—   Я, Олег Кошовий, вступаючи в лави «Молодої гвар­дії», перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рід­ної многостраждальної землі, перед лицем усього народу, врочисто клянусь: беззаперечно виконувати всі завдання організації, зберігати в найглибшій таємниці все, що сто­сується моєї роботи в «Молодій гвардії». Я клянуся мститись нещадно за спалені, зруйновані міста й села, за кров наших людей, за мученицьку смерть героїв-шах-тарів. І якщо для цієї помсти буде потрібне моє життя, я віддам його без хвилини вагань. Якщо ж я порушу цю священну клятву під катуванням чи з боягузтва, то нехай моє ім'я, мої рідні будуть навіки прокляті, а мене самого скарає сувора рука моїх товаришів. Кров за кров, смерть за смерть!

—   Я, Уляна Громова, вступаючи в лави «Молодої гвар­дії», перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рід­ної многостраждальної землі, перед лицем усього народу, врочисто клянусь...

—   Я, Іван Туркенич, вступаючи в лави «Молодої гвар­дії», перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рід­ної многостраждальної землі, перед лицем усього народу, врочисто клянусь...

—   Я, Іван Земнухов, урочисто клянусь...

—   Я, Сергій Тюленін, урочисто клянусь...

—   Я, Любов Шевцова, урочисто клянусь...

 

Мабуть, він зовсім не зрозумів її, цей Сергій Левашов, коли прийшов тоді до неї вперше, й постукав у вікно, і вона вибігла до нього, а потім вони розмовляли останок ночі,— хто його знає, що він таке уявив!

Принаймні перша трудність у цій поїздці в неї виник­ла ще тут, із Сергієм Левашовим. Звичайно, вони були давні товариші, і Любка не могла виїхати, не попередив­ши його. Сергій Левашов, ще коли дядько Андрій був на волі, за його порадою став на роботу в гараж дирек­ціону за шофера вантажних машин. Любка послала по нього хлоп'яка з вулиці,— вони всі дружили з Любкою за те, що вона характером скидалась на них.

Сергій прийшов просто з роботи, пізно, в тій самій спецівці,   в   якій   повернувся   із   Сталіна,— спецівок   при німцях не давали навіть шахтарям. Він був дуже брудний, стомлений, понурий.

Допитуватись, куди й чого вона їде, це було не в його звичаї, але, видно, тільки це й цікавило його цілий вечір, і він зовсім замучив Любку важким мовчанням. Нарешті Любка не витримала й нагримала на нього. Що вона йо­му — дружина, любов? Вона не може думати ні про яку любов, коли ще так багато всього чекає на неї в житті,— що він таке уявив, насправді, щоб мучити її? Вони про­сто товариші, і вона ж не повинна давати йому звіт: їде, куди треба, в родинній справі.

Вона все-таки бачила, що він не цілком вірить в її заняття й просто ревнує її, і це давало певне задово­лення. їй треба було гарненько виспатись, а він сидів і не йшов. Характер у нього був такий наполегливий, що він міг цілу ніч не піти собі, і кінець кінцем Любка його прогнала. Все-таки їй було б жалко, якби він увесь час без неї перебував у такому хмурому стані,— вона провела його в палісадник, і біля самої хвіртки взяла під руку, і на мить припала до нього, і втекла в дім, і зразу роздяглась, і ляг­ла в ліжко до матері.

Звісно, дуже трудно було і з мамою. Любка знала, як тяжко буде мамі лишитися самій, такій безпорадній перед життєвими злигоднями, але маму дуже легко можна об­манути, і Любка приголубилась до неї, й наспівала уся­кого такого, чому мама повірила, а потім так і заснула в мами в ліжку.

Любка прокинулась на світанку і, наспівуючи, стала збиратися в дорогу. Вона вирішила одягтись простенько, щоб не зіпсувати найкращу свою сукню, але все-таки найяскравіше, аби впадати в око, а найшикарнішу свою сукню з чистого голубого крепдешину, голубі черевички, й мереживну білизну, та шовкові панчохи вона поклала в чемоданчик. Вона собі накручувала кучері поміж двох маленьких простих дзеркал, у яких ледве можна було бачити всю голову, години дві, в спідній сорочці і в тру­сиках, повертаючи голову, туди й сюди, і наспівуючи, і від напруження впираючись у підлогу то одною, то дру­гою, поставленою навскіс міцною босою білою, як верш­ки, ногою з маленькими й теж міцними пальцями. Потім надягла вона поясок з резинками, витерла долоньками рожеві ступні і, надівши фільдеперсові панчохи тілесно­го кольору та кремові туфлі, обрушила на себе прохолод­ну   шурхітливу   сукню   в   горошках,   вишнях   і   ще   чорт знає в чiм яскраво-строкатім. Тим часом вона вже щось жувала на ходу, не перестаючи мугикати.

Вона відчувала легке хвилювання, що не тільки не розслаблювало її, а й бадьорило. Зрештою, вона була про­сто щаслива, бо й для неї настала пора діяти, і їй уже не доведеться марнувати сили.

Днів два тому, вранці, невелика зелена машина з дов­гастим кузовом,— такі возили з Ворошиловграда продукти чинам німецької адміністрації,— зупинилась біля будиноч­ка Шевцових. Шофер — солдат жандармерії — сказав щось озброєному автоматом солдатові, який сидів з ним поряд, зіскочив з машини й увійшов у будинок. Любка вийшла до нього, коли він був уже в їдальні й оглядався. Він хутко блимнув на Любку, і перш ніж він устиг що-небудь сказати, вона з якихось невловимих рис обличчя й поведінки зрозуміла, що він — росіянин. І справді, він сказав чистою російською мовою:

—   Чи не дасте мені води, залити в машину? Росіянин, та ще в формі німецької жандармерії,— по­гано ж він тямкував, у чий дім потрапив.

—   Іди ти в болото! Зрозумів? — сказала Любка, спо­кійно дивлячись на нього в упор широко розкритими го­лубими очима.

Вона, зовсім не подумавши, зразу знайшла, що сказа­ти цьому росіянинові у військовій формі. Якби він спро­бував заподіяти їй щось погане, вона з вищанням вибіг­ла 6 на вулицю й підняла б на ноги весь квартал, закри­чала б, що вона, мовляв, запропонувала солдатові взяти воду в балці, а він за це став її бити. Але цей дивний шофер-солдат не зробив жодного руху, він тільки посміх­нувся й сказав:

—   Грубо працюєте. Це може вам зашкодити...— Він хутко озирнувся, чи не стоїть хто позад нього, і сказав скоромовкою: — Варвара Наумівна просила передати, що дуже скучила за вами...

Любка зблідла й ступила мимохіть до нього. Але він випередив  її  запитання,   приклавши  до   губ  тонкі  чорні пальці.

Він вийшов услід за Любкою в сіни. Вона вже трима­ла перед собою обома руками повне відро з водою, за­побігливо заглядаючи шоферові в очі. Але він не по­дивився на неї, прийняв відро й пішов до машини.

Любка навмисне за ним не пішла, а стала наглядати в щілинку непричинених дверей: вона сподівалась вивіда­ти дещо, коли він принесе відро. Та шофер, виливши воду в радіатор, жбурнув відро біля палісадника, скоро сів у машину, грюкнув дверцями, і машина рушила.

Отже, Любка мусила їхати до Ворошиловграда. Зви­чайно, вона була зв'язана тепер дисципліною «Молодої гвардії» й не могла виїхати, не попередивши Олега. Прада, вона ще раніш визнала за можливе натякнути йому, що у неї у Ворошиловграді є такі знайомства, які можуть бути корисні. Тепер вона сказала йому, що випала слуш­на нагода з'їздити. Одначе Олег не зразу дав їй дозвіл, а попросив трохи зачекати.

Як же вона здивувалась, коли всього лише через яку годину-дві після їхньої розмови до Любки додому при­йшла Ніна Іванцова й сказала, що дозвіл є. Мало того, Ніна ще додала:

—   Розкажи там, де будеш, про загибель наших людей, їхні прізвища і як їх закопали в парку. А потім скажи, що, невважаючи на все те, діла йдуть угору,— так про­сили переказати старші. Про «Молоду гвардію» теж роз­кажи...

Любка не втерпіла й спитала:

—   А звідки Кашук може знати, що там можна про все говорити?

Ніна, з її обережністю, вихованою ще на підпільній роботі в Сталіно, тільки плечима знизала, а потім поду­мала, що Любка й справді може не зважитися розповісти, що їй доручили. І Ніна сказала байдужим голосом:

—   Мабуть, старші знають, до кого ти йдеш.

Любка навіть здивувалася, що така проста річ не спа­ла їй на думку.

Любка Шевцова, як і інші учасники «Молодої гвар­дії», крім Володі Осьмухіна, не знала, та й не намагалась дізнатися, з ким із дорослих підпільників у Краснодоні зв'язаний Олег Кошовий. Але Пилип Петрович добре знав, для чого Любку залишено в Краснодоні і з ким вона зв'язана у Ворошиловграді.

День був холодний, хмари низько пливли над степом. Любка, не відчуваючи холоду, рум'яна од вітру, що зади­рав яскравий поділ її сукні, стояла на відкритому ворошиловградському шосе, з чемоданчиком в одній руці та лег­ким літнім пальтом на другій.

Німецькі солдати та єфрейтори з вантажних машин, що з виттям мчали повз неї по шосе, закликали її, регочучи й інколи подаючи їй цинічні знаки, але вона, презирливо  примружившись,   на  них  уваги   не  звертала. Потім    вона    побачила    довгу,    низької    посадки    світлу легкову   машину,   що   наближалась    до   неї,    і   ні­якого   офіцера   поряд  з   шофером і недбало   підняла руку.

Офіцер хутко обернувся всередині кабіни, показав ви­цвiлий на спині мундир,— мабуть, хтось старший їхав на задньому  сидінні. Машина,  завищавши гальмами,  спини

 - Setzen Sie Sich! Schneller! — сказав  офіцер,  про­гнивши  дверцята  й  усміхнувшись  Любці  самим  тільки ротом. Він грюкнув дверцятами і, закинувши руку, відчинив дверцята заднього сидіння.

Любка, нагнувши голову, тримаючи перед собою чемоданчик і пальто, впурхнула в машину, і дверцята за нею зачинились. Машина рвонула, заспівала на вітрі.

Поряд з Любкою сидів сухорлявий полковник з несві­жою шкірою гладенько виголеного обличчя, з одвислими губами, у високім, вицвілім од сонця кашкеті. Німецький полковник і Любка з двома прямо протилежними формами зухвалості,— полковник тому, що він мав владу, Любка тому, що вона все-таки дуже здрейфила,— диви­лись одне одному в очі. Молодий офіцер попереду, обер­нувшись, теж блимав на Любку.

—  Wohen веlehlen Sie zu fahren? — спитав цей гла­денько виголений полковник з усмішкою бушмена.

—   Ні-і   чорта   не   розумію! — співуче   відповіла  Люб­ка.— Кажіть по-російському або вже краще мовчіть.

—   Куда, куда...— по-російському сказав полковник, не­виразно махнувши рукою вдалину.

—   Закудкудакав,  слава тобі господи! — сказала Люб­ка.— Ворошиловград, чи то Луганськ... Ферштеге?  Отожбо!

Тільки-но вона заговорила, переляк її минувся, і вона зразу набрала тої природності й легкості поведінки, кот­ра будь-яку людину, а в тім числі й німецького полков­ника, змушувала сприймати все, хоч би що Любка гово­рила й робила, як таке, що само собою зрозуміле.

— Скажіть, котра година?.. Годинник, годинник... от балда! — сказала Любка й пальчиком постукала себе ви­ще кисті.

Полковник одставив довгу руку,  щоб  відтягти  рукав, механічно зігнув її в лікті й підніс Любці до обличчю квадратний годинник на кістлявій, порослій рідким по пелястим волоссям руці.

Зрештою не обов'язково знати мови, при бажанні зав жди можна зрозуміти одне одного.

Хто   вона  така?   Вона — артистка.   Ні,   вона   не   грає в театрі, вона танцює й співає. Звичайно, в неї у Ворошиловграді чимало квартир, де вона може зупинитись, її знають багато пристойних людей: адже вона дочка відо­мого промисловця,  власника шахт у  Горлівці.  На жаль, Радянська влада його позбавила всього, і нещасний помер у   Сибіру,   залишивши  дружину   й   чотирьох  дітей,— всі дівчата  і   всі  дуже  гарні.   Так,  вона  молодша.   Ні,   його гостинністю  вона не може скористатись,  адже це  може кинути на неї тінь, а вона зовсім не така. Свою адресу? її вона, безумовно, дасть, але вона ще не певна, де саме вона зупиниться. Якщо полковник дозволить,  вона дого­вориться  з   його  лейтенантом,  як  вони  зможуть  знайти одне одного.

—   Здається, ви маєте більші шанси, ніж я, Рудольфе!

—   Коли це так, я старатимусь для вас,  Неrr Oberst!

Чи далеко до фронту?  Справи на фронті пішли так, що гарненька дівчина може й не цікавитись ними. При­наймні   може   спати   цілком   спокійно.   Цими   днями   ми візьмемо Сталінград. Ми вже прорвалися на Кавказ,— це її   вдовольнить?..   Хто   їй   сказав,   що   на   Верхнім   Дону фронт не такий уже далекий?..  О,  ці  німецькі офіцери! Виявляється, він не один поміж ними такий балакучий... Кажуть,  що всі  гарненькі  російські дівчата — шпигунки, чи правда це?.. Добре: це сталося тому, що на тій ділянці фронту — угорці. Звичайно, вони кращі за цих смердючих румунів та макаронників, але на них на всіх не можна покладатись... Фронт страшенно розтягнений, силу-силенну людей з'їдає Сталінград. Спробуйте постачити на все це!  Я  покажу  вам  це по лініях руки, — дайте  вашу ма­леньку долоньку...  Оця велика лінія — це на Сталінград, а ця переривчаста, ця — на Моздок,— у вас дуже несталий характер!.. Тепер   побільшіть   це   в   мільйон   разів,   і   ви зрозумієте,  що інтендант німецької армії повинен мати залізні нерви. Ні, хай вона не думає, що він має справу тільки  з   солдатськими   штаньми,   в   нього  знайшлось   би дещо й для гарненької дівчини, чудові дрібнички, от сю­ди,   на ноги,  і  сюди — вона  розуміє,  про  що  він  каже? Може, не відмовиться вона від шоколаду? Не завадило б і  вина  ковтнути,   чортзна-яка   курява!..   Це  цілком   натурально,  коли дівчина не п'є,  але — французьке!  Рудоль­фе, спиніть машину...

Вони спинились, метрів двісті не доїхавши до великої станиці, що витяглась обабіч шосе, і вилізли з машини. Тут був закурений виїзд на степову дорогу по краю бал­ки, порослої вербами внизу та густою травою, вже ви­сохлою на схилі, схованім од вітру. Лейтенант звелів шоферові з'їхати на степову дорогу до балки. Вітер шар­понув Любчине плаття і вона, притримуючи його рука­ми, побігла слідом за машиною, попереду офіцерів, груз­нучи туфлями в розтовченій сухій землі, що зразу набила­ся в туфлі.

Лейтенант, обличчя якого Любка майже не бачила, а весь час бачила тільки його вицвілу спину, і шофер-солдат винесли з машини м'який шкіряний чемодан та біло-жовтий дрібного плетива важкий кошик.

Вони розташувалися з підвітряного боку на схилі бал­ки, на висохлій густій траві. Любка не стала пити вина, хоч як її вмовляли. Але тут, на скатертині, лежало стіль­ки смачних речей, що було б нерозумно від них одмовлятись, тим паче, що вона — артистка й дочка промис­ловця, і вона їла, скільки влізе.

їй муляла земля в туфлях, і вона розв'язала сумнів, вчинила б так дочка промисловця чи ні, тим, що скинула кремові черевички, витрусила землю, обітерла долонька­ми свої маленькі ступні в фільдеперсових панчохах і вже лишилась так, у панчохах, щоб ноги трошки подихали, поки вона сидить. Мабуть, це було цілком правильно,— принаймні німецькі офіцери сприйняли це, як належне, їй все-таки дуже хотілось дізнатися, чи багато дивізій перебуває на тій ділянці фронту, яка була найближча до Краснодона й пролягала по північній частині Ростовської області,— Любка знала вже од німецьких офіцерів, котрі в хаті в них жили, що частина Ростовської області, як і доти, перебуває в наших руках. І, на превелике невдо­волення полковника, який був настроєний більш лірично, ніж діловито, вона весь час висловлювала побоювання, що фронт у цьому місці можуть прорвати і вона знов по­трапить у більшовицьке рабство.

Нарешті полковника образило таке недовір'я до ні­мецької зброї, і він,—   — вдовольнив її цікавість.

Поки вони тут снідали, стало чути, як від станиці на шосе дедалі більше наростає гупотіння. На нього попер­вах уваги не звертали, та, виникаючи далеко, воно все наростало, притлумлюючи все довкола, немовби йшла довга, нескінченна колона людей. І навіть звідси, зі схи­лу балки, стало видно стовпи куряви, що їх вітер ніс убік і вгору від шосе. Долинали окремі голоси й вигуки, чоловічі — грубі,  і  жіночі — жалібні,  немов  голосили  по мертвому.

Німецький полковник, і лейтенант, і Любка повстава­ли, висунувшися з балки. Від станиці по шосе, витягаю­чись та витягаючись, сунула чимала колона радянських військовополонених, конвойована румунськими солдатами й офіцерами. Вздовж колони, іноді прориваючись до неї між румунськими солдатами, бігли старі й молоді козач­ки, вони лементували й голосили, кидаючи — то в ті, то в інші простягнені до них із колони чорні сухі руки — шматки хліба, помідори,  яйця, часом  цілий буханець чи

навіть вузлик.

Військовополонені йшли напівроздягнені, в пошмато­ваних, почорнілих і запорошених зверху рештках війсь­кових штанів та гімнастерок, здебільшого босі або в страшній подобі взуття, в розбитих постолах. Вони йшли, оброслі бородами, такі худі, що здавалось, одежа в них накинута просто на кістяки. І страшно було бачи­ти на цих обличчях ясні усмішки, звернені до жінок, які бігли з криком вздовж колони і яких солдати від­ганяли вдарами кулаків і прикладів.

Минула одна мить, як Любка висунулася з балки, але вже в наступну мить, не тямлячи, коли та як, вона схо­пила із скатертини білі булки і ще якусь їжу, вона вже бігла, як була — в фільдеперсових панчохах, по цьому схилу з розмішаною сухою землею, вибігла на шосе й вдерлася в колону. Вона тицяла булки, шматки в одні, в другі, в треті чорні руки, що простягались до неї. Ру-мун-фельдфебель намагався її схопити, а вона викручува­лась; на неї спадали вдари його кулаків, а вона, нагнувши голову  і   відгороджуючись  то  одним,   то  другим   ліктем,

кричала:

— Бий, бий, суча лапа! Та тільки не по голові!

Дужі руки витягли її з колони. Вона опинилась на обочині шосе й побачила, як німецький лейтенант бив навідліг по обличчю румунського фельдфебеля, а перед розлюченим полковником, схожим на худорлявого, ошкі­реного пса,  стояв  на витяжку  офіцер  румунської окупаційної армії в салатній формі й щось безладно лопотів мовою древніх римлян.

Але остаточно вона отямилась, коли кремові черевички знову були в неї на ногах, і машина з німецькими офіце­рами мчала її до Ворошиловграда. Найдивніше було те, що й цей вчинок Любки німці сприйняли як щось само собою зрозуміле. Вони без перешкод поминули німець­кий контрольний пункт і в'їхали в місто.

Лейтенант, обернувшись, спитав Любку, куди її до­везти. Любка, що вже цілком опанувала себе, махнула рукою просто по вулиці. Біля будинку, що видався їй підхожим для дочки шахтовласника, вона попросила спи­нити машину.

В супроводі лейтенанта, що ніс чемодан, Любка з пере­кинутим через руку пальтом увійшла в під'їзд незнайо­мого їй будинку. Тут вона завагалась на мить: чи поста­ратися їй уже тут відкараскатись од лейтенанта, чи по­стукати при ньому в перші-ліпші двері? Любка нерішуче глянула на лейтенанта, і він, хибно зрозумівши її погляд, вільною рукою притяг її до себе. Ту ж мить вона без особливого навіть гніву досить сильно ляснула його по рожевій щоці й побігла вгору по сходах. Лейтенант, спри­йнявши й це, як належне, з тою самою усмішкою, яка в старовинних романах називається кривою, покірно по­ніс за Любкою її чемодан.

Зійшовши на другий поверх, вона постукала в перші ж двері кулачком так рішуче, немовби вона після довгої відсутності повернулась додому. Двері відчинила висока худорлява дама з ображеним і гордовитим виразом об­личчя, яке зберігало ще сліди колишньої якщо не краси, то ретельного дбання про красу,— ні, Любці таки щас­тило!

—   Данке шен, герр лейтенант! — сказала Любка, ду­же сміливо і з жахливою вимовою виклавши весь свій запас німецьких слів, і простягла руку по чемодан.

Дама, що відчинила двері, дивилась на німецького лейтенанта й на цю німкеню в яскраво-барвистім платті з виразом жаху, не мігши його приховати.

—   Moment!  — Лейтенант поставив чемодан, моторним рухом витяг з планшета, який висів у нього через плече, блокнот, вписав щось товстим, нефарбованим олівцем і простяг Любці аркушик.

Це була адреса. Любка не встигла ні прочитати її, ні обдумати, як саме вчинила б на її місці дочка шахтовлас­ника. Вона швидко засунула адресу під бюстгальтер і, недбало кивнувши лейтенантові, що взяв під козирок, увійшла в передпокій. Любка чула, як дама замикала за нею двері на безліч замків, засувів та ланцюжків.

—   Мамо! Хто це був? — спитала дівчинка з глибини кімнати.

—   Тихше! Зараз! — сказала дама.

Любка ввійшла в кімнату з чемоданом в одній руці> з пальтом на другій.

—   Мене до вас на квартиру поставили... Не заважа-тиму? — сказала вона, приязно поглянувши на дівчинку, кидаючи оком на квартиру, велику, добре вмебльова­ну, але занедбану: в ній міг жити лікар, або інженер, або професор, але почувалося, що тієї людини, для якої вона в свій час була так добре вмебльована, тепер тут нема.

—   Цікаво, хто ж вас поставив? — спитала дівчинка із спокійним подивом.— Німці чи хто?

Дівчинка, як видно, тільки-но прийшла додому,— вона була в коричневому береті, рум'яна од вітру,— товста дів­чинка років чотирнадцяти, з повною шиєю, щокаста, міц­на, схожа на гриб-боровик, в який хтось увіткнув жваві карі очиці.

—   Тамочко! — строго сказала дама.— Нас це зовсім не стосується.

—   Як же не стосується, мамо, коли її поставлено до нас на квартиру? Мені просто цікаво.

—   Пробачте, ви — німкеня? — спитала дама в замі­шанні.

—   Ні, я росіянка... Я — артистка,— сказала Любка не зовсім упевнено.

Запала невелика пауза, протягом якої дівчинка все для себе з'ясувала щодо Любки.

—   Російські артистки евакуювались!

І гриб-боровик, зашарівшись від обурення, виплив з кімнати.

Отже, Любці, доводилось випити до дна всю гіркоту, що отруює переможцеві радощі життя в окупованій міс­цевості. Все ж вона розуміла, що їй вигідно зачепитися за цю квартиру і саме в тій ролі, в якій її, Любку, спри­ймають.

—   Я ненадовго, я підшукаю собі постійну,— сказала вона.   Все-таки  їй дуже  хотілося,   щоб  до  неї  ставилися в цьому домі приязніше, і вона додала: — їй-богу, я швид­ко підшукаю!.. Де можна переодягтись?

Через півгодини російська артистка в голубім крепде­шиновім платті та в голубих черевичках, перекинувши че­рез руку пальто, спустилась до залізничного переїзду в низину, що поділяє місто на дві частини, і небрукованою вулицею пішла нагору, на Кам'яний Брід. Вона при­їхала до міста на гастролі й шукала собі постійну квар­тиру.