минула,— спокійно сказав Ваня. Однак він тер спину Серьожці вже не так запопадливо.— На чайок би з вас, ваше степенство!

—   Бог подасть,— відмовив Серьожка, не цілком пев­ний, чи кажуть таке банщикам, і зітхнув.

—   Так... Не знаю, як у тебе, а будуть у нас труднощі з нашими батьками й матерями,— серйозно сказав Ваня, коли Серьожка, чистенький, рожевий, причесаний, знову сидів біля столика перед плитою.

Але Серьожка не боявся труднощів з батьками. Він не­уважно подивився на Ваню.

—   Чи ти можеш мені дати клапоть паперу й олівця? Я зараз піду. Мені треба дещо записати,— сказав він.

І от що він записав, поки Ваня, короткозорий, уда­вав, буцім йому треба щось прибрати в кухні.

«Валю, я ніколи не думав, що буду так переживати, що ти пішла сама. Думаю весь час: що, що з тобою? Не розлучаймось більш ніколи, щоб усе робити разом. Валю, якщо я загину, прошу про одне: прийди на мою могилу й спомяни мене незлим, тихим словом».

Босими своїми ногами він знову пройде всю кружну дорогу «шанхайчиками», по балках і вибоїнах, під оцим тужливим бурханням вітру й студеною мжичкою — зно­ву до парку, на Дерев'яну вулицю, щоб устигнути на са­мому світанні вручити цю записку Валиній сестричці Люсі.