КIМ IВАНЦОВ
ПРО ДРУЗIВ - ТОВАРИШIВ

Видавництво дитячоi лiтератури "ВЕСЕЛКА" КИIВ 1970

Обложка брошюры "Про друзiв товаришiв"

 

 

 

Навряд чи знайдеться в нашій країні юнак або дівчина, що не знали б про героїв підпільної комсомольсько-моло­діжної організації, котра діяла в роки Великої Вітчизняної війни в донецькому місті Краснодоні і називалася «Молода гвардія».

Автор книжки знав багатьох відважних патріотів. Про їхню юність, про шкільні передвоєнні роки згадує він на цих сторінках.

Художнє оформлення Олександра Гуленка

 

 

 

 

 

 

 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

 

            Понад чверть століття тому в окупованому ні­мецько-фашистськими загарбниками невеличкому шахтарському місті почала діяти підпільна комсо­мольська організація. Назвали її, як запропонував один з найактивніших підпільників Сергій Тюленін, гордим ім'ям — «Молода гвардія». Найстаршому з молодогвардійців Михайлові Шищенку було тоді два­дцять п'ять років, а наймолодшому — Радикові Юркіну тільки-но минуло чотирнадцять. Юні патріоти друкували й поширювали листівки, спалювали хліб, що його фашисти хотіли відправити до Німеччини, звільняли з таборів наших військовополонених, зни­щували окупантів і зрадників. Молодогвардійці зі­рвали намір окупантів організувати в Краснодоні май­стерні для ремонту бойових машин та налагодити промисловий видобуток вугілля.

            Навмисне влаштувавшись працювати на електро­станцію, молоді підпільники весь час підстроювали так, щоб викликати перебої в постачанні елек­троенергії.    Фашисти    не    мали     змоги     відновити роботу шахт, Бувало, що саботаж переростав у ди­версію.

            Я знав багато кого з цих славних юнаків і дівчат. Як зараз бачу високого, стрункого Івана Туркенича, худенького пустотливого Сергія Тюленіна, розсудли­вого Івана Земнухова, енергійного, начитаного Олега Кошового, невтомного громадського діяча Віктора Третякевича. Такі не схожі зовні, вони мали різні вдачі, звички, /захоплення. Але всіх їх об'єднувала одна спільна риса: любов до рідної Батьківщини, пал­ке бажання битися з ворогом до остаточної перемоги, не шкодуючи власних сил і життя в ім'я цієї великої мети.  Всі  вони  були  справжні .комсомольці.

            Протягом багатьох років я не раз зустрічав Любу Шевцову. Вона дружила з моєю сестрою Ніною, яка потім теж стала членом «Молодої гвардії», часто заходила до нас додому.

            Училась Люба в нашій школі в паралельному кла­сі. Ця дівчина ніколи не сумувала. Вона була повно­правною в будь-якому хлоп'ячому товаристві і разом з нами брала участь у різних витівках та забавах, у спортивних іграх.

            Якось разом з Сергієм Тюленіним Люба вилізла на шкільний дах і на очах у завмерлих від захоплен­ня й заздрощів хлоп'ят плигнула «ластівкою». У ви­хідні Люба разом з нами ходила на прогулянки да­леко за місто, стрибала в річку з крутого урвища, лазила по деревах, могла безбоязно надавати ляпасів задирливому хлопчиськові. Словом, як влучно охарак­теризував її Олександр Фадєєв, «Любка Шевцова була Сергій Тюленін у спідниці». Підпільниця Люба брала участь у найвідчайдушніших операціях, відзначалася сміливістю, рішучістю, кмітливістю. Вона пал­ко вірила в нашу перемогу.

            «Я люблю життя,— передала Люба на волю перед стратою.— Попереду в радянської молоді ще не одна весна й не одна золота осінь. Буде ще блакитне чис­те небо і ясна місячна ніч. Буде ще дуже гарно на дорогій нашій любій Радянській Батьківщині».

            Знівечена ворогами, стояла Люба перед дулом автомата. Марно чекали кати, дівчина й не думала просити помилування. Вона знайшла в собі силу, щоб і в останні хвилини життя залишитися такою, як завжди була,— гордою, сміливою, бешкетливою. Ски­нувши благеньке пальтечко, вона жбурнула його в обличчя  поліцаєві:  «Візьми,  Іване,  на згадку!»

Майже чверть століття працює в Краснодоні па Ворошиловградщині музей «Молода гвардія». Тут любовно зберігаються документи, рідкісні фото, осо­бисті речі молодогвардійців, а також численні твори митців, що розповідають про життя й боротьбу юних героїв Краснодона.

            ...Довоєнні роки. Майбутні молодогвардійці ще на­вчаються в школі. їхні щоденники, зошити, книжки. Атестат зрілості Улі Громової. В ньому лише три четвірки, решта — п'ятірки. Поряд — щоденник Вік­тора Третякевича. Він теж рясніє відмінними оцін­ками. В одній з вітрин зібрано книжки з особистих бібліотек молодогвардійців. Книжка «Підземне елек­трообладнання кам'яновугільних шахт» — це власність Володі Осьмухіна. «Юний авіамоделіст» із бібліотеки Сергія Тюленіна. Тут же — книжки Стьопи Сафоно-ва: «Походження Всесвіту», «Ракети й ракетні ко­раблі».

Не можна без хвилювання читати шкільний твір Анатолія Попова. «Радянський народ,— писав він на випускних екзаменах,— знає ціну волі, кров'ю заво­йованої в 1917 році... І коли потрібно буде принести себе в жертву Батьківщині, я не вагаючись віддам своє життя».

Майбутнє довело, що ці  слова стали дією.

А ось найдорожчі реліквії — комсомольські квитки молодогвардійців. Поки що пощастило відшукати тільки тринадцять. Комсомольський квиток № 8928004 належав Улі Громовій. З маленької фотокартки див­ляться прекрасні дівочі очі. Рукою Майї Пегливано-вої зроблено на вкладці помітки про сплату член­ських внесків.

...І от загриміла війна. Молоді краснодонці замис­люються, де і як найкраще докласти своїх сил, щоб допомогти Батьківщині .перемогти підступного ворога. Спускається в забій Сергій Тюленін, за штурвал ком­байна береться Анатолій Попов. Ідуть на виробництво Анатолій Орлов,  Володимир  ОсьмухІн  та   інші.

Довго затримуються відвідувачі музею біля не­величкої фотокартки. Серед "курсантів партизанської школи на Лисій Горі, неподалік Ворошиловграда, усміхнена Любов Шевцова. На картині харківського художника А. Варшавського «Напередодні повстан­ня» зображено штаб підпільної організації. В цент­рі— комуністи Пилип Петрович Лютиков і Микола Петрович Бараков, поруч — Олег Кошовий, Іван Тур-кенич, Уля Громова, Віктор Третякевич, Євген Мош-ков, Сергій Тюленін. Суворі, зосереджені обличчя молодогвардійців звернені до Лютикова — секретаря Краснодонського підпільного райкому партії.

У вітринах експонується зброя молодогвардій­ців, радіоприймачі та радіопередавачі, друкар­ський  шрифт,  за   допомогою   якого   розмножувались

листівки.

В одному залі на кілька хвилин щільно закри­ваються штори на вікнах і перед очима глядачів яскраво спалахує панорама «Підпал біржі праці». Згадується пісня:

Хто там в темряві крадеться? Хто у ніч таку не спить? По слідах листівка в'ється, Біржа-каторга горить¹.

Тепер уже всі знають, що цю сміливу операцію проробили Сергій Тюленін, Люба Шевцова І Віктор Лук'янченко. Разом з біржею згоріли тієї ночі спис­ки двох тисяч краснодонців, яких фашисти мали ви­везти до Німеччини -на примусові роботи.

Наша радянська дійсність формувала й гартувала характери молодогвардійців. У піонерських загонах, шкільних класах, на комсомольських зборах, під час зустрічей із старшими товаришами-комунїстами ви­зрівала в їхніх серцях велика любов до рідної Бать­ківщини. І коли настав час грізних випробувань, крас-нодонські юнаки й дівчата без вагань прийняли на свої ще не зміцнілі плечі  величезну вагу підпільної боротьби.

Підла зрада і наступні  арешти припинили діяльність «Молодої гвардії». Нелюдськими катуваннями окупанти сподівалися зламати краснодонських смілив­ців. Але ніхто не просив пощади, не став перед во­рогом на коліна.

З дев'яноста двох молодогвардійців нині живуть тільки вісім чоловік. От як склалася їхня доля після визволення Краснодона.

Жора Арутюнянц до приходу радянських військ переховувався в родичів у місті Новочеркаську. З бе­резня 1943 року в лавах Радянської Армії брав участь у багатьох боях з німецькими загарбниками і був двічі тяжко поранений. Після лікування в госпіталі вступив до зенітно-артилерійського училища. По закінченні училища працював лаборантом. Досить дов­го був у Київському військовому окрузі на комсо­мольській роботі. 1957 року Арутюнянц .закінчив Вій­ськово-політичну академію імені В. І. Леніна. Тепер підполковник Георгій Минайович Арутюнянц працює викладачем у цій самій академії.

Бути військовим льотчиком мріяла Валерія Борц. Але війна по-своєму вирішила її долю. Воювати до­велось Валерії не в небі, а на землі, в рідному місті. До приходу Радянської Армії Валерія теж перехо­вувалась у родичів, що жили у ВорошиловградІ. Піс­ля звільнення Краснодона закінчила спеціальну школу і стала інструктором парашутного спорту. Вона го­тувала десантників. Після війни Валерія вступає до інституту іноземних мов. Закінчує його і працює у видавництві військово-технічної літератури. Нині підполковник Валерія Давидівна Борц живе в Москві.

Ніна  Іванцова,  коли   почалися   арешти,  втекла  з Краснодона. їй пощастило перейти лінію фронту. В бе­резні 1943 року добровільно пішла на фронт, воювала на Україні, в Криму, Прибалтиці. За мужність, вияв­лену в боях з фашистськими загарбниками, її нагоро­дили орденами й медалями. Після війни  Ніна  Іван­цова закінчила міжобласну партійну школу і довгий час працювала в апараті Ворошиловградського обко­му КП України. Поєднуючи роботу з навчанням, Ніна закінчила  педінститут.  Нині  вона  завідує  кабінетом політекономії  у  Ворошиловградському   машинобудів­ному інституті. Як І її друзі по підпіллю, Ніна Ми­хайлівна за ці роки одержала тисячі листів з різних міст і сіл нашої Батьківщини та з багатьох зарубіж­них країн. Багато працює Ніна Михайлівна над вихо­ванням молоді на традиціях «Молодої гвардії». Вона часто виступає на підприємствах, в установах, учбо­вих  закладах,  військових  частинах.   На   запрошення громадськості не раз виїздила до різних міст Радян­ського   Союзу.   У   жовтні   1968   року   Ніна   Іванцова брала   участь   в   роботі     урочистого   Пленуму   ЦК ВЛКСМ, присвяченого 50-річчю комсомолу, як пред­ставник комсомолі!" сорокових років,  яку справедли­во називають вогневим поколінням.

Оля Іванцова разом з сестрою, Сергієм Тюленіним та іншими молодогвардійцями пішла з Краснодона назустріч Радянській Армії. До міста повернулася після звільнення його від окупантів. Вона була першим директором музею «Молода гвардія». Оля багато зро­била для того, щоб зібрати, впорядкувати якомога більше матеріалів про славні діла юних підпільни­ків. Потім Оля працювала комсоргом на шахтах Крас­нодона. її обирали депутатом Верховної Ради Укра- їнської Радянської Соціалістичної Республіки. Закін­чивши торговельний інститут, Ольга Іванівна працює начальником відділу постачання тресту «Ленінруда» в Кривому  Розі  на  Дніпропетровщині.

Коли почалися арешти, Василь Левашов, поки­нувши місто, переховувався у родичів на станції Амвросіївка, а з приходом Радянської Армії пішов во­ювати й був на фронті до останнього дня війни. Не одну сотню кілометрів довелося пройти йому з боя­ми, брати участь у форсуванні Дніпра, звільняти Херсон, Миколаїв, Одесу, Кишинів, Варшаву, штур­мувати Кюстрин та Берлін. Левашов закінчив вій­ськове училище, потім Військово-політичну академію імені В. І. Леніна і назавжди зв'язав своє життя з нашими славними Збройними Силами.

Коли головуючий на урочистому пленумі Ворошиловградського обкому комсомолу, присвяченому два­дцятиріччю «Молодої гвардії», оголосив, що слово надається членові штабу «Молода гвардія» Василю Івановичу Левашову, в залі всі встали і довго апло­дували, вітаючи цього відважного чоловіка. Високий, худорлявий, з дуже посрібленою головою, він піді­йшов до трибуни  й  схвильовано промовив:

— Коли ми двадцять років тому бралися до зброї, щоб боротися з ворогом, ми чинили так, як нака­зувало нам сумління. Джерелом мужності моїх бойо­вих друзів була наша Комуністична партія, що ви­ховала всіх нас у дусі безмежної любові до Бать­ківщини.

Нині капітан першого рангу В. І. Левашов слу­жить на  двічі ЧервонопрапО'рному Балтійському флоті.

Про Анатолія Лопухова після звільнення Краснодона нічого не було чути. Товариші вважали, що він загинув. Але через кілька місяців хлопець з'явився у рідному місті. Виявилося, що Анатолію пощастило вийти з Краснодона і дістатися до Ворошиловграда, де в нього були давні друзі. Коли фашистів вигнали з Донбасу, Анатолій вступив до одної з військових частин. Він був хоробрий в бою і виконував найри-зикованіші доручення. До Краснодона Лопухов по­вернувся після поранення. Одужавши, знову пішов па фронт. Згодом Анатолій закінчив військове учи­лище й академію. Полковник Анатолій Володими­рович Лопухов і досі служить у лавах Радянської Армії.

Михайло Шишченіко працював у глибокому підпіл­лі. Після звільнення Донбасу працював секретарем Ровеиьківського райкому комсомолу. Потім він був головою профспілки вугільників, секретарем партій­них організацій на шахтах. Працював і вчився. Те­пер Михайло Тарасович Шишченко — заступник ке­руючого тресту «Фрунзевугілля».

Радик Юркін (той самий — пам'ятаєте сторінки роману? — що на запитання, яке основне завдання комсомолу, чітко відповів: «Бити німецьких загарб­ників, поки не лишиться жодного») до приходу Чер­воної Армії переховувався поблизу Краснодона, а по­тім вступив до школи військово-морських льотчиків. 1945 року, беручи участь в боях з японськими за­гарбниками, був поранений. Після сімнадцятирічної служби у Військово-Повітряних Силах Радянської Ар­мії Радій Петрович Юркін вийшов у запас. Тепер він, єдиний з молодогвардійців, постійно живе й пра­цює в Краснодоні.

Що далі відходить грозова пора Великої Вітчиз­няної війни, то-яскравіше й величніше вимальовується мужність, стійкість, відданість і героїзм краснодон-ських підпільників.

Світлій пам'яті моїх земляків присвячується ця книга.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯКИМ Я ЙОГО ПАМ'ЯТАЮ

 

Мені у вічі дивляться портрети Товаришів, похованих давно.

Михайло Свєтлов

 

 

 

На концерті

Шостого листопада 1939 року в Краснодонеькому клубі імені Максима Горького, що неподалік від шах­ти N І-біс, відбулися урочисті збори, присвячені два­дцять другій річниці Великої Жовтневої соціалістич­ної революції. Після доповіді, як звичайно, давали концерт. Цього разу брали участь у ньому учні середньої школи № 4 імені К. Є. Ворошилова. Само­діяльні артисти протягом добрих двох годин темпе­раментно демонстрували своє мистецтво. Глядачі завзято аплодували. Особливо були зворушені й захоплені колишні безробітні українці, що пере­селилися до Краснодона після возз'єднання із захід­них областей України. Вони реагували бурхливо, схвильовано і вимагали повторювати майже кожен виступ.

Поруч зо мною сидів високий чоловік і захоплено говорив:

— Які ви щасливі! Діти панської Польщі ні про що таке й мріяти не могли.

На сцені — струнний оркестр. Такі оркестри на той час були дуже популярні. Тридцятеро учнів у святковому вбранні сиділи на клубній сцені, помітно збентежені. Гітари, мандоліни й балалайки, принесе­ні з дому, в умілих руках юних аматорів народжува­ли мелодії, що примушували зал то завмирати, вслу­хатися й дивуватися з майстерності виконавців, то притупувати в такт ногами.

Хвацько звучить знаменита «Камаринська». Слі­дом за нею оркестр виконав величну «Реве та стогне Дніпр широкий». Справжнє захоплення викликав ві­ночок з народних і радянських російських та україн­ських пісень.

Хлоп'ята так захопилися грою, що, здавалося, забули про все на світі. І лише тоді, коли залу­нали оплески, вони підвели голови й подивилися в зал.

Жвавий підліток, що керував оркестром, всіляко намагався приховати своє хвилювання. По-дитячому облизував пересохлі губи і весь час поправляв свій галстук. Якщо аплодисменти довго не вщухали, юний диригент підводився із свого стільця (він грав на мандоліні й сидів у центрі першого ряду) і, поклавши інструмент, ступав кілька кроків уперед і кланявся. Потім, задоволено усміхаючись, повертався до оркест­ру, як це роблять справжні артисти, розділяючи тим самим похвалу залу зі своїми товаришами.

Русявого керівника шкільного оркестру звали Віктор Третякевич. Був він на два роки старший за мене і  вчився  тоді  у  восьмому  класі   нашої   школи.

Оркестр під керуванням Третякевича успішно ви­ступав по клубах, у шахтарських нарядниці був добре знайомий краснодонцям. Про нього не раз писала краснодонська районна газета «Соціалістична Бать­ківщина»... У травні 1940 року, розповідаючи про ра­йонну олімпіаду дитячої самодіяльності, «Соціалістич- на Батьківщина» підкреслювала: «Добрих успіхів і ви­сокої оцінки домігся струнний гурток школи імені Ворошилова, яким керує учень восьмого .класу В. Тре-тякевич».

Через рік, 13 квітня 1941 року, відбувалася остання передвоєнна олімпіада учнівської художньої само­діяльності шкіл Краснодонського району. І на цей раз гурток Третякевича був серед кращих.

«Струнний гурток під керуванням учня дев'ятого класу прекрасно виконав популярні народні пісні й танці,— говорилося в кореспонденції «Огляд юних об­дарувань», опублікованій в «Соціалістичній Батьків­щині» 18 квітню 1941 року.

 

 

 

Вибори учкому

Невеличкий запис у щоденнику: «Третього лютого 1940 року. В числі делегатів від шостого «Г» я брав участь у роботі загальношкільної учнівської конфе­ренції». Основна мета — вибори учнівського комітету.

Конференція проходила бурхливо. Особливо багато галасу здіймалося, як висували й обговорювали кан­дидатури. Кожна делегація щосили намагалася про­вести в учком свого учня. Тепер я вже не пригадую, чим це зумовлювалося. Кандидатури обговорювали індивідуально, часом занадто суворо й прискіпливо. В числі інших було й прізвище Віктора Третякевича, Питання, інколи зовсім несподівані, сипалися на Вік­тора звідусіль. «Коли вступив до комсомолу?» «Ким вирішив стати, як закінчиш школу?» «Чи займаєшся спортом?»

Третякевич   вийшов   з-за   парти,   обсмикнув   свій скромний, трохи потертий на ліктях піджачок, при­гладив чуба. Він помітно хвилювався. Довгасте об­личчя, що не часто бувало рум'яним, ще дужче зблід­ло, а великі очі дивилися на товаришів широко, відверто. Відповіді Віктора були ґрунтовні, але небагатослівні. Говорив ламким баском, що трохи тремтів. Видно, серйозно ставився до товариського довір'я.

У школі його знали насамперед як вірного това­риша, завзятого музику. Проходиш, було, повз піонер­ську кімнату, і раптом чуєш таку знайому мелодію. Зупинишся, і стоїш мов зачарований, забувши про все. Багато було хлопчиків і дівчаток, які полюбляли слухати не тільки концерти, а й репетиції струнного оркестру.

Захоплення музикою, активна участь у громадській роботі школи не стояли на заваді навчанню. Віктор не тільки сам добре встигав, а ще й товаришам до­помагав частенько. Можна було розраховувати на його допомогу і при виконанні домашніх завдань, І в лабораторних роботах.

Як мене вшановували

Через кілька днів я познайомився з Третякевичем досить близько. Ось як це сталося. На перерві мене штовхнули в спину. Штовхнули так, що я пролетів з одного кутка класу в другий і ледве втримався на ногах. Під час цього «польоту» я зачепив Ліну Темникову. Дівчина обізвала мене хуліганом. Я відповів на це потиличником. Ліна поскаржилася класному ке­рівникові Ганні Олексіївні Буткевич. Вчителька від­читала мене як слід, а після уроків звеліла зайти до учкому.

Пролунав останній дзвінок. Без особливого ба­жання підіймаюсь на другий поверх, де мав засідати учнівський комітет. Переступаю поріг і стаю поближче до виходу.

—  А, переможець! — на диво привітно зустрічає мене Третякевич.— Заходь, заходь.

—  Який переможець? — зніяковіло знизую пле­чима.

—  Ти вже забув? — каже Клава Яїцькова.— Ну й пам'ять! Темникову ж поборов? Кажуть, навіть по­бити хотів... Так що з перемогою тебе, Кіме!

Кожен член учкому, посміхаючись, тисне мені руку. Мені робиться дуже неприємно від цих глузли­вих привітань. Уже б краще лаяли, кричали. Аби тільки без такого знущання. Стою, мов пень. Хочеть­ся втекти, а ноги ні з місця.

— Качати його! — раптом вигукнув хтось.

Не встиг я опам'ятатися, як кілька дужих рук під­хопили мене й енергійно підкинули вгору. Я думав, на цьому — кінець. Та де там! Качали мене таки добре, примовляючи:  «Слава  Кімаші!  Слава  переможцеві'»

Нарешті    учкомівці    стомилися.   Я   полегшено   зі-тхнув. Але радість моя була передчасною. Залунав гори. Я здригнувся: «Що він іще вигадав?» І ту ж мить Клава вручила мені букет квітів. Сором пік мені очі. Я кулею вилетів з кімнати. Таке «вшанування» вплинуло дужче, ніж будь-які умовляння, напучуван­ня. Принаймні запам'яталося воло мені  назавжди.

 

 

 

Братове доручення

Одного ранку брат несподівано запитав, чи знаю я Віктора Третякевича. Я сторожко зиркнув па нього, обмірковуючи відповідь.

— Ти що ж, не знаєш голови шкільного учко-му? — обурився Дмитро, по-своєму зрозумівши моє мовчання.— Добрий активіст, нічого сказати! Словом, знайдеш Третякевича  й передаси  йому оцю записку.

Брат дав мені складений аркушик паперу. Йдучи до школи, я довго крутив той аркушик, не сміючи розгорнути. Нарешті цікавість перемогла, і я прочи­тав записку:

«Вікторе, шостого квітня цього року тобі слід прийти в нашу школу для попередньої перевірки соц-договору й підготовки проекту нового.

Член учнівського комітету школи їм.  Горького

Д. Іванцов».

Доручення братове нескладне. Але після недавньо­го «вшановування» мені зовсім не хотілося зустрі­чатися з Третякевичем. Однак не міт же я не вико­нати братового доручення. Під час перерви підходжу до Віктора. Подаю записку.

—  Дмитро — твій   брат?   —  здивувався   він. Я радісно киваю.

—  Ніколи б не подумав,— зганяє вмить блажен­ну усмішку з мого обличчя голова учкому. Помітив­ши, однак, мою образу, поспіхом додає.— Не гнівай­ся. Сам винен, а на інших дмешся.

Віктор легенько стусонув мене.

—  Скажеш   братові — прийду   обов'язково.

 

 

 

 

 

 

Друзі й вороги природи

 

26 березня 1940 року в районній газеті «Соціа­лістична Батьківщина» було надруковано кореспон­денцію наших учнів В. Третякевича, Ж. Прилепського, А. Краснянського, в якій вони закликали школя­рів і взагалі всіх дітей району дружно й організовано зустріти приліт птахів. «Учні середньої школи імені Ворошилова, — пишуть вони, — зобов'язалися добре підготувати зустріч шпаків, кожен з нас поставить у своєму дворі шпаківню».

Ось передісторія цього допису.

Багато хто з молодших школярів, бажаючи за­воювати «авторитет» серед ровесників, часом розва­жалися стрільбою з рогачок у птахів. Особливо пе­репадало шпакам, ми не лишали навіть яєць.

Коли азарт видирання яєць минав, ми не знали, що з ними робити. І навряд чи відповіли б на запи­тання: заради чого ми це робимо? Ніхто ніколи не задумувався над тим, якої шкоди ми завдаємо при­роді. От саме це й примусило Третякевича та його товаришів написати до районної газети. Самі щирі натуралісти,  вони  підняли  на   ноги  всіх:  і   малюків.. Жовтенят, І випускників-комсомольців. У піонерських загонах, на класних комсомольських зборах, засідан­нях учкому, серед батьків ентузіасти говорили про тс, що піонер, школяр мусить любити природу, оберігати птахів і звірят. Пригадую збір дружини, присвячений наступному Дню птахів. Ми захоплено слухали роз­повідь учителя зоології про життя птахів. Призна­тись, до того я й гадки не мав, що звичайна синиця чотириста разів на день приносить їжу своїм пташе­нятам. Отже, одна ця пташка винищує незліченну кількість шкідливих комах і гусені.

Коли почалися виступи, першим попросив слова Третякевич. Не приховуючи обурення, він розповів про нашого учня Миколу Каманцева, який, «вироб­ляючи характер» і бажаючи довести, що він не ма­тусин синочок, що в нього тверда воля й міцні нер­ви, відриває птахам голови, висмикує крила. Завжди спокійні Вікторові очі дивилися, як і раніше, одвер-то. Але, увібравши в себе образу й гнів, вони світи­лися якимсь новим,  невідомим досі  блиском.

 

 

 

 

 

 

У диі війни а Фінляндією

 

У той час, коли ми були заклопотамі своїми не­хитрими дитячими справами, а батьки працювали на шахтах та колгоспних ланах, над Європою дедалі гу­стішали хмари нової війни. Окупація німцями Чехії й Моравії, примусове приєднання до Італії Албанії, виникнення осі Рим—Берлін і, нарешті, напад гітле­рівської Німеччини на Польщу — це були ланки од­ного ланцюга, що звався прагненням фашизму до світового панування.

Та незабаром тривога прийшла і до наших кор­донів. 26 листопада 1939 року фінські фашисти вчи­нили артилерійський обстріл радянської території. 29 листопада вони повторили свою мерзенну прово­кацію. З тривогою в серці стежили радянські люди за розгортанням подій. І ось ЗО листопада 1939 року почалися воєнні дії на фінському кордоні.

Часто учні приносили до школи листи з фронту. Ми читали їх гуртом, палко обговорювали, спере­чались. Іноді то один, то другий школяр кілька днів не з'являвся до школи, а потім приходив блідий і мовчазний. Це було певною ознакою, що в сім'ю при­йшла похоронна. Так сповіщала про себе війна, що спалахнула за дві тисячі кілометрів від Краснодона.

Мабуть, саме в ці дні замислились над своєю по­ведінкою й сумлінням деякі недисципліновані школя­рі. Тепер, коли наші батьки й старші брати стоя­ли на смерть, боронячи кордони Батьківщини, вчитися абияк, бешкетувати було щонайменше безсо­вісно.

Четвертого березня я записав у щоденнику: «Під час великої перерви відбувся загальношкільний мі­тинг, на якому голова учкому ВЬктор Третякевич за­читав проект листа бійцям на франт».

Наведу його, як пам'ятаю:

«Бійцям, командирам, політпрацівникам Робітни-чо-Селянської Червоної Армії від комсомольців, піо­нерів і школярів середньої школи № 4 імені К. Є. Во-рошилова. Дорогі товариші! Ми, комсомольці, піоне­ри й школярі, шлемо ва-м, героям нашої Батьківщини, палкий учнівський привіт. Невмирущою славою вкри­ли себе ви на фронті боротьби з фінською білогвар- дійщиною. Ви показали зразки мужності й героїзму. Ми пишаємося вами, товариші. Обіцяємо, дорогі наші воїни, вчитися тільки іна «добре» і «відмінно» та повсякденно зміцнювати наш Тсоавіахім».

Багато років минуло відтоді. Але я досі пам'ятаю блискучі Вікторові очі, його обличчя, що враз посуво­рішало, і палкий заклик до ровесників добре вчитися. Так, він мав моральне право закликати нас, бо сам був не лише громадським активістом, а й відмінни­ком у навчанні.

Життя в школі вирувало: мітинги, збори, шеф­ство над сім'ями військовослужбовців, відвідування тсоавіахімівських гуртків... Чим тільки не займалися ми в ті дні!

Три з половиною місяці тривала фінська війна. І коли дванадцятого березня було підписано угоду про мир, ми раділи з цього не менше за дорослих, хоча нам, хлопцям, прикро було, що не встигли побувати на фронті.

Війна скінчилася. Та про неї ще довго нагаду­вали ікінокартини, статті в газетах та журналах, пе­редачі по радіо, розповіді учасників. Усі ми кілька разів дивилися документальний фільм «Лінія Маннергейма», що тільки-но вийшов на екрани. А коли в бібліотеці з'явився двотомник «Бої у Фінляндії», ми зовсім втратили спокій. Що більше дізнавалися піро війну, то швидше розвіювалося хлопяче уявлення про неї як про щось легке й не таке трагічне, як казали дорослі.

Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному бу­дівництву СРСР — масова добровільна організація, що існувала в вашій країні.

Одного разу ми до глибокої ночі засиділися в шкільній бібліотеці, читали оповідання з єдиного при­мірника кінижки «Бої у Фінляндії», що її так напо­легливо радив читати всім юнакам та дівчатам Ми­хайло Іванович Калінін. Читали по черзі, до хрипоти. Того вечора Віктор читав останнім. Коли закінчило­ся оповідання, він повільно згорнув книгу і з болем у голосі сказав:

—  Якби не війна, скільки людей разом з нами ра­діли б прильоту птахів.

—  А попереду ще нові випробування,— висловив приховану думку старший піонервожатий Стьопа Кудінов.— Гітлер, як видно, ні перед чим не спиниться.

Хтось із хлопців спитав:

—  А пакт про ненапад?

Замість відповіді Стьопа зціпив зуби, скрушно по­хитав головою.

 

 

 

 

 

 

Сумління — це що і

Якось на перерві Третякевич підійшов до мене й сказав:

—  За дорученням учкому беру над тобою персо­нальне шефство.

Чесно ікажучи, я зовсім цьому не зрадів. Особли­во  мене  вразило:   «За дорученням  учкому...»

Віктор щодня цікавився, як я поводжуся і вчуся, часто підходив просто так, погомоніти. Третякевич по-товариському, без усякої зверхності розмовляв зо мною, і я сам не помітив, коли він навернув мене до громадської роботи. За його порадою я вступив до історичного  гуртка  і  захопився  заняттями   в   ньому.

Не без сприяння Віктора вчитель фізкультури школи Микола Іванович Небитов запросив мене до стріле­цького гуртка. Часу для вулиці, випадкових зна­йомств, пустощів щодалі  ставало менше.

Віктор ніколи не відмовлявся допомогти розв'яза­ти задачу чи розібратися їв іншому складному ма­теріалі.

Якось ненароком я почув розмову Віктора з клас­ним керівником Гайною Олексіївною. На запитання Третякевича, як я поводжуся, вчителька задоволено відповіла:

—  Все гаразд. Здається, він справді виправляє­ться.

Але невдовзі я (розчарував їх обох. Ось як це тра­пилося. Микола Каманцев попросив у Олі Кравцової підручник з фізики. У книжці був Олин лист до по­други. Каманцев, нітрохи не бентежачись, прочитав його сам, а потім ще розіграв цілу комедію перед класом.

«Люба Юлю,— звівши догори вказівний палець, багатозначно почав Каманцев.— Насамперед хочу сповістити, що всі ми живі й здорові, чого і тобі ба­жаємо. Посилаю привіт від Тосі Корчагіної, Шури Калініної, Лени Багрянцевої. Юлю, Лена Багрянце-ва зробила завивку і віддала за неї двадцять кар­бованців...»

Оля метнулася до Каманцева.

—  Як тобі не соромно читати чужі листи! Віддай зараз же!

На знак Каманцева двоє хлопців схопили Кравцо-ву за руки. Сп'янілий від сенсації клас схвально за­гомонів. Почулися вигуки:

—  Продовжуй, Миколо!

—  Дуй далі!

Каманцев, запишавшись, трохи пом'явся, а потім відкашлявся і, єхидно посміхнувшись, читав: «Шура Калініна закохалася в Фролова Анатолія...»

—  Це неправда!—пролунав обурений і разом з тим   благальний   голос    Шури.— Неправда!   Як   ти смієш...

З нахабною посмішкою Каманцев відповів:

—  Я читаю те, що в листі написано. А правда це чи ні — не мій клопіт.

І продовжував під загальний регіт: «Він хлопчик хороший, тільки, як каже Шура, занадто сором'язли­вий і несміливий».

Кравцова і Калініна ридали, а учні, втративши почуття міри, все реготали й не випускали дівчат із класу.

Дівчина, з якою я товаришував, підбігла до мене й обурено закричала:

—  Як ти можеш спокійно стояти? Скажи Миколі, щоб негайно припинив. Це ж підло!

Я підійшов до Каманіцева.

—  Закривай виставу!

Він на мить розгубився. Тоді, мабуть, сподіваю­чись на підтримку класу, глузливо сказав:

—  А тобі що? Чи не перед дівчиськами вислужи­тися хочеш?

Це вже було занадто. Довго не роздумуючи, я молоонув його кулаком. І зав'язалася бійка. Втру­тилися інші хлопці. Під вищання, плач і вигуки дів­чаток пішли в хід портфелі, книж.ки і навіть чорниль­ниці. Того ж дня мене, як головного заводія, Каман- цева та ще кількох хлопців викликали на  засідання учкому.

Третякевич довго з докором дивився на мене, а по­тім похитав головою і промовив:

—  От, виявляється, ти який. А я гадав, що в тебе є сумління.

Це було так несподівано й боляче, що я знітився. Образа миттю заповнила серце. Я похнюпився, стис­нув кулаки і ледве стримався, щоб не наговорити гру­бощів. А голова учкому тим часом вів далі:

—  Цього разу розмова буде коротка. Учком вирі­шив просити директора, щоб виключив тебе і твоїх дружків із школи. Те, що ви витворяєте,— справжнє хуліганство.

Я стояв мовчки, похнюпившись. Не сказавши й слова, пішов. Дізнавшись про рішення учкому, клас, що вже отямився, знову загомонів, як стривожений вулик. Більшість учнів була за мене. Всі щиро обу­рювалися рішенням у.чкому. Після уроків до класу зайшли Юрій Юрійович і Ганна Олексіївна. Прове­ли збори. І все зразу стало па своє місце.

Другого дня  мене знову  викликали в учком.

—  Чому ж ти нам нічого не сказав? — трохи зні­яковіло спитав Третякевич.

—  Мене про це ніхто не питав, — сердито бурк­нув я.

—  Не гнівайся.— Віктор підійшов до мене впри­тул.— Тут ми трохи перегнули. Згарячу нагримали на тебе, а справа серйозніша, ніж здавалося на перший погляд. Ось хлопці пропонують провести у вашому загоні збір на тему: «Сумління — це що?» Як ти га­даєш?

Образа на Третякеївича не минула, і я мовчав.

Невдовзі такий збір відбувся. Він пройшов бурх­ливо, цікаво і примусив багатьох з нас змінити по­гляд на власні дії і вчинки.

—  Розглядаючи випадок у вашому класі, ми на учкомі спочатку зробили неправильно,— казав Вік­тор Третякевич.— Звикли, що Кім часто порушує дис­ципліну і, не розібравшись, давай його проробляти. Ти вже той... пробач.— Віктор глянув у мій бік.— Але ж кулаками... Ну, хто так доводить справедли­вість?

Почулися вигуки:

—  Справді, не можна кулаками!

—  А я не згоден!

—  Мало ми Каманцеву дали!

Не буду докладно описувати всього, що говорило­ся тоді про Каманцева. Тільки життя .показало, що висновків для себе він ніяких не зробив. Незабаром його було спіймано іна крадіжці апаратури з міського радіовузла й виключено з школи. Вирок народного суду позбавив його волі на два ,роки. На жаль, умов­но. Забігаючи наперед, скажу, що з самих перших днів окупації фашистами Краснодона на рукаві цьо­го негідника з'явилася біла пов'язка з чорним напи­сом: «Шуцман». Остаточно розгубивши залишки сум­ління, Каманцев пішов на службу до загарбників. Він допомагав лютим ворогам Радянської Батьків­щини встановлювати в Краснодоні «новий порядок». Приходив Каманцев арештовувати й мою сестру Ні­ну. На щастя, тоді її вже не було в місті.

Доля цього виродка типова для людей, що втра­тили совість. Він виїхав до фашистської Німеччини, коли його хазяї змушені були під натиском Радян­ської Армії відступити. Каманцева призначили у вій­ськову охорону одного із заводів. Тут, як розповіда­ли очевидці, він був дуже жорстокий до радянських людей, пригнаних до Німеччини. Лаїкуза прокрався, і хазяї повісили його на заводському дворі. Так без­славно  закінчився  шлях  людини   без   сумління.

Повернемось, одначе, до збору загону. Того па­м'ятного дня Віктор Третяікевич так закінчив свій виступ:

— Нещодавно на загальношкільній конференції теж ішлося про сумління. От послухайте, що сказав Степан Григорович Яковлєв.— Віктор дістав з боко­вої кишені піджака потертий блокнот, розгорнув і прочитав: — «Ставтесь один до одного з повагою. До­помагайте один одному, дружіть. Перед тим як щось робити, подумайте, чи не образите цим товариша, не завдасте йому болю. Що б ви не робили, всі вчинки звіряйте з компасом своєї душі — сумлінням. І цей компас вам підкаже, на користь людям чи на шкоду ви чините».

Степан Григорович Яковлєв, голова Краснодонської міськради, в минулому червоногвардієць, наго­роджений за мужність і відвагу в роки громадянської війни орденом Червоного Прапора, був шанованим у місті чоловіком. Добре знали його й ми, діти. Сте­пан Григорович часто заходив у нашу школу: то брав участь у батьківських зборах, то виступав на збо­рі загону чи дружини, а то й просто навідувався, щоб дізнатися про шкільні новини та потреби. Ми, хлоп­чаки, не раз слухали його розповіді про громадян­ську війну, про те, я;к боролися за владу Рад наші батьки. Ми намагалися в усьому наслідувати цю від­важну людину. Тому поради й зауваження Степана Григоровича завжди знаходили відгук у наших серцях.

Для Віктора Третякевича голова міської Ради де­путатів трудящих теж був зразком сумлінного став­лення до своїх обов'язків, до товаришів.

До піонерського табору Отже, батьки вирішили остаточно — я їду до піо­нерського табору. Я, здається, не дуже радів з цього приводу. Чому? Пояснити не так важко. У таборі дис­ципліна: підйом — відбій. Того не можна, туди не йди. Обов'язково лягай у ліжко, навіть якщо не хо­четься спати. І навпаки, вставай саме тоді, коли неси­ла голову відірвати від подушки.

Дома зовсім інше. Ранком підеш на річку, купай­ся скільки завгодно, стрибай з якого хочеш урвиша. Схотілося їсти — сади, городи під боком... Та як би там не було, а вранці з невеличким чемоданчиком підходжу до клубу імені Горького. Тут збірний пункт. Виїздять багато знайомих хлопців. Години через дві підкочують машини. На бортах червоні полотнища з гаслами. Нас шикують, лічать, викликають на прі­звища, знову перелічують. Нарешті розсаджують по автомашинах. До нашої машини сідає — хто б ви ду­мали? — Віктор Третякевич. Він буде в таборі піонер-вожатим. Машини рушили.

—  Заспіваємо,   хлопці? — весело   запитує  Віктор.

—  Заспіваємо!—дружно  відповідаємо   ми.

І ту ж мить хтось з явним викликом заводить:

Здрастуй, моя Мурко, Ти моя голубко...

Не звертаючи уваги на писклявого заспівувача, Віктор рівним приємним голосом починає пісню про трьох танкістів.

На границе тучи ходят хмуро, Край суровьій тишиной обі>ят...

Пісня про трьох танкістів зворушує перехожих. Вони зупиняються й привітно махають руками нам услід. А ми відразу ж набираємо бойового настрою і вже не просто вигукуємо слова пісні, а співаємо злагоджено, не вириваючись своїм голосом поперед товариша. Обличчя хлоп'їят раптом стали суворі. В ці хвилини, мабуть, не один бачив себе за кермом бойо­вої машини. Шосе біжить стрімко, немов угадуючи наше бажання якнайшвидше виїхати з міста. Мель­кають криті білим етернітом будиночки, знайомі пере­хрестя вулиць. Трохи далі пропливають у диму верхів­ки териконів. І ось уже назустріч нам поміж безмеж­ними пшеничними ланами стелиться курна стрічка дороги. Степовий вітер грайливо куйовдить чуба.

 

 

 

 

 

Перші дні

 

Табір наш розташований на мальовничому хуторі Великий Суходіл серед буйної зелені садів і духмя­них квітів. Мов зачаровані, спиняємось біля табірної прохідної, збудованої у вигляді шахтного копра. Так, справжнього копра з усіма його надбудовами — точ­нісінько такого, як ми щодня бачимо в своєму місті. На верхівці копра колеса підйомника. Щоправда, вони не крутяться. Але з них, як і з справжніх, зви­сають, змикаючи десь унизу, сталеві троси. По,ряд гордо має червоний прапор. На світло-сірому тлі коп­ра каліграфічним почерком написано: «ШАХТА № 1-БІС ТРЕСТУ «КРАСНОДОНВУПЛЛЯ». Не «піо­нерський табір», а саме «шахта».

Після обіду розподілили по загонах. Я потрапив у найстарший,  шостий.  Вожатим   у  нас  Віктор  Третя- кєвич. Він начебто якось несхвально поглянув на мене. Мабуть, подумав: «У школі набрид, і тут його втелю­щили до мого загону». А може, мені то здалося. Ви­шикувавши нас за зростом (виявилось, що я право­фланговий), вожатий розповів про табірний розпо­рядок дня. Потім ми статечно пройшлися табором, знайомлячись з ним. Неподалік читального павіль­йону звернули увагу на великий барвистий стенд з фотопортретами стахановців шахти. Під кожною фо­токарткою —невеличкий нарис про трудовий подвиг гірника. Над стендом напис: «Будь таким, як твій батько!» Гомін миттю вщух, і на якийсь час залягла тиша. Та незабаром зусібіч долинуло: «Вітько, он де твій батько! А ось мій!», «Вище, вище дивись! Наш дідусь — другий праворуч».

У нашому наметі — невеличкому дощаному буди­ночку — двадцять піонерів. Одразу перезнайомилися.

Після відбою довго не могли поснути. Новизна і безліч вражень, нові знайомства і нескінченні розмо­ви — хто на якій вулиці живе, в якій школі вчиться — та й бажання похизуватись один перед одним,— усе не бентежило, відганяло сон. Отже, не дивно, що вранці підйому ніхто не почув. Віктор довго бігав по­між ліжок, стягаючи ковдри. Фіззарядка пройшла жваво. Але після неї треба було застеляти ліжка. І хоч ця справа забрала чимало часу, бажаного успіху ми не досягли. Ковдри лежали нерівно, а злощас­на складка в одного стовбурчилася, в іншого гадючилась, а ще в когось зовсім зникала між інших скла­док, що утворювались самі собою. Правда, подекуди постіль було заправлено майже як слід. Та на це пішло понад десять хвилин.

Віктор підійшов до ліжка Миколи Дагаєва, роз­стелив його. Потім витяг з кишені старовинний годин­ник з подвійними чавунними кришками і подав Ми­колі.

— Засікай час!

Третякевич швидко поправив матрац, заслав прос­тирадло, підпушив подушку. Складка посеред ковдри з'явилась ніби сама собою і була бездоганною. Наш вожатий працював так уміло, рухи його були такі економні й точні, ніби він усе життя тільки й робив, що прибирав ліжка. Та найдужче вражав час. Три хвилини на бездоганну заправку! Такого жоден з нас не бачив.

 

 

 

 

НП та реорганізація ланок

У нашому загоні — надзвичайна подія. Олександр Осташов, Іван Артемов, Віктор Лопатін і Микола Дагаєв, усі з нашого намету, залізли до колгоспного саду. Сторож спіймав Дагаєва, який, розплакавшись, назвав прізвища інших хлопців, причетних до на­скоку.

Віктор викликав мене, бо на першому зборі мене обрано головою ради загону.

—  Як же це трапилося? Чому хлопці полізли в сад?  Де ж  їхнє  піонерське  сумління? — питає.

Що я міг відповісти? Мені, одверто кажучи, й са­мому хотілося бути там, де порушники.

—  Яблука ще зелені, кислі, їх навіть їсти не мож­на,— обурювався вожатий.

«Та не в тому річ,  стиглі   яблука  чи  ні,— думав я.— Головне — азарт. Адже це просто здорово, коли лізеш до саду, заздалегідь знаючи, що можеш діста­ти заряд солі в м'яке місце. Або, як упіймаєшся, тебе відшмагають кропивою, усе по тому ж місцю. Знаєш, а все-таки лізеш. Ні заряд солоний, ні кропива, зви­чайно, не приваблюють. Щоб уникнути їх, мобілізуєш усі свої здібності: обережність, кмітливість, сміли­вість. І лізеш, власне, тому, що хочеться перевірити в собі всі ці якості. А яблука, та ще зелені, кому вони потрібні?»

—  Що ж ти мовчиш? — ледь стримуючи роздрату­вання, питає Віктор.

Я «спускаюся на землю» й з острахом загадую: що б сказав Третякевич, якби взнав про ці мої дум­ки. Отямившись, бо як не є, а я голова загону, ви­мовляю перше, що навернулося:

—  Обговоримо на раді... Проробимо на зборі... Покарання...

—  «Обговоримо, проробимо...» — передражнив ме­не Віктор.— Що ти мелеш?

Із-за ширми, за якою містилась фотолабораторія, несподівано вийшов Стьопа Кудінов — він і в табо­рі працював старшим піонервожатим. Стьопа захоп­лювався фотографуванням. І зараз, напевно, заря­джаючи свій апарат, став ненароком свідком нашої розмови.

—  Винні насамперед ви,— сказав Стьопа.— Обго­ворювати цей вчинок, звичайно, треба. Але одними повчаннями мало чого досягнеш. Треба, щоб кожен піонер, кожна ланка були зайняті цікавою справою. Щоб улюблені заняття захопили дітей цілком. А в твоєму загоні, Вікторе, як видно, цього немає. Зайди після  відбою,  поміркуємо.— І до мене:— Чим  цікав­ляться ці хлоп'ята?

—  Ост а шов любить футбола ганяти,— жваво по­чав   я.— Захоплюється   також   велосипедом.

—  Ясно. Артемов? Тут я зам'явся.

—  Та кажи!

—  Артемов,   той   більше  з  дівчиськами  дружить, квіти їм усякі дарує.

—  А квіти він любить збирати?  Знає їх? Я ствердно кивнув.

—  Гаразд. Інші?

—  Лопатін заядлий рибалка.

—  От бачите, скільки в хлопців різних нахилів, а ви до них з одною міркою. Та й в гуртках, організо­ваних при раді дружини, дуже мало з вашого загону.

Другого дня Третякевич переформував ланки від­повідно до нахилів піонерів: в одній — натуралісти, в другій — спортсмени, в третій — аматори художньої самодіяльності,  у  четвертій — усі,  хто   захоплюється технікою.

Довелося чимало поморочитись із переселенням. Треба було зберегти попередній принцип: в одному наметі — одна ланка.

Наслідки такої реорганізації не забарилися. Ро­бота в загоні стала куди цікавішою. Взяти б хоч лан­ку юннатів. Без утоми могли вони кілька годин зби­рати й розглядати рослини, сперечатися про тс, які рослини їстівні, які лікарські чи барвники. Захоп­лювались  так,  що   забували    про    їжу   й    купання

в річці.

Чимало піонерів пішло до різних гуртків. Найпо- пулярнішим був військовий. Тут ми навчалися корис­туватися картою, ходити по азимуту, варити їжу з диких трав, маскуватися, кидати гранати. Часто про­водили військові ігри, спортивні змагання. Нудьга і байдикування геть зникли.

 

 

 

 

 

Прогулянка до лісу

До першої прогулянки ми довго і всебічно готу­валися. І наш вожатий, і вихователі всіляко намага­лись, щоб ми більше побачили й пізнали. Цікавою була розповідь вихователя, вчителя географії, про природу Донецького краю. Іван Назарович захоплю­юче і грунтовно розповідав про життя й повадки пта­хів та звірів, про особливості навколишньої природи. А потім показував, як слід збирати й оформляти гербарій, порадив, на якій ділянці на що звернути увагу.

І ось ми в лісі. Нас одразу приголомшило буяння розмаїтих квітів. Ми були збуджені й піднесені. Бага­то хто не знав, як звуться квіти й трави, що нам траплялися. І, як звичайно в таких випадках, звер­талися до вожатого. От Валя Овчарова подала Вік­торові золотаво-жовту квітку.

— Це лікарська трава горицвіт,— пояснив Третя-кевич.— 3 неї виготовляють краплі для лікування серця. А це іван-чай,— відповів Віктор іншому піо­нерові.

Хтось подав вожатому довгу стеблину з дрібнень­кими білястими квіточками. Третякевич уважно роз­глядає, торкає листя, крутить квітку, потім відверто признається:

— Ніколи не траплялось мені бачити таку росли­ну. Але ти не журись, ми зараз дізнаємося, як «прі­звище» цієї квітки.

Наш вожатий дістає з рюкзака й розгортає досить грубеньку книжку з безліччю великих кольорових ма­люнків. Швиденько гортає її й знаходить «нашу» квітку. Ми радіємо. Ланка юннатів одразу привлас­нює цю чудову книжку, що зветься «Визначник рос­лин Донбасу», і не розлучається з нею до самого від'їзду з табору.

Хтось із хлопчаків розворушив мурашник. Помі­тивши це, дід Силантій (місцевий лісник, який виявив бажання супроводити   нас у поході)   скрушно хитає головою.

—  А бодай тебе! Сказано — міські...

Пильно оглянувши нас і пересвідчившись, що ми справді не тутешні, лісник м'якшає.

—  Мурашки корисні чи шкідливі? Витріщившись на гніздо рудих мурашок, ми непев­но знизуємо плечима. Мовляв, хто його знає.

—  Гм... Ну гаразд. Погляньте на дерева, що рос­туть навколо мурашника.

Ми подивилися. Нічого особливого.

—  Дерева як дерева.

—  Це справді так,— погоджується дід Силантій.— Дерева як дерева... А он ті? — Дід показує на групу дубів метрів за тридцять від мурашника. Майже всі вони стоять безлисті.

—  Це ж що, випадково? — запитує старий лісник. І сам відповідає.— Звичайно, ні.

Від діда Силантія ми вперше чуємо про мураши­не життя в лісі, про їхню величезну користь. Виявляється, що мурашки знищують лісових шкідників. І роблять це куди енергійніше і швидше за багатьох птахів, у тім числі за невтомну синичку. Подекуди ми бачили великі щити з написом: «Ліс охороняють учні В.Суходольської НСШ». Дід Силантій пояснив, що сільські піонери організували зелений патруль, який стежить за збереженням лісу.

Зморені, подряпані, з оберемками квітів блукаємо лісом, не маючи ніякого бажання повертатися до та­бору. Навколо тиша, загадкове безгоміння зеленого царства. Замріяний, в духмяних пахощах квітів і трав, із терпкуватим присмаком соснової живиці підходив ліс до дзеркальної гладіні Сіверського Дінця. Білі стовбури беріз, високі стрункі осички, величезні дуби й кучеряві сосни... Он який вигляд має те, що зветься мішаним лісом!

Виходимо на берег річки. І хоч у бездонній синя­ві неба ще палахкотить величезна заграва, біля Дінця обдає вітерцем, прохолодою. Широка стрічка ріки виблискує поміж дерев, що таємничо шепо­чуться.

По той бік Дінця розгорнувся килим заливних луків, усіяний великими білими квітами ромену. А далі — безмежні золоті лани...

І було в усьому цьому стільки краси й величі, що серце мимохіть починало битися частіше. Наш вожа­тий, наш старший товариш побачив і відчув це рані­ше за нас. Труснув головою, і пшеничне його волосся розсипалося. Він схвильовано почав читати напа­м'ять: «Дивний Дніпро у тиху погоду, коли вільно й лагідно несе крізь ліси і гори поволі води свої». Доб­ре знали ці гоголівські рядки і ми. Але тепер вони здавалися  особливо точними,  звучними  й   сильними. Віктор замовк і зашарівся, збентежений.

Щасливий мирний час! Далеке золоте дитинство!

 

 

 

 

 

Вогнище

Звістку про те, що буде вогнище, ми зустріли ра­дісно. До лісу по дрова йшли дружно, з піснями. У відповідь на наші вмовляння лишитися у таборі, бо заготівля дров, мовляв, не їхня справа, дівчатка ображено відповіли:

— Подумаєш, не паша! Ще побачимо, хто більше дров принесе!

Демонстративно задерли носи і пішли, випере­джаючи нас на вузькій стежині. Коли ми поверталися з лісу, вогняна стрічка раптом сяйнула на враз почорнілому небі. Слідом за нею сухо тріснуло, аж ми затремтіли й з острахом глянули вгору. За першим спалахом — другий, третій. І ось уже все небо крають химерні сліпучі блискавки. Вдарив грім. Налетів ві­тер. Закружляв у вихорі пісок. Великі краплини дощу навально вдарили в обличчя.

Багато хто з хлопців покидав дрова і, рятуючись від дощу, з виском та криком кинувся до табору. Андрій Попов, Олег Райчеико і я несли велику суху деревину. Кидати шкода. До того ж попереду нас чалапали з в'язками гілля троє дівчаток у промоклих, прилиплих до тіла платтячках. Вони зовсім не збира­лися тікати. Уперто простували по розкислій стежині. Несподівано з'явився вожатий. Як і ми, він змок до нитки.

— Поможіть дівчаткам,— кидає він.

Але дівчатка ні про яку допомогу й слухати не хочуть. Вони з неймовірним завзяттям просувають­ся по стежині, захаращеній кинутими дровами. А дощ ллє як з відра, поривчастий вітер шмагає обличчя. Найбільше, на що дівчатка врешті погодились — Віктор ітиме попереду і розчищатиме стежку від гілляк.

Невдовзі гроза вщухла. Знову визирнуло сонце, яке весь час ховалося за важкі сірі хмари.

Потомлені й промоклі, в грязюці поверталися ми до табору. На вечірній лінійці вожатий оголосив дів­чаткам і нам подяку.

Через дощ вогнище відклали до іншого разу. Всім нам було дуже прикро, і ми наввипередки умовляли Віктора розпалити вогнище сьогодні, як було призна­чено. «А що вогко, то дарма, постоїмо!» — казали ми. Та вожатий не здавався.

— Що це за вогнище, біля якого треба стояти,— заперечував він.— Ні, вже краще почекати погожої днини, нехай просохне земля.

І ми таки дочекалися.

Невеличка затишна галявина, давно облюбована нашими юннатами. Весело потріскує хмиз. Полум'я кидає на обличчя химерні відблиски, струмить, пори­вається до неба. Андрій Попов дзвінко заспівує нашу улюблену пісню, що перейшла до нас від старших братів — перших піонерів. У цій, тепер уже забутій, пісні розповідається про те, як піонери перевихову­вали хлопчика-безпритульника. Випробувавши всі чисто методи переконання і нічого не досягши, вони вирішили діяти по-своєму.

Над притихлим  лісом  лунають  знайомі  слова:

Ох, как били-колотили Степу там,

Ох, как били-колотили Степу там.

Нос разбили и намяли все бока,

Нос разбили и намяли все бока.

 

І ось уже один, другий, п'ятий голос приєднується до заспівувача.

 

Уж наш Степа и не курит и не пьет,

Уж наш Степа и не курит и не пьет.

С пионерами под барабан идет,

С пионерами под барабан идет.

 

Коли пісня стихає, самі собою виникають балачки про книжки, прочитані недавно, про походи й спор­тивні змагання. Потім сідаємо півколом біля багат­тя. Віктор розказує нам про Павлика Морозова. Го­ворить він тихо, зворушливо. І це примушує нас подумки перелетіти до глухого сибірського села Герасимівки. Мов живий постає перед нами чотирнадцяти­річний піонер, який безстрашно боровся проти зло-діїв-куркулів, розкрадачів громадського хліба. Ми яскраво уявили собі, як Павлик разом з іншими піо­нерами наліплює на куркулеві ворота саморобний плакат «Злісний затискувач хліба», як він агітує од­носельчан, щоб вступали до нової артілі, як розлю­чені глитаї цькують собак на Павлика та його това­ришів.

Не могли ми тоді знати, що минуть роки і нове покоління юних піонерів біля традиційного піонер­ського вогнища слухатиме розповідь про подвиги нашого вожатого, сміливого молодогвардійця Віктора Третякевича,

Несподівано затріщали кущі. Дітлахи інстинктив­но пригорнулись до вожатого. З темряви лісу вири­нула невисока худорлява постать із двостволкою за плечима.

—  Що, полякалися? — дідусь весело засміявся і, знявши рушницю, сів на землю.

—  Дід  Силантій! — упізнали   ми  лісника.

—  Він і є!

Лісник повагом дістав кисета, скрутив козячу ніжку і  разів два  затягся їдким тютюновим  димом.

—  Виходить,   історії   всілякі   пригадуєте,— промо­вив він.— Цікаво, цікаво...

—  Може, й ви щось розповісте? — з надією в го­лосі спитав хтось.

—  А чого ж, можна,— охоче відгукнувся лісник. І, не чекаючи нового запрошення, почав:—Було це не десь там за тридев'ять земель, а тут недалеко, побіля Ворошиловграда. Чули про таке місто? Так ось, є під Ворошиловградом пагорб-курган. Гостра могила на­зивається. Билися ми під цією могилою в громадян­ську з білокозаками. Ой, як бились! Був у мене друг, Степаном Івановичем звали. Добрий друг, справжній. Разом працювали в майстернях, разом обороняти міс­то пішли. Любка, дочка другова, років з тринадцять їй було, частенько прибігала до нас. Чи їсти принесе, а то й просто примчить провідати. Безстрашна така. Бувало, кулі свистять, снаряди рвуться, а вона хоч би що, повзе до нас в окоп, патрони несе.

Лісник трохи помовчав, ніби щось пригадуючи, а відтак повів далі:

— Якось пішли біляки в атаку, а в нас патронів обмаль. Уся надія на штики. Ось уже й команда: «Приготуватись!» Легко сказати. А як приготуватись, коли голови не підняти, кулі так і цьвохкають, так і цьвохкають. І тут очам своїм не вірю: вискочила з окопу Люба, зірвала з голови червону хустинку та як гукне: «Вперед, товариші! Бийте біляків!» Черво-ногвардійці кинулись в атаку. Попереду всіх бігла Люба з червоною хустиною, що майоріла в її руці, як бойовий прапор...

Дід Силантій замовк, замріяно дивлячись у не­проглядну темряву лісу. Ніби там, за  цією чорною стіною,   відкрились   раптом   події   далеких    грозових літ.

—  Біляків розбили? — несміливо порушила тишу Валя Овчарова.

—  Біляків, дочко, розбили. А тільки от Любу втра­тили.  Ворожа   куля  поцілила  їй  просто  в  серце.

Якусь мить запала тиша. Кожен мовчки пережи­вав смерть сміливої дівчинки. Від багаття повільно здіймався сивий димок. Тіні дерев витанцьовували щось химерне, мов казкові привиди.

І тут дід Силантій похопився:

—  Відпочивайте, дітки, а мені службу справляти. І пішов так само несподівано, як і з'явився.

Як навчитися плавати?

А справді, як? Ну, попервах не плавати по-справжньому, а хоч на воді триматися, щоб не пото­нути. Сергій Безхлібний, наприклад, цілком певний був, що найпростіший спосіб — штовхнути людину на глибину — і нехай вчиться, як хоче.

—  Мій дід,— розповідав він,— так навчив мене верхи їздити. Посадив на коня, наказав якнайміцні­ше триматися за гриву і, шмагнувши коня вуздечкою, пустив його. Що потім було, ледве пригадую. Але на коні вдержався.

Про плавання заговорили не випадково. Багато хто з нас навіть води боявся. От хоч би Анатолій Резенков — редактор нашої стінгазети. Високий, худий, фізично нерозвинений, він цілі дні морочився з метеликами. А ще заздрив тим, хто вмів плавати. Помітивши це, я підійшов до нього й запитав:

—  Хочеш навчитися плавати?

—  О, ще й як! — зрадів редактор, і очі йому зася­яли надією.

Безхлібний поспішив запропонувати свій метод. На обличчі Резенкова майнув переляк. Він категорично відмовився від плавання.

Я розповів про це Вікторові. Той поговорив з Ре-зенковим і сам узявся навчати його. Довго й напо­легливо розучував з ним вправи на березі, показував, як треба триматися на воді. Але щойно вони захо­дили в річку, Резенков незабаром йшов на дно. Тоді Безхлібного проривало:

—  Боягуз нещасний! — кричав він, вимахуючи ру­ками.— Та не бійся ти глибини. Тягне вода, ну й іди собі спокійно на дно. Потім раптово відштовхнись ногами — і враз виринеш на поверхню.

Віктор, що, як мені здавалося, сподівався на швид­кий успіх, теж почав нервувати.

—  Ти вивчав фізику? — роздратовано запитував він Анатолія.— Пам'ятаєш  закон Архімеда?

Резенков напружено морщить лоба, а потім не дуже впевнено промовляє:

—  Всяке тіло, занурене в рідину, втрачає своєї ваги стільки,  скільки важить витіснена  ним  рідина.

—  Правильно. А тепер скажи, що легше: тіло лю­дини чи такого ж об'єму вода?

—  Звичайно, тіло людини, адже в шлунку по­вітря...

—  Не тільки в шлунку, а й у легенях, у кістках. Отже, — закінчуючи психологічну підготовку, каже Третякевич,— ти   повинен   триматися   на   воді.

—  За Архімедом — повинен, — мало   не   плачучи, погоджується Резенков, якому прикро було визнава­ти себе нещотепою,— а  в дійсності йду на дно.

—  Пішли! — Віктор рішуче бере Анатолія за руку. Вони поквапно входять у воду. Ми цілою вал­кою сунемо за ними. Від холодних бризок перехоп­лює дух, на розігріту під сонцем шкіру вискакують сироти.

—  Дивись, — каже Третякевич, — треба глибоко вдихнути, затулити рота, ноги притиснути руками до грудей.

Наш вожатий набрав скільки зміг повітря і об­хопив коліна руками. Тепер він скидався на бочку, що плаває на воді. Слідом за ним, чомусь ще й за­плющивши очі, так само проробляє Резенков. На цей раз вдалося. Зрадівши, він засміявся, але тут таки сьорбнув води й закашлявся.

—  Тепер повправляйтеся з ним ви,— сказав Вік­тор і поплив до берега.

Ми негайно потягли Анатолія на глибінь. Широко розплющивши від жаху очі, редактор мужньо бор­сався у воді. Щоразу, тільки-но він намагався до ко­гось наблизитися, ми спритно відпливали.

Та ось голова Анатолія зникла під водою. За кіль­ка секунд виринула. Ми побачили спотворене жахом обличчя. Захлинаючись, Резенков щось вигукнув. Не встигли ми зміркувати, що й до чого, як над тим міс­цем, де мить тому був редактор, розійшлися бай­дужі кола.

— Толька тоне!

Миттю біля нас з'явився Третякевич. Пірнаємо до очманіння. Шукаємо по піщаному дну. І місце наче не таке глибоке, а от гляди... Тольки ніде немає. Скоро ми потомилися так, що ледве трималися на воді. Тепер пірнав один Віктор.

По хвилині-другій над водою показалися дві го­лови метрів за п'ятдесят від нас, за течією. То був Віктор з Анатолієм.

На допомогу кинулись вожаті, вихователі, хлопці з інших загонів. Анатолія Резенкова пощастило вря­тувати.

Загоновий щоденник

Ще коли мене обирали головою ради загону, Тре­тякевич дав мені грубого зошита в чорній коленкоро­вій обкладинці.

— Для загонового щоденника,— сказав він.— За ведення щоденника відповідаєш особисто.

Я вів короткі записи, водночас намагаючись як-найдокладніше відобразити життя загону. Через кіль­ка днів Віктор проглянув щоденник, а потім повер­нувся до першої сторінки   й   почав   голосно   читати:

«27 червня. Сьогодні розбили на загони. Наш за­гін № 6 найстарший.

28  червня. Вчора відбулися вибори рад по всіх за­гонах. По всіх, окрім нашого. Хлопці зверталися до вожатого Віктора Третякевича. Він відповів, що встиг­немо. Всю роботу в загоні зараз веде сам вожатий.

29  червня. Нарешті обрали раду загону, до якої ввійшли: голова ради Кім Іванцов, ланкові Валя Овчарова, Наташа Шаталова, Андрій Єрохін, Сергій Квасников. Редактором загонової стіннівки «Костер» обрали Анатолія Резенкова...»

Поки Віктор читає щоденник, я мимохіть зазираю до його записника, що лежить на столі розгорнутий: «Крупська, виступаючи на зльоті вожатих 17 листо­пада 1933 року, говорила: «Вожаті мусять бути полі­тично підковані, політично свідомі... Для того щоб бути вожатим, треба знати дітей, уміти впливати на них, мати авторитет».

Третякевич одірвався від щоденника, зітхнув.

Занадто вже лаконічні записи. Не дають вони ціл­ковитої картини життя загону.

До намету зайшов Іван Назарович. Зацікавившись щоденником, він проглянув кілька сторінок і спитав:

—  Ти що, сам усі записи робиш? Я відповів ствердно.

—  Не годиться. Це ж загоновий щоденник, і за­писи в ньому мають вести всі піонери загону. Розу­мієш?

—  Розумію,— відповів я.

—  Скажімо, вийшов номер стіннівки. Слід про це записати в щоденнику? Звичайно! Але хто це зро­бить краще? Безумовно, редактор або хтось із редко­легії. От їм і доручи. І треба, щоб не тільки зазна­чали факт: «Сьогодні випустили стінгазету», а розпо­відали б про зміст дописів, карикатур, про те, як вони готувалися.

Коли я збирався йти, Віктор спитав:

—  Як ти гадаєш, чому ми не провели виборів до ради загону одразу ж, як приїхали?

Я знизав плечима.

—  Напевне, ніколи було.

—  Зовсім ні.

—  Так у чому ж причина?

—  Бачиш,— дещо   затримуючи   відповідь,   сказав Третякевич.— Хотілося, щоб краще взнали один од­ного, щоб визначилися ватажки, піонери з організа­торськими здібностями.

—  Провели у вашому загоні експеримент, так би мовити,— вставив Іван Назарович.

«А справді,— подумав я.— Енергійна й весела Ва­ля Овчарова якось одразу почала верховодити в дів­чаток. Сергій Квасников, високий, атлетичної будо­ви, з першого ж дня багатьох зацікавив спортом».

—  Ти як гадаєш, правильно ми зробили?—урвав мої думки Віктор.

—  Перші дні якось незвично було без ланкових,— відповів я.— Зате коли обрали їх, вони одразу стали визнаними ватажками. Всі їх поважають, слухаються.

—  А якби ми раптом перевибори провели, кого б піонери обрали на ланкових? — поцікавився Іван На­зарович.

—  По-моєму, тих самих,— відповів я. Піонерський вожатий Віктор Третякевич... Він був добре підготовлений до цієї роботи, знав і розумів дітей. Неабиякі організаторські здібності, бурхлива енергія, весела товариська вдача — все це якнайкра­ще сприяло його успішній роботі. Він уважно при­слухався до порад і зауважень вихователів — досвід­чених педагогів. У них переймав досвід, як заціка­вити, організувати дітей. Можливо, саме тому й у по­ведінці його, спілкуванні з нами не було скованості. Віктор ніколи не зневажав, не загрожував, не водив до начальника табору. Він також не вдавався до вмовлянь. Агітував нас вожатий цікавими справами, особистим прикладом. Саме в ньому, своєму вожато­му, вбачали ми приклад для наслідування. З Третякевичем було добре. І не лише тому, що він захоп­лювався сам і захоплював інших, а, можливо, й тому, що він був майже нашим ровесником.

Не все в нашому загоні так ладналося та гараздилося, як то, може, на перший погляд видається. Як і в інших, траплялися в нас і сварки, пустощі піс­ля відбою, тікання з мертвої години на Донець та бої подушками. І як наслідок цього — догани на лінійці, звертання до нашої піонерської совісті, всім добре знайоме «більше не буду». Але запам'яталося не це. Запам'яталося на все життя, як вожатий на­вчав нас розуміти й берегти природу, ходити до лі­су з рюкзаками, запалювати багаття одним сірни­ком, а як закінчиться привал — загортати жар і вкривати попелище дерном, прибирати на галявині сміття.

Все запам'яталося тому, що було практичною під­готовкою до великого життя, в якому треба бути справжнім господарем рідної землі, багато чого вміти й знати. На спомин лишилися бесіди біля вогнища, розучені в таборі дзвінкі піонерські пісні, які ми по­тім співали і в школі, нові ігри, привезені до міста й радо зустрінуті ровесниками у дворі. І за всім цим стояв наш вожатий, що завжди був поруч і водночас ступав дещо попереду нас.

 

 

 

 

 

 

Комсомольський секретар

Неймовірно хутко минули канікули. Позаду лиши­лись цікаві туристські походи, піонерські вогнища з традиційною печеною картоплею, футбольні баталії. Починався новий навчальний рік з його радощами й прикрощами.

Як і раніше, я акуратно вів щоденник. Першого жовтня 1940 року запис у щоденнику починається так: «Сьогодні після шостого уроку відбулася третя загальношкільна учнівська конференція, що заслухала звіт старого учкому й обрала новий. Головував на конференції секретар шкільної комсомольської орга­нізації, учень дев'ятого класу Віктор Третякевич. Від нашого сьомого  «В» делегатами  на  цій  конференції були Зіна Шляхтина, Сергій Тюленін і я». В щоден­нику досить докладно описано роботу конференції. Тут, звичайно, немає потреби наводити ці записи. Скажу лише, що вже з того, як упевнено Третякевич вів засідання, навіть не дуже спостережливій людині було зрозуміло, що, працюючи в учкомі і піонерсько­му таборі, хлопець не марнував часу, а набував до­свіду і вміння.

Усі роки навчання Віктор був у вирі піонерських, комсомольських і взагалі шкільних справ. Він не мис­лив собі життя без активної громадської роботи, по­ринав у неї з головою. І ось тепер Третякевич — сек­ретар шкільної комсомольської організації. При до­помозі вчителів, директора навкіл Віктора досить швидко зміцніло керівне комсомольське ядро, яке й вершило всі комсомольські справи. На кожному кроці звучало: «Комітет комсомолу вирішив», «Комі­тет комсомолу зобов'язав», «Комітет комсомолу до­мовився...»

У довоєнні роки, зокрема в нашій школі, комітет комсомолу був ініціатором усього найважливішого в нашому учнівському житті. Він боровся з порушення­ми дисципліни, з круговою порукою, списуванням, організовував політінформації, диспути, очолював ро­боту на ланах підшефного колгоспу. Одне слово, усьо­го, що робив комітет комсомолу, не перелічити. І, оче­видно, немарно в нашій комсомольській кімнаті висі­ли написані на червоному полотнищі слова: «Кому­ністична спілка молоді лише в тому разі виправдує свою назву спілки комуністів молодого покоління, якщо вона кожен крок свого навчання, виховання, освіти  пов'язує  з  участю  в  загальній   боротьбі   всіх трудящих проти експлуататорів». Для нас такою за­гальною боротьбою була практична допомога стар­шим. Тут і ремонт школи, і розчистка залізниць та ґрунтових шляхів від снігу, і боротьба з ховрахами, і багато, багато чого ще.

Уміло керував шкільною комсомолією наш дирек­тор Юрій Юрійович Анисимов. Йому, як головно­му організатору всього навчального і виховного про­цесу, було видніше, ніж будь-кому іншому, коли й на які справи краще спрямувати енергію комсо­мольців.

Прийде, бувало, Юрій Юрійович на засідання ко­мітету і, ніби роздумуючи вголос, каже:

— Шефи, з усього видно, затягнуть ремонт шко­ли — робітників у них обмаль. Збагнути не можу, хто б їм допоміг?

І ось уже комітетчики прикидають, скільки і яких бригад слід організувати з старшокласників. За день-два це питання виносять на обговорення комсомоль­ських зборів. Приймається резолюція: просити дозво­лу директора на те, щоб старшокласники допомог­ли лагодити школу. І лише тепер Юрій Юрійович дає наказ.

Кожен член ВЛКСМ вважав за свій обов'язок зда­ти норми на оборонні значки. У числі перших був Віктор Третякевич. Авторитет комітету комсомолу серед школярів був дуже високий. І тому частенько, в разі виникали якісь непорозуміння чи конфлікти, їх розв'язували самі комітетчики, без допомоги вчи­телів.

Пригадую такий випадок. Якось навесні ми сади­ли навколо школи дерева й кущі. Кам'янистий грунт не  піддавався.  Отже,  викопати  яму  було  не  такою вже легкою справою.

Дехто копав абияк, боявся мозолів на долонях. Щоб швидше виконати норму, деякі хлопці засипали ямки місцевою землею, в якій було чимало каміння й глини, а спеціально привезений чорнозем так і ле­жав. «Швидкісники», задоволено потираючи руки, поспішали доповісти про закінчення роботи. Дізнав­шись про це, Віктор негайно зібрав комсомольців і сказав:

—  Як же це так, хлопці? Адже для себе. Невже ми білоручки й вороги природи? Говоримо про пат­ріотизм, цитуємо Чехова, а самі...

Комітетчик Борис Клиго, незмінний учасник усіх шкільних вистав, людина з мрією про сцену справж­нього  театру,   несподівано   перебив  Третякевича.

—  Коли я чую, як шумить молодий ліс, посадже­ний моїми руками, я думаю, що клімат трохи за­лежить і від мене: якщо через тисячу років людина буде щасливою, то до цього буду трохи причет­ний і я.

Напруження вмить звітрилося.

—  «Швидкісникам» — гаряченьких по шиї! — за­пропонував хтось.

—  Так легко? Ні, нехай краще викопають ще по ямі.

На тому й погодились. Третякевич знову взяв ло­пату і став на своє місце поруч Анатолія Сухарєва. Працював Віктор весело й старанно, вигрібав з охай­но викопаної ями навіть дрібненькі камінці.

Закінчивши свою роботу, Віктор хотів допомогти Сухарєву, але той відмовився.

— Сам заробив додаткову норму, сам і викону­ватиму.

Ніколи не забуду наполегливості й працьовитості Юри Виценовського, худенького хлопчика-старшокласника, який нізащо не хотів відстати від інших і, обливаючись потом, затято довбав камінь. Незва­жаючи ні на які вмовляння, Юрко не зупинявся пере­почити. (У сорок другому на шахті № 1 «Сорокіно» той самий Юрко Виценовський перепиляв канат під­йомної машини. Це сталося якраз тоді, коли відбу­довчі роботи скінчили й німецька адміністрація готу­валася до урочистого пуску шахти. Внаслідок дивер­сії шахтна кліть з вагонетками шугнула у величезну глибочінь. Німці так і не відновили роботи в цій шахті).

Через кілька днів у «Соціалістичній Батьківщині» ми читали допис Третякевича. «Як хороше буде,— писав Віктор,— коли понад шляхами виростуть дере­ва, що ми посадили. Влаштуймо весні належну зу­стріч! На соцзмагання викликаємо комсомольців та учнів середньої школи імені Горького».

 

 

 

 

 

 

Юнкор

Свою діяльність юного кореспондента Віктор по­чав у класній стіннівці. Це були невеликі статті, а часом і гострі дописи.

Пригадую такий випадок. На зборах юнкорів роз­горілася суперечка про те, чи слід підписувати кри­тичні дописи своїм іменем. Може, використати давно випробувані «Око», «Шило», «Зіркий». З легкої руки вчительки, яка відповідала за випуск загальношкіль-ної газети, усякі «Око», «Шило» та інші псевдоніми насаджувалися досить старанно, часом красувалися навіть під звичайними собі дописами, що нікого не обходили. Ось що сказав з приводу цього Третя-кевич.

— Не знаю, як інші, а я звик усе, що пишу, під­писувати власним іменем. Критикувати слід одверто. Та й кого нам боятися?

Усі ми, його товариші, пам'ятаємо, що цього пра­вила    Віктор   дотримував     завжди.   Зацікавленість юнкорівською роботою в Третякевича швидко зроста­ла. Через деякий час йому стало тісно на шпальтах стіннівок. Саме тоді Віктор Третякевич написав свого першого дописа до краснодонської районної газети «Соціалістична Батьківщина».

У моїх щоденниках тих років чимало збереглося записів про юнкорівську роботу Віктора.

...Закінчувався 1940/41 навчальний рік. Не за го­рами іспити. Віктор турбується не тільки про себе, а й про товаришів-одиокашників. 7 травня 1941 року «Соціалістична Батьківщина» надрукувала допис Тре­тякевича «Закінчити навчальний рік без поганих оці­нок». Віктор розповідав, що робить комсомольська організація для поліпшення успіхів у навчанні, наво­див прізвища відмінників. Однак тут-таки нагадував, кому слід наполягати, щоб не відстати від передови­ків. Читаєш дописа й розумієш, що мета його — допо­могти товаришам.

 

 

 

 

 

Незвичайні збори

Клас наш був дружний. За одною партою часто сиділи хлопчик і дівчинка, разом ходили на екскур­сії, в походи, на річку, до приміських гаїв. Улітку разом працювали в підшефних колгоспах. Ніхто не дражнив хлопців за приятелювання з дівчатами. І хоч вони деколи збиралися окремими зграйками для обго­ворення своїх суто дівчачих справ, нашій дружбі це не вадило.

І раптом хтось вивів на дошці масними друкова­ними літерами: Ніна + Коля = любов.

Попервах ми не звернули особливої уваги на цей напис — клас просто безтурботно сміявся. Але рап­том Віктор Пузирьов вигукнув:

—  Братця, а хто ці таємничі Ніна й Коля?

Ми замислилися: справді, хто? Адже в класі не одна Ніна й не один Коля.

Прокинулася цікавість, і ми почали пильніше при­глядатися одне до одного, міркувати та прикидати, кого ж це мав на увазі той автор, що зажадав ли­шитись невідомим.

Те, що досі не помічалося або вважалося звичай­ним, тепер обговорювалося зусібіч. Ще вчора єдиний дружний колектив раптом почав розпадатися на без­ліч дрібних угруповань, охоплених пустопорожніми пересудами й теревенями.

Два імені, сполучені знаком плюс, зарябіли на партах, стінах, записочках, що гуляли по класу. Вони були накреслені на пронизанім стрілою серці, що його хтось намалював на величезному аркуші ват­ману.

Якось одна з дівчат, теж Ніна, доведена до сліз безпідставними підозрами, гнівно кинула в обличчя однокласникам:

—  Як вам не соромно! Адже це підло з вашого боку. Один боягуз, по-моєму, він просто негідник, на­мазюкав на дошці дурницю, а ви й радісінькі, тіши­тесь.

Слова Ніни витверезили багатьох. У неї попроси­ли пробачення. І вирішили ми серйозно поговорити про дружбу. Але як це зробити — ніхто не знав. Звер­нулися до класного керівника. Вона порадила провести збір загону. Та Ганна Олексіївна нездужала, і всю підготовку до збору прибрала до своїх рук вожата — худенька розсудлива старшокласниця.

І от збір. Довга, змістовна й воднораз нудна до­повідь вожатої нікого не зворушила, не зацікавила. Все в доповіді було правильно — думки, приклади, висновки. Але все те — приклади з життя дорослих людей, події, що відбувалися десь далеко від школи. А нас хвилювали справи класу: наша дружба, наші взаємини. І про них у доповіді — жодного слова. На­прикінці вожата закликала, щоб ми наслідували при­клад великих людей, як вони цінували дружбу, това­риськість.

—  Кому що незрозуміло? — спитала вона, закін­чивши доповідь. І тут-таки додала:—Може, відразу перейдемо до дебатів?

На якийсь час запанувала напружена тиша. Та ось у задньому ряду звелася тремтяча дівоча рука і несміливий голос тихо промовив:

—  Запитання можна?

Вожата невдоволено відгукнулася:

—  Ну, що там у тебе?

Дівчинка зніяковіла і запнулася. Мені здалося, вона вже навіть шкодує за тим, що зважилась пору­шити запланований порядок проведення збору.

Вона швидко перебирала вимазаними в чорнило пальцями і мовчала, мабуть, обмірковуючи, як кра­ще висловити свою думку. Нарешті рішуче, навіть з викликом спитала:

—  А що таке любов?

Вожата зашарілася. Вона злякано відкинулась на бильце  стільця,   очі   її  втупилися   кудись  у  простір.

Нарешті отямившись, наша наставниця рвучко вста­ла, підійшла до дівчини. Твердо вимовляючи кожне слово, з обуренням сказала:

—  Порядком денним цього не передбачено. Ти б уважніше дивилася в підручники, а не задавала дур­них запитань.

Клас загомонів. Але тут на нас нагримали, і ми затихли, зрозумівши, що цікавого від такого збору чекати нічого.

Наступного дня мене і ще кількох піонерів Віктор Третякевич запросив до комітету комсомолу. Був там і Стьопа Кудінов.

—  Розповідайте, що там у вас сталося.

Ми розповіли все, що думав клас про вчорашній збір загону.

—  Самі й винні, — сказав Стьопа. — Було б готу­вати збір як слід. Немає Ганни Олексіївни, поради­лися б хоч зо мною, зайшли б до комітету. А ви чо­мусь усе потайки...

Ніна і Коля, накреслені на дошці нашого класу, несподівано зацікавили інших семикласників. Вирі­шили зібрати усіх семикласників і поговорити про дружбу. Доповідь робитиме Стьопа Кудінов. У спіль­ному рішенні комітету комсомолу та учкому було за­писано: «Зважаючи на те, що в присутності дорослих одвертої бесіди може не вийти, провести збори без учителів». Ні комітет комсомолу, ні учком ніколи ра­ніше таких рішень не схвалювали. Слід віддати на­лежне директорові школи: він не побоявся дати змогу семикласникам самим розібратися з своїми думками, самим дійти певного висновку.

За   кілька   днів   відбулися   ці   незвичайні   збори.

Стьопа захоплено розповідав про дружбу учнів на­шої школи, про те, як ця дружба допомагає в на­вчанні, роботі, проведенні численних шкільних захо­дів. Говорив він до ладу, переконливо, енергійно жес­тикулюючи.

—  На зборі загону сьомого «В» одна дівчинка спитала, що таке любов. Мені здається, запитання було справді недоречне. Чому? Бо яка ж користь від готової відповіді? Поміркуйте самі, пошукайте в книжках, поговоріть з батьками. І ви багато чого зрозумієте. Я вам розповім про одного хлопчика, який дружить із своєю однокласницею. До речі, вони обоє присутні на цих зборах.

Учні, мов за командою, перезирнулися, мабуть, намагаючись відгадати, про кого йдеться.

—  Не будемо називати їхні прізвища — це не го­ловне. Коли вони подружили, дівчинка була відмін­ницею. Власне, вона й тепер учиться добре. Що ж до нього, то слід чесно сказати: хлопець перебивався з трійки на двійку. Та з часом він усе рідше з'являєть­ся до школи, не вивчивши уроків. Почав стидатися свого безладдя, неорганізованості, якими ще недав­но хизувався. І, будемо відверті, соромився він не вчителів, а її. Саме її, бо дуже цінував її дружбу. Минулого літа він відпочивав разом зо мною в піо­нерському таборі. Була там і вона. Під час ігор, про­гулянки, біля вогнища хлопчина намагався показа­ти перед нею свою силу, спритність, дотепність. А коли вони йдуть разом, якою щирою радістю сяють їхні очі! Як вони сперечаються про книжки, кінокар­тини! Хіба це погано? Хіба хто насмілиться засуджу­вати таку взаємну приязнь? До сказаного хочу додати, що обоє, наскільки мені відомо, ніколи не клопо­талися тим, як назвати свої взаємини — просто друж­бою чи любов'ю.

Запам'ятався також виступ Віктора Третякевича. З перших слів Віктор привернув увагу залу_:

—  Можна, я назву прізвища тих, про кого йти­меться? — голосно запитав він, пильно вглядаючись у слухачів. Звідусіль пролунало:

—  Давай!

—  Можна!

—  Звичайно!

—  Тільки цур, не ображатися! Заперечувати, спе­речатися — будь ласка, скільки завгодно. А обра­зи щоб ніякої! Всі ви знаєте Анатолія й Іру,

Іра, почувши своє ім'я, знітилася відразу, втягла голову в плечі. її гарні чорні очі злякано й пильно втупилися у Віктора. Анатолій, навпаки, сидів під­креслено спокійно і, схиливши набік голову, малю­вав на клаптеві газети чортиків. Усім сіоїм вигля­дом давав зрозуміти, що Вікторові слова його зовсім не обходять.

—  Кажуть, вони дружать,— вів далі Третякевич.— Але що їм дала ця дружба? Анатолій як ходив нечу­парою, так і ходить. Як хапав двійки, так { хапає, як бешкетував на уроках, так і бешкетує.

А Іра? Своїй зовнішності вона прид|_ЛЯє багато уваги, але останнім часом почала гірще вчитися. Дружба ця їм нічогісінько не дала, хіба що прикрощі, яких весь час завдає Анатолій, не бажаіо_чи ці вчи­тися, ні поводитись як слід. Обоє вони відступилися від колективу, тримаються осторонь. Коіцу потрібна така дружба?          Довго сперечалися ми цього вечора. Доводили одне одному, заперечували, погоджувалися, аплоду­вали...

Шкільне життя вирувало.

І в самому вирі цього життя був один з найактив­ніших комсомольців, відмінник навчання Віктор Третякевич.

Таким я й запам'ятав його.

СЛОВО ПРО ДРУГА

 

Гортаючи пожовклі сторінки

 

Щоденники шкільних літ. Це грубі й тоненькі зо­шити, різноманітні блокноти, канцелярські книги, позшивані аркушики паперу.

Я занотовував усе, чим жив і займався, що хви­лювало мене й моїх товаришів. Не міг я тоді, зви­чайно, знати, що серед тих, з ким разом ходив до школи, відпочивав у піонерських таборах, ганяв кур­ними вулицями Краснодона ганчір'яного м'яча, бу­дуть згодом відомі на весь світ. Щоденники... Вони для мене — завжди частка життя, пам'ять про друзів-товаришів, які мало прожили, але так багато встигли зробити для Батьківщини у свої сімнадцять-вісімнадцять літ,

Я  гортаю  пожовклі   сторінки — і   в  пам'яті   зри­нають події давніх шкільних років. Мені пригадується невеличкий жвавий хлопчина в збитій на потилицю кепці, з-під якої випручується білястий скуйовджений чуб. На плечах у нього — бувалий у бувальцях, зав­жди розстебнутий піджачок. Під сподом видно безру­кавку, а на ремені виблискує саморобна бляха орла, що широко випростав крила. Ця бляха — особлива гордість власника й джерело заздрощів його ровес­ників. Узутий хлопчина в спортивного типу черевики, у підметки яких забито не один десяток залізних цвяхів та дерев'яних шпильок. Отарі, ношені-переношені штани, як і піджак, були заширокі й, напевно, мали раніше іншого господаря.

Таким я вперше побачив Сергія Тюленіна. Було це влітку 1938 року. Тоді Сергій, як і я, закінчив чет­вертий клас. Спільність хлоп'ячих Інтересів, поглядів і прагнень дедалі більше зміцнювала обопільну при­хильність, що скоро переросла в дружбу. Ми були разом на річці й на вулиці. І, ніде правди діти, не раз у гурті таких самих відчайдушних ровесників чи­нили наскоки на сади приміського колгоспу «П'яти­річка». А коли почався навчальний рік, пішли до од­нієї школи.

Зовнішність Тюленіна в п'ятому й шостому кла­сах навряд чи помітно змінилася. Що ж до сьомого, особливо другої половини навчального року,— то зов­сім інша справа. Одяг, правда, як і раніше, діставав­ся Сергієві від старших членів сім'ї, але тепер він був охайніший, старанно підлатаний, чистий, випра­суваний. Черевики вже не зашнуровані якимсь урив­ком мотузки чи дротини, начищені до блиску.

 

 

 

Чим допомогти сім'ї

 

Сергієве дитинство було далеко не безхмарне. Ро­дина Тюленіних велика — дев'ятеро дітей. А зароб­ляв на всіх один батько Гаврило Петрович, літній, не зовсім дужий чоловік.

Коли Сергій подорослішав, йому було дуже при­кро за домашні нестатки. Він усіляко намагався до­помогти родині. Та чи багато міг зробити п'ятнадця­тирічний хлопчик?

Пам'ятаю, в сьомому класі Сергій хотів перейти до училища трудових резервів. Тоді їх тільки-но було організовано.

—  На один рот поменшає в сім'ї,— так поясню­вав він своє рішення.

Дехто з хлопців, серед них і я, приєднувалися до Сергія. Нас вабила солідарність та перспектива як­найшвидше стати дорослим. Хто не мріє про це в чотирнадцять-п'ятнадцять років!

Ось щоденниковий запис того часу: «Дев'ятого жовтня 1940 року. На великій перерві Тюленін, я і ще кілька хлопців з нашого класу ходили до міськ­ради, щоб записатися в ремісниче училище — ми хо­тіли в залізничне, але з нашої Ворошиловградської області до залізничного не беруть.

—  Ви учитесь? — спитав високий і, як нам здало­ся, похмурий чоловік, що провадив набір.

—  Так, так,— поспіхом випалив Сергій, мабуть, гадаючи, що це допоможе нам вступити до училища.

Ні про що більше не розпитуючи, чоловік вийшов з-за столу, розправив пишні, як у Будьонного, вуса, відкашлявся. Хвилинку-другу дивився на нас уваж­ним вивчаючим поглядом. А потім несподівано скоман­дував:

—  Кру-гом! Учитись кроком руш! Ми заволали:

—  Та ви тільки вислухайте...

—  Виконувати команду!

Сергій шморгнув носом, розчаровано стис тонкі губи і перший сумно почвалав до виходу».

 

 

 

 

Орел

 

Молодого шахтаря, бешкетливого й дуже схожо­го на артиста Алейникова, звали Пульо. Чому саме Пульо і що означало це химерне прізвисько, я вже не пам'ятаю. Не пам'ятаю ні імені, ні справжнього прізвища цього не позбавленого артистичного хисту парубка. Вечорами біля клубу імені Максима Горького Пульо збирав ватагу хлопців і демонстрував свої неабиякі артистичні здібності: під власний супро­від на гітарі співав циганські романси, танцював, декламував вірші. А то, виступаючи в ролі Вані Кур­ського, відтворював сцени з улюбленого тоді фільму «Велике життя».

Та Пульо славився не тільки цим. За часів мого дитинства чимало юнаків захоплювалися татуюван­ням. Мов папуаси, розцяцьковували вони себе запа­морочливими наколками, зображеннями русалок, левів, кицьок. На додачу прикрашалися написами, скажімо, такими: «З ранніх літ немає щастя» або «Не забуду матір рідну». Пульо був майстром татуювання.

—  Чого бажаєте? — поштиво вклонився мені Пу­льо, коли я, піддавшись спокусі, вирішив прикрасити своє тіло наколкою.

—  Мені б орла,— вимовив я тремтячим голосом, побоюючись, що відмовлять.— Невеликого орла на РУку.

—  Ну що ж, орла, то й орла.

Пульо без зайвих слів умочив у пляшку з чорною тушшю зв'язані в пучечок голки і взявся до роботи. Орудував майстер   швидко, голки   втикав   енергійно.

Вуло дуже боляче, і дуже скоро я пошкодував, що зважився на це «художество». Та відступати пізно і соромно. Щоб не видатись легкодухим, я закусив губу й нетерпляче чекав закінчення добровільної екзеку­ції. Рука, поколена голками, на очах опухала і го­ріла вогнем.

—  Ну от, малюночок готовий,— вимовив нарешті Пульо.

Я полегшено зітхнув і поступився місцем Сергі­єві.

Невисокий, худенький, в старій заяложеній майці, він не справив на Пульо потрібного враження. Бажаючи  уточнити,  «майстер»  звернувся   до Тюленіна:

—  І ви, сеньйоре, вирішили прикрасити себе ви­твором мистецтва? Що й на яку частину тіла бажає­те? Дівочу голівку? Мавпу? А може, витязя в тигро­вій шкурі?

«Сеньйор» зашарівся, але вимовив твердо, без вагань, як про давно вирішене:

—  Мені    теж    орла.    Тільки    великого.    На    всі груди.

—  Сеньйор   терплячий?   Він не плакатиме?  І не втече передчасно?

—  Орла на всі груди,— рішуче   повторив   Сергій. Він враз, не чекаючи запрошення, скинув майку, ліг на молоду зелену траву. Закинувши   за   голову руки, уперто додав:

—  Витерплю, можеш не сумніватися.

Добру годину розмальовував Сергія Пульо. Художник старався, як тільки міг. Вражений терпляч­кою пацієнта,  він  не робив  перерви,  як звичайно в

такій великій роботі. Він тільки час од часу витирав спітніле чоло.

Орел вдався на славу. Могутні крила сміливого й сильного птаха зайняли всі груди і своїми кінцями мало не торкалися плечей. Горда голова з гострим горбатим дзьобом і скошеними вбік очима велично й навіки зайняла місце в самому центрі Сергієвих гру­дей. Пелехаті кігтисті лапи повисли в повітрі й, зда­валось, щомиті ладні були вчепитися в кривдника. На орлі було виколото кожну пір'їну і навіть пух. Можна уявити, якого болю завдало хлопцеві це «малювання». Коли роботу було закінчено, Пульо під­вівся, випростав зморену спину. Задоволено усміхаю­чись, ляснув по плечах Сергія, що аж хитався від болю й нервового напруження, і сказав з повагою, без звичайного кепкування:

— Заздрю твоїй терплячості, пацан. До твоєї волі та ще б орлину силу!

Знав би майстер татуювання, яка величезна сила чаїлася в цьому тендітному дитячому тілі!

 

 

 

 

 

 

Новий товариш

 

Дванадцятого травня 1940 року я записав у що­деннику: «Разом з Сергієм Тюленіним ходив сього­дні в клуб імені В. І. Леніна. Там відбувалася район­на олімпіада дитячої творчості... На олімпіаді з чи­танням власних віршів виступили чотири шкільних поети».

Добре пам'ятаю цей день.

...На сцену вийшов середній на зріст, кремезний, в охайно випрасуваному костюмі хлопець. Русяве во­лосся старанно зачесане на лівий бік. Великі з довги­ми віями очі доброзичливо й ясно дивляться на публіку, серед якої, видно, чимало його друзів і знайомих.

Юний поет, ледь уклонившись, широко всміхаєть­ся. І тут-таки починає читати російською мовою. Від­чувається, що він зачарований рідною природою. Він милується і величною красою ріки, і простором без­країх ланів, і тихим шелестом трав.

Юнак закінчив і ту ж мить залунали схвальні ви­гуки:

—  Молодець!

—  Біс!

— Давай ще!

Розмірковуючи, хлопець нахмурив чоло, через що густі брови майже збіглися на переніссі й утворили суцільну лінію.

—  Ще, ще,— збуджено вимагав зал. Рішуче закинувши голову, юний поет сказав:

—  Добре, хлопці, згоден... «Щасливе життя». Цього вірша  я  написав українською   мовою.

Коли хлопець прочитав і цього вірша, Сергій шар­понув мене за рукав:

—  Здорово, га? Треба з ним познайомитися. Зовсім несподівано це знайомство відбулося прос­то-таки наступного дня.

...Сергій, я і ще кілька хлопчаків вешталися алея­ми парку. Підійшли до більярдної, Тюленін зніче­в'я зламав на кущі гілку. На нього шулікою налетів хтозна-звідки юнак:

—  Навіщо л-ла-маєш? Л-людина добро зробила, посадивши дерево, а ти псуєш його,— збуджено ви­мовив він, трохи заїкаючись.

Сергій стис кулаки. Але впізнав учорашнього пое­та, сконфузився і сказав:

—  Ненароком сталося... А ти вже й кричати. Юнак примирливо усміхнувся:

—  Якщо ненароком, п-прощаю,— і, подаючи руку, назвався: — Олег Кошовий.

Тюленін і Кошовий жили в протилежних кінцях міста, вчилися в різних школах і тому зустрічалися не часто. Сергія, як і мене, вражала Олегова обізна­ність. Він завжди знав, про що пишуть піонерські й комсомольські газети, журнали. Олег міг без кінця розповідати про книжки, які він читав, про красу Дніпра, на березі якого жив до переїзду в Краснодон. Він цілими годинами, без утоми, до само­забуття читав свої й чужі вірші. Ніколи не доводило­ся мені бачити Олега розхристаним, недбало одягну­тим. Завжди незмінна підтягнутість і охайність. І жод­ного натяку на манірність. Усе це: і бажання якнай­краще пізнати навколишній світ, і охайність в одязі нового товариша вплинули на Сергія. В нього з'яви­лося бажання наслідувати Олега.

Коли почалися арешти молодогвардійців, Олена Миколаївна Кошова спалила Олегові щоденники й зошити віршів — іншого виходу, на жаль, не було. Але серед книжок та речей випадково збереглося кілька зшиткових сторінок. Вони свідчать про тонку, поетичну душу комісара «Молодої гвардії».

Писати вірші Олег Кошовий почав років з десяти. Сім'я жила тоді у Ржищеві, невеличкому українсько­му містечку, що тонуло в зелені садів. Казкова при­рода Ржищева, дзвінкі солов'їні співи, могутній і гор­дий Дніпро — це вони розбудили душу хлоп'ячу. Олег потягся до пера і свої враження виливав у віршовані рядки.

Більшість віршів, що збереглися, Олег писав у Краснодоні, в дні війни. Всі вони пройняті ненавистю до фашистських загарбників, великою вірою в пере­могу нашого правого діла. Автор закликає до бороть­би, славить героїзм радянського народу.

 

На нашу гордую и милую,

На наш любимьій тихий край,

На нашу Родину счастливую

Напал фашистский негодяй.

 

Но мьі клянемся, патриотьі,

Своєю юною душой:

Не пощадим и жизни нашей,

Чтоб уничтожить всех врагов.

 

Звичайно, читач помічає літературну недоскона­лість цих віршів. Не будем дорікати Олегові за це.

Адже писав він з великою любов'ю до Батьківщини, писав, можна сказати, кров'ю серця. Та й за віком це був ще далеко не дорослий автор. Вірші Олега Кошового цінні для нас тим, що дають змогу дізна­тися про його думки з приводу навколишніх людей, подій, про його настрої і хвилювання.

Ким би ти став, мій товаришу дитинства? Поетом? Вчителем? Садівником? А може, інженером-геологом, як твій дядько Микола Миколайович, що його друж­бою ти так пишався? Не знаю. Але я глибоко пе­реконаний, що ти був би людиною з сумлінням. А це головне. Адже сумління — компас людської душі.

В музеї «Молода гвардія» зберігається звіт про підпільну роботу молодогвардійців. Його склав командир юних підпільників Іван Туркенич невдовзі після визволення Краснодона. Там є такі рядки: «...Швидко містом рознеслася чорна звістка: в місько­му парку фашисти закопали живцем тридцять шах-тарів-комуністів. Саме тоді й зародилася наша комсомольська організація «Молода гвардія». Ініціато­ром її створення був Олег Кошовий».

Колишній куркуль виказав Олега. Побитий, зні­вечений фашистами, ледве тримаючись на ногах, Ко­шовий на запитання начальника ровеньківської полі­ції, що змусило його організувати загін, відповів: «Любов до Батьківщини й ненависть до вас, зрад­ників».

19 березня 1943 року Олена Миколаївна і моя сестра Ніна знайшли труп Олега в Гримучому лісі. 20 березня Кошового було поховано на центрально­му майдані міста Ровеньки,

Він пішов у безсмертя шістнадцятирічним. Він був до кінця вірний комсомольській клятві.

 

 

 

 

Улюблений вчитель

На все життя вдячна пам'ять зберегла світлі обра­зи багатьох наших шкільних наставників. Я добре пам'ятаю той день, коли до класу зайшов новий учи­тель історії. Ілля Мойсейович Милов. Був він вищий середнього зросту, огрядний, чорнявий, стрімкий. Одверте, по-юнацькому жваве обличчя його викли­кало   довір'я  і, здавалось,  говорило:  «Всі   ви   мені дуже подобаєтесь». Спокійні проникливі очі світили­ся повагою й сердечністю. Легка усмішка, простота і добродушність якось враз обеззброїли нас, тих, що ладналися зустріти нового вчителя якоюсь каверзою, хоч для цього не мали ніякого приводу.

Привітавшись і назвавши своє ім'я, Ілля Мойсе­йович раптом усміхнувся до Тюленіна:

—  О-о, та тут мій давній знайомий...

- Звідки новий у місті чоловік знає Тюленіна? Цікавість розпирала нас, і ми насилу дочекалися дзвінка, щоб розпитати Сергія.

Ось що ми почули. На перерві Тюленін біг кори­дором.  Ілля  Мойсейович  зупинив   його  і   спитав:

—  Ти чому бігаєш?

Тон, яким це було сказано, приголомшив Сергія. Бо той сподівався, що на нього загримають, і вже наперед заготував відповідну грубість. А тут... Тюле­нін від несподіванки розгубився. А подолавши заці­пенілість, одверто відповів:

—  Просто бігати хочеться.

Вчитель на це співчутливо усміхнувся: відпустив хлопця без жодних вичитувань. Тільки порадив заче­кати кінця уроків, а тоді бігати. Ця зустріч одразу породила в них взаємну прихильність.

Не лише ТюленІн, усі ми з першого уроку пройня­лися повагою до нового вчителя історії, що зумів так раптово заволодіти нашим «важким», як вважалося в школі, класом.

Звичайно, сутички та різні непорозуміння трапля­лись попервах не раз.

Пам'ятаю, як Ілля Мойсейович викликав Тюлені­на. Вже з того, як Сергій нехотя підвівся і лінивим перевальцем поплентався до карти, було видно, що уроку він не знав. Засунувши руки в кишені штанів, Сергій обвів клас благальним поглядом — поможіть! Ілля Мойсейович так, ніби між іншим, кидає:

—  Руки з кишень можна вийняти.

В Сергієвих очах загоряються задерикуваті вог­ники.

—  А як не вийму, то що? Я нікого не боюся, мені все байдуже.

—  Я кажу, руки з кишень можна і треба вийня­ти,— наполягає Ілля Мойсейович, не підвищуючи го­лосу.

І хоч погляд Тюленіна, як і раніше, промовляє, що йому все байдуже, руки з кишень він усе-таки виймає.

—  А тепер розкажи нам про першу Пунічну війну,— каже вчитель, сам відходить до вікна і якийсь час мовчки дивиться на вулицю.

—  Нам на сьогодні задавали диктатуру Сули,— вирішивши, що вчитель помилився, з нацією в голо­сі зауважує Тюленін.

—  Так, на сьогодні був Сула, а напередодні — Пунічна війна. От ти про неї й розкажи.

Сергій морщить чоло, тре ніс, очевидно, намагаєть­ся згадати. Потім знизує плечима, з надією дивиться на клас. «Коли й з ким була ця війна?» — запитує його погляд. Баня Кочетков, сховавшись за спину переднього учня,  швиденько  шепоче:

 Перша Пунічна війна між Карфагеном і Ри­мом почалася за Сіцілію... Чуєш, за Сіцілію.

Сергій, звичайно, чує, але повторювати чомусь не поспішає.

—  Ну, кажи ж,— нервує Кочетков і знову ше­поче:

—  Перша Пунічна війна...

Тюленін раптом повертається до нього й, на диво всім, рухом дає зрозуміти, що підказувати не треба. Тяжко  зітхнувши,  не підводячи  очей,  він  каже:

—  Я не вивчив попереднього уроку... Та й остан­нього теж. Але я обов'язково вивчу і, якщо дозволите, наступного разу відповім.

Ілля Мойсейович недовірливо позирає на  Сергія.

—  Я правду кажу. От побачите. На перерві Сергій мені сказав:

—  Не міг я, розумієш, не міг відповідати за під­казкою... Соромно.

Не було в нашому класі учня, котрий не симпа­тизував би Іллі Мойссйовичу. На інших уроках ми, траплялося, перекидались записочками, шепталися по­між себе. Але на уроках історії такого не бувало. А коли хтось і порушував порядок, на нього притьмом накидався весь клас. Ілля Мойсейович у такому разі говорив:

—  Ви вже пробачте йому.

Вчитель історії був не тільки добрий, чутливий, коректний. Це була люлина високої культури, енци­клопедичної ерудиції. Різнобічні знання його сягали часом у галузі дуже далекі від його фаху. Ми звер­талися до нього з усіма питаннями, іноді просили пояснити щось незрозуміле з фізики чи зоології. І не було випадку, щоб він не відповів. Траплялось, Ілля Мойсейович не знав або знав не дуже добре те, про що запитували. Він не затирав питання й не відпо­відав на нього загальними словами.

— Правду говорив Козьма Прутков,— не можна осягнути неосяжне. Мені важко зараз відповісти на твоє питання. Підійди, будь ласка, завтра, і ми роз­в'яжемо цю проблему.

Учитель історії багато уваги приділяв позаклас-ній роботі, добре розуміючи, що вона сприяє згур­туванню учнів у дружний колектив.

За велике щастя кожен з нас вважав стати чле­ном історичного гуртка, який організував Ілля Мойсейович. Але досягти цього щастя міг не кожен. Тре­ба було не тільки любити історію і мати з неї від­мінні оцінки, а добре встигати з усіх предметів при відмінній поведінці. Знаючи це, Сергій заздалегідь підтягнув успішність і дисципліну, а тоді вже попро­сився в гурток.

На заняттях гуртка Ілля Мойсейович ніколи не виступав з доповідями. Це робили самі учні. Він же, наш учитель, тихо сідав десь у куточку і тільки піс­ля обговорення доповіді коротко підсумовував. Під час цих занять перед нами незмірно розширювалися скупі рядки газет і книг. І як живі виростали герої Жовтневої революції та громадянської війни, мужні захисники Мадріда. В гуртку можна було не тільки висловлювати свої думки, а й сперечатися, доводи­ти, доходити істини. Можна було навіть робити про­гнози щодо майбутнього розвитку тих чи інших між­народних подій. Самостійно міркувати — ось чого на­вчив нас Ілля Мойсейович Милов.

Велика була гордість Тюленіна, коли вже через кілька днів після вступу до гуртка Ілля Мойсейович доручив йому доповідь про агресію Італії проти Абіс­сінії. Як зараз бачу притихлих гуртківців і Сергія, що з обуренням розповідає про знущання італійських фашистів над беззбройним народом. Бачу його стис­нуті кулаки й рішуче, зосереджене обличчя. Часом він зупинявся, аби вдихнути більше повітря, якого йому через хвилювання, видно, бракувало. Сергій го­ворив щиро, пристрасно, захоплено, не книжковими, а власними словами, і здавалося, що він сам, на влас­ні очі бачив те, про що розповідає нам.

У 1941 році після закінчення шкільних занять Ілля Мойсейович виїхав до Одеси. Я вже не пам'ятаю, з якою метою він поїхав. Чи то вирішив туди пересе­литися, чи просто мав там відпочити. В Одесі й застала його війна. Сьомого вересня 1941 року я запи­сав до щоденника:

«Шкода, що в такий час нема з нами Іллі Мойсейовича Милова... Сьогодні мені дали прочитати його листа з Одеси, адресованого завідуючому райвно Н. А. Ізраєцькому. Ілля Мойссйович пише, що разом з одеситами поклявся швидше вмерти, аніж віддати місто ворогові. В кіпці листа невеличка приписка: «Дуже прошу вас передати учням школи № 4 імені К. Є. Ворошилова, що я завжди вірив у них, любив їх, віддав їм частину свого серця. Тепер, коли над Батьківщиною нависла смертельна небезпека, я, як і раніше, не маю сумніву, що кожен з них буде гідний гордого ім'я людини. Я кажу їм: «Любі друзі! Хай завжди перед вами будуть ті високі ідеали, про які ми стільки мріяли й сперечалися. І що б не судило­ся вам у житті, завжди залишайтеся людьми». Трохи нижче квапливою рукою дописано: «За мене вам ні­коли не доведеться червоніти, тим паче приховувати, що я ваш колишній учитель».

Кожний рядок цього листа глибоко вражав.

Нехай пробачить мені читач за те, що я так ба­гато місця приділяв спогадам про вчителя історії. Але справа в тому, що вплив його на нас взагалі, а на Сергія Тюленіна особливо, важко перебільшити. Саме завдяки таким учителям, як Милов, формував­ся характер Сергія, його погляди. І в тому, що Тюленін став справжньою радянською людиною — сміли­вою, мужньою, палко відданою Батьківщині, велика заслуга нашого улюбленого вчителя з добрим прізви­щем Милов.

 

 

 

 

 

 

Білоручка

 

Сергій любив усяку працю. Він не боявся й не стидався ніякої роботи. Любов до праці виникла в ньо­го, звичайно, не раптово. Вона розвивалася поступо­во, під впливом насамперед батька — кадрового шахтаря, матері — невтомної трудівниці, яка му­сила одягти, нагодувати, доглянути, обійти велику сім'ю.

Якось Ганна Олексіївна сказала, що після уро­ків ми на шкільному подвір'ї саджатимемо дерева. Цю звістку клас зустрів захоплено. І не тому, зви­чайно, що ми бажали залишити по собі слід на зем­лі — чотирнадцятилітні про це ще не думають. Прос­то нам було неприємно дивитись на шкільне подвір'я, що скидалось на занедбаний кам'янистий пустир. Та й попрацювати лопатою, показати, на що ти здат­ний,— це теж немало важило. Дома ми не раз три­мали в руках лопату — в багатьох краснодоиців були свої городи. Але тут, перед очима всього класу, най­швидше і найкраще посадити дерево — це ж зовсім інша справа.

Раділи всі, крім Ліни Темникової. Гордовита, чванькувата дівчинка, яку ніхто в класі не поважав, хоч вона була майже круглою відмінницею, Ліна здебільшого сиділа мовчки і байдуже дивилася на те, що діялось навколо неї.

І ось закінчились уроки. Дружно розбираємо зна­ряддя. Штовхаючись, наввипередки вибігаємо на по­двір'я. Пропоную Сергієві працювати разом. Він охо­че погоджується. Поряд з нами орудує лопатою Ганна Олексіївна.  А  трохи  далі  копає  яму  самотня  літня жінка. Хто вона? Як потрапила між нас? Підходи­мо, питаємо. Жінка неохоче розповідає, що вона живе на правах хатньої робітниці в Темникових, а яму копає за Ліну. Важко описати наше обурення. Сергій аж тремтів од гніву.

—  Та як їй не соромно! Білоручка! — кричав він. Ми зажадали обговорення вчинку Темникової на зборах.

Аня Ткачова виступала першою:

—  Ліна — хороша дівчинка, відмінниця. Випадок з посадкою дерев просто непорозуміння. Темникова, звичайно, виправиться.— Аня говорила і сама не ві­рила своїм словам.

—  Вигнати її геть зі школи, от і все! — раптом перебив її Тюленін.— Подумаєш, вундеркінд... Бачи­ли таких. їй усе прощають. А спитатися чому? У кол­госп з нами не їздила — не лайте, виправиться. Сміт­тя біля школи не прибирала — теж виправиться. І як що до чого, так — «вона відмінниця». Звичайно, у творі Темникова гарно пише: «Жити, як Павка Кор-чагін,— велике щастя». А насправді що робить?.. Від­мінниця!.. Та плювати я хотів з сімнадцятого повер­ху на такі п'ятірки!

На зборах була Сергієва мати Олександра Васи­лівна. Вона слухала уважно, і по її обличчю видно було, що цілком згодна із сином. Коли Сергій гово­рив, Олександра Василівна пристукнула долонею по парті, примовляючи:

—  Ріж, Серьожо, правду-матінку...

Наш кумир Ілля Мойсейович, зайшовши наступ­ного дня в клас, заявив:

—  Чув, чув. Багато запалу, але в основному правильно. Якщо треба сперечатися, сперечайтесь. Ніко­ли не втомлюйтесь доводити свою правду.— І до Тем­никової:— Поміркуй, Ліно, над тим, що казали про тебе в класі.

Але вона знехтувала добрими порадами. Олена Миколаївна Кошова в книзі «Повість про сина» роз­повідає, що Темникова в шкільні роки була серед друзів її сина і що Ліні в Олеговому щоденнику при­свячувалося чимало сторінок.

І от війна. Краснодон окуповано. Олег Кошовий та його друзі гуртуються для боротьби з фашистами. В підпільну організацію «ввійшли майже всі Олего­ві друзі, крім найближчого,— Ліни. Далі Олена Ми­колаївна пише: «Я обережно спитала Олега: «Ліні... ти не даєш ніяких доручень?» Олег відповів: «Я по­милився в ній, мамо». І розповів, чому дійшов такого висновку: «Позавчора німці гнали наших арештова­них. Били прикладами, знущалися... Ну, як завжди... Я побіг до Ліни, хотів поділитися з нею, щиро пого­ворити, розумієш? А вона... в них патефон грав, а Ліна весела така... танцювала з німецьким офіцером. Двері були відчинені, і я все бачив».

Так у гонитві за легким життям Темникова зра­дила своїх друзів.

Книголюб

Сергій Тюленін багато читав. Любов до книги зро­стала в ньому з кожним роком. Читав він здебільшо­го про героїв громадянської війни: Фрунзе, Чапаєва, Орджонікідзе, Щорса... І, звичайно, про авіацію. Добір літератури визначало хлоп'яче прагнення подвигу. Прочитає, бувало, Тюленін про Чапаєва — вже уявляє себе на бойовому коні, у хвацько насунутій папасі, в кошлатій чорній бурці, що лопотить на вітрі. Та незабаром його захоплює нова книжка. Цього разу про Чкалова.

Сергій заплющує очі, й дитяча фантазія перено­сить його в кабіну червонозорого винищувача. Уява така сильна, що хлопець майже відчуває, як руки тримають штурвал... Розплющує очі.' Розчаровано зітхає. Не дає спокою одна й та сама думка: «Ко­ли ж нарешті я стану дорослим?»

Любив Сергій вірші. Особливо йому до вподоби була бойова, колюча, заклична й дзвінка поезія Маяковського. Я добре пам'ятаю, з яким захопленням він читав серед однолітків такі вірші, як «Товаришу Нетте — пароходу и человеку», «Прозаседавшиеся», «Подлиза», «Хорошее отношение к лошадям», «Даешь изячную жизнь». Чимало віршів Маяковського він знав напам'ять.

Якось Темникова в розмові з подругами презирли­во кинула в бік Тюленіна:

— В нього черевики завжди зашнуровані якимись мотузками... Фі, до чого негарно...

Сергійко негайно відповів їй словами улюбленого поета:

В моде в каждой так положено, что нельзя без пуговицьі, а без голови можно.

Пригадується і такий випадок. Микола Каманцев спіймав двох кішок, зв'язав їх хвостами і випустив на вулицю. Кішки рвалися, гризлися, несамовито кри­чали.

Сергій підійшов до Каманцева:

— .Правильно писав Маяковський: «Все мьі—не-множко лошади, каждьій из нас по-своєму лошадь». Але ти, Миколо, найпородистіша коняка з усіх, яких мені доводилось бачити.

Діставши цікаву книжку, Сергій відкладав навіть найтерміновіші справи, забував про все на світі. З перших сторінок він потрапляв у полон улюблено­го письменника або героя, які пристрасно кликали його на подвиг, у незвідані далі. І подолати цю при­страсть можна було хіба тоді, коли дочитувалась остання сторінка.

Іноді читав за рахунок часу, потрібного на вико­нання домашніх завдань, траплялося, читав на уро­ках. І, як наслідок цього, в щоденнику з'являлися тоненькі трійки або й гладкі хвостаті двійки. Учи­телька російської мови та літератури, а особливо бібліотекар Олена Іванівна чимало попрацювали, щоб навчити Сергія, та й багатьох з нас, коли, що і як читати. Олена Іванівна запам'яталася не тільки своїм постійним: «Розкажи-но, будь ласка, про що йдеться у тій книжці, яку ти прочитав?» Запам'яталася ша­нобливим ставленням до самої книжки. Ой, як пере­падало тим, хто загинав сторінки, лишав на книжці плями чи якусь писанину.

Прийдемо, бувало, з Сергієм до бібліотеки, а Олена Іванівна, ніби до речі, каже:

— Є,  Тюленін,  книжка   про  Котовського,  яку  ти минулого разу просив. Та тільки не знаю, давати ЇЇ тобі чи ні...

Сергій, не розуміючи, куди хилить Олена Іванів­на, здивовано витріщає очі. А вона так само бай­дуже веде далі:

— Кажуть, ти читаєш на уроках. Та й цома, за­мість завдання готувати, з бібліотечною книжкою не розстаєшся. Добре те, що не над міру...

Тюленін червоніє і, винувато похнюпившись, бур­мотить пробачення. А вже якщо Сергій дав слово честі, то неодмінно його дотримає.

 

 

 

 

 

Мій дядько — генерал

 

Література про героїв громадянської війни не тіль­ки захоплювала нас, кликала на подвиг і бентежила дитячу душу. Вона розпалювала хлоп'ячі пристрасті, хлоп'ячу романтику. Кожному хотілося зробити щось незвичайне, щось таке, що викликало б у однолітків, коли не захват і здивування, то хоч жваві балачки про тебе.

Не раз ми з цією метою вдавалися до біографій батьків. І якщо в когось батько чи мати були учас­никами революції чи громадянської війни та ще орде­ноносцями, то ці учні в очах товаришів самі става­ли героями.

Але й ті, в кого рідні були «звичайні смертні», не збиралися лишатись у тіні і частенько приписували своїм татам чи мамам подвиги, яких ті справді ніколи не чинили. Найодчайдушніші фантазери не задо­вольнялись і цим, вони йшли далі.

У Червоній Армії вводились   генеральські звання, для нас нові і незвичні. На перервах хлопчаки тіль­ки про це й говорили. Під час одної такої суперечки Сергій Тюленін несподівано заявив, що командуючий військами Московського військового округу генерал Іван Володимирович Тюленєв — ніхто інший, як його рідний дядько. Ми тільки зойкнули від здивування і заздрості. Не менше за інших приголомшений нови­ною, я намагався побути наодинці з Сергієм, щоб першим докладніше довідатись про знаменитого дядь­ка. Але поговорити нам пощастило лише після уро­ків. Я навмисне пішов проводжати Сергія, аби роз­питати про дядька-генерала.

Популярність і слава Івана Володимировича йшла не тільки від його високої посади та військового зван­ня у передвоєнний рік. Хто з нас, любителів книжок про громадянську війну, не знав бойового начдива уславленої кінної армії Будьонного Івана Володими­ровича Тюленева! Одверто признатися, Сергієва розповідь про Івана Володимировича рясніла та­кими подробицями з життя генерала, мій друг так захоплено говорив, що мені й на думку не спало засумніватися. Я щиро вірив тому, що говорив Сергій.

Наступного дня про цю приголомшливу новину знала вже вся школа. Коло дверей нашого класу на перервах штовхалася дітлашня — кожному цікаво було глянути на племінника славетного генерала. Старших таки брали сумніви. Вони вишукували всі­лякі заковики, щоб поставити Сергія на місце. Гово­рили, зокрема, про неповний збіг прізвищ: генерал був Тюленєв, а Сергій Тюленін. Один з учнів сказав Сергієві про це і негайно дістав відповідь:

—  Моє прізвище теж Тюленєв. А що в класному журналі наплутали, то я не винен.

—  Хтозна,— знизували плечима хлопці,— може, справді так...

Одначе Сергієва легенда проіснувала зовсім не­довго. Натовпи біля дверей нашого класу приверну­ли увагу вчителів. Не знаю, випадково так сталося чи ні, тільки родоводом мого друга зайнявся сам Ілля Мойсейович. Як і про що він розмовляв із Сергієм, залишилося для всіх таємницею. Можна лише дога­дуватися, що бесіда була для Тюленіна не з приєм­них. Однак дружбі з учителем історії вона не зава­дила. Розмов про знаменитого дядька Сергія біль­ше не заводив. А ми, не бажаючи вражати його само­любства, теж мовчали.

 

 

 

 

Коли війна - метелиця...

 

За шкільних років ми не раз чули від старших, що неминуча нова війна. Та й заняття в історично­му гуртку, де систематично аналізувався хід міжна­родних подій, особливо агресивні дії італійських та німецьких фашистів, наводили нас на думку про близьку війну.

Звичайно, ми не могли знати, коли спалахне вій­на, яка вона буде за своїми масштабами й руйнація­ми, чи доведеться нам брати в ній участь. Але до війни ми готувалися. На уроках військової справи старанно вивчали будову гвинтівок, із зав'язаними очима збирали й розбирали затвор, стріляли з дріб­нокаліберки, вчилися кидати гранати. В гуртках ППХО вивчали  протигаз, засоби повітряного нападу і способи захисту від них. Ми щиро вірили, що все це стане в пригоді колись.

За тих років часто влаштовувалися змагання з ППХО між класами та між школами. Проводились також і районні змагання.

Третього березня 1940 року я записав у щоден­нику: «Вчитель фізкультури Небитов виділив мене й Тюленіна для участі в районних змаганнях з ППХО». Ми з Сергієм тренували своє вміння швидко одягати й скидати протигаз. Для цього ми не раз лишалися після  уроків.   Тоді   з   класу  довго   чути   було   голос учителя:

—  Приготуватися! Надіти! Зняти!

Іноді керівник так захоплювався, що забував, скільки перед ним чоловік. Можна було подумати, ніби він командує принаймні ротою солдатів, а не двома хлопчаками.

Добре працювала в нашій школі й організація Тсоавіахіму. Приймали до неї суто індивідуально і тільки за письмовою заявою. В березні 1940 року Сергій став членом Тсоавіахіму. Голова зборів, зачи­тавши заяву, звернувся до присутніх:

—  Які запитання будуть до товариша Тюленіна?

—  Як у нього з дисципліною? — поцікавився хтось з учнів інших класів.

Сергій здригнувся.

—  Відповідайте, товаришу Тюленін.

—  Дисципліна,— почав невпевнено мій друг, низь­ко опустивши голову,— дисципліна посередня,— зна­йшов нарешті доречне слово й полегшено зітхнув.

—  Треба, щоб була відмінна,— зазначив учитель фізкультури. Він сидів за столом президії.— В нашій справі без дисципліни не можна ніяк. Та й взагалі недисциплінована людина крокує в житті правою. А треба лівою. Адже так?

Сергійко на знак згоди кивнув.

Незабаром ми склали норми на значок «Готовий до ППХО». А там настав день, коли ми з гордістю прикріпили на лацкани своїх піджаків новенькі блис­кучі значки. Тоді модно було носити значки, це ви­кликало у власників почуття законної гордості. А то­му, хто не мав таких значків, залишалося тільки за­здрити.

Принадною перспективою була для нас служба в Червоній Армії. З яким обожнюванням дивилися ми на військових, що зрідка з'являлися в нашому неве­ликому шахтарському містечку. Формений одяг, без­доганна виправка, чіткий молодечий крок... Усе це вабило дитячі серця, ми нетерпляче чекали того дня, коли й нас призовуть до армії. Та до цього було ще далеченько...

П'ятнадцятого вересня 1940 року на невеличкій міській залізничній станції «Кокс-вугілля» зібрались мешканці Краснодона на проводи призовників. Це був останній довоєнний призов. Прийшли на мітинг і ми з Сергієм.

Районний військовий комісар, старший політрук Войтанник, звертаючись до новобранців, говорив:

—  Служба в армії загартує вас фізично й духов­но, позитивно позначиться на всьому вашому подаль­шому житті.

Сергійко зітхнув і з прикрістю промовив:

—  Коли ж наша черга?

Знаючи з розповідей старших, що служба в армії потребує від кожного з нас фізичної витривалості, стійкості, терпіння, сили волі, ми старанно вихову­вали в собі ці якості.

Ранкова гімнастика, за нашим глибоким переко­нанням, була основним джерелом фізичної загартова­ності. І ми старанно виконували вправи. У школі ми обов'язково обговорювали записи про пульс до і піс­ля гімнастики. За тих часів кожен, хто робив ран­кову радіогімнастику, щомісяця посилав ці записи до Всесоюзного радіокомітету для медичного контролю. Звичними стали вправи на кільцях, турнікові, брусах, стрибки у висоту й довжину, а також лазіння пожежними драбинами, яких було чимало  навколо  шкіль­ного будинку.

Пристрасним пропагандистом фізичної культури і спорту був учитель фіакультури Небитов, невтомний вигадник усіляких походів, кросів та змагань. У нього завжди була в запасі якась знаменна дата, що її конче слід було відзначити спортивним за­ходом.

В нашому класі чимало було любителів спорту. Найзанеклішим спортсменом був Анатолій Ковальов. Він займався гімнастикою й важкою атлетикою, лю­бив і скраклі, і волейбол, і футбол. Передвоєнного року він навіть грав у збірній міста. Маючи від при­роди міцне здоров'я і спокійну врівноважену вдачу, Анатолій ще більше розвивав ці якості завдяки фіз­культурі й спорту. Його важко було вивести з стану рівноваги. Але якщо кому щастило це зробити, реак­ція Ковальова була одна: він брав «причепу» (його власний вираз) на оберемок і, піднявши над головою, питав:

—  Тебе спустити на землю горілиць чи сторч­голов и?

Звичайно, ні на який спосіб охочих не знаходи­лось.

Причепа  просив  пробачення  й  благав  відпустити його.

—  Я не чую, що ти там шепочеш!

Після цих Анатоліевих слів треба було горланити пробачення щосили.

Під час окупації Ковальов за дорученням штабу «Молодої гвардії» став поліцаєм. Анатолій допоміг багатьом підпільникам уникнути арешту. Напередодні двадцять п'ятої річниці Жовтня Анатолій Ковальов вивісив на даху поліції червоний радянський прапор. На закінчення коротенької згадки про Анатолія Ковальова хочеться підкреслити, що лише така міц­на тілом і духом людина могла знайти в собі сили після жорстоких катувань розв'язати телефонний дріт, яким було скручено його руки, і втекти з-під роз­стрілу. Рятуючись від переслідувань, він пропав безвісти.

Влітку, під час канікул, заходи по гартуванню волі звичайно посилювались. Пам'ятаю, якось ми по­верталися додому з річки Кам'янки, що протікає за Краснодоном. Раптово пустилася сильна злива з гра­дом. Сергій запропонував познімати сорочки і при­йняти цей не зовсім звичайний душ. Так ми й зро­били. Гнані вітром великі краплини дощу та особли­во важкі зернини граду боляче шмагали голе тіло. Зціпивши зуби, ми терпіли й щосили стримувались, щоб не показатися слабодухими. Байдуже, що додому ми прийшли вкриті синцями та ґулями.

Або ще такий приклад. На річці ми часто лазили тю крутих урвищах. Сергій казав:

— Уяви собі, що під час війни ми опинилися в такому становищі, що іншої дороги, крім урвища, нема. От і давай заздалегідь тренуватися,

І ми тренувалися. Часом летіли сторчака, проте знову й знову наполегливо здиралися на гору, до кро­ві ранячи руки. Ще й увечері мусили якось викручу­ватися перед батьками.

— Знову по садах лазили, — сердито казала мати.— І коли ви тільки вгамуєтеся?

Я винувато дивився на неї і свято беріг таємницю наших вправ. У вихідні дні ми ходили на далекі прогулянки за місто, причому обов'язково натщесер­це. Адже в війну може статися таке, що не буде їжі. І тому треба вже тепер привчати шлунок до голо­дування.

Одного дощового осіннього дня ми, зморені, го­лодні, промоклі й знесилені, блукали приміськими алками. Раптом Сергій знайшов гриби. То були гар­ненькі маслючки. Ми витріщилися на них, як звичайно   роблять зголоднілі люди,  натрапивши   на   щось їстівне. Після недовгих роздумів я сказав:

—  А що, можемо ж ми й на війні натрапити на гриби?

—  Звичайно, можемо,— відгукнувся Сергійко. Він також не мав сили боротися з голодом.

Швиденько розпалили вогнище і, нанизавши гри­би на пруття, засмажили. Попоївши, знову рушили в дорогу.

 

Я б у льотчики пішов...

 

То був час, коли не лише наші люди, а й цілий світ говорив про безприкладні польоти наших слав­них льотчиків — Чкалова, Громова, Гризодубової, Коккінакі, Ляпідевського, Мазурука та багатьох ін­ших. Преса і радіо майже щодня сповіщали про те, як відважні радянські авіатори штурмують небо. А по­вітряні паради в Тушино! Вони не тільки захоп­лювали, вони закликали до лав нових відважних і нових романтиків, усіх тих, у кого були неспокій­ні серця і нестримне бажання підкорити п'ятий океан.

Серед нас чимало було таких, що мріяли про лі­таки. Що ж до Тюленіна, то він просто-таки марив авіацією. А останнього передвоєнного року навіть кі­тель його за кольором і формою не відрізнявся від форменого. На ньому красувалися справжні «льотчи­цькі» ґудзики. На жаль, не збереглося в мене фото­картки нашого сьомого «В». Але я добре пам'ятаю Сергія на ній: він стоїть у задньому ряду зліва. Су­сід   поклав   руку   на   його   плече.   Погляд   Тюленіна спрямований у височінь. Як видно, і в цю мить його не покидала мрія про літак.

Під час війни з білофіннами у 1939—1940 роках Тюленін дуже уважно стежив за повідомленнями га­зет, журналів, радіо про дії нашої авіації. У школі ми часто слухали його розповіді про мужність і ге­роїзм радянських льотчиків. Сергій добре знав не тільки типи літаків та їхні технічні дані. Він на­зивав прізвища багатьох льотчиків, що відзначилися в боях.

Якось до Краснодона приїхав військовий льотчик, Герой Радянського Союзу Олександр Іванович Бєло­гуров. Про його подвиг ми нещодавно читали в га­зетах. Того дня в моєму щоденнику з'явився запис: «1 березня 1940 року. Сьогодні о шостій годині ве­чора в клубі імені В. І. Леніна відбулася зустріч тру­дящих міста з Героєм Радянського Союзу О. І. Бєло-гуровим, який відзначився у боях з фінською біло­гвардійщиною. Ми з Сергієм прийшли до клубу о п'ятій. Але потрапити в приміщення не було ніякої змоги. Та й пропускали тільки за запрошеннями. Перед вхідними дверима ріденький ланцюжок мілі­ціонерів ледве стримував натиск натовпу — занадто багато людей прийшло на мітинг, куди більше, ніж міг вмістити клуб. На дверях прудкий худорлявий чо­ловік перевіряє запрошення. Міліцію ніхто не лає, а от цього кленуть щосили, хоч він теж ні в чому не винен — не може ж він розсунути стіни клубу. Чоловіка, який перевіряє запрошення, знають мало не всі, бо звертаються до нього, як до доброго зна­йомого:

— Мойсєєв, що ж, мені додому йти?

—  Мойсєєв, шахту п'ять чому не пускаєш? Ми з піснями йшли, а ти...

Вигуки обурення. Легкий натиск. І в дверях уже нікому перевіряти запрошення. Натовп вносить до залу й нас. Мені, можна сказати, непогано видно снену й трибуну. А Сергійко, той весь час допікає мені запитаннями:

—  Ну, що там? Нема ще Бєлогурова?

Тюленін стоїть навшпиньки, витяг шию. Але й це не допомагає. Нарешті він вилазить на якусь під­ставку. Тут з'являється Олександр Бєлогуров. Він іде через зал до сцени, трохи накульгуючи на поранену ногу. Довгасте мужнє обличчя, бадьора, радісна ус­мішка. На грудях виблискує Золота Зірка Героя і орден Леніна... Оплески, вигуки «ура!», привітання. Сергій штовхає мене в бік:

—  Оце людина!

Нарешті зал ущухає. Бєлогуров розповідає про мужність воїнів Червоної Армії, їхню вірність вій­ськовій присязі й Соціалістичній Батьківщині, про підступність ворога, про свої бойові вильоти. Про те, як було підбито його бомбардувальника і як він, по­ранений, опинившись на ворожій території, проби­рався до своїх.

—  Дякую за зустріч,— каже наприкінці товариш Бєлогуров.— Я й надалі так само чесно служитиму нашій великій Радянській Батьківщині.

По дорозі додому ми з Сергієм вирішили теж стати льотчиками.

Через кілька днів у цьому самому клубі ми ди­вилися кінофільм «Винищувачі». Головного героя, військового льотчика, роль якого з великим успіхом виконував молодий Марк Бернес, як і Тюленіна, зва­ли Сергієм. Від цього мій друг був не в меншому захваті, ніж від самого фільму. Сподобалась нам і пісня з цієї кінокартини. Сергій аж до самої війни, уявляючи себе льотчиком, співав про те,, що «в да­лекий край товариш відлітає». Частенько наспівував Тюленін цю пісеньку й під час окупації Краснодона, у дні роботи в «Молодій гвардії». Очевидно, мрія дитинства жевріла в ньому до останніх днів життя.

В сьомому класі Сергій уже не задовольнявся читанням книжок та журналів про авіацію — тепер йому було цього замало. Він записався до технічно­го гуртка, в якому хлоп'ята майстрували авіамоделі. Гурток містився в невеличкій кімнатці під сходами, що вели на другий поверх. Я бував у цій кімнаті не раз, хоч сам у гуртку не брав участі. Добре пам'ятаю, як старанно натягав мій друг марлю на скріплені нитками та клеєм палички, що мали перетворитися на частини моделі. Тюленін з гордістю показував мені то крила майбутньої моделі, то хвостове оперення, то моторчик.

А незабаром, як нам здалося, трапилася підходя­ща нагода впритул наблизитися до авіації. Ось як це було.

18 листопада 1940 року в нашій школі з'явився старший лейтенант. Він записував тих, хто бажає вчитися у Ворошиловградській спеціальній школі Військово-Повітряних Сил. На жаль, у його списки по­трапили тільки десятикласники. Шкода! А 22 грудня після уроків завуч Григорій Абрамович Резников оголосив, що набір до Ворошиловградської спецшколи ВПС триває. Приймають хлопців, які зараз нав­чаються в сьомих-десятих класах. У відповідь на це повідомлення   ми  дружно  гримнули   «ура!».

Тюленін навіть присвиснув від радощів. Завуч сказав:

— Хто бажає перейти до спецшколи, післязавт­ра— до військкомату. Там про все розкажуть до­кладніше.

Вранці 24 грудня Тюленін, я та інші хлопці при­мчали  до  військкомату.   І   тут — цілковите  розчарування. Учнів сьомих класів не беруть. Восьмих—деся­тих — будь ласка.

Тюленін висловлює припущення: може, у військ­коматі наплутали, і нам поїхати до Ворошиловграда?

І от ми у Ворошиловграді. Багатоповерховий буди­нок на околиці міста. Над дверима головного входу напис: «Ворошиловградська спеціальна школа Військово-Повітряних Сил». Довго тупцюємо, не нава­жуючись зайти. Нарешті старанно витираємо ноги, оглядаємо свій одяг і боязко відчиняємо двері. Черговий посилає нас на другий поверх, де ми постаємо перед високим молодцюватим капітаном. Заздро ди­вимось на його форму, петлиці, виправку. От би нам усе це! Капітан, поглянувши на документи, кидає вбивче:

—  Вам ще рано. Закінчуйте сім класів і, будь ласка, приїжджайте.

Ошелешені, якийсь час мовчимо, а тоді хором бе­ремось умовляти капітана. Він співчутливо усміхаєть­ся, пригортає нас до себе за плечі й говорить:

—  Добре розумію вас, дорогі мої хлопчики, але ж рано вам.

Піймавши облизня, ми повернулися до Красно-дона.

 

 

 

 

 

Прощай, школо!

 

На десяте червня 1941 року ми склали всі екзамени й одержали свідоцтво про закінчення семи класів. Те­пер не треба вставати вдосвіта, до очманіння сидіти над підручниками. Попереду канікули, воля. Але мого друга хвилювало інше. Хоч як боляче Сергієві кидати школу, однак він вирішив іти працювати. Це рішення диктувалося матеріальними нестатками Тюленіних. Хвороба Гаврила Петровича позначалася на його за­робітках. Йому все важче було утримувати велику родину. Сергій мав намір перейняти батькову префесію — стати шахтарем.

Після недовгих і не дуже урочистих зборів школа спорожніла. І тільки ми двоє ще довго сиділи в кла­сі,  складаючи  найфантастичніші  плани  майбутнього.

—  Робота роботою, а вчитися все одно треба. Піду до  вечірньої  школи,— тихо  сказав  Сергій.

І в цьому голосі, приглушеному й тривожному, і в задумливих сірих очах якось миттю відбився весь смуток прощання зі школою.

Тюленін підійшов до дошки, взяв шмат крейди і своїм нерівним почерком написав:

«Останній день учитись лінь»...

Поглянув і розсміявся, як і раніше, безтурбот­ним сміхом:

—  Пам'ятаєш, Кдмашо, скільки разів ми писали цю фразу? А от тільки тепер стало зрозуміло, яка вона безглузда...

Я мимохіть насторожився, ще не розуміючи того, що сьогодні для Сергія скінчилося дитинство. І вже ніяк не міг передбачити, що через два-три місяці воно закінчиться й для мене.

Ми вийшли з класу і побродили незвично тихими коридорами. Потім пройшли у зелений двір. Ще не так давно зовсім голе, незатишне, закидане буді­вельним сміттям, тепер шкільне подвір'я було клап­тиком справжнього парку. Під подихом вітру привіт­но  кивали  нам  кучерявими  кронами  молоді  дерева.

Тількино  пройшов  дощ,   позмивав    з    них    пилюку, напоїв  усіх.   І   спраглі  тополі  та   акації   ожили,  за­яскріли  на  сонці  перлами дощових  краплин.  Поміж дерев   майоріли   червоні,   сині,   жовті   квіти. Сергій поклав руку мені на плече:

—  Пам'ятаєш, у Чехова: «Якби кожна людина на клапті землі своєї зробила все, що вона може, яка прекрасна була б земля наша». Ось і наш слід на землі...

Тюленін помовчав, а потім вів далі:

—  А справді, Кімашо. Мине кілька років. Пови­ростають оці тополі й акації, і, може, нові учні ска­жуть нам: «Спасибі».

Сергій на хвилину замислився, а потім з триво­гою запитав:

—  А раптом не скажуть?..

Він насупив брови, над чимось роздумуючи. І не­сподівано засміявся:

—  Хе, спаде ж таке... У нас є сусідка Ганна Дмитрівна, так вона все боїться, що помре, і ніхто її добрим словом не згадає.

Від школи добре було видно ту частину міста, що розкинулася між шахтами № 15 і № 1-біс. Чи­мало будинків цього району були нові, поставлені, як і наша школа, зовсім недавно. Біля кожного — не­величкий палісадник, дбайливо огороджений штахети­ком, засаджений квітами. А обабіч вулиці рівними шеренгами виструнчились молоді дерева.

—  Яку нас гарно! — захоплено промовив Сергій, не відриваючи погляду від рідного міста. Я згідно кивнув.

 

 

 

 

 

 

Війна

 

Грянула війна. Вже першим пострілом вона пе­рекреслила всі хлоп'ячі мрії й надії. Та чи тільки хлоп'ячі? В п'ятнадцять років неможливо було на­віть приблизно уявити ті лиха і страждання, що їх принесе війна.

Перше, про що ми подумали, коли почули про війну,— мерщій потрапити на фронт. Як і всі хлоп'я­та, ми були певні, що війна триватиме не більше двох, од сили трьох місяців. Отже, страшенно бояли­ся запізнитись. Уже двадцять третього червня ми з Сергієм були у військкоматі. Райвійськком, старший політрук Войтанник, знайомий нам з проводів ново­бранців, зморений і якось відразу змарнілий, не схо­тів з нами навіть розмовляти. Буркнувши: «Не за­важайте працювати»,— він поквапливо зник за двери­ма свого кабінету. Цілі дні ми тинялися містом. Тут і там рябіли написи, сповіщаючи, що в Красно-доні оголошено воєнне становище. Що воно озна­чало, ми не знали. Працівники міліції й військкомату ходили з протигазами. Це ще дужче посилювало тривогу і бажання якнайшвидше потрапити на фронт.

Найбільше вешталися ми біля клубу імені В. І. Леніна. Тут містився мобілізаційний пункт. В різ­ноликому натовпі низькорослий мужичок неслухняни­ми пальцями тирликав на гармошці, сам собі підспі­вуючи п'яним голосом:

Последний нонешний денечек Гуляю с вами я, друзья...

- Чого губи розквасив? — сердито перепинив його кремезний, з густим, хвацько закучерявленим чубом мобілізований шахтар.— Сидів би вдома, Аника-воїн... Передавши речовий мішок невисокій гарній жін­ці, яка проводжала його, зняв з плечей п'яного гар­моніста ремені. Пробіг раз, другий по ґудзиках, рво­нув міхи і, пританцьовуючи, заспівав басом:

 

Мать родная провожала

И такой наказ дала:

Береги страну родную,

Как тебя я берегла.

 

Веселий гармоніст підморгнув жінці, -що тримала його речмішок. Та вільною рукою вихопила з кишені хусточку,  махнула  нею  і дрібненько  заспівала:

 

Я всегда с тобою буду

И в окопах, и в бою.

 Если, мильїй, тебя ранят,

Дай винтовочку свою.

 

З гучномовця звучала широко відома тоді «Якщо завтра війна»... Бадьорий голос упевнено кидав у плач натовпу:

 

И на вражьей земле мм врага разобьем

Малой кровью, могучим ударом.

 

Покрутившись біля клубу, ми бігли до станції «Кокс-вугілля». Там день і ніч вантажили на плат­форми автомашини й трактори. Все це відправлялося на фронт.

Отак мотаючись по місту, ми не помічали, як збі­гає час.

...Минуло близько місяця. Незважаючи на дощі, біля репродукторів завжди було повно людей. Уваж­но слухали тривожні зведення з фронту і ми з Тюленіним.

Одного дня Сергій старанно записував на клап­тикові паперу: «Наші війська залишили міста: Брест, Вільно, Каунас, Бобруйськ, Бєлосток, Львів... За три тижні війни з нашого боку вбитих і поранених двісті п'ятдесят  тисяч,   з   німецького — близько   мільйона».

Замовк сумний голос диктора. Якийсь клубний активіст  знову   ставить   пластинку  з   піснею   «Якщо завтра війна». Але що це? В пісні нові слова? Силь­ний чоловічий голос далеко навколо розносить на­швидку перероблену пісню:

 

Если завтра война — так мьі пели вчера,

А сегодня война наступила...

 

Натовп, не помічаючи зливи, напружено завмер. Люди повернули голови до репродуктора, жадібно ловлять слова:

 

Полетел самолет, застрочил пулемет,

Загремели могучие танки.

И пехота пошла в свой победннй поход,

И помчались лихие тачанки.

 

Дід, який стоїть поруч нас, скоса дивиться на ре­продуктор, потім сердито спльовує і роздратовано говорить:

—  Слова ніби підновили, а от похвальба та ж сама лишилася...

—  Шпигун,— по-змовницьки шепоче Сергій. Щоб не привернути до себе уваги і не сполохати шпигуна, я ледь помітно киваю. Як і Сергій, я певен, що так міркувати можуть тільки шпигуни. Обидва не спускаємо з діда очей. Що робити? Затримати негайно  чи  почекати — може,   він  не  один?

Але розв'язка настає цілком несподівано. Шпигун перший звертає на нас увагу:

—  Не хнюпай, малеча,— каже він нам.— Тяжко буде. Дуже тяжко. Але Гітлера ми подолаємо. Це він правильно каже,— дід кивнув на репродуктора.— Ми пожили своє, вас от шкода.

«Шпигун» куйовдить нам чуби. Від доторку шорсткої, мабуть, чимало натрудженої руки, як і від го­лосу, сповненого непідробної тривоги за нашу долю, і я, і Сергій чомусь часто-часто закліпали. Я тру очі кулаком, дивлюся на друга. Він шморгає носом, від­вертається. Обом стає соромно, що так недобре по­думали про цього старого мужнього чоловіка. Але тоді всі ловили шпигунів. Не хотіли відставати й ми.

 

 

 

 

 

Перші поранені

 

Відколи почалася війна, життя міста стало не­звичайним. Кінні роз'їзди міліції, світломаскування, шпигуни  в  лапках  і  без  лапок — все  це,  зненацька вдершись у наше життя, зробило його зовсім не схо­жим на попереднє.

Третього серпня Сергій прибіг до мене о четвер­тій годині ранку.

— До лікарні привезли поранених,— випалив він, ледве переводячи подих.

Ми вискочили на вулицю. Похапцем нарвали в палісаднику квітів і щодуху помчали до лікарні у протилежний кінець міста.

Санітарний ешелон стояв на найближчій до лі­карні залізничній колії. На превеликий жаль і на диво, місце розвантаження оточила міліція, і до ва­гонів близько не підпускали. Незважаючи на ранній час, народу зібралося чимало. У більшості в руках квіти, фрукти, клуночки з усяким домашнім їством. На всі прохання допустити до поранених охорона не реагувала. Тоді збуджені краснодонці натиснули на ріденьку заслону міліції — і через кілька хвилин го­родяни оточили вагони. Вони вітають поранених, ви­словлюють своє захоплення їхньою мужністю, доб­лестю.

—  Як там? — тривожно запитують краснодонці.

—  Поки  що  відступаємо,— тяжко  зітхає  боєць   і відводить погляд.

—  От саме «поки що», — підтримує його товариш. А третій, на ношах, увесь перебинтований, заскре­готавши зубами, упевнено додає:

—  Як не рвуться, сволочі, а не зламати їм наш народ...

Один лікар, напевно старший, виліз на кабіну автомашини, подякував краснодонцям за щиру теп­лу  зустріч  і  попросив  звільнити  дорогу  й   не  заважати роботі. Натовп на мить завмер, наче вирі­шуючи, як йому бути. А потім без усякого понукання та додаткових вмовлянь швидко подався назад. Утворились широкі коридори, що вели до вагонів. І тут багато хто з городян кинувся допомагати виван­тажувати поранених, відвозити їх до лікарні. Навпе­рейми запрошували легкопоранених до себе на квар­тири. Тяжкопоранених обережно вкладали на ношах. Люди завмирали і скорботними поглядами проводжа­ли тих, кому, можливо, лишилося жити недовго. На кожні носилки краснодонці клали букети квітів.

Опісля ми з Сергієм часто бували в госпіталі. Допомагали медсестрам, читали пораненим газети й книжки, зведення Радінформбюро, бігали на базар по самосад. Розповідали про наше місто, про своє жит­тя. Писали листи. Коротенькі батькам і дуже довгі, обов'язково з віршами, дівчатам. «Здрастуй, дорога дружино Ганно Іванівно, дітки Оленько, Микитко й Миколко, а також братухо Костянтине Петровичу й дружина його, Тетяно Сидорівно. Спішу повідомити вам, що я живий, хоч і не зовсім здоровий — осколки ворожого снаряда пошкодили мені груди й руки...» «Ірино, рідна моя, найкраща моя. Ось вкотре я пе­ребираю в згадках нашу першу зустріч, коротке зна­йомство (стільки років жили в одному місті — й не зустрілися!) і розлуку.

 

Тьі, наверно, спишь сейчас, Ирина,

И тебе, наверно, снится сон,

 Как шумит донбасская равнина,

Как о берег плещет тихий Дон.

Помнишь вечер? Яростннй, чертовский,

Я тебя впервьіе увидал.

Помнишь снег и угод Каплуновский,

Где тебя я часто поджидал?

Город наш теперь окутан дьшом,

Пулями прострелян каждьій сад,

Там, на нашей площади любимой,

Виселицш черньїе стоят».

 

Особливо Сергій заприятелював з одним старши­ною. Це був ще зовсім молодий, кремезний майстер парашутного спорту. Напередодні війни він тільки-но закінчив льотне училище. Старшина розповідав нам безліч фронтових історій і дуже непокоївся тим, що Сергій вирішив залишити школу.

— З усього видно, що війна буде тривала й жор­стока,— замислено казав поранений льотчик,— але закінчиться вона обов'язково нашою перемогою. В цьому не повинно бути ні в кого сумніву... Ми впораємося з фашистами самі. А ви мусите вчитися...

Сергій слухав уважно, не перебивав. Коли стар­шина втомлено відкидався на подушку і замовкав, він тихенько підходив до його узголів'я і неголосно, але упевнено промовляв:

— Та ви не хвилюйтесь. Я буду вчитися. Обо­в'язково буду...

 

 

 

 

 

Фронт наближається до Краснодона

 

Чутки, чутки... Щодалі безглуздіші. Вони повзли по місту з кінця в кінець, бентежили і без того стур­бованих людей. Чого тільки не наслухались ми в ті дні!  Неможливо було щось зрозуміти в цьому хаосі словесної інформації не тільки нам, дітям, а й до­рослим, з досвідченим розумом людям. Шпигуни, ди­версанти, шкідники... Там стався якийсь вибух, тут когось убили, того заарештували... Безсоромна брех­ня перемішувалася з гіркою правдою. І годі було розпізнати істину. Поживи для обивателя скільки хоч. Він смакував усе і, заповзаючи глибше в свою нору, без упину в'їдливо сюсюкав:

—  Чули,  німецькі танки   ніякими   снарядами  не проб'єш...

—  Не такі німці й жорстокі, як про них пишуть у газетах...

—  Побачимо,   чим   усе  це   закінчиться... І про всяк випадок:

—  Господи, помилуй  мене  в цьому пеклі.

Біля репродукторів — юрби людей. Жадібно лов­лять зведення Радінформбюро — цим тепер живуть усі. Тут-таки обмінюються думками, роблять про­гнози:

—  Так, здоровенна сила, видать, у них...

—  Яка там сила. Зненацька напали, от і все. По­бачиш, як їх через тиждень попруть.

—  Попруть, кажеш? Кіровоград здали... От тобі й «попруть».

—  Та що там Кіровоград. Кажуть, бої вже йдуть за Дніпропетровськ.

—  Не панікуйте, будь ласка. Це його навмисне заманюють углиб, а потім...

—  Не дай боже так заманювати...

А на Ворошиловградському шосе день і ніч рип­лять підводи біженців, курять череди, отари, що їх женуть на схід. Нервово сигналять автомобілі, наван­тажені різним майном евакуйованих установ. Іноді в цей потік вливаються військові частини, машини з пораненими. Всі товпляться, бажають випередити один одного. На ніч потік рідшає, але не припи­няється.

Біженці... Це нове слово, що якось раптово вдер­лося в наше життя, насторожувало й лякало. Змо­рені, закурені обличчя, сповнені скорботи і відчаю очі, ночівлі й харчування де і як попало, безкрайня путь у невідоме під вибухами бомб або ще й під артилерійським та мінометним обстрілом,— ось що означало це слово.

            Міська влада  і  мешканці Краснодона  всіляко на­магалися  полегшити  долю  цих людей,  що  невпинно рухалися на схід.

У ті дні ми частенько приходили в райком ком­сомолу. Ні Сергій, ні я не були ще тоді комсомоль­цями. Але якось само собою вийшло, що ми майже щодня  забігали  в  райком,  щоб  запропонувати  свої послуги чи поспитати поради. В райкомі нас добре знали,   особливо   перший   секретар   Прокіп   Іванович Приходько (або просто Проня) і завідуюча сектором обліку Валя  Герман. Нам  не раз давали різні до­ручення.  Але  найчастіше  ми   опинялися   біля   шосе, допомагали біженцям чим тільки могли: виносили у відрах воду, пояснювали, як проїхати до того чи ін­шого  селища   (от  коли  добрим   словом  згадувалися заміські прогулянки, під час яких ми добре вивчили навколишні села й хутори), розповідали зміст остан­ніх зведень Радінформбюро. А вони, ці зведення, на жаль, як і раніше, були невтішні: фронт невблаган­но переслідував евакуйованих, дуже швидко набли­жаючись до Краснодона.

Якось через наше місто на кількох автомашинах провозили дітей дошкільного віку з Умані. Застиглі очі, почорнілі личка. Діти боязко дивилися навколо, не розуміючи нічого. Часом те чи інше дитя заки­дало голівку до неба — діти вже знали, що звідти, з блакитного бездонного неба, невідомо чому раптом починало падати щось жахливе, від чого земля то здри­галася, то розліталася навсібіч, іноді разом з підво­дами, автомашинами й людьми. Це було страшніше, ніж у найстрашніших казках,, які їм ще недавно розповідали няні.

Біля клубу імені Максима Горького поряд з во­дорозбірною колонкою машини зупинилися. Діти жа­дібно накинулись на воду. Сергій, не довго думаю­чи, запропонував:

— Тут недалеко є сад, знаєш, у того дядька, що його куркулем звуть. Натрусимо яблук дітям — кур­куль від цього не збідніє.

Я, звичайно, погодився. Негайно прямуємо до саду. Але що це? Біля хвіртки стовбичить господар садиби: зупиняємось, не знаючи, що робити. Шука­ти інший сад з ранніми яблуками? А час? Вирішує­мо, хай буде, що буде, підійти до «куркуля».

Заховані під густими бровами очі не обіцяють нічого доброго. Насмілившись, один з-перед одного розповідаємо, в чому справа. Погляд «куркуля» по­ступово м'якшає, з лиця зникає суворість. Не дослу­хавши до кінця, дід питає:

—  А не брешете?

— Ні, дідусю, слово честі.

«Куркуль» мовчки зникає в саду, незабаром по­вертається з повним відром добірних яблук. Від по­диву ми й роти пороззявляли.

—  Відро не забудьте принести,— наказує «кур­куль».

І обличчя його знову стає недоступним чи, як нам здається, злим.

—  Не розумію, що скоїлося з дідом,— розгублено белькоче Сергій.— Торік він ладен був за одне яблу­ко повіситись. На базарі торгувався за копійку. А тут ціле відро виніс...

 

 

 

 

Райком комсомолу, Валя і політкерівники

 

У Краснодоні на повний хід ішла евакуація. Ми з Сергієм блукали містом і не впізнавали його. Порозчиняні двері й вікна будинків, висаджені в повіт­ря шахти, зграйки «мішечників», які тягли все, що потрапляло під руку: вугілля, дрова, зерно, овочі... Тут і там навантажували автомашини ящиками, лан­тухами, кошиками, паками паперів, позв'язуваними мотуззям. З багатьох димарів установ звивався си­зий димок — це палили архіви. В госпіталях залиша­лися тільки легкопоранені — всіх тяжкопоранених ви­возили в глиб країни.

Військові частини геть заповнили місто. І нам зда­лося, що тепер є шанс потрапити на фронт. Але це тільки нам так здалося. Навіть не перелічити всіх, до кого ми зверталися в ті дні. Проте, як казав Сер­гій, «ніхто нас не хотів зрозуміти». Нарешті вдалися до останнього засобу — до широко відомого хитру­вання хлопчаків: додали собі по кілька років. Та якщо, дивлячись на мій високий зріст, деякі команди­ри, можливо, часом і думали, що мені й справді під вісімнадцять, то невеличкій худенькій постаті Тюленіна не допомагали ніякі додавання.

Що ж нам робити? За що взятися? Ці питання весь час свердлили наші мізки. Однак скільки не ду­мали, нічого путнього придумати не могли: і ось моя сестра Ніна, зустрівши якось нас на вулиці, сказала, що Валя Герман просила зайти до райкому комсо­молу. «Що б це означало? — замислились ми.— В та­кий час про нас згадали в райкомі?»

Не  гаючись  мчимо  до  знайомого  будинку.   Валю знаходимо   без  жодних  труднощів.   Вона   вказує   на одну з кімнат і промовляє:

—  Зайдіть туди. Вас там чекають.

Чомусь сторопівши, тупцюємо біля зачинених две­рей. Нарешті боязко відчиняємо й переступаємо поріг. За столом, заваленим якимись паперами й теками, сидять двоє військових. На петлицях гімнастьорок у кожного поблискує по шпалі. На рукавах — зірки. Як я дізнався пізніше, то були працівники політвідділу 18-ї армії, старші політкерівники Коробов і По­пов. Один з військових відірвався від паперів, підвів на нас червоні запалені очі:

—  Ви до кого, хлопці?

—  Валя сказала, щоб ми сюди зайшли.

—  А, Валя... — непевно вимовив політкерівник.— Якщо Валя, то сідайте.— Він усміхнувся, здається, зрадівши нагоді випростати зморену спину і плечі.— Та сідайте ж, в ногах, кажуть, правди нема.

Ми несміло посідали на краєчку дивана. Другий військовий, полишивши нас цілком на товариша, працював над паперами.

—  Ваші прізвища Тюленін і Іванцов?

Ми здивовано перезирнулися   й   згідно закивали.

—  Так, так,— щось обмірковуючи, старший політ­керівник чухав потилицю. Потім знову звернувся до нас: —То скільки ж вам років?

—  Мені  шістнадцять,— поспішив  Сергій.

—  Так, так. Не густо,— політкерівник розчаровано і, як мені здалося, недовірливо звів брови.

Сергійко  сказав  правду,  але,  худий  і  невисокий, він здавався значно молодшим.

— Ну, а тобі?

Мені було на рік менше від Сергія. Але я, швидко зорієнтувавшись, випалив, не моргнувши:

—  Через місяць буде вісімнадцять.

—  А як точніше, без брехні?

В голові миттю майнуло: «Дурисвіт! Це підло й негідно!» Але тут інша думка заспокоює: «Якщо до­водиться брехати в ім'я того, щоб виконати патріо­тичний обов'язок, то не слід соромитися». «Хай буде, що буде»,— вирішую я. Дивлюся в очі політкерівника й вимовляю впевнено, сам дивуючись з власної твердості.

 —  Я сказав правду.

Невелика пауза, а потім — наче обухом по голові:

—  Що ж, можете йти. Так-так, ідіть — сталася помилка.

На вулиці Сергій знервовано говорив:

—  Помилка, помилка... Суцільні помилки... Трохи згодом пожвавішав:

—  А в тебе здорово вийшло. І як це ти змети­кував? А я, дурень, бухнув: «Шістнадцять!»

Якийсь час ішли мовчки. Потім Тюленін примир­ливо махнув рукою:

—  Втім, результат в обох однаковий.

Так і не дізнались ми того дня, хто ці військові й чого їм від нас було треба.

На ранок мене знову викликали до райкому. Я йшов, сподіваючись зустріти там Сергія. Але його не було. Довга, навіть дуже довга бесіда з політке-рівниками. Не буду її переказувати. Скажу лише, що на цій бесіді був присутній секретар Краснодонського райкому партії Василь Кіндратович Нудьга і заві­дуючий військовим відділом райкому Олексій Григо­рович Берестенко. Мені запропонували працювати в підпіллі, якщо Краснодон буде окуповано. Я охоче погодився й попросив залучити до цієї справи Серьожку Тюленіна.

Мене заспокоїли:

—  Візьмемо, обов'язково візьмемо. А поки що і своєму другові про сьогоднішню бесіду нічого не кажи. Нікому ні слова.

 

 

 

 

 

 

Остання зустріч

 

Восени 1941 року в жорстоких боях частинам Червоної Армії й партизанським загонам Донбасу пощастило затримати фашистів на річці Міус. Але німецько-фашистська армія, як і раніше, мала пере­вагу в живій силі й техніці. Мабуть, нестача потріб­них резервів примусила командування кинути на фронт партизанські загони, сформовані про всяк ви­падок на неокупованій території Донбасу. Так узим­ку 1941 року потрапив на фронт Краснодонський пар­тизанський загін (командир І. Є. Кожанков, комісар О. Г. Берестенко), бійцем якого мені пощастило ста­ти. На фронті ми вели розвідку, псували зв'язок противника, знищували його вогневі точки. Не раз із частинами Червоної Армії наш загін утримував окре­мі дільниці оборони, відбиваючи атаки гітлерівців.

Коли надійшли нові частини й стабілізувалася обо­рона, весною 1942 року було відкликано з фронту партизанські загони шахтарів і направлено їх на від­будову вугільних шахт. Було також відкликано, а потім і розформовано й наш загін. Я перейшов до винищувального батальйону, що розташувався в Краснодоні. Незабаром до Краснодона з будівництва оборонних споруд під Ворошиловградом повернувся Сергій Тюленін. Так улітку 1942 року обоє ми опи­нилися в рідному місті.

Одного дня в середині липня 1942 року я був вільний від служби, і ми з Сергієм майже цілий день ходили по Краснодону. Нещадно пекло сонце. Стояла виснажлива задуха. Поривчастий вітер оскаженіло кружляв на  небрукованих дорогах,  здіймаючи  густу сіру пилюку, що забивала очі, рипіла на зубах та суцільним покривалом осідала на деревах і траві. Час від часу пропливали важкі чорні хмари, що з них от-от мав линути довгожданий дощ. Але небо, як і вчора, й позавчора, не поспішало розрядитися живлющою вологою, і місто знемагало від спеки. Під натиском переважаючих сил ворога частини Червової Армії 23 червня відійшли на Харківському напрямку. В Краснодоні почалася друга евакуація. Ми з Сергієм розуміли, що з нашим містом може скоїтися найстрашніше. Розуміли й відмовлялися цьо­му вірити — аж надто жахливим могло стати най­ближче майбутнє Краснодона. В глибині душі кожен відчував, що наближається буря, що вона закруж­ляє й нас у смертельному вихорі. І хтозна, чи дове­деться ще коли отак блукати краснодонськими вули­цями.

—  Кажуть, у вашому загоні був боєць з однією рукою. Правда це? — запитав Сергій.

—  Правда,— відповів я і докладно розповів дру­гові про чудову людину Івана Васильовича Шевцова. Цей шахтар-патріот дуже зацікавив Тюленіна. Він розпитував про Івана Васильовича, аж поки я розпо­вів усе, що знав. Цікавився Сергій і тим, як я заро­бив першу подяку від командування за те, що знищив німецький дзот і врятував пораненого бійця, нашого земляка Костянтина Поляніна (звістка про це дуже швидко облетіла Краснодон). Тюленін благав допо­могти йому вступити до нашої частини. Але що я міг зробити, як наш командир, котрому я одного разу представив свого друга, глянув на непоказну постать Сергія і відмовив категорично?

Згадали школу, вчителів, товаришів. Біля райкому комсомолу ми зупинилися. Помовчали. Потім я сказав:

— Пам'ятаєш, у Островського: «Найдорожче в людини — це життя. Воно дається їй один раз...»

—  І ми проживемо його так,— перебив мене Сер­гій,— що не буде соромно ні нам, ні нашим батькам. Ніхто не скаже про нас, що в дні, коли над Бать­ківщиною нависла смертельна небезпека, ми забили­ся в нору, вхід до якої заставили щитом з написом: «Не зачіпати — діти!»

Я  пильно  подивився  на  друга  й  запитав:

—  То що ж ти все-таки вирішив?

— Залишаюся в місті,— відповів він.— Не витрі­щай так очі. До армії, сам знаєш, потрапити не пощастило. В Ташкенті ж, хоч і кажуть, що це го­стинне місто, мені робити нічого... З деякими хлоп­цями вже домовився. Вони теж не збираються сидіти склавши руки. Ми будемо боротися.

Він говорив уривчасто, схвильовано, усвідомлю­ючи правильність свого рішення. «Ми будемо боро­тися!» Це була його клятва. Клятва перед рідним містом. Перед Радянською країною. Перед нашим народом.

Міцно потиснувши один одному руку, ми попро­щались, як виявилося, назавжди. 19 липня 1942 року разом з частиною я пішов з Краснодона. Двадцятого липня до міста вдерлися фашисти.

Невеликий на зріст, худенький, недбало одягну­тий, але чіпкий, сильний і вольовий,— таким лишився в моїй пам'яті Сергій Тюленін. Мабуть, найбільше за все в нього було розвинене почуття товариськості, що виникло ще в шкільні роки, але особливо яскраво виявилося в дні роботи «Молодої гвардії». І моя сест­ра Ніна та й інші молодогвардійці, що лишилися живі, не раз розповідали мені про це. Коли Сергій дізнався про арешти, негайно поспішив сповістити сво­їх товаришів. Найменше думав Тюленін про власну безпеку.

Отаким він і був.

 

 

 

 

Відплата

Грудень 1965 року. Краснодон. Палац культури імені «Молодої гвардії». На сцені між двох автомат­ників,   заклавши   руки   за   спину,   сидить   підсудний Іван Мельников. У тяжку годину Великої Вітчизняної війни він зрадив Батьківщину і добровільно вступив на службу до краснодонської районної поліції. Став­ши поліцаєм, Мельников брав активну участь в ареш­тах та допитах радянських людей, жорстоко бив їх. У січні 1943 року разом з гітлерівцями й іншими по­ліцаями заарештовував членів підпільної комсомоль­ської організації «Молода гвардія». А коли Сергієві Тюленіну, Олегу Кошовому і ще декому з молодо­гвардійців пощастило вийти з міста, Мельников доб­ровільно вистежував їх, влаштовував у їхніх домів­ках засідки, під час облав грабував майно батьків молодогвардійців. Зрадник двічі брав участь у стра­тах юних патріотів Краснодона.

За все це тепер треба відповісти. В переповненому залі напружена тиша. її порушує то тяжке зітхання, то хрускіт судорожно стиснутих пальців, то раптовий стогін. Я сиджу поруч з матір'ю Олега Кошового Оле­ною Миколаївною і бачу, якими неймовірними зусил­лями вона стримує ридання.

Свідчення судові дає М. М. Коростильов, дядько Олега Кошового.

Вперше я побачив Мельникова влітку 1942 ро­ку, коли він зірвав зі стовпа і подер на дрібні клапті листівку молодогвардійців. Пізніше я пізнав його ближче. В моїй квартирі часто збиралися молодогвар­дійці. Вони обговорювали свої справи, за допомогою потаємного радіоприймача слухали Москву, записували зведення Радянського Інформбюро. Коли почалися арешти, забрали й мене. Арештував і конвоював мене до поліції Мельников. До речі, він же заарештував мою матір, сестру й дружину. У вікно камери я бачий, як відправляли на страту дві групи молодогвар­дійців. Серед поліцаїв, що скручували цим дітям руки, саджали їх в автомашину, був і Мельников.

Далі Микола Миколайович розповідає, що з ним в одній камері сидів комсомолець Павлик Колотович. Удвох вони спробували втекти. Та Колотовича, а по­тім і Коростильова спіймали, і вони знову зустрілися в поліційній камері. Павлик розповідав Миколі Ми­колайовичу, як нещадно бив його Мельников, як при­мушував цілувати ствол карабіна. А коли комсомо­лець відмовився виконувати наказ зрадника, той ство­лом повибивав хлопцеві зуби.

На запитання судді, чи він згоден з цими свідчен­нями, Мельников цинічно заявив:

—  Колотовича я бив, але зубів не вибивав. Зуби йому вибив інший поліцай. Новиков.

Не можна спокійно слухати свідчення сестри стра­ченого молодогвардійця Сергія Левашова Лідії Ми­хайлівни. Сім'я Левашових жила в одному будинку з Мельниковим. Сергій знав поліцая. Впізнав він його і на місці страти. Впізнав і попросив розповісти ма­тері про його долю.

—  Чому ви не передали Левашовій останнє про­хання сина? — запитує суддя.

—  Я пізно прийшов з роботи й ліг спочивати,— відповідає спокійно Мельников.

Ледве стримуючи обурення, суддя уточнює:

—  Ви що ж, підсудний, убивства безневинних ра­дянських людей вважаєте за роботу?

Мельников знизує плечима й мовчить. Для іуди не було нічого святого, він ніколи не ро­зумів значення  слів: «совість»,  «честь»,  «Батьківщина». На запитання прокурора, чи вважав підсудний хоч коли себе за благородну людину, Мельников зни­зує плечима:

— А що це означає?

Запроданець усіма  способами  викручується,  при- кидається простачком. «Я був рядовим поліцаєм», «Не можу згадати», «Забув»,—часто повторює він] явно уникаючи відповіді на прямо поставлені запи­тання.

— Ти що ж, собачий сину, і мене не впізнаєш? — гнівно запитує свідок, вісімдесятип'ятирічна Олек­сандра Василівна Тюленіна.— А я тебе, ірода, якби навіть відтоді не двадцять два, а сорок два' роки минуло, все одно впізнала б. Майже цілий місяць,— сказала Олександра Василівна,— цей недолюдок вди­рався в нашу домівку, як тільки стемніє, і сидів у засідці до  ранку, дожидаючи  мого Сергійка...

- Далі з розповіді Олександри Василівни та інших свідків вимальовується картина останніх днів життя Сергія Тюленіна.

Коли почалися арешти і штаб наказав Сергієві від­ходити, він, перед тим як покинути Краснодон, спо­вістив рішення штабу іншим молодогвардійцям. І тільки після цього разом з Олегом Кошовим, Ва­лерією Борц, моїми сестрами Ніною й Олею пішов У Фронту. Декому з них усміхнулася доля. Сер­гій у Глибокському районі Ростовської області пере­ходить фронт.

Після наполегливих умовлянь Тюленіна прийняли до однієї військової частини. Невдовзі його разом з двома бійцями послали в розвідку до міста Кам'янська. За німецькою лінією оборони наших розвідни­ків було викрито. Довелося прийняти нерівний бій, у якому Сергій потрапив у полон. Через кілька днів йому пощастило втекти з-під розстрілу. Поранений, знесилений Сергій прийшов у Краснодон. Але тут на нього чекала засідка.

27 січня 1943 року поліцаї Мельников та Новиков заарештували Тюленіна. Побачивши, що поранена Сергієва рука висить, як батіг, Мельников оскажені­ло кинувся заламувати її хлопцеві за спину. Потім поліцаї скрутили. Сергієві руки телефонним дротом і повели в поліцію.

— Невдовзі заарештували й мене,—продовжує свідчення Олександра Василівна.— На моїх очах катували Сергійка. Потім при ньому били мене. Але мій хлопчик мовчав. Він нічого не розповів супостатам про «Молоду гвардію».

Свідок Черников розповідає:

— Поряд з моєю камерою в краснодонській поліції була камера Віктора Третякевича. Крізь отвір, зроб­лений у перегородці, я протягом двох днів розмовляв з Віктором, його так жорстоко побили, що спина була в нього суцільною раною. На моє запитання, хто його катував, Третякевич назвав прізвища кількох по­ліцаїв. Серед них і Мельникова.

Інших заарештованих молодогвардійців також лю­то мордували. Але жоден з них не зрадив товаришів, де схилився перед ворогом. Всі вони чесно боролися й гідно зустріли смерть.

Три дні засідав у Краснодоні суд. Вину Мельни­кова було цілком доведено. Під вагою незаперечних доказів запроданець змушений був визнати:

— Винен, тяжко винен...

І ось вирок: за зраду Батьківщини, підсобництво ворогові, знущання й страти радянських людей Іва­на Мельникова засудити до вищої міри покарання — розстрілу.

 

 

 

 

 

 

ПОКИ Б'ЄТЬСЯ СЕРЦЕ

 

 

Пилип Петрович

 

Вперше я побачив його ось за яких обставин.

Біля школи зчепилися двоє п'яних. Давали один одному стусанів, а тоді й зовсім попадали на мокру від недавнього дощу землю.

Була перерва. Чимало учнів, серед них і я, з ці­кавістю стежили за цією сутичкою. Несподівано пі­дійшов черговий учитель:

—  Ступайте до школи. Соромно піонерам дивити­ся на таке...

—  Це чому ж соромно? — звернувся до нього не­високий кремезний чоловік, що саме проходив повз нас. На грудях у нього красувався орден Трудового Червоного Прапора. Він звернувся до нас:

—  Дивіться, дивіться, хлоп'ята. Та добре запам'я­тайте, до якого безглуздя може дійти людина, яка поклоняється зеленому змію...

Того ж дня на зборі дружини я знову побачив чоловіка з орденом. Наш старший вожатий Стьопа Кудінов сказав:

—  Сьогодні на нашому зборі присутній голова батьківського комітету школи Пилип Петрович Лютиков. Давайте попросимо його розповісти про своє ди­тинство, сьогоднішню роботу.

Ми дружно зааплодували. Пилип Петрович підніс руку, закликаючи до тиші. Розгладивши невеличкі вуса, почав:

—  Дитинство... його, власне, не було. Були злид­ні, думи про шматок хліба, виснажлива робота в кур­куля. Ріс я без батька, а в тринадцять років залишився й без матері. Один на білому світі... Що робити, куди податися?

Якось безземельні мужики їхали шукати роботи на Донбас. Упросив. Взяли з собою. Ось так опинився я в Краснодоні. Тоді це був брудний, невпорядкований рудник Сорокіна. Ні шкіл, ні кам'яних будинків, у яких ви тепер живете, ні вимощених вулиць. Голо, сіро, незатишно... Величезні дерев'яні бараки, глино­битні мазанки Шанхая ' та казенка, в якій напива­лися шахтарі ггісля виснажливої роботи.

Для чого я вам усе це розповідаю? Та аби ви зна­ли, за що боролися ваші батьки. Аби не думали, ні­бито клуби, школи, Палаци піонерів, парки були в робітничих дітей завжди. За це ми проливали кров...

Пилип Петрович говорив складно, не поспішаючи, часто звертався до нас із запитаннями.

—  Хто з вас живе у стахановських  будиночках? Я та ще кілька учнів піднесли руки.

—  А чому ці  будинки так звуться,  знаєте?

—  Знаємо,— відповів за всіх Анатолій Ковальов.— У цих будинках стахановці живуть.

—  Правильно. В нашій країні шана й повага тим, хто добре працює, хто трудиться, не шкодуючи сил. Побудували нові будинки. Кого поселити в них на­самперед? Звичайно, стахановців...

Пилип Петрович повільно ходив від дверей до вік­на і назад. Потім спинився біля моєї парти.

—  От про що я хотів ще поговорити... Дехто з вас учиться ледь-ледь. Як кажуть, перебивається з хліба на квас. А ви ж піонери. Не ображайтеся. Я не хочу корити вас піонерським званням. Хочу лише на­гадати, що піонер завжди, усюди й у всьому перший. Нам дуже потрібні грамотні, освічені люди: робітни­ки, що вміють читати креслення і знають будову вер­статів, за якими стоять; тямущі техніки, інженери, лікарі... І ось цими освіченими людьми мусите ста­ти ви...

Пам'ять зберегла чимало зустрічей з Пилипом Петровичем. Кому-кому, а нам з Сергієм Тюленіним досить часто доводилось розмовляти з головою батьківського комітету. Різні бували розмови. Але ось що подобалося: Пилип Петрович поважав нашу гід­ність. Він ніколи не кричав. Розмовляв спокійно, як з рівними. Говорив він з нами не лише про оцінки та дисципліну, а й про обов'язок перед людьми, про підлість і справедливість, про добро і зло.

Якось ми надавали стусанів дівчинці, черговій по класу, бо вона розповіла класному керівникові Ганні Олексіївні про те, що на перерві ми бігали по партах.

Ось що почули ми від Пилипа Петровича:

—  Ви ж люди. І живете не на безлюдному остро­ві, а в суспільстві, в якому є певні закони й норми поведінки. Ці закони треба виконувати, незалежно від того, подобаються вони вам чи ні. За такі діла до­рослих кидають до в'язниці. Ви зняли руку на това­риша. Це не гідно піонера...

На зборі загону з нас зняли піонерські галстуки. Хтось із дорослих спробував був заступитися, заявив, що ми все усвідомили й каємося.

—  Коли вони своєю поведінкою доведуть це, не­хай тоді  просять пробачення  в піонерського загону.

А піонери вирішать, повертати їм  галстуки чи  ні,— відповів на це Лютиков.

Іноді під час бесід Пилип Петрович спантеличував нас несподіваними запитаннями.

—  Як ви думаєте,— мружив він око,— скільки в сніжинки променів?

Ми з Сергієм зглядалися й не знали, що відпо­відати.

—  Ну, ну,— підохочував Пилип Петрович.

—  Не знаємо,— признавались ми.

—  Тоді гайда надвір.

Разом з нами він іде на вулицю. Кожен ловить на рукавицю сніжинку. Дивовижно, але в усіх сні­жинок, виявляється, по шість променів.

Тут Пилип Петрович пояснює, чому так виходить.

—  Більше читайте, — каже він. — Книжка — це помічник розумові. Я б ніколи не став електромехані­ком, якби не дружив з книгою. Скоро мені п'ятдесят стукне, а от не можу без книжки...

Остання моя зустріч з Лютиковим була в липні 1942 року, перед самою окупацією Краснодона. Я був тоді бійцем винищувального батальйону і стояв на посту біля райкому партії. В ті дні у місто приїхав секретар ЦК КП України Дем'ян Сергійович Коротченко. В райкомі не припинялися наради й засідан­ня. Людей приходило багато. Групами і поодинці. Якось я побачив Лютикова. Він ішов з секретарем райкому партії Нудьгою та секретарем райкому ком­сомолу Приходьком. Я привітав їх по-єфрейторськи на караул. Причому зробив це по-хлоп'ячому хвацько.

—  Зажди, зажди,— вдивляючись у моє обличчя, промовив Лютиков.— Либонь, хрещеник?..

—  Помилилися, Пилипе Петровичу,— не зрозу­мівши значення слів Лютикова, зауважив Приходько.— Це Кім Іванцов, а дітей з таким іменем, як відомо, не хрестять.

—  Ні, не помилився. Він і є. А хрестив я його сам... на батьківському комітеті.

Лютиков пильно глянув мені в очі. Потім тихо, майже пошепки промовив:

—  Спасибі тобі, синку, що в цей тяжкий час ти правильно визначив своє місце...

—  Вам спасибі, Пилипе Петровичу,— так само тихо сказав я.

...Холодної ночі з 15 на 16 січня 1943 року вивез­ли на розстріл першу групу молодогвардійців. Серед них був секретар підпільного райкому партії Пилип Петрович Лютиков. Перед стратою біля шурфу шах­ти № 5 він  сказав товаришам-.комуністам:

—  Ми навчали молодь жити й боротися. Нехай же побачать хлопці, як умирають більшовики.

Зібравши останні сили, Пилип Петрович заспівав: «Замучен тяжелой неволей...»

Тієї ж миті пісню підхопили молоді голоси.

 

 

 

 

 

Він виконав клятву

 

Весна 1943 року була в Донбасі рання, тепла й дружна. Зранена земля, скидаючи сніжне покривало, швидко прокидалася від зимового сну. Щедро прогріта сонцем, вона парувала і то тут, то там буйно зеленіла молодою ніжною травою. Перші птахи без угаву щебетали в садах. Дихалось легко, і на якусь мить забувалися війна й страждання.

З речовим мішком за плечима, в якому залиша­лося кілька сухарів, пара онуч та рушник, спираю­чись на прикрашену вигадливими візерунками пали­цю — подарунок далекого кавказького друга,— я про­стував до Краснодона. Часом долинав з боку Лисичанська гуркіт артилерійських канонад і ухкання авіа­бомб. Ішов я розбитим путівцем. Великого руху тут не спостерігалося, хоча фронт був недалеко. Зрідка грузнучи в болоті, просувалися військові автомашини та підводи. Стомлено ступали узбіччям солдати, що відстали від своїх частин.

Один, невисокий, з м'язистим обвітреним облич­чям і жвавими, зачарованими весною очима, порів­нявся зо мною.

—  Закурити, браток, не знайдеться? — спитав з не­прихованою надією.

Я без зайвого подав портсигар із махоркою.

—  Ти часом не з двісті   сорокового? — поцікавився   мій  супутник,  коли   ми  сіли  на  торішню  копицю соломи.

Мружачись від сонця, я підклав під поранену ногу палицю — так було зручніше — і хотів відповісти. Однак солдат усе зрозумів без слів:

—  Надовго?

- Поки що на місяць, а там побачимо.

—  А йти далеко?

—  Кілометрів з десять, у Краснодон.

Мій супутник несподівано звівся на лікті й пере­питав:

—  У Краснодон, кажеш,— і, не чекаючи підтвер­дження, промовив: — Як же, чув... Недавно командир розповідав про це місто. Партизанський загін там діяв. І, кажуть, добре діяв. А складався загін із шко­лярів.

Солдат зітхнув, похитав головою, кілька разів під­ряд глибоко затягся махорчаним димом:

—  От, брат, яка вона, всенародна війна...

Я попросив солдата розповісти мені все, що знає, про краснодонське підпілля. Але до сказаного вже він додав лише:

— Били німців, листівки розкидали... Загін звався «Молода гвардія». Майже всі загинули...

Так у березні 1943 року на фронтовій дорозі я вперше почув про юних підпільників Краснодона.

Зруйновані будинки й висаджені в повітря шах­ти, тисячі загнаних у Німеччину, сотні розстріляних і  замордованих — ось  що   я  зустрів  у  ріднім   місті.

В парку імені Комсомолу ще свіжа була земля на могилі молодогвардійців. Сергій Тюленін, Іван Земнухов, Віктор Третякевич, Володимир Осьмухін... Шкільні друзі, товариші, просто знайомі хлопці. Руку катів не стримала ні їхня молодість, ні сльози мате­рів. На скромному дерев'яному обеліску хтось крей­дою написав горьківські слова:

 

И капли крови горячей вашей,

Как искрьі, вспьіхнут во мраке жизни

И много смельїх сердец зажгут.

 

Із уст в уста передавалася в ті дні клятва коман­дира «Молодої гвардії» Івана Туркенича, виголошена над могилою товаришів:

— Прощайте, друзі! Прощай, Кашук! Уляно мила,. прощай! Чи чуєш ти мене, Сергію Тюленін? А ти, Ваню Земнухов? Чи чуєте мене, друзі мої? Ми не забудемо вас. Доки бачать мої очі, доки б'ється в грудях моїх серце, клянуся мститися за вас до остан­нього подиху, до останньої краплини крові. Я не скину цієї сірої солдатської шинелі, доки останній гіт­лерівець, який ступив на нашу землю, не буде зни­щений.

Незабаром я зустрівся з Туркеничем. Він прийшов до нас провідати свого бойового товариша, мою сест­ру Ніну. Як зараз бачу його сухорляве мужнє облич­чя, спокійний зосереджений погляд привітних сірих очей. Незважаючи на пережите, Туркенич був бадьо­рий, сповнений енергії. Він дуже зрадів з того, що сестра вирішила йти на фронт. Іван засидівся у нас допізна — і йому, і Ніні було що згадати, було про що розповісти одне одному. Та ось він зібрався йти. Попрощався з сестрою, підійшов до мене:

— Одужуй, солдате. Та не довго затримуйся — справ у нас з тобою ще багато. Словом, до зустрічі в Берліні.

Моя мати подивилася на бувалу в бувальцях Іва­нову шинелю,  а потім на його подрані чоботи.

— Нічого, Варваро Дмитрівно,— помітивши цей погляд, жваво відгукнувся Туркенич,— шинеля ви­тримає, адже вона сукняна. Щодо чобіт — підіб'ємо підметки. Не допоможе — замінимо новими. А до Бер­ліна все одно дійдемо.— Помовчавши, додав: — Інак­ше не можна.

Двадцять п'ять років сестра дбайливо зберігає фотокартку, що Іван подарував того пам'ятного бе­резневого вечора. Туркенич — у пілотці, на петлицях старенької   гімнастьорки — лейтенантські   кубики   та артилерійські емблеми. І в щільно стулених вустах, і в рисах по-юнацькому жвавого обличчя вже позна­чилися горе й страхіття безжалісної війни. Знімок цей зроблено десь наприкінці сорок першого чи на початку сорок другого року.

Воював Туркенич у лавах 99-ї гвардійської Червонопрапорної Житомирської дивізії. Там став комуні­стом. В заяві до первинної партійної організації, да­тованій 27 травня 1944 року, він писав: «Відчуваючи велику ненависть до німецьких загарбників і бажаю­чи найшвидшого розгрому ненависного ворога, прошу первинну партійну організацію прийняти мене в чле­ни  ВКП(б). Свою долю я хочу поєднати  з життям

Нашої більшовицької партії. Незважаючи ні на що, я готовий до будь-яких випробувань і, якщо треба, від­дам своє життя заради остаточної перемоги над во­рогом».

Іван Туркенич брав участь у боях за визволення багатьох міст України, в тому числі Житомира, Льво­ва, Тернополя, Києва. Під Києвом батарея старшого лейтенанта Туркенича витримала особливо жорстокий бій. Відбиваючи атаку танків, загинула вся обслуга однієї артилерійської установки. Тоді сам комбат став до гармати, що замовкла, і прямою наводкою почав розстрілювати ворожі танки. Спалахнув танк, після другого пострілу — ще один. Решта злякано повер­нули назад. За цей бій Іван Туркенич був нагоро­джений орденом Вітчизняної війни першого ступеня.

На фронті Туркенич підтримував постійний зв'я­зок з комсомольцями й молоддю Донбасу. Він пиль­но стежив за титанічною роботою земляків по відбудові зруйнованих ворогом шахт, щиро радів з їх успі­хів. Ось що говорилося в одному листі, адресованому ворошиловградській комсомолі]', опублікованому об­ласною газетою «Ворошиловградська правда» 26 черв­ня 1944 року: «Дорогі товариші! Комсомольці нашого з'єднання, серед яких чимало земляків-ворошиловградців, з честю справляють свій обов'язок перед Батьківщиною, чудово виконують завдання команду­вання на фронті боротьби з німецькими загарбника­ми. Ми дуже пильно стежимо за тим, як наші земляки-донбасівці відбудовують рідні шахти, заводи, колгоспи. Дух безсмертної «Молодої гвардії» — в тру­дових ваших подвигах, в героїчних буднях відроджен­ня радянського життя, в нашій повсякденній важкій, але   благородній   справі    розгрому    ненависного   во­рога».                                                        .

Був серпень 1944 року. Радянська Армія з жор­стокими боями наближалася до Вісли, звідки відкри­вались шляхи на Варшаву, Краків, до Верхньої Сілезії. Одним з головних опорних пунктів ворога на шляху наших військ було невелике польське містеч­ко Глогув. Тут і здійснив свій останній подвиг колиш­ній командир «Молодої гвардії», заступник началь­ника політвідділу дивізії по роботі з комсомольцями старший лейтенант Іван Туркенич.

За повідомленням нашої розвідки, в районі Глогува були зосереджені значні сили фашистів. Щоб до­кладніше виявити ці сили, а також визначити місця вогневих точок та резервів противника, командуван­ня вирішило провести розвідку боєм і захопити Глогув. Бувалий офіцер Туркенич вважав, що успіх опе­рації залежить від рішучих і вмілих дій усіх бійців, раптовості й навальності атаки. Про це він говорив з усіма перед боєм, переходячи від підрозділу до під­розділу.

Довідавшись, що ввечері загинув комсорг однієї роти, Туркенич вирішив наступного ранку йти в атаку з цією ротою. Він часто бував у цьому підрозділі, -не раз щиро розмовляв з воїнами про солдатське життя-буття, про дивізійні та фронтові справи. Тут добре знали його, й він знав багатьох.

Бій спалахнув гарячий. Німецька артилерія поси­лила вогонь. Фашисти добре пристріляли місцевість, і снаряди, здіймаючи фонтани гнилої болотяної води, лягали в саму гущу атакуючих. Бійці заметушилися, а потім не витримали й залягли. Цього саме дома­гався противник. Тепер загибель атакуючих здава­лася неминучою.

Миттю зваживши обставини, Туркенич зрозумів: порятунок — це негайний кидок уперед. Зірвався на ноги:

— За мною, друзі! За нашу Батьківщину! Вперед!

Знайомий голос комсомольського ватажка, його рішучі дії підіймають бійців. І ось уже один, другий, десятий, подолавши страх, біжать за офіцером. Ліче­ні хвилини — і атакуючі вже на околиці містечка. Глогув у наших руках!

У розпалі бою піхто не помітив, куди подівся Тур­кенич. Тільки згодом його знайшли у вирві поране­ного осколком у груди. Лікарі робили все, щоб вря­тувати Івана. Але пульс щодалі слабшав, дихання ставало уривчастим. За добу, 14 серпня 1944 року, так і не опритомнівши, він помер.

На могилі Туркенича в польському воєводстві Же­шув споруджено пам'ятник. Напис такий:

1920—1944. Героєві «Молодої гвардії» Івану Туркеничу Громадяни Жешувського воєводства.

Нещодавно польські харцери — юні піонери — при­слали моїй сестрі Ніні фотознімок могили Туркенича. В листі вони сповіщали, що подвиг сміливого коман­дира «Молодої гвардії» радянського офіцера Івана Туркенича живе й довіку житиме в їхніх серцях. Польські піонери писали:

«Багато є дружин харцерів, що носять ім'я Тур­кенича. В Жешуві його ім'ям названо лісотехнічне училище, в Глогуві — школу й вулицю».

Гідне вічної слави героїчне життя Івана Тур­кенича — яскравий приклад безмежної любові до матері-Вітчизни.

 

 

 

 

 

Партії рядовий

 

В глибині Краснодонського парку, де густо роз­рослися клени та акації, знаходиться могила тридця­ти двох шахтарів. Невисокий гранітний постамент. Срібляста ваза із спадаючим знаменом. На п'єдесталі напис: «Це могила краснодонських шахтарів, яких живцем закопали фашисти»...

Серед імен, висічених на постаменті, Особливим болем озивається в моєму серці ім'я Шевцова Івана Васильовича.

Я був мало знайомий з ним, але запам'ятав на все життя.

...Одного листопадового дня 1941 року особовий склад Краснодонського партизанського загону зібра­ли в залі засідань райкому партії. Після короткої промови секретаря райкому партії слово взяв пра­цівник штабу 18-ї армії старший батальйонний комі­сар Борцов:

—  Ваше прохання, товариші, вдоволене,— сказав він.— Військова Рада армії дозволила відправити на фронт краснодонський партизанський загін. Чи його буде закинуто в тил противника, чи разом з части­нами армії він займе оборону, ще не вирішено. Ска­жу відверто: становище дуже тяжке. Не вистачає військ, боєприпасів, обмундирування. Ваш загін, так само як інші партизанські загони, мусить надати Червоній Армії максимальну допомогу в утриманні оборони Донбасу.

Комісар замовк, очевидно, щось обмірковуючи, а потім  вів далі  хриплуватим  простудженим  голосом:

—  Я знаю, серед вас є люди не зовсім здорові. Через це, власне, їх не мобілізовано до армії. Мо­жуть виявитися й слабодухі — всіляко буває. Отже, я прошу вас, хто з якихось причин не може йти на фронт, скажіть про це зараз...

Запала тиша. Напружена, хвилююча.

—  Іване Васильовичу,— звернувся раптом Бор­цов до майстра-підривника шахти «Урало-Кавказ» Шевцова,  високого, кремезного чоловіка  років  сорока.— Чому ж ви мовчите? Адже у вас немає   одної кисті, на фронт вам не можна.

Шевцов підвівся, щосили стис бильце стільця шорсткими пальцями здорової руки:

— Товаришу старший батальйонний комісар, я — комуніст, і моє місце там, де вирішується доля Бать­ківщини. Дуже прошу дозволити разом з товаришами йти на фронт. А що рука покалічена... Не турбуйте­ся. Не підведу.

В голосі шахтаря було стільки щирого благання й  рішимості, що начальник політвідділу  поступився.

На фронті Шевцову доводилося значно важче, ніж будь-кому з нас. Але він ніколи не втрачав бадьо­рості, не скаржився і мужньо зносив усі труднощі фронтового життя. Згадуючи тепер ті дні, бачу Івана Васильовича як живого. Ось він разом з нами йде в розвідку, плазом наближається до ворожої вогне­вої точки, на диво влучно стріляє з карабіна, по­клавши його на покалічену ліву руку.

Якось ми поверталися з розвідки. В селищі Ольховатка, де базувався загін, нас чекали хатнє тепло, їжа, відпочинок. Тому ні втома, ні пронизливий мо­роз не здатні були зіпсувати нам доброго настрою. Лінію німецької оборони перейшли благополучно. Попереду «нічийна» земля. Несподівано праворуч ви­ринули кілька чорних постатей. Вони простували до скирти торішньої соломи, повз яку   мали   проходити й ми.

— Чотири на чотири,— шепоче, щось обмірко­вуючи, старший групи Шевцов.— Та плюс несподі­ванка...

Ми    виконали    завдання   і   могли   з   спокійною совістю  непомітно  вийти до своїх.  Але — чотири   на чотири...

І ось тихо, але владно Шевцов наказує: - Климов   і   Рожнов,   заляжете   з   правого   боку скирти,  я  з  Кілюй — з лівого.  Сигнал  до  відкриття вогню — мій   постріл...   Не  завадило   б  язика   прихо­пити, та потомились ми...

Швидко добираємось до скирти, зариваємося в солому. Німці, не доходячи метрів двісті до пас, не­сподівано залягли й відкрили  автоматний вогонь.

—  Дзуськи, — сердито прохрипів Іван Васильо­вич.— Тепер нас цим не купиш...

Пострілявши, фашисти встали й неквапливо по­сунули на скирту.

Іван Васильович обережно викинув уперед кара­біна, прицілився. Сухо гримнув поодинокий постріл. І тієї ж миті дружна стрілянина з карабінів остаточ­но зруйнувала вранішню тишу. Кілька запізнілих ав­томатних черг спробували змінити симфонію бою. Але, раптом захлинувшись, урвалися.

Обшукуючи здоровенного, зарослого рудою щети­ною німця,  Іван Васильович скрушно зітхав:

—  Промазав, щоб тебе... Цілився в ногу, а потра­пив у живіт. Хотів-таки язика прихопити.

Чесно виконував свій обов'язок бійця і комуніста шахтар Шевцов. Ніхто тоді не думав про героїзм. Усе, що робив наш товариш, було звичайним на той час, бо так робив не один -він. Це тепер, чверть сто­ліття по тому, коли знову й знову обмірковуєш пе­режите й побачене, доходиш висновку, що батько п'я­тьох дітей, інвалід праці Шевцов, добровільно пішов­ши на фронт, справді зробив героїчний вчинок.

Ось як склалася доля Шевцова після розформу­вання нашого загону.

Коли влітку 1942 року почався новий німецький наступ, Іван Васильович відходив разом з нашими військами. Але на переправі через Дон Шевцова та його родину спіткало лихо. Під час бомбардування було тяжко поранено Івана Васильовича, його дру­жину Марію Олексіївну та маленьку доньку Людми­лу. Дванадцятирічна Валентина — найстарша з ді­тей — розгубилася. Та світ, як кажуть, не без добрих людей. Якісь військові допомогли дівчинці перенести поранених  батьків і  сестричку  до погреба.

Вночі хутір, де вони були, зайняли німці. Що роби­ти? На сімейній раді вирішили дістати підводу, щоб переїхати до якогось глухого місця. Валентина піш­ла в поле, де отаборилися біженці. Незнайомий дядь­ко допоміг знайти пару волів з возом. Разом з Ва­лею він під'їхав і забрав з погреба сім'ю Шевцових на  підводу,  дав дітям   налигача  й  сказав:

— Поганяйте... Хоч ваш батько й поранений, та видно, що він чоловік кмітливий, правильно підкаже, куди їхати.

Понад тиждень добиралися Шевцови до станції Гундрівської, де на них чекали родичі. У Івана Ва­сильовича та його дружини почалася гангрена. Вони часто непритомніли, марили. Діти поклали батьків на тачку (підводу поліцаї відібрали) й повезли їх до лікарні, що була в селищі Ізварино біля Краснодона. В Ізварино Івана Васильовича та його дружину Марію Олексіївну (теж комуністку) виказав зрадник. Шевцових заарештували й перевезли до Краснодо­на. В поліції їм пообіцяли надати медичну допомогу лише з умовою, що Іван Васильович розповість про партизанський загін, в якому він був, і назве відомих йому комуністів і безпартійних активістів, а після одужання піде працювати на шахту. Окупантам дуже потрібні були досвідчені шахтарі.

Але комуніст Шевцов і гадки не мав про співро­бітництво з фашистами. Тоді оскаженілі гітлерівці жорстоко побили його. Проте і це не допомогло. Його катували щодня. Зрозумівши, що жити йому недовго, Шевцов вирішив попрощатися з дітьми. Під час побачення з Валентиною він сказав:

—  Передай, донечко, бабусі, щоб вона привела вас усіх. Начальник поліції сказав, що випустить мене, якщо в мене справді п'ятеро дітей.

І от останнє побачення. Іван Васильович довго дивиться на дітей, пестить голівки, безперестанку цілує.

—  Запам'ятайте, діти мої,— шепочуть його розби­ті, опухлі губи,— батько ваш був чесною людиною. Мені дуже хочеться, щоб і ви повиростали чесними і так любили Батьківщину, як я.

Повернувшись до  старої неньки, додає:

—  Виховайте моїх дітей, мамо, як виховали мене. Скупі   чоловічі   сльози   повільно   потекли   по  його

змарнілому, змученому обличчю.

Скажений поліцай з усієї сили вдарив Шевцова прикладом по голові. Іван Васильович упав. Косту­ри порозліталися в різні боки. Шевцова виволокли на вулицю. І вже звідтіля діти почули твердий, упев­нений батьків голос:

—  Наші обов'язково повернуться...

Вночі двадцять дев'ятого вересня 1942 року Івана Васильовича Шевцова в числі тридцяти двох пат­ріотів Краснодона живцем закопали в міському пар­ку, як написано було в наказі окупаційних властей, «за активну роботу на Радянську владу й відмову працювати на велику Німеччину»,

Мученицька смерть шахтарів викликала в красно-донців не страх і розгубленість, як чекали фашисти, а жадобу нещадної помсти окупантам.

Саме в ці дні окремі бойові групи молоді злилися в єдину підпільну організацію з крилатим іменем «Молода гвардія»...

Минули роки. Все, про що мріяв, за  що боровся й  віддав  життя   комуніст  Іван   Васильович   Шевцов, збулося. Радянська   влада   допомогла   його   дружині зростити й виховати дітей. Бсі вони мають освіту, фах. Михайло   успадкував    батькову    професію   й   на­віть місце роботи. Живе й працює на шахті «Урало-Кавказ».  Він   студепт-заочник   машинобудівного   ін­ституту. На цій самій шахті працює слюсарем дочка Івана   Васильовича   Неллі.   Валентина   й   Людмила живуть у Ризі. Там, у Ризі, працює електромонтером на будівництві другий син Шевцова — Геннадій. Міц­но   стоять    на   ногах    діти    героя-комуніста.    Вони достойно продовжують батькову справу.

Нещодавно я зустрівся з Марією Олексіївною Шевцовою. Вона їхала до дітей у Краснодон і, зупинив­шись у Ворошиловграді, завітала до мене. Середньо­го зросту,  сивоволоса  жінка   з   напрочуд   'молодими очима  вразила  мене  своєю енергією.  Сильно припа­даючи  на   праву  ногу   (наслідок  поранення),  Марія Олексіївна хутко пройшла до кімнати. Марія  Олек­сіївна   розповіла   про  свою   молодість,   про  те,   як  у 1920 році разом з Іваном Васильовичем вступила до комсомолу. Вона навіть дату пам'ятає — шосте липня. — У 1926 році ми вирішили одружитися. Ваня ска­зав, ,що весілля справимо комсомольське і обов'язко­во шостого липня — в день нашого вступу до комсомолу. Так і зробили.— Помовчавши, захоплено дода­ла: — Хороші  були роки. Тільки  шкода, часу не ви­стачало: робота, диспути, суботники, недільники, мо­лодіжні вечори, хата-читальня... З гордістю підкреслила:

—  Ваня був тоді завідувачем хати-читальні...

—  А тепер у вас, мабуть, часу вільного досить? — необачно зауважив я.

—  Що ви! Тепер ще менше.— І, не чекаючи по­дальших розпитувань, пояснила: — І з дітей не мож­на ока спускати, хоч вони вже всі дорослі, й онуків доглянути треба. Та ще громадські доручення. Член батьківського комітету школи...

—  Скажіть, Маріє Олексіївно, довго Іван Васи­льович  працював завідувачем  хати-читальні?

—  Ні, недовго. Вступив до комсомолу і незаба­ром перейшов працювати в шахту, запальником. 1927 року вступив до партії.

—  А ви? — вирвалось мимохіть у мене.

—  Я член партії з 1931 року.

Слухаючи стару комуністку, я дивувався й радів з її енергії, невгасимого інтересу до життя. Мабуть, такий уже народ — комуністи: доки б'ється серце, вони  роблять усе, щоб  поліпшити людям  життя.

 

 

 

 

 

 

Проня

 

В січні 1941 року, вже й не пригадую, після якої саме витівки на уроці, мене й Тюленіна викликали в райком комсомолу до Прокопа Івановича Приходь-ка. Хоч ми тоді ще не були комсомольцями, однак авторитет   райкому   і  Проні,   зокрема   серед   краснодонців, був такий великий, що нам і на думку не спа­дало не з'явитися туди.

Несміливо прочиняємо двері до кабінету. На письмовому столі безладно розкидані папери. Стос книжок, дуже схожих на шкільні підручники. За сто­лом нічим не примітний хлопець. На вигляд йому ро­ків двадцять, може, двадцять два. Поношений костюм, сорочка-косоворотка, широке відкрите обличчя, не­хитра зачіска. Все просте, звичайне. Зустрінеш тако­го на  вулиці, проминеш, не звернувши уваги.

—  Нам   до   Прокопа Івановича Приходька,— ска­зав я.

—  Він перед вами,— тицьнув себе в груди хлопець.

—  Ми серйозно... — Сергій образливо поглянув на господаря кабінету.

—  І я серйозно.

Не таким уявляли ми першого секретаря райкому, учасника боїв на озері Хасан, «хлопця що треба» — як сказав про Приходька, виряджаючи нас до райко­му, директор школи. В нашій уяві Проня поставав у військовій формі. З орденом чи хоч з медаллю й обов'язково з хвацьким чубом. Важко пояснити чому, але саме таким уявляли ми собі секретаря райкому. А тут... А тут ми й незчулися, коли розговорилися з ним, як добрі знайомі.

—  Ви мені насамперед скажіть, погана вона? — Проня говорив про вчительку, на уроці якої ми «від­значилися».

—  Дуже! — випалив Сергій з притиском, раптом відчувши в секретареві райкому коли не однодумця, то принаймні людину, яка співчутливо ставиться до наших вчинків.

—  А    в    чому    це    проявляється? — допитувався Проня.

Сергій   знітився.   Нічим   не   спромігся   підтримати друга і я.

—  Вона   що,   в'їдається,    незаслужено    занижує оцінки?

—  Ні...

—  Може, ви самі винні? — Проня зазирнув у очі Тюленіна, потім перевів погляд на мене.— Чотирна­дцять років, друзі мої, солідний вік. Треба думати, куди й на що витрачати свою енергію... В місті он скільки справ, що потребують ваших рук. Хоч і бо­ротьба з сніговими заметами. Скільки шахт просять допомоги — шляхи не розчищені — другий день вугіл­ля не вивозять. Взялися б та організували хлопців зі своїх вулиць...

Ми говорили довго, охоче. Проня викликав нашу повну прихильність. До того ж виявилося, що він доб­ре знає наших батьків, мого брата й сестру. Не зби­раюся запевняти, що ми одразу після цієї бесіди все усвідомили й стали такими собі пай-хлопчиками — і дисциплінованими, і старанними. Чого, на жаль, не було, того не було. Але після розмови з Пронею ми серйозно замислилися над власним життям. Над по­ведінкою, навчанням.

«Батько — комуніст ленінського призову, член пле­нуму райкому, брат — курсант військового училища; сестра — відмінниця навчання, активна комсомолка. Чому ж це у мене не як у людей?» Такі думки блука­ли в Сергієвій голові.

Після цієї зустрічі ми коли-не-коли заходили до райкому.  Проня  зустрічав  нас  привітно.  Розпитував про навчання, цікавився життям піонерського загону, дружини, роботою Тсоавіахіму. Виряджав він нас обо­в'язково з якимсь дорученням:

— Біля вашої школи дід Шелупахін живе — ко­лишній партизан, інвалід громадянської війни. Взя­ли б над ним шефство? Дровець там нарубати, води принести чи до магазину побігти.

Поступово ми відкривали в Проні нові риси, добрі й привабливі. Він любив людей, ставився до них чуй­но й уважно, завжди прагнув зробити для товаришів щось хороше, кожному ладен допомагати. Ближче пізнали ми і що таке робота секретаря райкому. Чим тільки не займався Прокіп Іванович! Комсомольсько-молодіжні бригади шахтарів і збирання утильсиро­вини, агротехнічні гуртки й побут молодих гіріників; політробота на селі і військове навчання молоді; ком­сомольські кроси...

Кроси... За тих часів відбувалися вони досить час­то. Кожен школяр і молодий робітник вважали за честь брати в них участь.

Пригадую комсомольський лижно-піший крос іме­ні двадцять третьої річниці РСЧА, що провадився в Краснодоні другого лютого 1941 року. Скільки було хвилювань, тривог, переживань: подбати про одяг та взуття, як слід потренуватися, розподілити лижі...

...Рано-вранці школярі і молоді робітники вишику­валися біля військово-навчального пункту. У всіх під­несений настрій. Лунають пісні, чути жарти, сміх. Про-ня, як командир перед боєм, обходить колони, прискіп­ливо оглядає наше спорядження.

 

Сурмить сурмач — це сигнал про початок кросу. Загони розвертаються й квапливо витягаються в на­прямку до селища Талове.

Проня не знає втоми. Ось він іде на чолі колони. Глянеш, уже стоїть край дороги, виглядає тих, що відстали. А то крокує з групою школярів, про щось жваво з ними говорить, жартує.

Хлопці й дівчата любили свого секретаря до нестя­ми. Майже тридцять років минуло, а досі пам'ятаю наші  масові кроси, так безпідставно забуті  в після­воєнні роки.

Часто бував Прокіп Іванович у школах нашого міс­та, заходив і до нашої. Як і скрізь, тут він мав багато друзів: Стьопа Кудінов, Віктор Третякевич, Борис Клиго, Федір Іванович Іванчиков...

Проня любив комсомольську роботу. Саме робо­ту, а не посаду секретаря. Всім серцем відданий своїй справі, він не шкодував для неї сил.

На третій день Вітчизняної війни «Соціалістична Батьківщина» опублікувала Приходькового дописа «Комсомольці-добровольці». В ньому Прокіп Іванович розповідав, що сотні комсомольців району подали заяви з проханням відправити їх на фронт.

Пригадую ті дні: натовпи молоді у дворі райко­му, втомлений охриплий Проня... У всіх одне бажан­ня, одне прохання — на фронт. Багатьох своїх акти­вістів, кращих з кращих послала до лав оборонців Батьківщини краснодонська комсомолія.

Не менш відповідальні завдання стояли перед тими, хто залишався в тилу. Видобуток вугілля, групи самозахисту, збір урожаю, винищувальні ба­тальйони...

Сімнадцятого серпня в країні проводився комсо­мольсько-молодіжний недільник. І хоч мали збира­тися по своїх організаціях, величезне подвір'я рай­кому заповнила молодь. Сюди прийшли ті, хто, як, приміром, ми з Сергієм Тюленіним, не встиг офор­мити своє членство в комсомолі, але вважав себе комсомольцем, а також і ті, хто закінчив школу й ще не влаштувався на роботу.

Групу, де були й ми з Сергієм, послали на шахту № 5. На цій шахті з восьмої години ранку до другої дня ми ганяли вагонетки з вугіллям. Робота була важка, та ніхто не скаржився й не лінувався. Не міг я тоді знати, що ця шахта невдовзі стане місцем загибелі багатьох моїх друзів і найближчого з них — Сергія Тюленіна.

Понад чотири тисячі молодих краснодонців взяли участь у цьому недільнику. Зароблені гроші одностай­но вирішили віддати у фонд будування літаків «Ком­сомолець Ворошиловградщини». Ще численніший був Другий Всесоюзний недільник — сьомого вересня. А  поміж  всесоюзними — добрий  десяток   міських  та районних.

Чого тільки не переробили ми в ті дні! Хто стар­ший — спускався в шахту і разом з кадровими шах­тарями рубав вугілля. Молодші працювали на поверх­ні: сортували й складали в штабелі кріпильний ліс. Наймолодші збирали пляшки, що їх потім заповню­вали пальною сумішшю і відсилали на фронт для знищення танків.

Проню й раніше важко було застати в райкомі. А тепер він весь час їздив по первинних організа­ціях — роботи, якої завжди було багато, тепер стало вдесятеро більше. Спав Проня в кабінеті — поряд з письмовим столом стояло залізне ліжко, заслане сі­рою ковдрою.

Дружні, хороші хлопці й дівчата працювали з Приходьком: Іван Єрмоленко — другий секретар, Ва­ля Герман, десятки ентузіастів-активістів. Приходько знав людей, умів зазирнути в саму душу. Поміч­ників добирав ініціативних, надійних.

По-батьківськи   скеровував   роботу   комсомольців

Василь Кіндратович Нудьга, уважний друг молоді. Хоч би як був завантажений, він, однак, знаходив час вислухати, порадити, підбадьорити молодих.

Фронт був близько, біля Красного Луча. І це зу­мовлювало роботу райкому. Військовими питаннями тепер займалися безпосередньо. Чимало довелося по­працювати, щоб добрати комсомольців для розвіду­вальних органів. Райком і Прокіп Іванович особис­то рекомендував для роботи у ворожому тилу Любов Шевцову, Сергія Левашова, Володимира Загоруйка, Анатолія Ніколаєва, Ніну й Олю Іванцових. Усіх їх в райкомі знали як енергійних, цілком надійних ком­сомольців.

Багатьом з них Проня сам вручав комсомольські квитки. Для кожного знаходив тепле напутнє слово, слушну пораду.

Шістнадцятого березня збулася моя заповітна мрія — я став комсомольцем. Міцна рука Прокопа Івановича по-дружньому лягла на  моє плече:

—  Пам'ятаєш розмову про «погану» вчительку? Я розгубився і не знав, що відповісти.

—  Ращий, що ти все зрозумів і зробив правильні висновки. Носи квиток з гідністю.

Через місяць мені сповнилося шістнадцять. Шко­дував я тоді лише про одне: не було поруч Сергія Тюленіна — його мобілізували на будівництво оборон­них споруд під Ворошиловградом. Тільки через чоти­ри місяці, перед самою окупацією Краснодона, Сергій повернувся до міста. Я з гордістю показав йому но­венький   комсомольський   квиток.  Очі  друга   засвітилися. Але в глибині їх я побачив ледь помітну обра­зу ми разом мріяли про комсомол, а вийшло... 1а хіба в цьому була моя вина? Допомогти ж Сергієві вже ніхто не міг — райком евакуювався.

...Липень 1942 року. З Краснодона вивозили все, що було можна. Побачивши над райкомом сизий ди­мок, я на хвилину забіг туди. Валя Герман палила архіви.

— А, Кімашо, заходь,—сказала вона вдавано ве­село. Валя сказала не «Кім», як звичайно, а ласкаво, моїм шкільним прозвиськом, що ним (вона про це знала) я пишався.— Ось бачиш,— спалюємо.— І ви­нувато закусила губу. Валя пошукала у величезному стосі паперу, подала мені облікову картку.— Візьми з собою. Так надійніше.

Проня з кимось лаявся по телефону.

—  Добре, що зайшов,— закінчивши телефонну розмову, повернувся до мене.— 3 винищувальним відходиш? Правильно... Вранці забігав Тюленін. Здає­ться, він щось затіває...

Я спитав, що збирається робити Приходько.

—  Багато молоді ,не встигне евакуюватися. Якось несподівано все це... Хочеться бути разом з ними.

Приходько дуже хотів залишитись у підпіллі. Не дозволили. За вказівкою ЦК ВЛКСМ його відряди­ли до Саратовської області. Там незабаром Проню обрали секретарем Курилівського райкому комсо­молу.

Чотирнадцятого лютого 1943 року Краснодон було звільнено. В березні я приїхав до рідного міста. На­самперед пішов до райкому комсомолу стати на облік. Тепер райком містився в іншому будинку — старий був зруйнований. На вхідних дверях ще здалеку вид-нілося гасло — переробка відомої пісні:

 

Вьішел в степь донецкую

Парень молодой

Воевать с немецкою

Подлою ордой —

Пулей и сверхплановоГі

Тонною угля.

Бей врага поганого,

Чтоб цвела земля.

 

Внизу хтось розгонисто додав: «Вугілля понад план — єдине комсомольське доручення. Інших нема».

В райкомі якийсь незнайомий хлопець довго роз­глядав мій квиток, а потім заходився мене шпетити:

—  Як же ти так неохайно? Хіба тебе не вчили, як...

Від образи мені потьмарилося в очах. В збудженій уяві чітко вималювалась картина липня тривожного сорок другого року.

Після жорстокого бою під Новочеркаськом ми ві­дійшли на Дон. Біля станиць Заплавської та Богаєвської тримали останню оборону. Ледве живі від уто­ми, дісталися ми Дону невеликими групами й поодин­ці. Хоч поріділи наші лави, але бойового духу не втратили й готувалися до нового бою, щоб дати змо­гу машинам і підводам з пораненими переправитися на лівий берег.

На світанку хмари «юнкерсів» шугнули на пере­праву. А слідом за ними, ведучи гарматний і кулемет­ний вогонь, посунули танки. Хмари диму й пилюки за­тулили сонце. В гуркоті бою потонули стогони поране­них і останні слова вмираючих. Уцілілі билися шале­но, не оглядаючись.

—  Комуністи  й  комсомольці,  вперед!

Метрів за десять від мене поранений політрук з пляшкою пальної суміші став перед фашистським тан­ком. Куля поцілила в пляшку, і політрук спалахнув, мов смолоскип. Але в ту ж мить кинувся до танка високий червоноарміець. В'язка гранат своє зроби­ла — сталева потвора безпорадно закрутилася на одній гусениці. Вогненні язики жадібно охопили бро­ню з ненависним білим хрестом.

Та ось не стало гранат і пляшок. Вистріляно остан­ні патрони, замовкли протитанкові рушниці.

—  Кінчай оборону... Відходь! — долинула коман­да. Миттю всі, хто лишився живий, кинулися у воду і щодуху подалися до лівого берега.

Вилізши з води, я дістав з кишені гімнастьорки комсомольський квиток. Він дуже намок. Тоді я не думав, не гадав, що моєму квиткові судилося ще раз купатися разом зі мною в холодних водах кав­казької швидкоплинної річки з химерною назвою Пшиш...

І от тепер цей хлопець. Важко сказати, чим би все скінчилося, якби до кімнати не зайшов... Проня. Так, Прокіп Іванович Приходько знову працював першим секретарем Краснодонського райкому комсомолу. Він узяв квиток і якось особливо, може, навіть ніжно по­гортав його сторінки. Потім поклав квиток на стіл і міцно потис мені руку:

—  Спасибі! Зайшла Валя Герман.

—  Випишіть Іванцову новий квиток, а цей збе­режіть,— сказав Прокіп Іванович Валі. А мене спи­тав: — Що збираєшся робити?

Я кивнув на палицю і поранену ногу.

—  Розумію...

Раптом задзвонив польовий телефон. Проня зняв трубку.

—  Я ж вам казав, Даниле Олексійовичу, звертай­теся до військкомату. Відмовили? Ну, а я де візьму?.. Тепер скрізь не вистачає людей.

Я розглядав Проню. Худе витягнене обличчя. Під запалими блискучими очима — синці. Видно, й для нього не були легкими ці місяці.

—  До зарізу потрібні  в  школах  військові   керівники. Завідуючий райвно не вперше просить допомо­гти. Порятуй! — звернувся до мене Прокіп Іванович. Чого завгодно я сподівався, тільки не цього. Зди­вовано витріщився на Проню:

—  Який з мене військовий керівник? Молодший сержант... За плечима всього сім класів... Ще й сім­надцяти років нема... Нога до того ж...

—  Молодший сержант — це чин, і не малий. А за плечима в тебе, крім семи класів, ще місяці війни... Щодо віку, то байдуже.

—  Через  місяць перекомісія,— захищався  я далі.

—  Якщо ти попрацюєш один лише день — це теж буде непогано.

Так з легкої Приходькової руки я став військовим керівником Першотравиевої середньої школи № 6, у якій ще рік тому навчалися Уля Громова, Майя Пег-ливанова й інші молодогвардійці. А тепер за їхніми партами сиділи мої ровесники.

Багато про що говорили ми з Приходьком того березневого дня, а про «Молоду гвардію» — най­більше.

—  Справжніми комсомольцями були наші хлопці й дівчата... Треба негайно збирати матеріали про їхнє життя. Слід би музей організувати... Я вже й завіду­вача нагледів — твою сестру Олю,— говорив Прокіп Іванович.

Потім  розмова  перекинулася на сьогодення.

Німецьке командування всіляко пнулося видобу­вати в окупованому Краснодоні вугілля. Але саботаж і диверсії підпільників не дали відновити жодної шахти.

Майже сім місяців тривала окупація. Сім місяців вода заливала шахти. Обвалилась покрівля. Завали перегородили штреки і лави. Здавалося, легше відкри­ти нові шахти, аніж відбудувати старі. Але молоді краснодонці, що разом зі своїми матерями замінили батьків, які пішли на фронт, зробили неможливе.

Обласна газета «Ворошиловградська правда» два­надцятого березня 1943 року в дописі «Краснодонське вугілля йде на-гора» писала: «Менше ніж за півмісяця було відбудовано й пущено десять шахт, які почали давати сотні тонн високоякісного коксівно­го вугілля на добу».

Це був подвиг!

Пам'ятаю, з якою гордістю Проня розповідав про комсомольців-шахтарів: вантажника шахти № 1-біс Георгія Мороза, забійника шахтоуправління № 9 Вік­тора Ковальова. Вони виконували змінні завдання на сто шістдесят процентів.

— Адже й Ковальову, й Морозові всього по шіст­надцять,— нагадав Проня.

Згодом цей самий Мороз на честь двадцятип'яти­річчя ВЛКСМ навантажив понад план ешелон ву­гілля...

Ворог зруйнував не тільки шахти. Пограбовані радгоспи й колгоспи, школи, лікарні чекали відбудо­ви. Партійні та радянські організації у звільнених районах розраховували на допомогу комсомолу. Юна­ки й дівчата виправдали надії, що на них покладалися. Молодь була скрізь: на будівництві мостів, шляхів, оборонних споруд; комсомольці створювали відбу­довчі загони, працювали на упорядженні міста, ра­йону. І всюди — величезна організаторська робота районного комітету комсомолу та його першого сек­ретаря Прокопа Івановича Приходька.

Першотравнева школа № 6... Багато її учнів і, звичайно, вчителів добре пам'ятали закохану в літе­ратуру Улю Громову. В кожному номері шкільного рукописного журналу «Юний літератор» було ЇЇ опо­відання. В учительській я не раз чув розмови про те, як захоплювалася Уля російською і українською лі­тературами, її шкільні твори завжди оцінювали тіль­ки п'ятіркою.

Чудом збереглися деякі Улині твори шкільних літ, записні книжечки, а також опублікований в «Соціа­лістичній Батьківщині» допис «На «відмінно» і «доб­ре». В них — роздуми над метою життя, над покли­канням літератури й мистецтва, в них — краса й на­ївність дівочої душі.

1 жовтня 1941 року Уля Громова в зошиті з україської мови записала: «...Цілий світ охоплений кри­вавою війною. В цій боротьбі, в цій жорстокій битві не на життя, а на смерть не може бути спокійних спостерігачів... Наше життя, наша творчість, наше майбутнє, вся наша радянська культура в небезпеці... Ми мусимо   ненавидіти   ворогів   своєї   Батьківщини, ненавидіти ворогів людського щастя, розпалювати без­межне бажання відплатити за смерть і муки батьків, матерів, братів, сестер, друзів, за смерть і муки кож­ного радянського громадянина...»

Писала Уля й вірші. Віршованим був її прощаль­ний заповіт, видряпаний цвяшком на стіні тюремної камери:

 

Прощайте, мамочка и папа!

Прощайте, вся моя родня!

Прощай, мой брат любимий Еля!

Уж не увидишь тьі меня.

Твои моторьі во сне снятся,

Твой стан в глазах всегда стоит.

Мой брат, с тобой так жаль расстаться,

За нас тьі должен отомстить.

 

Через двадцять п'ять днів я знову йшов на фронт.

— До скорої зустрічі! — по-дружньому прощаю­чись, сказав Проня.

Але ми більше не зустрілися.

Важким був на Тернопільщині 1944 рік. Озвірілі оунівські бандити, відчуваючи неминучий кінець, ки­далися від села до села. В безсилій люті розправля­лися з партійними й радянськими працівниками, сіль­ськими активістами. Органи Радянської влади, спи­раючись на зростаючу допомогу місцевого населен­ня, вибивали грунт з-під ніг бандерівців.

Палке більшовицьке слово, яке несли комуністи, робило добру справу. З оунівського підпілля з повин­ною поверталися до мирної праці одурені україн­ськими буржуазними націоналістами селяни. Бан­дерівці    добре   знали   інструктора   Теребовлянського РК КП України Прокопа Івановича Приходька. Боя­лися імені цього енергійного, невтомного комуніста, що надзвичайно швидко знаходив спільну мову з селя­нами. Вороги не раз погрожували фізичною розправою...

...Пізньої ночі, йдучи вулицею села Ілавче, Приходько звернув увагу на світло в хаті Голіонського, члена групи сприяння винищувальному батальйонові. Відчувши щось лихе, Прокіп Іванович запропонував своїм супутникам зайти до Голіонського. Однак ті відмовилися. Приходько пішов сам. Не знав він, що в селі порається банда оунівців, що вбито Голіон­ського, а на нього оце зараз влаштовано засідку...

Переді мною — архівна виписка з спецповідомлення про вбивство Прокопа Івановича Приходька та кількох активістів села Ілавче. «...Прибула група НКВС на подвір'ї Голіонського знайшла труп При­ходька, який лежав на землі. Оглядом виявлено два поранення кинджалом у лівий бік, одне поранення в правий бік, одне поранення в праву щоку, два кульо­вих поранення в праве плече й одне поранення в шию».

Йому було тоді двадцять дев'ять...

В славній історії Краснодона залишиться незабут­нім ім'я Прокопа Приходька — безстрашного моло­діжного ватажка.

 

 

 

 

 

Толик-інженер

 

Відвідувачі музею «Молода гвардія» з цікавістю розглядають листівки й бланки тимчасових комсо­мольських квитків, виготовлені  молодогвардійцями  в підпільній друкарні. Ці документи друкувалися на верстаті, який сконструювали Володя Осьмухін, Толя Орлов та Жора Арутюнянц. Володя й Толя вчилися в нашій школі. Я їх добре знав, особливо Толю.

Щорічно, а то й двічі на рік у піонерській кімнаті нашої школи організовували художню виставку. По­казували роботи учнів з першого по десятий клас. Пригадую одну таку виставку. Гамір, штовханина, безапеляційні судження знавців, захоплення, образа на жюрі... Все було. Того разу мені особливо сподо­бались дві картини: «Тарас Бульба» Анатолія Кова­льова і «Чапаєв з кулеметом» учня паралельного кла­су Анатолія Орлова.

Високий кремезний Тарас — втілення сили ії муж­ності — рисами обличчя вельми скидався на самого автора, хлопця атлетичної будови. Власне, ця обста­вина спричинилася до того, що картині присудили друге місце.

А про «Чапаєва з кулеметом» і відвідувачі, і жю­рі казали: це найкраща картина з усіх виставлених. Чапаєв був такий, як ми звикли бачити в кіно: в па­пасі й бурці, сміливий, рішучий. Якось не вірилося, що цю привабливу картину намалював Толька Орлов, невисокий, трохи сутулий, такий, як і всі ми, хлоп­чина. Всі його поздоровляли, а він червонів і бенте­жився.

Якщо не помиляюся, на всіх подальших виставках картини й малюнки Анатолія Орлова завжди були серед кращих.

Анатолій жив активним громадським життям: охо­че брав участь в оформленні стіннівок, у виготовленні наочного приладдя, в обладнанні предметних кабі­нетів.

Але, незважаючи на видимі успіхи в малюванні, все ж більшу частину вільного часу Орлов приділяв техніці, за що й охрестили його «Толиком-інженером». Кишені й портфель у нього завжди були заха­ращені всілякими шестірнями, гвинтами, шматками дроту й залізяччям... В технічному гуртку він захоп­лювався виготовленням інструментів. Викрутки, плос­когубці, гайкові ключі, циркулі, лінійки — все вихо­дило в нього добряче і гарне.

Під час літніх канікул, допомагаючи ремонтувати школу, Анатолій, звичайно, клопотався коло замків на дверях, водопроводу та опалювальної системи.

Орлов не верховодив серед ровесників, але мав великий авторитет у них. І не тільки в школі. Та й як було не поважати цього юнака. Адже він ніколи не відмовлявся допомогти, адже в нього на вікні стояв електрифікований макет зимового Краснодона (Анатолій змайстрував його разом з молодшим бра­том), на якому привабливо яскрів сніг — накрохмале­на вата, а над будівлею міськради майорів червоний прапор. Вечорами за допомогою саморобного кіно­апарата Анатолій демонстрував для хлопчаків «на-справжні» кінокартини. На ці сеанси часом прихо­дили навіть дорослі.

Любив Анатолій пісні. Умів їх співати. Він спі­вав на вулиці й удома. Замріявшись, мурмотів навіть на уроках. Особливо йому подобалась «Спят курганьї темньїе». Він виконував цю пісню то ледь сумовито, то дзвінко й задиристо. І завжди на­тхненно.

Дома, допомагаючи мамі по господарству (вони жили без батька, і серед чотирьох дітей Анатолій був найстарший), він любив співати про те, що ми не синки у маменьки в помещичьем лому. Виросли мьі в пламени, в пороховом дьшу.

Коли почалася війна, Анатолій закінчив сім кла­сів. Часу на роздуми не було. Треба допомагати фронтові. І він став слюсарем електромеханічних май­стерень. На роботі ним задоволені. Доручають склад­ні відповідальні завдання. Та Орлову цього замало. Його вабить туди, де хлопці в пілотках чи в безкозирках стоять на смерть, захищаючи Батьківщину. Досі ніхто не знає, як пощастило йому, кволому не­показному хлопчині, переконати райвоенкома і в квіт­ні 1942 року піти на фронт у складі Краснодонського комсомольського добровільного загону.

Недовго пробув Анатолій на фронті — його демо­білізували за станом здоров'я.

Не встиг Орлов повернутись додому, як місто оку­пували фашисти. Анатолій — слюсар електромеханіч­них майстерень — дістає перше завдання Пилипа Петровича Лютикова: дізнатися, хто з надійних і актив­них юнаків і дівчат залишився в місті. Сестра Ана­толія Орлова Олександра розказала, що Лютиков добре знав Толика ще з довоєнного часу...

— Толик приносив додому зведення Радіпформбюро,— згадує Олександра Олексіївна,— з яких ми довідувалися про становище на фронтах... Він почав затримуватися на роботі. Дома завжди щось майст­рував. А одного разу старша сестра Марина поміти­ла, як він складає друкарський шрифт, літера до лі­тери. В місті почали з'являтися листівки. їх можна було побачити скрізь...

...Вступаючи до комсомолу, Анатолій Орлов обіцяв бути чесним перед своїм сумлінням. Жодним вчин­ком не заплямував він цієї клятви.

 

 

 

 

 

Пам'ятник молодогвардійцям

 

У 1948 році, коли радянська молодь готувалася урочисто відзначити тридцятиліття комсомолу, наша кінематографія піднесла їм чудовий подарунок. На екрани країни було випущено художній фільм «Мо­лода гвардія», поставлений за однойменним романом Олександра Фадєєва. Глядачі з захопленням зустріли екранізацію роману про безсмертний подвиг молодогвардійців Краснодрна.

Солдатський клуб, де я вперше дивився цей фільм, переповнений. Уважні обличчя. І — тиша. Я б сказав, неймовірна тиша, серед якої чути тільки звуки кіно. Давно промайнув останній кадр. Давно засвітилися лампи. А ми все сиділи на своїх місцях, неспроможні повернутися до реальної дійсності.

Величезне почуття гордості сповнювало кожне сер­це. Гордості за нашу партію, за наш народ, що вихо­вали молодогвардійців.

Роль одного з героїв фільму — секретаря підпіль­ного райкому партії Проценка — з великою майстер­ністю виконує артист В. Хохряков. Що б не робив Проценко: чи то висаджував у повітря шахти, чи ева­куював населення, чи підраховував запаси зброї та беєприпасів,— він насамперед виконував волю партії, волю народу. А скільки тепла і турботи в його бесіді з Любою Шевцовою, коли дівчина просить залиши­ти її на підпільній роботі в Краснодоні!

Дещо пізніше ми бачимо, як Проценко уважно стежить за діяльністю «Молодої гвардії», вміло ске­ровує її. І поступово образ секретаря підпільного рай­кому розкривається нам як символ партії, що вихо­вала молодогвардійців, дала їм нахтнення на по­двиг.

Запам'ятовується образ мудрого й досвідченого комуніста Валька (перша роль в кіно народного ар­тиста СРСР С. Бондарчука).

У фільмі багато яскравих, пам'ятних картин. Ось сцена клятви молодогвардійців. Вона не може не хви­лювати своєю рішимістю боротися з окупантами, як це належить членам Ленінського комсомолу.

Образи молодогвардійців втілили на сцені тодіш­ні випускники інституту кінематографії. Артисти справді живуть ділами й думками своїх героїв, близьких їм і за віком, і за вихованням. Вони так добре грали, так перевтілювалися, що деякі сцени, наприклад страта молодогвардійців, були зняті лише один раз, тобто пішли без репетицій, тоді як звичай­но кожний епізод знімають по кілька разів, аби потім відібрати кращий. Мов живі проходять перед гляда­чем Олег Кошовий, Сергій Тюленін, Любов Шевцова, Уляна Громова та інші відважні патріоти.

Роль Олега Кошового створив артист В. Іванов. Йому не потрібно було напружувати увагу, аби уяви­ти, що таке смерть або хто є окупанти. Коли Іванову було шістнадцять років, вій добровільно пішов на фронт.

Артист С. Гурзо — виконавець ролі Сергія Тюле-ніна теж фронтовик, пройшов з частинами Радян­ської Армії до Будапешта.

Н. Мордюкова, яка виконує роль Уляни Громової, була на окупованій території, брала участь у парти­занському русі на Україні.

Письменник Олександр Фадєєв не тільки написав чудовий роман, а й сам брав участь у доборі артис­тів, в ході репетицій міняв картини й репліки героїв, щоб краще передати їхні почуття, яскравіше показа­ти описувані події.

— Любка Шевцова — це краснодонська Кармен,— зазначив якось Фадєєв, подивившись в інституті гру Інни  Макарової,  і  порадив   Герасимову  взяти  її   на роль Любки.

Мало тільки говорити про любов до Батьківщини. Треба цю любов довести усім своїм життям, кожним своїм кроком. Ось цього й навчає фільм «Молода гвардія», який заслужено вважають достойним пам'ят­ником героям-комсомольцям Краснодона.

 

 

 

 

 

 

Найдорожчий подарунок

 

Подвиг молодогвардійців давно переступив рубежі Батьківщини і став набутком зарубіжних читачів. За кордоном роман «Молода гвардія» видавався дев'я­носто вісім разів двадцятьма двома мовами.

Коли я дописував останні розділи цієї книжки, з подорожі по Болгарії вернулася група наших ту­ристів. Перед від'їздом до братньої країни я передав їй примірник роману «Молода гвардія» і просив по­дарувати його тому болгаринові, який буде добре обізнаним у справах краснодонських підпільників.

І ось зараз мені розповіли:

—  Першу зупинку зробили у Вартії. Почувши ро­сійську мову, до нас підійшов сивий болгарин.

—  Добре дошли! — промовляє він традиційне бол­гарське привітання, що не потребує перекладу. А по­тім називає себе:— Никифор Іванов. Радянські лю­ди — найбажаніші гості. Двадцять п'ять років тому вони принесли нам волю. Ми ніколи не забудемо цього...

Дізнавшись, що ми з Ворошиловграда, наш бол­гарський друг дуже зрадів:

—  Знаю, знаю... Ворошиловград. Краснодон. Мо­лода гвардія.

Іванов, виявляється, читав роман Фадєєва «Моло­да гвардія», дивився однойменний кінофільм.

—  Тільки люди,—сказав він,—які глибоко вірять у справедливість соціалізму, палко люблять свою батьківщину, здатні на такі подвиги. Наша молодь має в кого вчитися мужності, стійкості.

Никифору Іванову особливо подобаються Олег Кошовий,  Сергій Тюленін,  Люба  Щевцова.  Він  па   творчий шлях.

—  Ми подарували Іванову значок, на якому зо­бражено краснодонський пам'ятник молодогвар­дійцям.

—  Для мене це найдорожчий сувенір,— схвильо­вано промовив болгарин.

Та ось через два тижні туристи поїхали до Софії, де постійно проживає Никифор Іванов. Він розшукав гостей з СРСР, запросив до свого дому, познайомив з дружиною Константинкою, робітницею кондитер­ської фабрики, з дочкою Любою та сином Іваном.

Іванових цікавило все: хто з молодогвардійців ли­шився живий, яка їхня доля після війни, як увічнено пам'ять юних героїв, як виховувався Сергій Тюленін...

Ворошиловградці подарували родині Іванових ро­ман «Молода гвардія» з автографами батьків моло­догвардійців.

За час перебування в Болгарії радянські туристи подружилися з ученицею одинадцятого класу одної з варненських шкіл Маргаритою Аврамовою.

Марго захоплена подвигом молодогвардійців. Особ­ливо її покорила Уляна Громова. Марго намагається наслідувати її в усьому. Дуже хоче стати такою ж цілеспрямованою і сміливою. Вона досить добре во­лодіє російською мовою і мріє про російський відділ в університеті.

— Тільки от у школі з російської мови поки що п'ять, а не шість (у Болгарії шестибальна система),— прикро зітхає Марго.— Але я обов'язково досягну ви­щої оцінки.

Марго дуже зраділа, коли ворошиловградці пода­рували їй набір листівок «Місто комсомольської сла­ви Краснодон».

— Я   ще  ніколи  не  мала  такого  дорогого  пода­рунка — захоплено вигукнула дівчина.

Письменник В. Вересаєв у нарисі «Підземне цар­ство» писав про рудник Сорокіно: «Сумні тут місця. Ряди робітничих землянок, задушливий сморід кам'я­новугільного диму. Чорна земля, чорні шляхи. На всьому руднику — жодного деревця, жодного кущика». Перед революцією «ряди робітничих землянок» виросли вже у великий робітничий район, прозваний Шанхаєм. На Шанхаї жив Сергій. Біля мазанки Тю-леніних часто збиралися старики, що вийшли на пен­сію. Згадуючи прокляте минуле, вони іноді заводили сумну пісню своєї молрдості:

 

Эх, шахта, шахта — стон народний,

К тебе пришед я с обушком

Добьіть кусок семье голодной

Тяжельш, каторжним трудом.

Мученьем добитого хлеба

Не много надо для семьи,

Но вот при заработке атом

Ее попробуй прокорми.

 

Коли пісня стихла, Сергійків батько, Гаврило Петрович, утираючи шорсткою долонею непрохану сльозу, казав нам:

— Запам'ятайте, малеча, від чого врятувала вас Радянська влада. Добре запам'ятайте.

Що далі відходить пора юності, то дорожчим і рід­нішим стає мені Краснодон. То частіше я приїжджаю до рідного міста, аби поблукати його затишними ву­лицями. Чи зійти на круту гору і з насолодою диви­тися, як велично куріють терикони шахт, як без угаву пихкають і бігають трудяги-паровози.

Як виросло й прикрасилося моє місто! До війни Краснодон був одноповерховий. А тепер цілі квартали забудовано гарними, впорядкованими чотирип'ятипо-верховими будинками. Нові магазини, робітничі клу­би, школи і бібліотеки. В місті є музична школа, гірничий технікум,  загальнотехнічний  факультет  машинобудівного інституту. Краснодон не припиняє рос­ту. Станція Верхньодуванна, що за років мого дитин­ства стояла далеко від міста, тепер злилася з ним і змінила назву на Краснодон. Стару будівлю вокзалу реконструйовано й розширено. В залах, устаткованих новими меблями, картини, що розповідають про слав­ні діла краснодонських підпільників.

В місті дуже багато зелені. її вже перед війною було чимало. Тепер же Краснодон перетворився на квітучий сад. Пройдіться  влітку його вулицями.  Ну

хоч би Садовою, скажімо, чи Піонерською. Тут усе потопає в зелені. Крони дерев позросталися, зімкну­лися угорі  і утворили  своєрідний  затишний тунель.

Часто заходжу я до нашої школи. Вона й досі така сама, як за мого дитинства: то зосереджено притих­ла, то метушлива й гомінка. В коридорі, біля входу в наш клас, великий портрет Сергія Тюленіна. «Доб­ридень, друже»,— кажу подумки і зупиняюся, неспро­можний подолати хвилювання.

В класі   кільканадцять   учнів. Як і в нас колись, на перерві у кожного свої справи. Одні гортають під­ручника, інші про щось палко сперечаються, а хтось у кутку борюкається.

Маленький, прудкий хлопчисько, що чимось ски­дався на Сергійка, вихором ганяє по класу. Ось він штовхнув когось, зачепив іншого. Перескочив через парту, підлетів до руденької дівчинки і хотів був смикнути за косу. Але та, випередивши задираку, дала йому доброго ляпаса. Хлопчак від несподіванки сторопів і зупинився, роззявивши рота. Потім добро­душно засміявся. А дівчинка, ніби нічого й не сталося, заходилась неквапливо розчісувати свої каштанові (точнісінько, як у Любки Шевцової) коси.

Я вийшов на вулицю. Довго блукав знайомими кварталами, аж поки передо мною раптом виросла багатоповерхова коробка майбутнього Будинку мо­лоді.

Будівництво було в розпалі. Гули крани, вуркоті­ли бульдозери, снували автомашини, підвозячи мета­локонструкції, бетон, різні будівельні матеріали. Ле­генький вітерець колихав червоне полотнище гасла на будівельному майданчику...