—   Ні, ти лиш поглянь, Валю, яке це диво! Розкіш! Наче вирізьблена... Адже вона не мармурова, не алебастрова, а жива, та яка холодна! І яка тонка, ніжна робота,— люд­ські руки ніколи б так не зуміли. Поглянь, як вона спить на воді, чиста, строга, байдужа... А оце її відбиття у во­ді,— навіть трудно сказати, яка з них краща,— а барви? Дивись, дивись, вона ж не біла, тобто вона біла, але скіль­ки одмін — жовтавих, трохи рожевих, якихось небесних, а всередині, з цією вологою, вона перлиста, просто слі­пуча,— у людей-бо таких і барв, і назв нема!..

Так говорила, висунувшися з куща лози над річку, дів­чина з чорними хвилястими косами, в ясній білій кофтин­ці і з такими прекрасними, зволоженими чорними очима, розкритими від яскравого світла, яке раптом линуло з них, що й сама вона була подібна до тої лілеї, віддзерка­леної в темній воді.

—   Знайшла коли милуватись! І чудна ти, Улю, їй-богу! — відповіла їй інша дівчина, Валя, слідом за нею висунувши над річку трохи вилицювате й трохи кирпате­ньке, але дуже миловиде свіжою своєю молодістю й доб­ротою обличчя. І, не глянувши на лілею, стурбовано по­шукала поглядом по берегу дівчат, од яких вони відби­лись.— Ау!..

—   Ау... ау... уу!..— відгукнулись на різні голоси зов­сім близько.

—   Ідіть сюди!.. Уля знайшла лілею,— сказала Валя, любовно-насмішкувато глянувши на подругу.

І в цю мить знову, як відгомін далекого грому, залу­нав гуркіт гарматних пострілів — звідти, з північного за­ходу, від Ворошиловграда.

—   Знову!

—   Знов...— беззвучно повторила Уля, і світло, що з такою силою линуло з її очей, погасло.

—   Невже вони таки ввійдуть на цей раз? Боже мій! — сказала Валя.— Пригадуєш, як минулого року пережива­ли? І все обійшлось! Та минулого року вони не підходили так близько. Чуєш, як бахкає?

Вони помовчали, прислухаючись.

—   Коли я чую це та бачу небо, таке ясне, бачу гілки дерев, траву під ногами, відчуваю, як її нагріло сонечко, як вона смачно пахне,— мені стає так боляче, немовби все це вже пішло від мене назавжди, назавжди,— грудним схвильованим  голосом  заговорила  Уля.— Душа,  здається,

так зачерствіла від цієї війни, ти вже привчила ЇЇ не допу­скати в себе нічого, що може розм'якшити ЇЇ, і раптом прорветься така любов, такий жаль до всього!.. Ти зна­єш, я ж тільки тобі можу говорити про це.

Обличчя їх серед листя зійшлись так близько, що ди­хання їхнє змішувалось і вони прямо дивилися в очі одна одній. У Валі очі були світлі, добрі, широко розставлені, вони з покірністю й гарячою любов'ю зустрічали погляд подруги. А в Улі очі були великі, темно-карі,— не очі, а зорі,— з довгими віями, з молочними білками, з чорними таємничими зіницями, в самій, здавалось, глибині яких знов променилось це вологе сильне світло.

Далеке гучне гуркотіння гармат навіть тут, у низині коло річки, озиваючись легким тремтінням листя, щоразу накладало турботи на обличчя дівчат.

—   Ти пам'ятаєш, як добре було в степу вчора ввечері, пам'ятаєш? — притишивши голос, спитала Уля.

—   Пам'ятаю,— прошепотіла Валя.— Як сонце сідало. Пам'ятаєш?

—   Так, так... Ти знаєш, усі лають степ наш, кажуть, він нудний, рудий, горби та горби, і мовби він незатиш­ний, а я люблю його. Пригадую, коли мама ще здужала, бувало, вона працює на баштані, а я, зовсім іще малень­ка, лежу собі на спині й дивлюсь високо-високо, думаю, ну як високо я зможу подивитися в небо, розумієш, у саму височінь? І мені вчора так боляче стало, коли ми дивились на захід соїчця, а потім на цих мокрих коней, на гармати, вози, на поранених... Червоноармійці йдуть такі змучені, запорошені. Я раптом з такою силою зрозуміла, що це ніяке не перегрупування, а йде страшний, так, імен­но страшний, відступ. Тому вони й у вічі бояться диви­тись. Ти помітила?

Валя мовчки хитнула головою.

—   Як подивилась я на степ, де ми стільки пісень спі­вали, та на цей захід сонця, і ледве сльози здержала. А ти часто бачила мене, щоб я плакала? А пригадуєш, коли стало темніти?.. Вони все йдуть, ідуть у сзпгінках, і весь час оцей гуркіт, спалахи на обрії і заграва,—чи не в Ро-веньках,— і захід сонця, такий важкий, багряний. Ти зна­єш, я нічого не боюся в світі, я не боюсь ніякої боротьби, труднощів, мук, та коли б знати, як діяти... Щось грізне звисло над нашими душами,— сказала Уля, і похмурий, тьмяний вогонь позолотив їй очі.

—   А як же ми добре жили, правда, Улечко? — сказа­ла Валя крізь сльози, що навернулись на очі.

—   Як добре могли б жити всі люди на світі, коли б вони тільки схотіли, коли б вони тільки розуміли! — ска­зала Уля.— Але що ж робити, що ж робити! — зовсім іна­кшим, дитячим голоском співуче сказала вона, зачувши голоси подруг,  і  в  її очах заблищав  пустотливий  вираз.

Вона мерщій скинула туфлі, взуті на босу ногу, і, під­хопивши вузькою засмаглою жменькою низ темної спід­ниці, сміливо ступила в воду.

—   Дівчатка, лілея!..— гукнула, вискочивши з кущів, тоненька, гнучка дівчина з хлоп'ячими одчайдушними очима.— Ні, цур, моя! — скрикнула вона і, рвучким ру­хом підхопивши обома руками спідницю, майнувши смаг­лявими босими ногами, стрибнула в воду, оббризкавши й себе, і Улю віялом янтарних скалок.— Ой, та тут гли­боко! — сміхом зажебоніла вона, провалившись однією ногою у водорості й задкуючи.

Дівчата — їх було ще шестеро — з гучним гомоном висипали на берег. Всі вони, як і Уля, і Валя, й тоненька дівчина Саша, яка тільки-но вскочила в воду, були в ко­ротких спідницях, у простеньких кофтах. Донецькі гарячі вітри й пекуче сонце, немов навмисне, щоб відтінити фі­зичну природу кожної з дівчат, у тої позолотили, у другої засмажили, а в іншої загартували, як у вогняній купелі, руки й ноги, обличчя й шию аж до лопаток.

Як усі дівчата на світі, коли їх збирається більше двох, вони говорили, не слухаючи одна одну, так голосно, нестримно, на таких гранично-високих, верескливих но­тах, немовби все, що вони говорили, було виявом найви­щої крайності і треба було, щоб це знав, чув увесь бі­лий світ.

—   ...Він з парашутом стрибонув, їй-богу! Такий гар­ненький, кучерявенький, біленький, очиці, як намистинки!

—   А я б не могла сестрою, їй-право,— я крові страх як боюсь!

—   Та невже ж нас покинуть, як ти можеш таке гово­рити! Та бути того не може!

—   Ой, яка лілея!

—   Майєчко, циганочко, а якщо покинуть?

—   Диви, а Сашка, а Сашка!

—   Так уже зразу й закохатись, та що це ти!

—   Улько, чудійко, куди ти полізла?

—   Ще потопитесь, навіжені!..

Вони говорили тією характерною для Донбасу міша­ною грубуватою говіркою, яка виникла від схрещення мови центральних російських губерній з українською народною мовою, з донським козачим діалектом та розмов­ною манерою азовських портових міст — Маріуполя, Та­ганрога, Ростова-на-Дону. Та хоч би як говорили дівчата по всьому білому світу, все стає милим в їхніх устах. — Улечко, і навіщо вона тобі здалася, золотко моє? — говорила Валя, збентежено дивлячись добрими, широко розставленими очима, коли вже не тільки засмаглі литки, а й білі коліна подруги сховались у воду.

Обережно намацуючи поросле водоростями дно однією ногою  та  вище  підібравши  поділ,   так   що  видно  стало краї  чорних  її  штанців,   Уля  ступила  ще  крок   і,   дуже перегнувши високий  стрункий стан,  вільною  рукою  під­чепила лілею.  Одна з двох важких чорних кіс із пуши­стим розплетеним кінцем упала в  воду і  попливла,  але в цю мить Уля зробила останнє, самими пальцями, зусил­ля  і   висмикнула  лілею  разом  з  довгим-довгим  стеблом. — Молодець, Улько!  Своїм вчинком ти цілком заслу­жила звання героя союзу... Не всього Радянського Союзу, а, скажімо, нашого союзу неприкаяних дівчат з рудника Первомайки! — стоячи по литки у воді й витріщаючи на подругу округлені хлоп'ячі карі очі, говорила Саша.— Да­вай квітку! — І вона, затиснувши між колінами спідницю, спритними   тонкими  пальцями   вправила  лілею   в   чорне, буйно закучерявлене по скронях та в косах Улине волос­ся.-— Ой,  як  личить  тобі,   аж завидки  беруть...  Зажди,— раптом сказала вона, підвівши голову й прислухаючись.— Шкрябає десь... Чуєте, дівчатка? От проклятий!.. Саша й Уля хутко вилізли на берег.

Всі дівчата, підвівши голови, прислухались до урив­частого, то тонкого, осиного, то низького, буркотливого, рокотання, намагаючись розглядіти літак у розпеченім, аж білястім повітрі.

—   Не один, аж три!

—   Де, де? Я нічого не бачу...

—   Я теж не бачу, я по звуку чую...

Вібруючи, звуки моторів то зливались в одне нависаю­че грізне гудіння, то розпадались на окремі, пронизливі чи низькі рокітливі звуки. Літаки гули десь уже над са­мою головою, і, хоч їх не було видно, немовби чорна тінь од їхніх крил пройшла по обличчях дівчат.

—   Мабуть, на Каменськ полетіли, переправу бомбити...

—   Або на Міллерово.

—   Таке й скажеш — на Міллерово! Міллерово здали, хіба не чула зведення вчора?

—   Все одно, бої йдуть десь далі на південь.

— Що ж нам робити, дівчата? — говорили вони, зно­ву мимохіть прислухаючись до гуркоту далекої артилерій­ської стрілянини, яка, здавалось, наблизилась до них.

Хоч яка тяжка і яка страшна війна, хоч би які жор­стокі втрати й страждання несла вона людям, юність з її здоров'ям та радістю -життя, з її наївним добрим егоїзмом, любов'ю та мріями про майбутнє не хоче й не вміє за стражданням і загальною небезпекою бачити небезпеку й страждання для себе, поки вони не нагрянуть і не пору­шать її щасливої ходи.

Уля Громова, Валя Філатова, Саша Бондарева і всі інші дівчата тільки цієї весни закінчили школу-десятиріч-ку на руднику Первомайськім.

Закінчення школи — це важлива подія в житті моло­дої людини, а закінчення школи в дні- війни — це подія зовсім особлива.

Все минуле літо, коли почалась війна, школярі стар­ших класів, хлопчики й дівчатка, як їх усі ще звали, пра­цювали в найближчих до міста Краснодона колгоспах та радгоспах, на шахтах, на паровозобудівному заводі у Во-рошиловграді, а деякі їздили навіть на Сталінградський тракторний, що робив тепер танки.

Восени німці вдерлись на Донбас, зайняли Таганрог і Ростов-на-Дону. З усієї України тільки Ворошиловград-ська область іще лишалась вільною від німців, і влада з Києва, відступивши з частинами армії, перейшла у Во-рошиловград, а обласні установи Ворошиловграда й Сталі-но, колишньої Юзівки, розташувались тепер у Красно-доні.

До глибокої осені, поки встановився фронт на півдні, люди з загарбаних німцями районів Донбасу все йшли та йшли через Краснодон, місячи руду грязюку по вули­цях, і, здавалося, грязюки стає дедалі більше й більше через те, що люди наносять її зі степу на своїх чоботях. Школярі зовсім були приготувались до евакуації в Сара­товську область разом із своєю школою, але евакуацію одмінили. Німців затримали далеко перед Ворошиловгра-дом, Ростов-на-Дону в німців одбили, а взимку німці за­знали поразки під Москвою, почався наступ Червоної Армії, і люди сподівалися, що все ще обійдеться.

Школярі звикли до того, що в їхніх затишних кварти­рах, у стандартних кам'яних, під етернітовими дахами бу­диночках у Краснодоні, і в хутірських хатах Первомай­ки, і навіть у глиняних мазанках на «Шанхаї» — в цих маленьких квартирках, які здавалися в перші тижні війни спорожнілими через те, що пішов на фронт батько чи брат,— тепер живуть, ночують чужі люди — працівники прийшлих установ, бійці та командири частин Червоної Армії, які ставали на постій чи проходили на фронт.

Вони навчилися розпізнавати всі роди військ, військо­ві звання, види зброї, марки мотоциклів, вантажних та легкових машин, своїх і трофейних. З першого погляду розгадували типи танків — не тільки тоді, коли танки важко спочивали десь обіч вулиці, під прикриттям то­поль, у мареві розпеченого повітря, яке струмує від бро­ні, а й тоді, коли, мов грім, вони мчали по курному во-рошиловградському шосе чи буксували по осінніх, роз­квашених, і по зимових, засніжених, воєнних шляхах на захід.

Вони вже не тільки з вигляду, а й за звуком роз­пізнавали свої й німецькі літаки, розрізняли їх у жари­стому від сонця, і в червоному від куряви, і в зоряному, і в чорному, що рине вихором, як сажа в пеклі, донець­кому небі.

—   Це наші ЛАГи (або МИГи, або ЯКи), — казали вони спокійно.

—   Он месери пішли!..

—   Це Ю-87 пішли на Ростов,— недбало говорили вони.

Вони звикли до нічних чергувань у загоні ППХО, чер­гувань з протигазом через плече, на шахтах, на дахах шкіл, лікарень. І ніхто вже не млів серцем, коли повітря стру­шувалось від далекого бомбування, і промені прожекторів, як спиці, схрещувались вдалині, в нічному небі над Во-рошиловградом, і заграви пожеж займалися то там, то тут на обрії, і коли ворожі пікірувальники серед білого дня скидали фугаски на колони вантажних машин, що сунули десь далеко в степу, а потім з виттям били з гармат і куле­метів уздовж по шосе, від якого в обидва боки, мов розпо­рота глісером вода, розбігались бійці та коні.

Вони полюбили дальній шлях до колгоспних ланів, піс­ні на весь голос проти вітру з вантажних машин у степу; полюбили жнива серед неозорих пшениць, які знемагають під вагою зерна, щирі розмови та несподіваний сміх у ніч­ній тиші, де-небудь у вівсяній полові; полюбили довгі безсонні ночі на даху, коли гаряча долоня дівчини, не во­рухнувшись, і годину, і дві, і три лежить у шорсткій руці юнака, і ранкова зоря займається над блідими горбами, і роса блищить на сірувато-рожевих дахах, капле із скру­чених осінніх листочків акацій просто на землю в палісаднику, і пахне загниваючим у сирій землі корінням прив'я­лих квітів та димом далеких пожарищ, і півень кричить так, ніби нічого не сталося...

І от цієї весни вони закінчили школу, попрощалися з учителями й організаціями, і війна, мовби вона їх дожида­ла, глянула їм просто в очі.

23 червня наші війська відійшли на Харківськім напрямі.

2  липня зав'язались бої на Білогородськім та Волчанськім напрямках  із   противником,  що   перейшов   у   наступ.   А

3  липня, як грім, грянуло повідомлення по радіо, що наші війська після восьмимісячної оборони залишили місто Се­вастополь.

Старий Оскол, Россош, Кантемирівка, бої на захід од Воронежа, бої на підступах до Воронежа, 12 липня — Ли-сичанськ. І раптом, відступаючи, посунули через Красно-дон наші частини.

Лисичанськ — це було вже зовсім поряд. Лисичанськ — це означало, що завтра у Ворошиловград, а післязавтра сюди, в Краснодон і Первомайку, на знайомі до кожної билини вулички з закуреними жасминами та бузками, що стирчать із палісадників, до дідового садочка з яблунями, в прохолодну, з причиненими віконницями хату, де ще ви­сить на гвіздку батькова шахтарська куртка, як він сам її повісив, прийшовши з роботи, перед тим як іти до військ­комату,— в ту саму хату, де материнські теплі, в жилоч­ках, руки вимили до блиску кожну дошку підлоги, й поли­ли китайську троянду на підвіконні, і накинули на стіл квітчасту скатертину, що пахне свіжістю сирового полот­на,— може ввійти, ввійде фашист-німець!

За час передишки в місті так міцно, немов на все жит­тя, влаштувались дуже статечні, розсудливі, голені ма-йори-інтенданти, які завжди все знали. Вони з весели­ми примовками перекидалися з господарями в карти, ку­пували на базарі солоні кавуни, охоче пояснювали стано­вище на фронтах і при нагоді навіть не жаліли консервів для хазяйського борщу. В клубі імені Горького при шахті № 1-біс та в клубі імені Леніна в міському парку завжди було чимало лейтенантів, любителів потанцювати, веселих і чи то ввічливих, чи то бешкетливих,— не розбереш. Лей­тенанти то з'являлися в місті, то зникали, але завжди на­їздило багато нових, і дівчата так звикли до їхніх щораз нових засмаглих мужніх облич, що всі вони здавалися вже однаково своїми.

І раптом їх зраз}' нікого не стало.

На станції Верхньодуванній, цьому мирному полустан­ку, де, повертаючися з відрядження або з поїздки до родичів чи на літні канікули після року навчання в вузі, кожен краснодонець уже вважав, що він дома,— на цій Верхньодуванній і по всіх інших станційках залізниці на Лиху — Морозовську — Сталінград громадились верстати, люди, снаряди, машини, хліб.

З  вікон будиночків,  затінених  акаціями,  кленочками, тополями, чути було плач дітей, жінок. Там мати споряд­жала дитину, що від'їздила з дитячим будинком чи шко­лою, там проводжали дочку або сина, там чоловік чи бать­ко, покидаючи із  своєю організацією місто, прощався з родиною. А  в деяких будиночках з наглухо зачиненими віконницями стояла така тиша, яка ще страшніша від ма­теринського плачу,— будинок або зовсім спорожнів, або, може, одна стара мати, вирядивши всю сім'ю, опустивши чорні руки, нерухомо сиділа в горниці, не в силі вже й плакати, з залізною тугою в серці.

Дівчата   прокидались   ранком   від   далеких   гарматних пострілів,  сварилися  з   батьками, — дівчата  переконували батьків виїздити негайно і покинути їх самих,  а батьки говорили, що життя їхнє вже минуло, а от дівчатам-комсо-молкам треба тікати від гріха та біди, — дівчата нашвидку снідали й бігли одна до одної по новини. І так, збившися зграйкою,  як  птиці,  знемагаючи  від  спеки  й  неприкая­ності, вони то годинами сиділи в напівтемній світличці в одної з подруг або під яблунею в садочку, то тікали в ті­няву лісову балку біля річки, в потаємнім передчутті не­щастя, яке вони навіть неспроможні були осягти ні сер­цем, ні розумом.

І от воно прийшло.

— Ворошиловград уже, гляди, здали, а нам не кажуть,— різким голосом мовила маленька широколиця дівчина з гостреньким носом, з блискучим, гладеньким, немовби при­клеєним, волоссям та двома короткими й задерикуватими кісками, що стирчали наперед.

Прізвище цієї дівчини було Вирікова, а звали її Зіною, але з самого дитинства ніхто в школі не звав її на ймення, а тільки на прізвище: Вирікова та й Вирікова.

— Як ти можеш так міркувати, Вирікова? Не кажуть — значить, іще не здали,— сказала Майя Пегліванова, з при­роди смаглява, як циганка, гарна чорноока дівчина, і го­нористо підібрала нижню повну свавільну губку.

В школі, до випуску цієї весни, Майя була секретарем комсомольської організації, звикла всіх поправляти та всіх

виховувати,  і їй  взагалі  хотілося,  щоб завжди  все було правильно.

— Ми давно знаємо все, що ти можеш сказати: «Дів чата, ви не знаєте діалектики!» — сказала Вирікова так схоже на Майю, що всі дівчата засміялися.— Скажуть нам правду, сподівайтесь! Вірили, вірили й віру втратили! — говорила Вирікова, поблискуючи близько зведеними очи­ма і, як жучок — ріжки, войовниче виставляючи вперед гострі косиці,— Мабуть, знову Ростов здали, нам і тікати нікуди. А самі драпають! — сказала Вирікова, видимо пов­торюючи слово, яке вона часто чула.

—   Дивно ти міркуєш, Вирікова,— намагаючись не під­носити голосу, сказала Майя.— Як можеш ти так говори­ти? Адже ти комсомолка, ти ж була піонервожатою!

—   Не зв'язуйся ти з нею,— тихо сказала Шура Дубро-віна, мовчазна дівчина, старша за інших, коротко підстри­жена по-чоловічому, безброва, з дикуватими світлими очи­ма, що надавали її обличчю дивного виразу.

Шура Дубровіна, студентка Харківського університету, в минулому році, перед тим як німці взяли Харків, повер­нулась у Краснодон до батька — шевця й лимаря. Вона бу­ла років на чотири старша від інших дівчат, але завжди трималась їхньої компанії: вона була таємно, по-діво­чому, закохана в Майю Пегліванову й завжди і всю­ди ходила за Майєю,— «як нитка за голкою», казали дівчата.

—   Не зв'язуйся ти з нею. Коли вона вже такий ков­пак наділа, ти її не перековпачиш, — сказала Шура Дуб­ровіна Майї.

—   Ціле літо ганяли окопи рити, скільки на це сили поклали, я так місяць хворіла, а хто тепер у цих окопах сидить? — не слухаючи Майю, просторікувала маленька Вирікова.— В окопах трава росте! Хіба не правда?

Тоненька Саша з удаваним дивуванням підняла гострі плечі і, блимнувши на Вирікову округленими очима, про­тяжно свиснула.

Але, видно, не стільки те, що говорила Вирікова, як загальний стан непевності примушував дівчат з болісною увагою прислухатись до її слів.

— Ні, справді, становище жахливе ж? — несміливо по­глядаючи то на Вирікову, то на Майю, сказала Тоня Іва-ніхіна, наймолодша з дівчат, майже дівчинка, довгонога, з великим носом і товстими, закладеними за великі вуха пасмами темно-каштанового волосся. В очах у неї забли­щали сльози.

Відколи в боях на Харківському напрямі пропала без­вісти її улюблена старша сестра Ліля, яка з початку вій­ни пішла на фронт військовим фельдшером, все, все на сві­ті здавалось Тоні Іваніхіній непоправним і жахливим, і її сумовиті очі завжди були на мокрині.

І тільки Уля не встрявала в розмову дівчат і, здавалось, не поділяла їхнього збудження. Вона розплела намоклий в ріці   кінчик  довгої чорної   коси, викрутила  волосся, за­плела косу, потім, виставляючи проти сонця то одну, то другу мокрі ноги, який час постояла так, нагнувши голо­ву з цією білою лілеєю, що так личила їй до чорних очей та волосся, немов прислухаючись до себе самої. Коли ноги обсохли,  Уля довгастою долонькою обтерла підошви за­смаглих по високому сухуватому підйому і немов обведе­них   світлим   обідком   по   низу   ступнів,   обтерла   пальці й п'яти і спритним звичним рухом сунула ноги в туфлі. —  Ех, дурна я, дурна! І чому я не пішла до спецшко­ли, коли мені пропонували? — говорила тоненька Саша.— Мені пропонували до спецшколи енкавеес,— наївно пояс­нила вона, поглядаючи на всіх з хлоп'ячою безтурботніс­тю,— лишилась би я тут, в тилу у німців, ви навіть нічого й не знали б. Ви 6 отут усі якраз зажурились, а мені й го­лова не болить. «Чого б ото Сашка така спокійна?» А я, виявляється, тут лишаюсь від енкавеес! Я б цими дурни­ками з гестапо,— раптом пирхнула вона, з лукавою глум­ливістю глянувши на Вирікову, — я цими дурниками кру­тила б, як хотіла!

Уля підвела голову і серйозно та уважно подивилась на Сашу, і щось ледь помітно здригнулося в неї в обличчі, чи то губи, чи то дивного вирізу тонкі ніздрі.

—   Я без усякого енкавеес лишуся. А що? — сердито виставляючи свої ріжки-косиці, сказала Вирікова.— Коли нікому нема діла до мене, лишусь та й буду жити, як жила. А що? Я учениця, за німецькими поняттями, немовби гімназистка: все ж таки вони культурні люди, що вони ме­ні зроблять?

—   Немовби гімназистка?! — раптом спаленівши, ви­гукнула Майя.

—   Тільки що з гімназії, здрастє!

І Саша так схоже передражнила Вирікову, що дівчата знову розсміялись.

І в цю мить важкий страшний удар, струсонувши зем­лю й повітря, оглушив їх. З дерев посипалось прив'яле листя, деревний порох з кори, і навіть по воді пройшли жмури.

Обличчя дівчат сполотніли, вони кілька секунд мовчки дивились одна на одну.

—   Невже скинув десь? — спитала Майя.

—   Вони ж давно пролетіли, а нових не чути було! — стривожено сказала Тоня Іваніхіна, яка завжди перша від­чувала нещастя.

В цю мить два вибухи, що майже злилися разом,— один зовсім близький, а другий трохи припізнілий, дальший,— потрясли околиці.

Наче змовившись, не зронивши ні звуку, дівчата ки­нулись до селища, мелькаючи в кущах засмаглими лит­ками.