Поки на околицях усе двигтіло в хвилюванні відступу й негайної евакуації, ближче до центру міста все вже трохи вщухло, все виглядало звичайніше. Колони служ­бовців, біженці з родинами вже схлинули з вулиць. Біля під'їздів установ чи по дворах стояли в чергу підводи, вантажні машини. І люди, яких було не більше, ніж по­трібно для діла, вантажили на підводи й машини ящики з майном та мішки, напхані документами. Чути було го­мін, неголосний,— він немов навмисне стосувався тільки того, що люди робили. Із навстіж повідчинюваних дверей та вікон лунало стукання молотків, інколи — цокання ма­шинок: найпедантичніші керівники справ складали остан­ній опис майна, яке вивозили чи кидали тут. Коли б не далекий гуркіт артилерійської стрілянини та глибокі стру­си вибухів,.що від них стугоніла земля, могло б здатися, що установи просто переїздять із старих приміщень у нові.

В самому центрі міста, на пагорбі, стояв новий одно­поверховий будинок з розкинутими крилами, обсаджений по фасаду молодими деревцями. Люди, які зараз покида­ли місто, дім той бачили з першого-ліпшого пункту. Це був будинок райкому та районного виконкому, а з мину­лої осені містився в ньому й Ворошиловградський облас­ний комітет партії більшовиків.

Представники установ, підприємств знай увіходили в будинок через головний вхід і майже вибігали звідти. Безугавні дзвінки телефонів, на відповідь їм — розпоря­дження в трубку, то навмисне стримані, то занадто го­лосні, чути було з відчинених вікон. Кілька легкових машин, цивільних і військових, ставши півколом, дожида­ли біля головного під'їзду. Останнім у ряду машин стояв вельми запорошений військовий всюдиходик. З заднього його сидіння виглядало двоє військових у вицвілих гім­настерках — неголений майор та величезний на зріст мо­лодий сержант. В обличчях і позах шоферів і цих військо­вих був один невловно спільний вираз: вони чекали.

Тим часом у великій кімнаті, в правому крилі будинку, відбувалася сцена, яка внутрішньою своєю силою могла б затьмарити великі трагедії древніх, коли б зовнішнім сво­їм виявом не була така проста. Керівники області та району, хто мусив зараз виїхати, прощалися з керівника­ми, з тими, хто лишався довершити евакуацію, щоб по­тім, якщо прийдуть німці, без сліду зникнути, розчинити­ся в масі, перейти в підпілля.

Ніщо так не зближує людей, як пережиті разом труд­нощі.

Весь час війни, від першого її дня до нинішнього, був злитий для цих людей в один суцільний день праці та­кого нелюдського напруження, яке під силу тільки за­гартованим богатирським натурам.

Все, що було найздоровішого, найсильнішого й най­молодшого серед людей, вони віддали фронту. Вони пере­вели на схід найбільші підприємства, що їх ворог міг би зруйнувати чи загарбати: тисячі верстатів, десятки тисяч робітників, сотні тисяч родин. Але, немов якими чарами, і зразу вони вишукали інші  верстати й інших робітників і знову   вдихнули   життя  в  спустілі   шахти   й   корпуси.

Вони тримали виробництво й усіх людей у тому стані готовності, коли при першій потребі все знову можна бу­ло підняти й пересунути на схід. І заразом вони без від­мови виконували обов'язки, без яких немислиме було б життя в Радянській державі: годували людей, одягали їх, учили дітей, лікували хворих, випускали нових інженерів, З'чителів, агрономів, утримували їдальні, крамниці, теат­ри, клуби, стадіон, лазні, пральні, перукарні, міліцію, пожежну охорону.

Вони працювали протягом усіх днів війни так, ніби це був один день. Вони забули, що в них може бути своє життя: родини їхні були на сході. Вони жили, їли, спали не вдома, а в установах та підприємствах,— у всяку годи­ну дня й ночі їх можна було застати на своїх місцях.

Відпадала одна частина Донбасу, потім друга, потім третя, але ще з більшим напруженням вони працювали на тих частинах, що лишалися. З граничним напруженням вони працювали на останній частині Донбасу, тому що вона була остання. Але до самого кінця вони підтримува­ли в людях це титанічне напруження сил, щоб знести все, що війна поклала на плечі народу. І коли вже нічого не можна було видобути з .енергії інших людей, вони знов та знов видобували її з власних душевних та фізичних сил, і ніхто не міг би сказати, де ж край цим силам, бо їм не було краю.

Нарешті настав момент, коли треба було покинути й цю частину Донбасу. Тоді протягом кількох день вони підняли на колеса ще тисячі верстатів, ще десятки тисяч людей, ще сотні тисяч тонн цінностей. І ось настала та остання хвилина, коли їм самим уже не можна було ли­шатись.

Вони стояли тісною групою у великій кімнаті секрета­ря Краснодонського районного комітету партії, де вже зняли з довгого столу засідань червоне сукно. Вони сто­яли один проти одного, жартували, поштовхували один одного в плече і все не наважувались вимовити слова прощання. І в тих, хто від'їздив, було так тяжко й три­вожно, так боляче на душі, ніби ворон шматував їм душу.

Природним центром цієї групи був працівник обкому Іван Федорович Проценко, висунутий на підпільну роботу ^ц}е восени минулого року, коли перед областю вперше по­стала загроза окупації. Але тоді це діло само собою від­клалось.

Іван Федорович був маленький, доладно й зграбно зшитий тридцятип'ятилітній чоловік із зачесаним обрід-ним, із залисинами на скронях, русявим волоссям, з рум'я­ним обличчям, раніше завжди чистим, голеним, а тепер зарослим м'якою, темною — вже не щетиною, але ще не борідкою: він почав одпускати ЇЇ тижнів два тому, коли зрозумів із ходу справ на фронті, що йому не минути підпілля.

Він приязно, з пошаною тряс руку високому літньому чоловікові, що стояв біля нього у військовій формі без знаків розрізнення. Худорляве мужнє обличчя цього чо­ловіка, покарбоване дрібними зморшками — слідами заста­рілої перевтоми, визначалося тим виразом спокою, про­стоти і заразом значущості, який властивий буває спра­вжнім видатним керівникам і виникає внаслідок великого знання та розуміння ними того, що діється в світі.

Чоловік цей, один з керівників недавно створено­го Українського партизанського штабу, прибув до Кра-снодона ще вчора, щоб установити взаємодію поміж партизанськими загонами області й частинами діючої армії.

Тоді ще не думали, що відступ зайде так далеко, спо­дівалися затримати противника бодай на рубежі Нижньо­го Дінця та Нижнього Дону. За вказівкою штабу Іван Федорович повинен був установити зв'язок між парти­занським загоном, що в ньому він мав базуватись, та ди­візією, яку перекидали в район Каменська на підтримку нашого заслону на Північному Дінці. Дивізія ця, дуже пошарпана в боях у районі Ворошиловграда, тільки-тільки підходила до Краснодона, а її командир прибув учора ра­зом з представниками партизанського штабу та політич­ного управління Південного фронту. Командир дивізії, генерал років сорока, стояв тут же, дожидаючи своєї чер­ги попрощатися з Іваном Федоровичем.

Іван Федорович тряс руку партизанському керівнико­ві, який і за мирного часу був його керівником, запросто бував дома в Івана Федоровича й добре знав його дру­жину,— Іван Федорович тряс йому руку й говорив:

— Спасибі й ще раз спасибі, Андрію Юхимовичу, за допомогу, за науку. Коли при нагоді доведеться побувати в центральному штабі, розкажіть, що завелись, мовляв, тепер і в нашій Ворошиловградській такі-сякі партизани... А коли випаде вам, Андрію Юхимовичу, щастя побачити самого товариша головкома, то скажіть йому, що обов'я­зок свій виконаємо з честю...

Іван Федорович говорив по-російському, часом мимо­волі переходячи на рідну українську.

—   Виконаєте — вас і так почують. А що виконаєте, не маю сумніву,— з мужньою усмішкою, що осяяла всі змор­шки його обличчя, сказав Андрій Юхимович. Раптом він обернувся до людей, що обступили Івана Федоровича, і сказав: — Хитрий же оцей Проценко, ще й воювати не почав, а вже намацує, чи не можна постачання діставати з самого центрального штабу!

Всі засміялись, крім генерала, який протягом усієї роз­мови стояв з виразом суворої печалі, що застиг на його повному, сильному обличчі.

В ясних синіх очах Івана Федоровича промайнула хитринка, і вони заіскрились, та не обидва разом, а то одне, то друге, немовби яка жвава іскорка стрибнула з ока в око на одній ніжці.

—   Припаси в мене свої приховано,— сказав він.— А скінчаться, будемо жити, як той старий Ковпак, без інтендантства: що у ворога візьмемо, те й наше... Ну, а коли чого-небудь підкинете...— Іван Федорович розвів ру­ками, і знов усі засміялись.

—   Передайте наше велике спасибі працівникам політ-управління фронту, вони нам велику допомогу подали,— говорив Іван Федорович, трясучи руку пристаркуватому військовому в званні полкового комісара.— А вам, хлоп'я­та... вам уже не знаю, що й казати, тільки розцілувати можу...— І розчулений Іван Федорович по черзі обняв і розцілував молодих хлопців із НКВС.

Він був людина тонка й розумів, що ні в якій справі не можна кривдити жодного працівника, більшого чи мен­шого, коли він, працівник, вклав у справу свою частку. Так він подякував усім організаціям і всім людям, що до­помогли йому формувати загони й підпільну мережу. Довгим і важким було його прощання з товаришами по обкому. Міцно зв'язала їх дружба-доля за всі ці місяці війни, що пролетіли, як один день.

З вологими очима відірвався він од друзів і поглянув круг себе, з ким же він іще не попрощався. Генерал,— він був невисокий на зріст і кремезний,— мовчки зробив на­зустріч Іванові Федоровичу хуткий, сильний рух усім кор­пусом і простяг руку, і в простому російському обличчі генерала зненацька з'явилося щось дитяче.

—   Спасибі, спасибі вам,— зворушено сказав Іван Фе­дорович.— Спасибі, що потурбувались особисто приїхати.

Тепер ми з вами наче однією вірьовочкою зв'язані...— І він потряс генералові тверду руку.

Дитячий вираз миттю зійшов з обличчя генерала. Він хитнув невдоволено, аж наче сердито своєю великою круг­лою головою в кашкеті, потім маленькі розумні очі його спинились на Іванові Федоровичу з давнішнім суворим виразом. Хотілось йому, видно, сказати щось дуже важ­ливе, але він нічого не сказав.

Рішуча мить настала.

—   Бережи себе,— змінившись на виду, сказав Андрій Юхимович і обняв Проценка.

Всі стали знов прощатися з Іваном Федоровичем, з його помічником, з тими працівниками, що лишалися, і один за одним виходили з кабінету з виразом якоїсь ви­нуватості. Лише генерал вийшов з високо піднесеною головою, звичайною швидкою та легкою ходою, несподі­ваною при його огрядності. Іван Федорович не пішов їх проводити, він тільки чув, як на вулиці заревли машини.

Протягом усього часу в кабінеті без упину дзвонили телефони, і помічник Івана Федоровича одну по одній хапав трубки й просив подзвонити через кілька хвилин. Тільки-но Іван Федорович попрощався з останнім з-поміж тих, що виїздили, як помічник миттю простяг йому одну з трубок.

—   З хлібозаводу... разів з десять уже дзвонили... Іван Федорович маленькою рукою взяв трубку, сів на

край столу й зразу став не тією людиною, то добродуш­ною й розчуленою, то хитруватою й веселою, яка тільки-но прощалася з товаришами. В жесті, яким він узяв труб­ку, у виразі його обличчя і в голосі, яким він заговорив, з'явились риси спокійної владності.

—   Ти не торохти, ти мене послухай,— сказав він, зра­зу примусивши замовкнути голос у трубці.— Я тобі ска­зав, що транспорт буде, значить, він буде. Міськторг за­бере в тебе хліб та в дорозі людей годуватиме, А знищу­вати стільки хліба — злочин. Навіщо ж ти його всю ніч пік? Я бачу, ти сам поспішаєш, так ти не поспішай, поки я тобі не дозволив поспішати. Зрозумів? — І Йван Федо­рович, повісивши трубку, зняв другу, що заходилась про­низливою треллю.

В одчинене вікно, звернене до шахти № 1-біс, видно було рух військових частин, вантажних машин, що поки­дали місто, колони жителів, що евакуювалися. Звідси, з пагорба, видно було, майже як на карті, що рух розпа­дається в основному на три річища: головний потік посувався на південь, до Новочеркаська й Ростова, трохи мен­ший — на південний схід, до Лихої, а ще менший — на схід, на Каменськ. Машини, які тільки-но рушили від бу­динку райкому, витягтися в ряд, взяли напрям на Ново­черкаськ. І тільки припалий порохом всюдиходик гене­рала пробивався вулицями в напрямі Ворошиловградсько-го шосе.

Л думки генерала, що повертався до своєї дивізії, були вже далеко від Івана Федоровича. Палюче сонце навскоси било йому в обличчя. Курява вкривала й маши­ну, і генерала з шофером, і неголеного майора з ставним сержантом, що притихли на задньому сидінні. Звуки да­лекої артилерійської стрілянини, ревіння машин на шосе, вигляд людей, що покидали місто,— все це мимоволі при­ковувало думки цих, таких різних за віком та званням, військових людей до грізної дійсності.

З-поміж усіх, хто прощався з Іваном Федоровичем, тільки представник Українського партизанського штабу та генерал, як люди військові, розуміли, що означало взяття німецькими танковими частинами Міллерова та їх стрибок на Морозовський — місто на залізниці, яка зв'я­зувала Донбас із Сталінградом. Це означало, що Пів­денний фронт уже ізольовано від Південно-Західного і що Ворошиловградську та велику частину Ростовської області одрізано від центру, а Сталінград — від Донбасу.

Завдання дивізії полягало тепер у тім, щоб якнайдов­ше затримати німців, які насідали на південь від Мілле­рова, аж доти, поки армії Південного фронту встигнуть відійти до Новочеркаська й Ростова. А це означало, що дивізія, якою командував генерал, через кілька день або зовсім перестане існувати, або потрапить у вороже ото­чення. Думка про оточення була до болю огидна генера­лові. Та генерал не хотів допустити й того, щоб його дивізія перестала існувати. Адже він знав, що виконає свій обов'язок до кінця. І всі душевні сили його бу­ли спрямовані тепер на розв'язання цієї нерозв'язаної задачі.

За віком своїм генерал належав не до старшого, а до середнього покоління радянських воєначальників, до того покоління, яке почало свій шлях у громадянську війну або невдовзі після громадянської війни зовсім іще юними й малопомітними людьми.

Рядовий солдат, він сходив ногами той самий донець­кий степ, по якому мчав тепер на всюдиході. Син курсько­го  селянина,  дев'ятнадцятилітній  пастух,   він  почав  свій воїнський шлях, коли вже гриміла безсмертна слава Пере­копу. Він став солдатом у період ліквідації на Україні банд Махна: це був останній слабкий відгомін битв проти ворогів революції. Він воював іще під командуванням Фрунзе. В ті юні роки він відзначився як стійкий боєць. Він відзначився як розумний боєць. Але він відзначився не тільки через те: стійкі та розумні люди не дивина в на­роді. Поступово, непомітно, здавалось би навіть повільно, засвоював він усе, чого вчили бійців-червоноармійців ротні політкерівники, батальйонні та полкові комісари — вся незліченна, безіменна армія працівників політвідділів та військових партійних осередків, хай живе на віки вічні пам'ять про цих людей. І він не просто засвоював їх на­уку, він переробляв і твердо вкладав її в своїй душі. І рап­том відзначився поміж бойовими товаришами своїми, як людина неабиякого політичного обдаровання.

Дальший шлях його був простий і запаморочний, як шлях першого-ліпшого з воєначальників його покоління. Велику Вітчизняну війну він почав командиром полку. За плечима в нього була вже Військова академія імені Фрунзе, Халхін-Гол, лінія Маннергейма. Це було нечува-но багато для людини його походження, його віку, але як цього було ще мало! Вітчизняна війна зробила його пол­ководцем. Він ріс, але ще більше за те — його ростили. Його ростили тепер на досвіді великої війни, як ростили колись у військовому училищі, потім в Академії, потім на досвіді двох малих воєн.

Гідним подиву було це нове відчуття, усвідомлення самого себе, яке міцнішало в ході війни, невважаючи на всю гіркоту відступу. Солдат наш — кращий за солдата противника не тільки в розумінні моральної переваги,— які могли тут бути порівняння! — а просто в воєнному розумінні. Наші командири незрівняно вищі не тільки своєю політичною свідомістю, але й військовою освітою, умінням швидко схоплювати нове, застосовувати практич­ний досвід різнобічно. Військова техніка не гірша, а в пев­ній частині навіть краща, ніж у противника. Військова думка, що створила все це й направляє все це, виходить з великого історичного досвіду, але водночас вона й нова, смілива, як революція, що її породила, як ця невидана в історії Радянська держава, як геній людей, що сформу­лювали й запровадили в життя цю думку,— вона ширяє на орлиних крилах. А доводиться все-таки відступати. Противник перемагає поки що числом, раптовістю, жор­стокістю, яка не піддається нормальним визначенням совісті, бере щоразу граничним напруженням сил, коли вже не думають про резерви.

Як і багато радянських воєначальників, генерал досить рано зрозумів, що ця війна, більше ніж будь-яка війна в минулому,— війна резервів людських, матеріальних. їх треба було вміти створювати в ході самої війни. Ще склад­ніш було ними оперувати: розподіляти в часі, посилати туди, куди належить. Розгром противника під Москвою, його поразка на півдні свідчили не тільки про перевагу нашої військової думки, нашого солдата, нашої техніки,— ще більше вони говорили про те, що великі резерви на­роду, держави — в дбайливих руках, у вмілих руках, в золотих руках.

Прикро, дуже прикро було знову відступати — перед очима народу, коли, здавалось, уже все, все відомо про ворога й про себе!

Генерал мовчки їхав, поринувши в свої думки. Тільки-но всюдихід, насилу пробравшись по вулицях, загачених населенням, що евакуювалось, добрався до Ворошиловградського шосе, як майже над самою головою, ревучи моторами, один по одному пройшли три німецькі пікіру­вальники. Вони вивернулись так несподівано, що ні гене­рал, ні офіцер та сержант, які супроводили його, не встиг­ли вискочити й лишилися в машині. Потік бійців та бі­женців, роздвоївшись, ринув обабіч шосе,— хто кинувся ниць у канаву, хто привалився до призьби хати чи припав до стіни.

І в цю мить генерал побачив на самій обочині шосе одиноку струнку дівчину в білій кофтинці, з довгими чор­ними косами. Все шосе на величезному протязі спорожні­ло, дівчина лишилася зовсім сама. З безстрашним похму­рим виразом проводила вона очима цих розмальованих птиць з чорними хрестами на розплатаних крилах, які промчали над нею і летіли так низько, аж, здавалося, обдали дівчину вітром.

Щось раптом клекнуо в горлі в генерала, і супутни­ки злякано глянули на нього. Генерал сердито покрутив своєю великою круглою головою, ніби комір тіснив йому шию, і одвернувся, не в силі бачити цю самотню дівчину на шосе. Всюдихід круто завернув і, стрибаючи по не­рівній місцевості, помчав поряд із шосе по степу — не в напрямі Каменська, а в напрямі Ворошиловграда, звідкіля тільки-тільки підходила до  Краснодона дивізія  генерала.