Ваня Земнухов та Жора Арутюнянц, попрощавшися з Володею Осьмухіним, влилися в потік біженців, що котив­ся вздовж залізниці на Лиху.

Спочатку їхній шлях лежав на Новочеркаськ, де в Жо-ри Арутюнянца  була впливова, як він сказав, рідня, що може допомогти в дальшому пересуванні,— там дядько йо­го працював за шевця при станції. Але Ваня, якому Жора підлягав, як старшому товаришеві, дізнавшись, що Кова­льови їдуть на Лиху, в останню хвилину запропонував Жорі цей новий маршрут, дуже туманно сформулювавши його переваги. І Жора, якому було однаково, куди йти, залюбки змінив свій досить яскравий маршрут на туман­ний маршрут Земнухова.

На одному з етапів путі до них приєднався малень­кий, кривоногий і страшенно вусатий майор у пожмаканій гімнастерці з гвардійським значком на правому боці гру­дей, в сухих зашкарублих чоботях. Його військова форма, особливо чоботи, були в такому жалюгідному стані через те, що, як він пояснив, вона протягом п'яти місяців, поки він лікувався  від ран,  валялась у госпітальній  кладовій.

Останнім часом госпіталь займав один з відділів крас-нодонської головної лікарні і тепер евакуювався, але че­рез нестачу транспорту всім, хто міг ходити, запропону­вали йти пішки, і ще понад сто тяжкопоранених залиши­лося в Краснодоні без будь-якої надії вибратися.

Крім цього докладного пояснення долі своєї й свого гос­піталю, майор за всю дорогу не мовив ні слова. Він був аж надто мовчазний, він мовчав уперто й цілком безнадійно. Крім того, майор кульгав. Але, невважаючи на свою куль­гавість, він досить жваво ступав у своїх зашкарублих чо­ботях, не відстаючи від хлопців, і незабаром викликав таку повагу до себе, аж хлопці, хоч би про що вони го­ворили, звертались до нього, як до мовчазного авторитета.

Поки безліч людей, літніх і молодих, і не тільки жінок, а й чоловіків, із зброєю в руках, страждали й мучились у цьому нескінченному потоці відступу, Ваня та Жора з речовими мішками за плечима, рукава закачавши вище ліктів, несучи в руках кепки, йшли степом, повні бадьо­рості й райдужних надій. їхня перевага проти інших лю­дей полягала в тому, що вони були зовсім юні, самотні, не знали, де перебуває ворог і де свої, не вірили чуткам, і цілий світ з неосяжним оцим степом, розпеченим сон­цем, димом пожеж та курявою, яка хмарою стояла в райо­ні доріг, що їх то там, то тут бомбив та обстрілював ні­мець,— цілий світ здавався їм одкритим на всі чотири сторони.

І розмовляли вони про речі, які не мали нічого спільно­го з тим, що діялось довкола.

— Чому ж ти вважаєш, що бути юристом не цікаво в наші дні?— глухуватим баском питав Ваня.

—   Тому що, поки йде війна, треба бути військовим, а коли війна скінчиться, треба бути інженером, щоб від­будувати господарство, а юристом — це тепер не голов­не,— говорив Жора з тою чіткістю й певністю суджень, яка була йому властива, невважаючи на його сімнадцять років.

—   Так, звісно, поки йде війна, я бути хотів би військо­вим, але мене в військові не беруть — через очі. Коли ти відходиш од мене, я вже бачу тебе як щось невиразно-дов­гов'язе й чорне,— усміхнувшись, мовив Ваня.— А інжене­ром бути, звичайно, дуже корисно, але тут справа в нахи­лі, а в мене нахил, як ти знаєш, до поезії.

—   Тоді треба йти в літературний вуз,— дуже ясно й чітко ухвалив Жора й поглянув на майора як на людину, що одна може розуміти, чи він, Жора, правий.

Але майор ніяк не відгукнувся на його слова.

—   А от цього я саме й не хочу,— сказав Ваня.— Ні Пушкін, ні Тютчев не проходили літературного вузу, та тоді й не було такого, і взагалі навчитися стати поетом у навчальнім закладі не можна.

—   Всього можна навчитись,— відповів Жора.

—   Ні, вчитись на поета в навчальнім закладі — це просто дурниця. Кожна людина повинна вчитися й почи­нати життя з звичайної професії, а коли в неї від природи є талант поетичний, цей талант зміцніє в самостійному розвитку, і тільки тоді, я думаю, можна стати професійним письменником. Наприклад/ Тютчев був дипломатом, Гарін — інженером, Чехов — лікарем, Толстой — поміщи­ком...

—   Зручна професія! — сказав Жора, лукаво поглянув­ши на Ваню чорними вірменськими очима.

Обидва вони засміялись, і майор також усміхнувся у вуса.

—   А юристом був хто-небудь? — діловито спитав Жора.

Зрештою, коли хто з письменників був юристом, це було б, йому здавалось, непогано й для Вані.

—   Цього я не знаю, але освіта юридична дає знання в науках, потрібних письменникові,— в галузі наук суспіль­них, історії, права, літератури...

—   Ну, ці дисципліни,— хизуючись, сказав Жора,— ці дисципліни краще пройти в педвузі.

—   Але я не хотів би бути педагогом, хоч ви там і про­звали мене професором...

—   Все-таки нерозумно, наприклад, бути оборонцем   у нашому суді,— сказав Жора,— наприклад, пам'ятаєш, на процесі цієї наволочі — шкідників? Я весь час думаю про оборонців. От дурне в них становище, га? — І Жора знов засміявся, показавши сліпучо-білі зуби.

—   Ну, оборонцем у нас, звичайно, нецікаво, у нас суд народний, але слідчим, я думаю, дуже цікаво, можна дуже багато всяких людей пізнати.

—   Найкраще — обвинувачем,— сказав Жора.— Пам'я­таєш, Вишинський? Здорово! Але все-таки я особисто не став би юристом.

—   Ленін був юристом,— сказав Ваня.

—   То інший час був.

—   Я б іще з тобою посперечався, коли б мені не було ясно, що на цю тему — ким бути — сперечатись просто марна й нерозумна справа,— сказав Ваня з усмішкою.— Треба бути людиною освіченою, яка знає своє діло, пра­цьовитою, а коли в тебе до того ж є талант поетичний, він себе виявить.

—   Ваню, я завжди, ти знаєш, залюбки читав твої вірші і в стінгазеті, і в журналі «Парус», який ви з Кошовим ви­пускали.

—   Ти читав цей журнал? — жваво перепитав Ваня.

—   Так, я читав цей журнал,— урочисто сказав Жо­ра,— я читав наш шкільний «Крокодил», я стежив за всім, що видається в нашій школі,— сказав він самовдоволено,— і я тобі твердо скажу: в тебе є талант!

—   Уже й талант,— ніяково й скоса глянувши на майо­ра, сказав Ваня і кивком голови закинув своє розсипане довге волосся.— Поки що так, шкрябаємо віршики... Пуш­кін — оце так, це мій бог!

—   Ні, ти здорово, пам'ятаю, Ленку Позднишеву про­тяг, що вона все біля дзеркала кривляється... Ха-ха!.. Дуже здорово, їй-богу! — з виразним спалахом вірменського акценту вигукнув Жора.— Як, як це? «Чудовий ротик роз­туляла...» Ха-ха...

—   Ну, дурниця яка,— ніяково й глухувато збаса казав Ваня.

—   Слухай, а в тебе любовних віршів нема, га? — та­ємниче сказав Жора.— Слухай, прочитай що-небудь лю­бовне, еге? — І Жора підморгнув майорові.

—   Які там любовні, що ти справді! — зовсім зніяковів Ваня.

У нього були любовні вірші, присвячені Клаві, і з за­головками зовсім як у Пушкіна: «К...». Саме так — велике «К» і три крапки. І він знову згадав усе, що сталось між ним і Клавою, і всі мрії. Він був щасливий. Так, він був щасливий серед загального нещастя. Але хіба він міг цим поділитися з Жорою?

—   Ні, напевне, в тебе є. Слухай, прочитай, їй-богу,— блискаючи хлоп'ячими вірменськими очима, просив Жора.

—   Кинь дурниці говорити...

—   Невже й справді не пишеш? — Жора раптом став серйозний, і в голосі його з'явилась та сама вчительська нотка.— Правильно, що не пишеш. Хіба тепер час писати любовні вірші, як цей Симонов, еге ж? Коли треба вихо­вувати народ у дусі непримиренної ненависті^ до ворога? Треба писати політичні вірші! Маяковський, Суриков, еге ж? Здорово?

—   Не в цім річ, писати можна про все,— роздум­ливо сказав Ваня.— Якщо ми народились на світ і живемо життям, про яке, може, мріяли цілі покоління кращих лю­дей і боролися за нього, ми можемо, маємо право писати про все, чим ми живемо, все це важливе й неповторне.

—   Ну,  їй-богу,  прочитай  що-небудь! — благав Жора. Нестерпна  задуха  стояла   в   повітрі;   вони   йшли,   то сміючись і скрикуючи, то переходячи на тон інтимно-до­вірливий; ішли й вимахували руками, спини під речови­ми мішками були в них зовсім мокрі; порох осідав на обличчях, і, витираючи піт, вони його розмазували; і оби­два — і смаглявий, як негр, Жора, і Ваня, з блідим загаром на довгастому обличчі,— і навіть вусатий майор скидались на сажотрусів. Але весь світ у цю хвилину був для них — і вони нітрохи не мали сумніву в тому, що й для майора,— зосереджений на тому, про що вони говорили.

—   Ну що ж, я прочитаю...

Ваня, не хвилюючись, спокійним глухуватим голосом прочитав:

 

Ні, нам не скучно і не сумно,

Нас не тривожить шлях життя,

І зрад, і підступів незнання

Нас не хвилюють почуття.

Біжать бентежно чередою

Юнацькі радісні літа,

І мрії світлою юрбою

Заполонили нам серця.

Огиди до життя не маєм,

Чужі нам настрої сумні,

Пустої юності розмаєм

Ми не захоплюємось, ні!

            Нас ваблять радощі веселі,

І ми сміливо йдем туди,

Де розцвітають на просторах

Комуни сонячні сади!

 

—   Ловко! В тебе ж, безперечно, є талант! — вигукнув Жора, в щирім захопленні дивлячись на старшого това­риша.

Тут майор випустив з горла якийсь дивний звук, і Ва­ня та Жора обернулись до нього.

—   Ви, юнаки й дівчата... ви навіть не знаєте, які ви! — хрипко сказав майор, з хвилюванням дивлячись на них глибоко схованими під навислими бровами вологими очи­ма.— Ні-і! Така держава стояла й буде стояти! — раптом сказав він і люто погрозив комусь у простір коротким чорним пальцем.— Він думає, у нас життя припинив! — з кепкуванням у голосі провадив далі майор.— Ні, брат, дзуськи! Життя йде, і наші хлопці думають про тебе, як про чуму або холеру. Прийшов — і підеш, а життя своєю чергою — вчитись, працювати! А він ото думав! — глузував майор.— Наше-бо життя навіки, а він хто? Прищ на гладенькому місці,— сколупнув, і нема його!.. Дарма! Я в цьому проклятому госпіталі сам був занепав духом,— невже ж, думаю, на нього й сили нема, а як я до вас пришвартувався й іду, в мене цілковите оновлення душі... Думаю, багато хто кляне зараз нас, армійців, а хіба мож­на? Відступаємо — це так. Таж він який кулак зібрав! Але подумайте, яка сила духу! Ах, боже мій! Та це щас­тя — стояти на місці, не відступати, життя віддати,— по­вірте совісті, я сам би вважав за щастя життя віддати, віддати життя за таких хлопців, як ви! — з хвилюванням, що струшувало його легке, сухе тіло, говорив майор.

Ваня й Жора, замовкнувши, розгублено і доброзичливо дивились на нього.

Майор сказав усе це, поморгав, витер вуса брудною носовою хустинкою і замовк, і так мовчав уже до самої ночі. А вночі майор з несподіваною енергією її люттю кинувся «розсмоктувати», як він висловився, велетенську пробку з машин, підвід та артилерійського обозу, і Ваня та Жора назавжди загубили його і в ту ж мить забули про нього.

До Лихої вони йшли дві доби. На той час уже стало відомо, що на півдні бої йдуть біля Новочеркаська, а по той   бік   Дінця,   в   широкому   степовому   просторі   між Дінцем і Доном, діють, прорвавшись, німецькі танки й мо­торизовані частини.

Але, за чутками, якась частина стійко билась під Каменськом, не пускаючи німців на Лиху. Народний поголос передавав із уст в уста прізвище генерала, командира ча­стини. Саме йому та його частині люди завдячували тим, що переправи через Нижній Донець усі були в наших руках і ще можна було степовими дорогами вільно вийти на Дон і переправитись через нього.

В останню ніч, змучені кількома днями путі під сліпу­чим сонцем, Ваня й Жора, не чуючи ніг, завалилися спати на якомусь хуторі, в сіні. їх розбудили гучні бомбові уда­ри, від яких двигтіла клуня.

Сонце ще невисоко стояло над степом, але вже по всьому простору нив переливалось гаряче, голубувато-золотаве марево, коли Ваня й Жора підходили до веле­тенського табору машин, людей та підвід, що розкинувся по цей бік Дінця, трохи нижче від великої станиці-міста на тому боці ріки, з зеленими садами, кам'яними будин­ками урядових і торговельних установ і шкіл, багато з яких уже стали руїнами і ще курились.

Весь цей величезний табір, мінливий за своїм скла­дом, що, проте, мав уже й своїх старожилів, увесь цей табір, поповнюючись новими' людьми й транспортом, утворився тут уже тижнів зо два тому й жив своїм особ­ливим, неповторним побутом.

Це була неймовірна суміш залишків військових під­розділів, колективів, установ та підприємств, суміш усіх засобів транспорту, біженців усіх соціальних категорій, усякого віку й родинного стану. І всі зусилля, вся увага, вся діяльність цих людей були спрямовані на те, щоб якнайближче присунутись до ріки, до вузької смуги на­плавного моста через Донець.

Але якщо всі зусилля людей, скупчених у таборі, зводились до того, щоб потрапити на міст,— усі зусилля військових людей, які відали переправою, зводились до то­го, щоб не пустити цих людей на міст, а насамперед дати переправитись підрозділам Червоної Армії, що відходили на нові рубежі оборони між Дінцем і Доном.

У цій боротьбі індивідуальних і окремих воль, зусиль та воєнної державної необхідності, в умовах, коли ворог от-от міг з'явитися й на тому й на цьому березі Дінця і коли чутки, одна за одну страхітливіша, підігрівали взаєм­но суперечливі пристрасті й зусилля,— в цій боротьбі й минало повсякденне життя табору.

Деякі організації стояли тут так довго, дожидаючись черги, що встигли нарити щілин у землі. Деякі нап'яли намети, розклали тимчасові вогнища, щоб варити їжу. Табір був повен дітей. І вдень і вночі тягся через Донець суцільний вузький потік машин, людей, підвід, обабіч яко­го люди переправлялись на плотах, на човнах. Тисячі голів худоби, мукаючи та мекаючи, юрмились на березі й ішли вплав.

Переправу щодня по кілька разів бомбили і обстрілю­вали з літаків німці, і в ту ж мить починала бити зенітна артилерія, що охороняла переправу, дзвеніли зенітні ку­лемети, весь табір в одну мить розлітався по степу. Але тільки-но зникали літаки, як усе знов поверталось на свої місця.

Відтоді, як Ваня потрапив у цей табір, у нього вже не було іншої мети, як тільки відшукати машину, на якій їхали Ковальови. В ньому боролись два почуття: він уже починав розуміти, яка велика небезпека, і йому хотілося, щоб Клава з батьками була вже не тільки по той бік Дінця, а й по той бік Дону, і водночас він був щасливий, коли 6 зустрів Клаву ще тут.

Вони блукали по табору, Ваня й Жора, шукаючи своїх краснодонців, як раптом від однієї з підвід хтось гукнув їхні імена, і Олег Кошовий, їхній товариш по школі, за­смаглий і, як завжди, свіжий, акуратний, з виразом жва­вої діяльності в усій його легкій з широкими плечима фігурі і в блискучих очах із золотавими віями, вже обі­ймав товаришів сильними, великими руками й міцно цілу­вав у губи.

Вони натрапили на машину шахти № 1-6іс із Вальком та Шевцовим, на підводи з Улею та ріднею Кошового і на той самий дитячий будинок, який вибрався з Краснодона зусиллями Вані та Жори й завідувачка якого тепер навіть не впізнала їх.