Любов Шевцова належала до тої групи комсомолок та комсомольців, яких іще минулої осені висунули в роз­порядження партизанського штабу, щоб їх використати в  тилу  ворога.

Вона кінчила військово-фельдшерські курси й збира­лась уже вирушити на фронт. Але її перевели на курси радистів там же, у Ворошиловграді.

За вказівкою штабу, вона приховала це од рідні й від товаришів і всім казала та писала додому, що й далі вчиться на курсах військових фельдшерів. Те, що її жит­тя тепер оточувала таємниця, дуже подобалось Любці. Вона була «Любка-артистка, хитра, як лиска», вона все життя грала.

Коли вона була зовсім маленькою дівчинкою, вона була лікарем. Вона викидала за вікно всі іграшки, а всюди тягала сумку з червоним хрестом, повну бинтів, марлі, вати,— біленька, товстенька дівчинка з голубими очима, з ямочками на щічках. Вона перев'язувала свого батька, й матір, і всіх знайомих, дорослих і дітей, всіх котів і собак.

Хлопчик, старший від неї, босий, стрибнув з паркана й розпоров ступню склом од винної пляшки. Хлопчик був з далекого двору, незнайомий, і нікого з дорослих не бу­ло в домі, щоб допомогти йому, а шестилітня Любка про­мила йому ногу, і залила йодом, та забинтувала. Хлопчика звали Серьожа, прізвище його було Левашов. Але він не виявив до Любки ні інтересу, ні подяки. Він більше ніко­ли не з'являвся в їхньому дворі, бо взагалі він зневажав дівчат.

А коли вона почала вчитися в школі, вона вчилась так легко, весело, ніби не насправді вчилась, а гралась в уче­ницю. Та вже їй не хотілось бути лікарем, або вчителем, або інженером, а хотілось бути домашньою хазяйкою, і хоч до чого в господарстві бралась,— мила підлогу чи ва­рила галушки,— все виходило в неї якось спритніше, ве­селіше, ніж у мами. А втім, вона хотіла бути й Чапаєвим, саме Чапаєвим, а не Анкою-кулеметницею, бо, як з'ясу­валось, вона також зневажала дівчат. Вона малювала собі чапаєвські вуса паленим корком та й билася з хлопцями до переможного кінця. А коли вона трохи виросла, вона полюбила танці: бальні — російські й закордонні, і на­родні — українські та кавказькі. До того ж виявився в неї хороший голос, і тепер уже було ясно, що вона буде артисткою. Вона виступала в клубах і просто в парку, а коли почалась війна, вона з особливою охотою виступала перед військовими. Але вона зовсім не була артисткою, во­на тільки гралася в артистки, вона просто не могла зна­йти себе. В душі її весь час немов переливалося щось бага­тобарвне, грало, співало, а то зненацька бурхало, як во­гонь. Якийсь живчик не давав їй спокою: її мучила жа­доба слави і страшна сила самопожертви. Безумна від­вага і почуття дитячого, пустотливого, пронизливого щас­тя — все кликало та кликало її вперед, чимраз вище, щоб завжди було щось нове і щоб завжди було до чого пори­ватись. Тепер вона марила подвигами на фронті: вона буде льотчиком або, в найгіршому разі, військовим фельд­шером,— але з'ясувалося, що вона буде розвідницею-ра-дисткою в ворожому тилу, і це, звісно, було найкраще.

Склалось дуже смішно й дивно, що з краснодонських комсомольців разом з нею потрапив на курси радистів той самий Серьожа Левашов, якому вона в дитинстві по­дала медичну допомогу і який поставився тоді до неї так зневажливо. Тепер вона мала змогу відплатити йому, бо він зразу ж у неї закохався, а вона, звичайно, ні, хоч він мав гарні губи й гарні вуха і взагалі був хлопець путя­щий. Залицятись він зовсім не вмів, він сидів перед нею із своїми широкими плечима, мовчав і дивився на неї з покірним виразом, і вона могла сміятись з нього і му­чити, як  хотіла.

Поки  вона вчилась на курсах,  не раз бувало, що то один, то другий з курсантів більше не з'являвся на занят­тя. Всі знали, що це значить: його випустили до строку й   закинули  в   німецький  тил.

Був душний травневий  вечір,  міський  сад поник  від духоти,   обіллятий   світлом   місяця,   цвіли   акації,   голова наморочилась од їхнього запаху. Любка, яка любила, щоб довкола завжди було багато людей, все тягла Сергія   до кіно або «прошвирнутись» по Ленінській. А він казав:

—   Поглянь, як гарно навколо. Невже тобі не добре? — І очі його з незрозумілою силою світилися в сутінках алеї.

Вони кружляли й кружляли по саду, і Сергій дуже на­брид Любці своєю мовчазністю і тим, що не слухався її.

А тим часом до міського саду із сміхом та вереском вбігла компанія хлопців та дівчат. Серед них був один з курсів, ворошиловградець Борка Дубинський, що теж був не байдужий до Любки і завжди смішив її базікан­ням «з точки зору трамвайного руху».

Вона закричала:

—   Борка!

Він зразу впізнав її з голосу, і підбіг до неї й до Сер­гія, і зразу заговорив так, що його вже трудно було спи­нити.

—   З   ким  це  ти? — спитала  Любка.

—   Це наші дівчата й хлопці з друкарні. Познайо­мити?

—   Звичайно! — сказала Любка.

Вони тут же познайомились, і Любка всіх потягла на Ленінську. А Сергій сказав, що він не може. Любка по­думала, що він образився, і навмисне, щоб не гнув кирпу, підхопила під руку Борку Дубинського, і вони разом, ви­кручуючи в чотири ноги неймовірні вензелі, вибігли з пар­ку, тільки плаття її майнуло між деревами.

Вранці вона не зустріла Сергія в гуртожитку за сні­данком, його не було й на заняттях, за обідом і за вече­рею, і марно було б розпитувати, куди він подівся.

Звичайно, вона зовсім не думала про те, що сталося вчора в міському саду: «Подумаєш, новини!» Але надвечір вона раптом засумувала за домівкою, згадала батька й ма­тір, і їй здалося, що вона ніколи їх не побачить. Вона тихо лежала на ліжку в кімнаті гуртожитку, де разом із нею жило п'ятеро подруг. Всі вже спали, затемнення з вікон зняли, світло місяця буйно струміло в ближнє від­чинене вікно, і Любці було дуже сумно.

А другого дня Сергій Левашов назавжди пішов з її пам'яті, немовби його й не було.

Шостого липня Любку викликав начальник курсів і сказав, що справи на фронті йдуть не дуже добре, курси евакуюються, а її, Любку, залишають у розпорядженні об­ласного партизанського штабу: нехай повертається додо­му, в Краснодон, і чекає, поки її викличуть. Якщо при­йдуть німці, вона повинна поводитись так, щоб не викли­кати підозри. І їй дали адресу на Кам'яному Броді, куди вона повинна була зайти ще перед від'їздом, щоб позна­йомитися з хазяйкою.

Любка побувала на Кам'яному Броді й познайомилася з хазяйкою. Потім вона спакувала свій чемоданчик, «про­голосувала» на найближчому роздоріжжі, і перша ж ван­тажна машина, рейсом через Краснодон, підібрала зухва­ле білоголове дівчисько.

Валько, розлучившися з супутниками, цілий день про­лежав у степу, і, тільки коли стемніло, вийшов балкою на далеку околицю «Шанхая», і кривими вуличками та за­вулками пробрався в район шахти № 1-біс. Він добре знав місто,   в   якому  виріс.

Він побоювався, що в Шевцових стоять німці, і, скра­даючися, з тилу, через парканчик, пробрався на подвір'я, й причаївся біля домашніх прибудов, сподіваючись, що хто-небудь та вийде на двір. Так простояв він досить дов­го і вже втрачав терпець. Нарешті грюкнули сінешні две­рі і жінка з відром тихо пройшла мимо Валька. Він упі­знав дружину Шевцова, Євфросинію Миронівну, і вийшов їй назустріч.

—   Хто такий, боже мій милостивий! — тихо сказала вона.

Валько наблизив до неї чорне, заросле щетиною об­личчя,   і   вона  його  впізнала.

—   Та то ж ви?.. А де ж...— почала була вона. Коли б не нічна пітьма, в якій крізь сірий серпанок, що вкрив небо, ледве пробивалось ріденьке світло місяця, можна було б побачити, як обличчя Євфросинії Миронівни спо­лотніло.

—   Зажди трохи. І прізвище моє забудь. Називай мене дядько Андрій. У вас німці стоять? Ні?... Ходімо в хату,— хрипко сказав Валько, тим пригнічений, що мав сказа­ти  їй.

Любка — не та пишно вбрана Любка в яскравому платті й черевичках на високих каблуках, яку Валько звик ба­чити на сцені клубу,— а проста, домашня, в дешевій коф­тинці й короткій спідниці, боса, встала йому назустріч з ліжка, де сиділа й шила. Золотаве волосся вільно спа­дало на шию й на плечі. Примружені її очі, які при світ­лі шахтарської лампочки, що висіла над столом, здава­лись темними, без подиву втупились у Валька.

Валько не витримав її погляду й розгублено оглянув кімнату, яка зберігала ще сліди достатку господарів. Очі його затримались на листівці, що висіла на стіні в голо­вах ліжка.  Це була листівка з портретом Гітлера.

—   Не подумайте чогось поганого, товаришу Валько,— сказала  мати  Любки.

—   Дядьку  Андрію,— поправив  її  Валько.

—   Чи            то — дядьку Андрію,— без усмішки поправилась вона.

Любка спокійно обернулась на листівку з Гітлером і презирливо  повела  плечем.

—   То офіцер німецький почепив,— пояснила Євфросинія Миронівна.— У нас тут усі дні два офіцери ні­мецькі стояли, тільки вчора виїхали на Новочеркаськ. Як тільки зайшли, так до неї — «руський дівчина, красив, красив, блонд», сміються, все їй шоколад, печиво. Дивлюсь, бере, чортиця, а сама носа задирає, грубіянить, то засмієть­ся, а потім знов грубіянить, — он яку гру завела! — сказала мати з добрим осудом до дочки та з цілковитим довір'ям до Валька, що він усе зрозуміє як треба.— Я їй кажу: «Не жартуй з вогнем». А вона мені: «Так треба». Треба їй так — он яку гру завела! — повторила Євфросинія Миро­нівна.— І   можете уявити,   товаришу  Валько...

—   Дядьку Андрію,— поправив її Валько.

—   Дядьку Андрію... Не веліла мені їм казати, що я її мати, мене виставила за свою економку, а себе — за артистку. «А батьки мої,— каже,— промисловці, володіли копальнями, і їх Радянська влада до Сибіру вислала». Ба­чили,  що  вигадала?

—   Та вже вигадала,— спокійно сказав Валько, уважно дивлячись на Любку, що стояла проти нього з шитвом у руках і з невиразною усмішкою дивилась на дядька Андрія.

—   Офіцер, що спав на цьому ліжку,— це її ліжко, а ми з нею вдвох спали в тій світлиці,— став порпатися в своєму чемодані, білизна йому була потрібна, чи що,— розповідала Євфросинія Миронівна,— витяг оцей портре­тик і пришпилив до стіни. А вона,— можете собі уявити, товаришу Валько,— просто до нього, і — раз! Портретик геть. «Це,— каже,— моє ліжко, а не ваше, не хочу, щоб Гітлер над моїм ліжком висів». Я думала, що він тут її вб'є, а він схопив за руку, викрутив, портретик одібрав і знов на стінку. І другий офіцер тут. Регочуть, аж шибки дзвенять. «Ай,— кажуть,— руський дівчина шлехт!» Див­люсь, вона справді злюща стала, червона вся, кулачки постуляла,— я від страху мало не вмерла. І правда, чи вона дуже їм подобалась, чи вони заплішені дурні, тіль­ки стоять, регочуть. А вона каблуками тупоче й кричить: «Ваш Гітлер потвора, кровопивець, його тільки в сортирі втопити!» І ще таке говорила, що я, їй-право, думала — от витягне він револьвер та й застрелить... А коли вони виїхали, вона не веліла Гітлера знімати. «Нехай,— ка­же,— повисить,  так треба...»

Мати Любчина була ще не така й стара, але, як ба­гато хто з простих літніх жінок, що замолоду нещасливо родили, вона розпливлася в стегнах та в поясі, І ноги в неї попухли в кісточках. Вона тихим голосом розпові­дала Валькові всю цю історію і тим часом поглядала на нього запитливим, несміливим, навіть благальним по­глядом, а він уникав зустрітися з нею очима. Вона все говорила й говорила, наче намагалась відтягти момент, коли він скаже те, що вона боялась почути. Але тепер вона розповіла все і в чеканні, хвилюючись і торопі­ючи,   подивилась   на   Валька.

—   Може, лишилась у вас, Євфросиніє Миронівно, яка-небудь чоловікова одежа, яка простіша,— хрипко ска­зав Валько,— а то мені наче в такому піджаку та шаро­варах при тапочках не дуже зручно — зразу видно, що відповідальний,— усміхнувся   він.

Щось таке бриніло в голосі його, що Євфросинія Миронівна знову зблідла, а Любка опустила руки з шитвом.

—   Що   ж   із   ним? — спитала   мати   ледве  чутно.

—   Євфросиніє Миронівно, і ти, Любо!— тихим, але твердим голосом сказав Валько.— Не думав я, що доля до вас приведе мене з недоброю вістю, але обманювати не хочу, а втішити нема чим. Ваш чоловік і твій батько, Любо, і друг мій, кращого за якого не було, Григорій Ілліч, загинув, загинув од бомби, яку скинули на мирних людей прокляті кати... Хай буде йому вічна пам'ять і   слава в   серцях   наших  людей!..

Мати, не скрикнувши, приклала до очей краєчок хуст­ки, якою була запнена, й тихо заплакала. А в Любки об­личчя стало білісіньке, наче застигло. Вона трохи постояла ось так і раптом, наче зламавшись, непритомна, впала на  підлогу.

Валько підняв її на руки й поклав на ліжко.

Знаючи характер Любки, він ждав од неї вибуху горя з плачем, сльозами, і може, їй було б легше. Та Любка лежала на ліжку нерухомо, мовчки, з обличчям застиглим та білим, і в опущених куточках її великого рота позна­чилась   гірка   складка,   як  у  матері.

А мати виявляла своє горе так природно, тихо, просто й сердечно, як це властиво буває простим руським жін­кам. Сльози самі котилися з її очей, вона витирала їх краєчком хустки, або змахувала рукою, або витирала до­лонею, коли вони затікали їй на губи, на підборіддя. Але саме тому, що горе її було таке природне, вона, як звичайно, виконувала все, що повинна була робити хазяй­ка, коли в неї гість. Вона подала Валькові вмитися, засві­тила йому нічник і витягла із скрині стару гімнастерку, піджак та штани чоловіка, які він носив звичайно вдома.

Валько взяв нічник, вийшов до другої кімнати й переодягся. Все це було трохи тіснувате йому, але він почув себе вільніше, коли вліз у цю одежу: тепер він мав ви­гляд робітника, одного з багатьох.

Він став розповідати подробиці загибелі Григорія Іл­ліча, знаючи, що, хоч які тяжкі ці подробиці, тільки во­ни зможуть дати зараз близьким жорстоку й томливу в своїй гіркоті розраду. Хоч який був Валько сам схвильо­ваний та заклопотаний, він довго й багато їв і випив графин горілки. Він цілий день пробув без їжі й дуже стомився, але все-таки підвів Любку з постелі, щоб по­говорити про діло.

Вони вийшли до сусідньої світлиці.

— Тебе тут залишили наші для роботи, це зразу вид­но,— сказав він, удавши, буцім не помітив, як Любка од нього сахнулася, як змінилась на обличчі.— Не турбуй­ся,— піднявши важку руку, сказав він, коли вона спро­бувала заперечувати,— хто тебе залишив і для якої ро­боти, про те я тебе не питаю, і ти мені того ні ствер­джувати, ні заперечувати не повинна. Прошу допомогти мені... А я стану в пригоді тобі.

І він попросив її, щоб вона десь прихистила його на одну добу та звела з Кіндратовичем,— тим самим, що разом з ним вони висадили шахту №  1-біс.

Любка з подивом глянула в смагляве обличчя Валька. Вона завжди знала, що це велика й розумна людина. Хоч він і дружив з її батьком, як з рівним, у неї завжди було відчуття, що ця людина високо, а вона, Любка, внизу. І  тепер  її  вразила  його   проникливість.

Вона влаштувала Валька на сіннику, на горищі, в са­раї сусідів по будинку: сусіди держали кіз, але сусіди евакуювалися, а кіз пожерли німці. І Валько міцно за­снув.

А мати й дочка, лишившись самі, проплакали на мате­риному ліжку майже до світанку.

Мати плакала тому, що все її життя, життя жінки, з молодих літ зв'язаної тільки з Григорієм Іллічем, уже скінчилось. І вона згадувала все це життя з тої самої пори, як вона служила за наймичку в Царицині, а Гри­горій Ілліч, молодий матрос, плавав по Волзі на паро­плаві, і вони зустрічались на обіллятій сонцем пристані чи в міському саду, поки пароплав вантажився, і як їм важко було спочатку, коли вони одружились, а Григорій Ілліч ще не знайшов собі професії. А потім вони пере­бралися сюди, в Донбас, і теж спочатку було нелегко, а потім Григорій Ілліч пішов, пішов угору, і про нього почали писати в газетах, і дали їм цю квартиру з трьох кімнат, і в дім прийшов достаток, і вони раділи з того, що Любка їхня росте як царівна.

І всьому цьому настав край. Григорія Ілліча не стало, а вони, дві безпомічні жінки, стара й молода, лишилися в руках у німців. І сльози самі собою текли з очей Євфросинії  Миронівни.

А Любка все говорила до неї таємничим ласкавим шепотом:

— Не плач, мамо, голубонько, тепер у мене є квалі­фікація. Німців проженуть, війна скінчиться, піду пра­цювати на радіостанцію, стану знаменитою радисткою, і призначать мене за начальника станції. Я знаю, ти в ме­не галасу не любиш, і я тебе влаштую в себе на кварти­рі, при станції — там завжди тихо-тихо, всюди м'яким пооббивано, жоден звук не проходить та й народу неба­гато. Квартирка буде чистенька, затишна, і ми житимемо з тобою вдвох. На подвір'ячку біля станції я посію га­зон, а коли ми трохи розбагатіємо, влаштую вольєрчик для курей, будеш у мене розводити леггорнок та кохін-хінок, — таємниче шепотіла вона, примружившись, обі­йнявши матір за шию і невидно поводячи в темряві ма­ленькою білою рукою з тонкими нігтиками.

І в цю мить пролунав тихий стукіт у вікно пальцем. І мати, й дочка разом почули його, й розняли руки, і, переставши плакати, обидві прислухались.

—   Не німці? — пошепки, покірно спитала мати.

Та Любка знала, що не так би стукали німці. Боса, вона підбігла до вікна й трохи підняла краєчок ковдри, якою запнули вікно. Місяць уже зайшов, але з темної кімнати вона могла розрізнити три постаті в палісад­нику: чоловічу, біля самого вікна, та дві жіночі, оддалік.

—   Чого треба? — голосно спитала вона у вікно.

Чоловік припав обличчям до шибки. І Любка впізна­ла це обличчя. І немов гаряча хвиля ринула їй до горла. Треба ж було, щоб він з'явився саме зараз, тут, о такій порі, в найтяжчу хвилину життя!

Вона не пам'ятала, як пробігла через кімнати, її знес­ло з ґанку, наче вітром, і від усього вдячного, нещасного серця вона обхопила шию юнака спритними, сильними руками і, заплакана, напівгола, гаряча після материних обіймів, припала до нього всім тілом.

—   Швидше... швидше...— одірвавшись од нього і взяв­ши за руку, сказала Любка, тягнучи його на ґанок. І зга­дала про його супутниць.— Це хто з тобою? — спитала вона, приглядаючись до дівчат.— Оля! Ніна!.. Голубонь­ки ви мої!..— І вона, дужими руками обхопивши обох і притягши їхні голови до своєї, обсипала гарячими по­цілунками обличчя одної та другої.— Сюди, сюди... Швид­ше...— гарячково  шепотіла  Любка.